скачать книгу бесплатно
Його схопили за руки два скiфи i розтягли руки, намагаючись нагнути йому голову над закривавленою чашею.
– Напувайте… Напувайте свого мерзенного бога моею кров’ю, може, подавиться! – повертаючи голову до скiфа з мечем, кричав сивий калiпiд. – Чого стоiш?… Рубай!.. Щоб подавився ваш бог моею кров’ю!..
– О, хоробрий! – схвально загудiли вершники.
Скiф змахнув мечем, i голова калiпiда з глухим стукотом впала на суху, закам’янiлу землю i покотилася, цвiркаючи, кров’ю… Два скiфи тримали безголовий труп над чашею, аби в чашу побiльше налилося кровi.
– А-а-а… – здавлено закричав юнак i впав на землю, забився в корчах. – Помилуйте!.. Помилуйте!.. Я нiкого не чiпав… За вiщо?… За вiщо?…
Скiфи вже схопили його за руки i поставили на ноги.
– Стривайте! – крикнув iм Тапур. – Чи подобае напувати Ареса кров’ю боягуза?
– Нi, – вiдповiли вершники. – Арес п’е тiльки кров хоробрих!
– Геть звiдси, миршавий калiпiд! – зневажливо сказав юнаковi Тапур. – Твоя кров ляклива, ii не буде пити Арес! Йди у степ, хай тебе там загризуть вовки. На бiльше ти не заслуговуеш!»
Скiф iз стайкиного верху, який тримае скiпетр…
В урочищi Стайкин Верх, що на Посуллi, знаходиться група курганiв скiфського часу. Курган за номером один мав ще й персональне iм’я – Старша Могила (належав до першоi половини ІV ст. до н. е.). За висотою – 20 метрiв, з розряду «вельможних» курганiв, не iнакше як царських, i був обведений ровом та валом (в насипi збереглися слiди тризни). В центральному похованнi, що було перекрите дубовими колодами – гробниця у виглядi зрубу з чотирма кутовими стовпами.
Кiстяк дорослого чоловiка лежав на спинi, при ньому знайдено: короткий меч (очевидно, акiнак), ще один меч без прикрас, горит, бронзовi, залiзнi та кiстянi наконечники стрiл, двi бойовi сокири, чотири наконечники вiд списiв (забрав на той свiт аж чотири списи, себто добре озброiвся), панцир, 16 кiнських вуздечок, навершя, прикрашенi голiвками бикiв, бубонцi.
А ось сусiднiй курган (в археологiв пiд номером 5) мав два склепи, в одному з яких було парне – чоловiче й жiноче – поховання. На жiночому кiстяку – золотi стрiчки з амфороподiбними пiдвiсками, два скроневi кiльця, намисто, шпильки, нашивнi платiвки, незмiнне дзеркало, каблучка, браслет, 16 бронзових бубонцiв, 8 амфор, залiзнi щипцi (друга половина ІV ст. до н. е.).
А ось чоловiк ii (чи – пан-господар?) явно належав до знатноi i владичноi верхiвки скiфського суспiльства. На ньому була золота пов’язка, двi такi ж гривнi, рукiв’я нагайки (ознака пана, владики) нашивнi платiвки, а на поясi – платiвка iз зображенням скiфа (чи не портретне зображення покiйника?), який тримае скiпетр. Так називають жезл (берло або палицю), але незмiнно оздоблену дорогоцiнним камiнням та рiзьбленням, часто з голiвками орлiв чи грифонiв. Скiпетр зустрiчався й ранiше – в матерiалах культури давнiх степовикiв, починаючи з раннього енеолiту (мiдно-кам’яний вiк, перехiдний вiд неолiту до бронзи), i був, як би ми сьогоднi сказали, – iнтернацiональною (мiжнародною i мiжплеменною) ознакою влади. Бувае скiпетр з дерева, кiстки, i е незмiнним символом влади – в тiм числi й царськоi. Його ще називають державним скiпетром. (Поговiрка була: пiд скiпетром кого – пiд владою кого-небудь.) Ясно, що в курганi № 5 у Стайкиному Верху поховано або ж царя, або вождя якогось племенi чи впливового ватага великого загону, проводиря, старiйшини племенi або союзу племен. В крайньому разi, представника верховноi влади i не виключено, що такого, який належав до царських скiфiв, владик над усiма iншими скiфами i нескiфами Пiвнiчного Причорномор’я.
Існуе жарт (чи не одеський?), герой якого хвальковито (але й не без пiдтексту) говорить:
– Я не боюся конкуренцii, адже знаю, що я – найкращий!
Так ось, однi скiфи теж не бачили суперництва (серед iнших скiфських племен), адже знали i втокмачували всюди силою зброi й вiйськовоi могутi, що вони – найкращi! Серед усiх скiфiв!
Отож про тих, КОТРІ ВВАЖАЛИ СЕБЕ «НАЙКРАЩИМИ», АБО «СПРАВЖНІМИ СКІФАМИ».
«Найкращими», «вiльними» (це чи не головне), або власне «скiфами», вважали себе так званi царськi скiфи (тiльки iхнi представники могли бути царями Скiфii, звiдси i iхня назва – царськi), владики Пiвнiчного Причорномор’я, скотарi i воiни, ударна, цiлеспрямовуюча, органiзуюча i керiвна сила непереможного скiфського вiйська, його золота верхiвка. Як, мiж iншим, i всiеi скiфськоi держави, ii мiць i сила, i надiя на майбутне. Решта племен – навiть кочовики, скiфи-орачi i скiфи-землероби – хоч вони й були однiеi кровi, одного етносу й культури, – була iм пiдвладна, iх царськi скiфи вважали своiми данниками або ще гiрше – рабами. Вся Скiфiя мусила безвiдмовно платити царським скiфам данину: кочовики – худобою, кiньми, хлiбороби – зерном – своiм повелителям i грiзним господарям. Хто не корився i не платив данини, той розплачувався за те або своею волею, або життям. Непокiрних повелителi жорстоко карали, забирали iхне майно, стада, табуни коней, жiнок, дiтей, поселення спалювали, а вцiлiлих перетворювали на рабiв – для себе (тодi iх ослiплювали), або й на продаж в античнi мiста, котрi переправляли iх у Грецiю, i слiд таких бiдолах назавжди губився. Тож i виходило, що не коритися було собi дорожче.
Царськi скiфи були не тiльки численними, а й могутнiми, бо мали постiйне i добре навчене вiйсько, що допомагало iм панувати над усiма – в Причорномор’i, в Поднiпров’i, в Криму, в степах мiж Танаiсом та Істром, вiд моря й до пiвнiчних лiсiв.
На випадок всезагального лиха, коли на Скiфiю йшов ворог чи коли сама Скiфiя на когось вирушала кривавим походом, що перетворювався на всеспопеляючий самум, на смертну вiхолу, царськi скiфи ставали кiстяком всенародного ополчення, його рушiйною i скеровуючою силою, тараном, що все пробивав i нищив на своему шляху, а отже, гарантом успiху. Коли такi кiннi орди рухались степами, земля двигтiла, хмари пилу затуляли пiвнеба, степ тонув в iржаннi коней i криках людей, а хмари стрiл, що застували сонце, несли невмолиму смерть та калiцтво, i тодi тремтiли всi – i чужi, i своi…
Царськi скiфи – то була елiта Скiфii, ii, зрештою, генофонд. Це в них, царських скiфiв, були найбiльшi стада худоби, найбiльшi табуни коней, незлiченнi вози, золото, раби, багате вбрання i зброя, що сяяла срiблом та злотом (як i збруя iхнiх коней). Це вони розкошували у достатку i мали безлiч золотих прикрас, що потiм вражатимуть археологiв, якi розкриватимуть iхнi кургани, хати вiчнi, грандiознi за розмiрами i за багатим начинням…
Залiзний меч iз золотими пiхвами
(Із скiфського записника)
Першою здобиччю росiйських археологiв в Украiнi (а заодно й першою сторiнкою iсторii археологii в Украiнi) став Литий курган 1-i половини VІ ст. до н. е., що здiймався бiля села Кучерiвка Знам’янського району Кiровоградськоi областi (за сучасним адмiнiстративним подiлом). Росiяни його розкопали у 1763 роцi (першi в нашiй державi iсторично зафiксованi розкопки) за наказом новоросiйського губернатора Мельгунова (тому його ще iнодi називають – геть несправедливо – Мельгуновським, хоча до Мельгунова вiн мав свое iм’я).
В курганi було виявлено багате поховання одного з вождiв скiфських племен (якого саме вождя i яких саме племен, залишилося загадкою). Незаперечне було iнше: курган належав чи не до найранiшого перiоду скiфського царства в Причорномор’i, коли сколоти повернулися (чи – поверталися) з Малоi Азii i ще зберiгали зв’язки з цивiлiзацiями прадавнього Сходу, що колись була iхньою прабатькiвщиною.
Тож невдовзi пiсля повернення (чи й пiд час повернення) вождь одного з племен – значний вождь, очевидно, впливовий i багатий – i опинився (вiд ран, отриманих в боях з мiдiйцями, чи був прикiнчений суперниками у боротьбi за владу, хто тепер достовiрно скаже?) – пiд товщею кургану, що його згодом, вже украiнцi, назвуть Литим. Вiд нього й залишився в курганi залiзний меч iз золотими пiхвами – найбiльша дорогоцiннiсть воiна. А вождя й поготiв. Та й взагалi, скiфа без меча, як i без лука не уявити (навiть мирнi скiфи-землероби та орачi i тi ходили зi зброею – такi тодi були часи, адже в степах хто з мечем – той i пан). Бо меч – це твоя сила й повага в племенi, твiй захист i порятунок, а отже, й надiя-сподiванка пожити ще в цьому свiтi. Вже тодi почали виникати поговiрки, що в пiзнiшi часи стануть особливо популярними: iти на когось з мечем, себто починати проти когось вiйну. Пiдняти меч – почати вiйну. Схрестити мечi – вступити у бiй, у боротьбу чи криваву суперечку. Взяти меч у руку – пiдготуватися, бути готовим до вiйни. Але як через вiки застерiгатиме великий киiвський князь Святослав: хто прийде до нас з мечем, той вiд меча i загине.
Отож такого меча – для захисту i наступу – i мав вождь, який перетворився на тлiн пiд товщею Литого кургану. Його пiхви були обкладенi золотою пластиною, ii в свою чергу майстер прикрасив зображенням фантастичних iстот – лев з тулубом бика, якась хижа птиця, риба з крилами тощо. А спiльними для всiх чудиськ були руки, якi тримають натягнутий лук iз стрiлою, що ось-ось зiрветься з тятиви i полетить вражати ворогiв…
Але – не полетiла.
Всi багатства Литого кургану (крiм меча, ще срiбна оздоба меблiв, мiдна бляшка у виглядi орла, золоте окуття верхньоi частини пiхов меча, бронзовi наконечники стрiл, рiзнi прикраси – золотi дiадеми, срiбнi оздоби тощо) були вiдвезенi до Петербурга на зберiгання в Ермiтажi. Залiзний меч iз золотими пiхвами там i нинi цiнуеться, Украiнi ж залишився лише розритий курган та згадка про нього в енциклопедii та наукових збiрниках, присвячених скiфськiй iсторii…
У людей з мечем, у царських та кочових скiфiв, початком i кiнцем, нарiжним каменем, ба – засадничим iхнiм хребтом, основою iхнього буття в цьому свiтi були – влада, кочiвництво та вiйни (а втiм, без воен i взагалi без озброеноi вiйськовоi сили й мiцi влади не втримаеш – та ще в тi часи!). Так-от, кочовий спосiб життя, що вимагав згуртованостi, i мiцна вiйськова органiзацiя, що вимагала прямо-таки жорстокоi злютованостi й покори нижчого вищому, i наклали колоритний вiдбиток на всi сторони життя та iдеологii скiфiв.
Геродот охарактеризував iх напрочуд коротко i напрочуд влучно, точно i емко: «Кожен з них – кiнний стрiлець (з лука)». Цим однiсiньким, коротеньким рядком сказано все, i це стало найповнiшою характеристикою сколотiв. А тому й зброю у них мав кожен чоловiк – без оружжя, без хвацького i водночас професiонального вмiння володiти ним – ти не жилець у тодiшньому свiтi причорноморських степiв чи в межирiччi Танаiса – Борисфена – Істра. Зброею володiли й жiнки (чоловiки були всуцiль войовниками, а подруги iхнi, матерi й сестри – войовницями). Навiть дiти – це видно з iхнiх поховань – носили короткi, пристосованi до iхнього вiку й сили маленькi луки, якi несли велику смерть. А тому й присутня зброя на всiх зображеннях скiфiв (хоча б i в сценах побуту та мирноi працi), що до нас дiйшли, адже вона супроводжувала потомкiв Таргiтая та Скiфа вiд дитинства й до останнього подиху в цьому свiтi. Ба навiть iшла з ними в могили, на той свiт – скiфи вiрили в iснування потойбiчного життя, яке мало чим вiдрiзнялося вiд життя у свiтi бiлому. Озброювався кожен. Правда, екiпiровка, як i вартiсть зброi та ii оздоба, залежали вiд майнового та соцiального рангу кожного, його вiку, але все одно зброю всi берегли i доглядали, берегли й оздоблювали ii за принципом пiзнiших кавказьких абрекiв: хай у мене бешмет з дiркою, зате в мене зброя у срiблi! До важкого захисного озброення належали в основному панцир i шолом. Такий воiн-панцирник, латник мав щит, бойовий пояс, сагайдак (горит) i поножi. Додайте до цього меч, акiнак, спис, дротик i лук, i скiф постане перед вами, як намальований!
Тож i не дивно, що в синiв змiеногоi богинi над усе поцiновувались вiйськова звага i доблесть, хоробрiсть i мужнiсть у бою, зневага до смертi i повна вiдсутнiсть страху. І, перш за все, вiдданiсть своему народовi, друзям – як би ми сказали, однополчанам, товаришам по зброi. Все iнше для них не суть було важливим.
Такi риси у своiх воiнiв шанували всi, увесь народ, а вождi, царi й товариство – в першу чергу. У них батирами вважалися лише тi, хто вбив у бою найбiльше ворогiв чи вчинив якийсь подвиг; такi неодмiнно при всьому народовi (на щорiчних святах влаштовувались ритуальнi танцi й змагання – боротьба, стрiльба з лука тощо) одержували з рук царя чи вождя почесну чащу вина i нахильцi врочисто ii випивали. І це було найвищою шаною за ратний подвиг. (Коли б у свiтi скiфiв iснувала система орденiв, медалей чи iнших яких вiдзнак й нагород за вiйськовi звершення, почесна чаша чи келих вина, що iх пiдносили при всьому народовi вдатному воiну, прирiвнювалися б, наприклад, до звання героя Скiфii.)
А ще в них над усе цiнувалася дружба – мiцна чоловiча дружба! І, як найвищий ii прояв, побратимство. Коли чужi до того ставали названими братами, товаришами по зброi, по боротьбi, соратниками й сподвижниками, i таке братерство поцiновувалося й шанувалося вище за кровну спорiдненiсть. Не маеш побратима, i ти вже нiби неповноцiнний. У слов’ян, наших прямих предкiв, теж iснував обряд побратимства для змiцнення дружби i теж прирiвнювався до братерських кровних стосункiв – вiдомо з епосу Киiвськоi Русi. Пiзнiше вiн набуде особливого значення у запорозьких козакiв. «Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай!» – вигукував Пантелеймон Кулiш. А корiння слов’янського i козацького лицарського побратимства – у Скiфii. (Недарма ж i нинi дехто вважае украiнських козакiв – е й така думка – прямими потомками скiфiв!)
А здiйснювався скiфський обряд побратимства так: у посудину з вином i кров’ю тих, хто давав клятву на вiрну дружбу (кров брали з пальця правицi) занурювалася зброя – це мiг бути кiнчик меча або акiнака, стрiли чи лезо бойовоi сокири, наконечник дротика чи списа, пiсля чого два побратими, обнявшись, одночасно пили напiй з iхньою кров’ю i побратимство, скрiплене в такий спосiб вважалося – i було насправдi, – до скону вiку мiцнiшим за родиннi зв’язки, адже побратим за побратима, якщо наставала така мить, не вагаючись вiддавав життя.
Оскiльки ж вiйни у скiфiв вiдiгравали ледь чи не сакральну роль у iхньому життi i над усе шанувалися молодецтво, воiнська звага, хоробрiсть та самовiдданiсть, то на цьому грунтi й виник культ бога вiйни, що його символiзував старовинний залiзний меч. Цим культом започаткувалися й утвердилися iншi звичаi скiфiв, що iх ми – з висоти свого вiку i своеi моралi, – називаемо жорстокими, а в тi часи, у тих обставинах ми теж дiяли б точнiсiнько так. Себто неодмiнно б пили кров першого вбитого у бою ворога, знiмали б скальпи з повергнених ворогiв – все це не лише змiцнювало вiдвагу, а й виховувало непримиреннiсть до ворогiв i байдужiсть до власного життя, коли важливiшим над усе ставали звага у бою, готовнiсть до самопожертви при захистi товариства, сiм’i, народу, зрештою, рiдного краю…
То в чому полягало «велике скiфське лихо»?
Виявляеться (це ж треба, га?!.) «християнiзацiя Русi запроваджувалася ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОЗБАВИТИ НАРОД ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (видiлення мое. – В. Ч.).
Нi бiльше нi менше, надруковано, як кажуть, чорним по бiлому.
Таке якось прочитав я в однiй книзi (власне, брошурцi) i був подивований: так ось для чого киiвський князь Володимир, прозваний пiзнiше Великим i Рiвноапостольним, хрестив Русь у 988 роцi? Аби вiд скiфського лиха ii позбавити, вiд iхнього драпiжництва! Лихочинства! Песиголовства! Троглодитства! А я, грiшним дiлом, був певний (та й досi так вважаю), що християнiзацiя Русi вiдбулася зовсiм не у зв’язку зi скiфами та iхньою безжалiснiстю, iнакше б це його – християнство, як i наших пращурiв – тiльки б принизило.
Але в чому ж полягало «ВЕЛИКЕ СКІФСЬКЕ ЛИХО», яке, якщо вiрити авторовi, так нажахало Русь (мiж iншим, заднiм числом!), що вона, бiдолашна, змушена була, аби врятуватися, прийняти християнство?
Слава Богу, автор – до речi, кандидат наук (правда, технiчних), лауреат Державноi премii Украiни з науки i технiки – дае й вiдповiдь: «Так, у скiфiв жiнка була власнiстю чоловiка (а в кого вона у тi часи, чи й пiзнiше, протягом столiть i столiть не була оною? То що – заради цього довелося на Русi приймати християнство? – В. Ч.), а пiсля його смертi переходила у власнiсть спадкоемця (чи не глобальне зло, аби заради нього доводилося приймати християнство! – В. Ч.); панувала кривава помста за принципом «око за око, зуб за зуб».
І далi:
«Скiф випивав (якщо вже точнiше, то не випивав, всю кров неможливо було вицмулити з вен убитого, а лише – робив кiлька ковткiв. Рiзниця! – В. Ч.) кров першого вбитого свого ворога, а голови усiх ним вбитих вiдносив до царя – це було пiдставою для одержання частки захопленоi добичi».
І, нарештi, чи не найголовнiше лихо-пеня, те, в чому заднiм числом звинувачуються тепер скiфи i вiд чого, буцiмто, рятувалися давнi нашi пращури русичi, приймаючи християнство:
«Скiфськi дiвчата не виходили замiж доти, доки не вбивали власноручно трьох ворогiв, тому добре володiли зброею, були хоробрими вершниками» (очевидно, вершницями? – В. Ч.). Але в чому ж тут полягае кримiнал скiфських дiвчат? В тому, що вони мали вбити бодай трьох ворогiв? Але ж з ворогами нi тодi, нi тепер нiхто не панькався i не панькаеться. (Як любили повторювати в есересерiвськi часи: якщо ворог не здаеться, його знищують!) Чи кримiнал у тому, що скiфськi представницi прекрасноi половини роду людського мали бути – i були! – хоробрими? Та ще й вершницями? Що добре володiли зброею? Так у тi часи без зброi навiть жiнка не могла ступити кроку. Згадаймо, як у нас ще не так давно пошановувалися – цiлком, мiж iншим, заслужено! – народнi месницi, льотчицi, снайперки тощо!
Так ось. По-перше, християнство на Русi нашiй приймалося не заради того, аби «ПОЗБАВИТИ НАРОД (маеться на увазi – русичiв. – В. Ч.) ВІД ВЕЛИКОГО СКІФСЬКОГО ЛИХА, ЩО ПОРОДЖУВАЛО ЖОРСТОКІСТЬ» (ми теж умiли бути – i були – жорстокими!) – нi i нi! Це б принизило ту воiстину величезну роль, що ii вiдiграло впродовж тисячолiття i нинi вiдiграе християнство у нашому життi, у свiтi нашому слов’янському, а по-друге, це називаеться шукати крайнiх. Валити з хвороi голови на здорову. Скiфи не були анi добрими, анi такими собi бузувiрами у нашому, звичайно, розумiннi цього термiну (як не були такими вже знавiснiлими драпiжниками й харцизяками – вони були дiтьми свого часу i дiяли так, як iм пiдказували, у iхньому розумiннi i традицiях тих часiв, iхнi неписанi закони, звичаi, обставини тодiшнього життя тощо). Тобто скiфи не були жорстокiшими за iншi народи – нi i нi. Людохватство та харцизяцтво – це такi субстанцii, що були властивi в якiйсь мiрi i скiфам теж, i в повнiшiй мiрi усiм тодiшнiм народам – особливо на Сходi, якi ми нинi називаемо стародавнiми. Особливо шкуродерними були тi народи i племена, якi стояли на значно нижчих рiвнях розвитку, моралi тощо. Та й нинiшнi народи – в тiм числi й християнськi, – теж проявляли – i часом ще й нинi проявляють, – дерилюдство, у яке столiття не заглянь, адже вiйни мiж своiми – i мiж християнами теж – не затихали роками в Європi чи на Сходi. (Згадаймо хоча б вiсiм хрестових походiв, що були здiйсненi на Схiд на протязi ХІ – ХІІІ столiть, коли збиралося до ста тисяч учасникiв. Ба навiть дiти – 50 тисяч! – вирушили в похiд з Європи за закликом католицьких фанатикiв iз Францii та Нiмеччини у 1212 роцi «звiльнювати Єрусалим» i майже всi зустрiли свiй кiнець у походi!)
А щодо скiфiв, то Русь не могла нести вiдповiдальностi за чиесь гвалтiвництво. Бодай i скiфське. У неi i свого вистачало, i в християнства теж. Та й сам автор заявляе, що «амбiцiй мiж конфесiями i церквами та суперечок за вплив на паству, за власнiсть, ще досить багато, що пiдривае авторитет релiгii серед мас». Правильно, але при чiм тут скiфи? У них були своi закони, своi звички, принципи, традицii, своя мораль, нам часом i незрозумiло-незбагненна. Вони убивали, але вбивали стрiлами, мечами-кинджалами, зрештою, довбнями, а ми це робимо з дещо бiльшим розмахом – атомними бомбами, пiд якими (Нагасакi та Хiросима) – гинуть за раз по сто i бiльше тисяч. Оце розмах! Та скiфам таке й не снилося! І все це чинять також i вiруючi люди – християни i мусульмани (особливо нинiшнi терористи, поспiль релiгiйнi фанатики!). Не стала Русь святiшою пiсля прийняття християнства – на жаль!
Гнобительства й прожерливостi було й буде в iсторii людства, i скiфи тут не виняток. Звинувачуючи iх у живоглотствi (вiд якоi буцiмто русичi, якщо вiрити цитованому тут автору, рятувалися прийняттям християнства), автор мимохiть сам же й розповiдае про ту деспотичнiсть, що чинилася на Русi – вже християнськiй: княжi чвари-розбрати, коли своi нищили своiх (як той же Юрiй Боголюбський, який тричi захоплював Киiв i тричi плюндрував його) – то при чiм тут скiфи? Кровожерливостi й своеi вистачало. Вся Європа минулих столiть палала у вiйнах, що не затихали на ii просторах часом i десятилiття поспiль – аж до Другоi свiтовоi, коли в жертву боговi вiйни було принесено вiд 20 до 40 (точноi цифри досi немае) мiльйонiв людських життiв.
Власне зло та розбрати серед своiх, врештi-решт, i погубили християнську Русь перед навалою татаро-монгольських орд!
А скiфи й справдi пили (була така в них дикунська, але це з висоти нашоi сьогоднiшньоi моралi!) звичка – пити кров першого вбитого ворога. І не тому, що степовики були такими вже кровопивцями й пожадливо впивалися зубами в шию поверженого ворога, аби напитися «вiд пуза» його кровi! А тому, що тодi вважалося: якщо ти перемiг сильного супротивника, випий трохи його кровi – бодай i символiчно, – i сила ворога, його спритнiсть i звага передадуться тобi, ти станеш ще сильнiшим, ще спритнiшим, ще вiдважнiшим! (Гастрономiчнi смаки тут нi при чiм!). В iм’я цього й пили кров – це не вважалося тодi дикунством! Але то був раннiй перiод людства, коли зароджувалася його мораль i цивiлiзацiя, а кров людини – що, як вiдомо, не е водицею, – п’ють i сьогоднi. І п’ють ii гай-гай якi освiченi й глибоко цивiлiзованi – в порiвняннi зi скiфами, нецивiлiзованими i неосвiченими!
А щодо дiвчат, то вони й справдi не виходили замiж доти, доки не вбивали трьох ворогiв (а ворогiв у тi часи вистачало!), але не так скiфськi мадонни, як сарматськi. (Сармати – сусiди й близькi родичi скiфiв. Про це я вже якось писав у повiстi «Нiч любовi на засiяному полi».) Але такi були часи, коли не тiльки чоловiки не розлучалися зi зброею, а й жiнки змушенi були вчитися нею володiти, вмiти постояти за себе чи за своiх дiтей…
І голови вбитих – бувало й так, – приносили вождю, аби отримати за них винагороду – здебiльшого почесну чашу вина в присутностi родакiв – це була велика честь, про таких героiв складали пiснi, iх прославляли! І тодi це не вважалося варварством i дикунством – не варт нинiшнi моральнi принципи тулити до давнiх народiв i на цiй пiдставi iх у чомусь звинувачувати!
Що ж до кривавоi помсти, то вона – кровна помста – iснувала ще в родовому суспiльствi – як вiдплата за вбивство свого. І скiфи тут не були винятком. Та й не могли бути. Зобов’язання переслiдувати убивцю i його родичiв при потребi було чи не священним – навiть у грекiв! Тож i переслiдували родичiв аж до дiтей двоюрiдних братiв! Убивця нiде не мiг сховатися, а якщо й ховався так, що його не знаходили, то вбивали його близьких, а кровна помста неодмiнно здiйснювалася. Ба й сьогоднi (Кавказ, хоча б та ж Чечня) iснуе iнститут кровноi помсти – то затухаючи в певнi перiоди, то знову спалахуючи, i викорiнити його ще жоднiй владi не вдавалося. Тож вiд помсти й сьогоднi часто вигибають цiлi роди!
Приносили скiфи в жертву своему кривавому боговi вiйни Аресу людськi жертви – полонених. Це було у всiх тодiшнiх народiв i не вважалося аморальним. Та й моральнi засади тодi були дещо iншими, принаймнi не збiгалися з нашими, теперiшнiми.
І нарештi, останне: Русь приймала християнство – ще раз нагадаемо – не заради того, аби позбутися чужого лиха, що на той час уже кануло в безвiсть.
Як вiдомо, царськi скiфи, якi вважали себе «найкращими», «власне скiфами», решту племен Скiфii називали «пiдвладними», своiми «рабами». Але не в прямому значеннi, просто племена тi мали щороку сплачувати «справжнiм» скiфам данину. Вiдмова вiд плати – вiйна. З усiма наслiдками, що звiдси випливають: пограбування майна, полон, рабство. Бранцiв скiфи перетворювали на рабiв – як i повсюдно в тодiшньому свiтi (у наш час це – вiйськовi полоненi). Бiльшу частину невiльникiв переможцi продавали в грецькi колонii на узбережжi Чорного моря i навiть у грецькi метрополii. Рабство, як свiдчить iсторiя, у них набуло значного поширення. Рабiв використовували на рiзних роботах: догляд за худобою, в домашньому господарствi та в особистому слугуваннi. Рiдко у якому скiфському курганi не знаходять рабiв у могилах не лише знатi, а й середнього стану, iх клали (попередньо вбивши чи задушивши) у ногах покiйника або за стiнкою могили без речей, здебiльшого у скорченому положеннi… А втiм, рабство у Скiфii було патрiархальним, домашнiм i не становило, як в iнших, основи виробництва.
Хоча недобрими вони бували не лише до своiх рабiв. У повiдомленнях Кларха Солiйського (ІV ст. до н. е.) е свiдчення про зарозумiлу деспотичнiсть скiфiв до iнших народiв, зокрема до фракiйцiв: «Вдавшись до розкошi i притому досить сильно… вони дiйшли до такого ступеня жорстокостi й гордовитостi, що в усiх людей, з якими вони вступали у вiдносини, почали вiдрiзати кiнчики носiв… А жiнки iх татуювали тiла жiнок фракiйцiв, якi жили навкруг них на захiд i пiвнiч… Над усiма вони панували так пиховито, що рабське служiння в них, нi для кого не безслiзне, перенесло i в поколiння вираз «вiд скiфiв», яким воно було».
Але вiйна е вiйна, не тiльки скiфи перемагали супротивникiв, захоплювали iх у полон i перетворювали на рабiв, а й самi скiфи часом програвали битви, а, програвши, опинялися – якщо були живими – в полонi.
І самi ставали рабами.
І тодi вихiд був один – викуп. Прадавнiй звичай багатьох народiв. У скiфiв паролем при викупi було iранське слово «зiрiн» – золото. Мiрилом багатства у скiфiв з давнiх часiв (i особливо пiсля iхнiх передньоазiатських походiв) було золото, золотi прикраси, оздоблення зброi та збруi коней, золотi чашi й рiзне начиння. (Ось майновий ценз одного iз знатних тубiльцiв з Боспору: десять золотих чаш, вiсiмдесят чотиримiсних возiв та багато табунiв коней, стад великоi рогатоi худоби й отар овець. Але золото – на першому мiсцi.)
У бiдних не було золота, i вони не могли викупитися з неволi до кiнця своiх днiв. Можнi та багатi викуплялися за торбу золота i поверталися додому…
Про що кричать глинянi таблички
А затiяв я мову-розмову не для того, аби з кимось полемiзувати i тим бiльше захищати скiфiв вiд звинувачень в людохватствi, нi… І ось чому. По-перше, скiфи таки були нещадимими (в крайньому разi, не вiдзначалися лагiднiстю та милосердям до ворогiв чи рабiв), тут, як кажуть, нi вiдняти, нi додати. (Втiм, iхня жорстокiсть, це з нашоi точки зору й моралi жорстокiсть, у iхньому розумiннi це була молодецька звага.) А по-друге, вони не потребують захисту… Тим бiльше у тi часи – як i ранiше чи пiзнiше – всi народи i племена були деспотичними, i гнобительство у них було нормою. Особливо на Сходi, в Азii, де жорстокiсть просто не знала анiяких меж.
Хоча б у тiй же Ассирii, стародавнiй рабовласницькiй державi, що iснувала на пiвночi Месопотамii i яку ходили воювати скiфи.
Збереглися барельефи, на яких зображено, як iде пiдрахунок вiдрубаних голiв. Текст вiд iменi ассирiйського царя Тиглатпаласара Першого гласить:
«Як буря, кинувсь я на ворогiв. Я наповнив iхнiми трупами гiрськi яри. Я вiдрiзав iм голови. Я руйнував стiни iхнiх мiст. Я захоплював рабiв, майно, нелiченi скарби… Мiста iхнi я вiддавав полум’ю, я iх руйнував, я обернув iх на купи руiн…» І таких текстiв на глиняних табличках збереглося сотнi й сотнi.
Все це було тодi нормою. Правилами – даруйте за парадокс – хорошого тону, зразком, яким треба бути завойовником.
І – вiдрубанi голови, голови, голови… Довговолосi, бородатi.
Писець акуратно й дiловито пiдраховуе i записуе iх, щоб потiм повiдомити царевi хто з його пiдданих i скiльки вiдрубав голiв i, отже, скiлькох перемiг ворогiв. А тому такого треба нагородити. Все буденно, узвичаено…
Ось на iншому барельефi конають полоняники, рядами посадженi на гострi палi…
Ось ще на одному – барельеф, як вiдомо, кам’яний – вiчний документ: ассирiйський цар Саргон гостряком списа власноручно виколюе полоняникам, якi стоять перед ним на колiнах, очi – теж звична тодi справа!
Ось ассирiйцi, поприв’язувавши за руки й ноги розпластаних на землi бранцiв, живцем здирають з них шкiру – спокiйно-дiловито… Буденна робота.
Ось у каменi навiчно закарбованi хвастощi царя Ашурбанiпала:
«…Нiби натиск лютоi бурi, я покорив краiну Елама в цiлому. Я вiдрубував голови, вiдрубав голову Теумману, iхньому гордовитому царевi. Без числа я перемiг його воiнiв, iхнiми трупами я наповнив околицi Суз: наче тернинами чи чортополохом (будяками), iхню кров я спустив у рiчку Євлей i обагрив ii води, нiби червону вовну…»
«Я увiйшов у це мiсто i перерiзав його мешканцiв, як ягнят…» – це про такi ж «подвиги» з iншого кам’яного документа. І таких табличок з подiбними клинописними письменами тисячi! Бо й «подвигiв» тодi таких було тисячi й тисячi!
В Ассирii рабам часто виколювали очi, щоб позбавити iх можливостi втекти. А для слiпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота – наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам нiколи не калiчили – руки в раба мали бути цiлими i неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху.[27 - До речi, для вирахування коефiцiенту працi рабiв, якi зрання й дотемна трудилися в царських та храмових господарствах, на рiзних будiвлях, в майстернях, ассирiйцi придумали таке поняття (щоб оцiнити виконану роботу), як – ЛЮДИНОДЕНЬ. Як це, виявляеться, близьке нам, адже за часiв СРСР у колгоспах теж був схожий термiн для колгоспникiв, крiпакiв державноi системи – ТРУДОДЕНЬ.] Людей тодi цiнували менше як худобу. Домашнiх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба – менша втрата, як вола чи корови. Та й безперервнi вiйни безперервно поповнювали людськими ресурсами тi чи тi держави, на мiсце одного загиблого раба приганяли десятки й сотнi нових… Рабами ставали й своi, вiдносно вiльнi громадяни. Ось iз цього приводу документ на глинянiй табличцi:
«Сина Сiн-нурi, по iменi Залiлум, Бальмунамхе купив у його матерi Сiн-нурi. В якостi його повноi цiни вiн вiдважив iй 11 шекелiв срiбла (на той час приблизно цiна вiслюка). Вона поклялася своiм царем перед ювелiром Ібi-iлабратом, перед птахоловом Сiн-гамiлом, перед Енлiль-шемi, перед Сiн-ерiбом, перед Аху-вакаром, перед Ау-нiншубурка, перед Ілiма-ахi в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензiй».
Мати продала у вiчне рабство сина, i свiдки, шанованi городяни мiста Насарума, своiми печатками скрiпили цю угоду. Все по закону.
Не були винятком i скiфи i деяких рабiв своiх, аби тi не тiкали, теж ослiпляли. У вiдкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабiв, вони могли легко накивати п’ятами, а слiпi – куди поткнуться?
І голови пiсля битви, якщо вона закiнчувалася для них перемогою, скiфи вiдрубували i приносили iх потiм вождям як наочний доказ своеi вiдваги та хоробростi. І вождь тим воiнам, у яких виявлялося найбiльше вiдтятих голiв, власноручно на всезагальному святi в присутностi народу пiдносив почесну чашу вина. І такий воiн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билицi й легенди. Чи складали пiснi. Як вже в нашi днi славили тих, хто в роки Другоi свiтовоi вiйни бiльше вбив ворогiв – наприклад, снайперiв. Чи льотчикiв, якi найбiльше збили лiтакiв противника i мали на фюзеляжах про те вiдповiдну кiлькiсть зiрочок.
Проте людей на палi, як то чинили ассирiйцi, скiфи нiколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа – морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокiших катувань у всi часи охоче вдавалися в багатьох краiнах. Згадаймо хоча б Османську iмперiю, в ii столицi Цареградi охоче садовили на палю украiнцiв, якi протидiяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вiшали за ребро на гак, згадаймо, як таким робом на багатоденнi муки нелюдськi почепили Байду в Цареградi на риночку…
Поляки, наприклад, любили садовити на палi (що було, те було) украiнських козакiв, повстанських ватажкiв, якi боролися з панством за волю i кращу долю – це в Речi Посполитiй був улюблений вид мученицькоi страти. Проштрикнутих гостряком через анальний отвiр ледь чи не до шиi нещасних пiднiмали на стовпi, i вони по кiлька днiв конали пiд палючим сонцем у нелюдських муках, i це було не так вже й давно – якихось триста рокiв тому.
Чи, скажiмо, в Росii любили колесувати, четвертувати живих, коли спершу вiдтинали жертвам руки-ноги (хоча б тому ж Пугачову), а вже потiм, як милiсть превелику, i голову; заливали приреченим у горло чи вуха розплавлений свинець, варили iх живцем у казанах з киплячим вином (предотепно!), водою чи смолою. (Виходить, що недарма колись поет О. Блок писав: «Да, азиаты мы…» Щоправда, далi уточнював, хто ж вони е: «…да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами…»; скiфи якраз i не вдавалися до таких звiрств, та ще у вседержавному масштабi, як то робили в Московii, перетворюючи такi видовиська на масовi шоу – це наклеп на синiв змiеногоi богинi!). Пiзнiше в Росii засуджених забивали насмерть шомполами, проганяючи iх крiзь стрiй солдатiв, чи шпiцрутенами, топили в рiчках (зокрема в Москвi, у Неглиннiй) з каменем на грудях i чинили ще багато мученицьких i по-садистському вигадливих страт…
В Європi любили спалювати живцем на багаттях i влаштовували на площах мiст грандiознi видовиська, десятками тисяч спалюючи безневинних жiнок, звинувачених в чарiвництвi чи й полiтичних супротивникiв – скiфи до такого зарiзяцтва, сатанiзму й шкуродерства не мали нiякого вiдношення. Їм, неписьменним, було далеко до «просвещенной» Європи! Таких витончених тортур вони не знали, а тому на практицi iх i не застосовували.
До всього ж лютiсть скiфiв, у якiй iх звинувачують в основному грецькi джерела, не пiдтверджуеться археологiчними чи якимись iншими джерелами – крiм, звичайно, варварських звичаiв при похованнi царiв, коли вони умертвляли i клали з владикою часто жону його, слуг, конюхiв, не кажучи вже про рабiв. (Та й коней на той свiт забирали з собою часом i цiлими табунцями по десять-п’ятнадцять i бiльше голiв!) Усi звинувачення iх у жорстокостi йдуть вiд давнiх грекiв i, зокрема, вiд «батька iсторii» (виявляеться, й «батько» не завжди був об’ективним!), який у четвертiй книзi своеi «Історii в дев’яти книгах» пiд назвою «Мельпомена» зазначае, що т. зв. царськi скiфи, «найхоробрiшi, найчисленнiшi; вони вважають iнших скiфiв своiми рабами». І згадуе скiфiв-орачiв, але останнi нiколи не були рабами в скiфських владик, а тiльки змушенi були платити iм данину, як i iншi племена, з яких тодi й складалося об’еднання пiд назвою Велика Скiфiя. І додае, що скiфи ослiплюють «УСІХ (видiлення мое. – В. Ч.) полонених», що е явним перебiльшенням. Щоб ослiплювали всiх полонених, такого щось ми не чули. Хоча, звичайно, якась iхня частина, значно менша, i позбавлялась очей (лише тi, якi залишалися для себе, аби не розбiгалися в степу), переважна ж бiльшiсть тих, якi вiдправлялися на продаж, не ослiплювалась i взагалi не калiчилась, бо кому потрiбнi калiки. Та й коштували б такi значно дешевше.
«А военнi звичаi у них такi, – далi свiдчить Геродот. – Коли скiф убивае першого мужа, то п’е (трохи) його кровi. (Як бачимо, «трохи», а не, наприклад, всю кров. – В. Ч.) Голови вбитих несе царевi; бо тiльки той, хто принесе голову, бере участь у розподiлi здобичi (чи не в ассирiйцiв, з якими вони воювали в Переднiй Азii, перейняли скiфи цей звичай. – В. Ч.); якщо ж не принесе, то нi. З голови ворога скiф здирае шкiру в такий спосiб. Обкроюе голову довкруг коло вух i витрушуе ii, а потому вишкрiбае м’ясо волячим ребром i мне шкуру руками. (Така деталiзацiя переконливо свiдчить, що Геродот тут користувався достовiрними розповiдями степовикiв пiд час своiх вiдвiдин Ольвii. – В. Ч.) Вичинивши, вживае ту шкiру, як хустку. Вiн прив’язуе ii до вуздечки того коня, на якому iздить, i пишаеться тим. Той, хто мае бiльше таких хусток, вважаеться найхоробрiшим. Багато хто ще й одяг шие з тих шкурок, зшивають iх, як баранячi (??? – В. Ч.). Багато iх iще здирають з побитих ворогiв разом з нiгтями шкiру з правих рук (у ворожiй правицi сила. – В. Ч.) i роблять собi покривала до сагайдакiв. А людська шкiра мiцна i блискуча; вона найбiлiша з усiх шкiр. Багато iх (скiфiв) обдирають всю шкiру з людей (слiд пам’ятати, що все це робилося вже пiсля того, як ворог був мертвим. – В. Ч.), напинають ii на дерев’яну ляльку й возять (iз собою) на конях.
А з головами – не всiма, лише найбiльших ворогiв, – чинять так. Обрiзують усе, що вище брiв, i вичищають. Якщо це бiдний чоловiк, то обтягуе волячою шкiрою й так користуеться (сира шкiра, висихаючи, щiльно облягае череп. – В. Ч.), як посудиною для пиття. Так чинять iз черепами своiх домашнiх, якщо з ними полаються i коли перед судом царя iх переможуть (в герцi. – В. Ч.). А як прийдуть до такого гостi, вiн виносить тi голови й розказуе, що це, мовляв, були його свояки, що з ним посварилися, i вiн iх побив. Це вважаеться мужнiм вчинком.
Раз на рiк кожний правитель у своiй окрузi готуе посуд для змiшування вина, i його п’ють (на бенкетi) тi скiфи, що вбили ворога (в бою); хто ж не вбив (жодного) ворога, не п’е того вина й сидить збоку без почестi. Це найбiльша ганьба в них. А хто вбив дуже багато ворогiв (для цього й потрiбно пiдраховувати вiдтятi в убитих ворогiв голови. – В. Ч.), дiстае двi чашi й п’е з обох них разом».[28 - Багатi черепи своiх ворогiв, переможених ними в поединку на очах у царя i пiсля герцю перетворених на чашi, обковували по краях золотом. Варто додати тут i добре вiдомий з iсторii факт, що саме так вчинили колись половцi, коли вбили на Нижньому Днiпрi киiвського князя Святослава.]
І все ж зазначав якось один журналiст у своiй розповiдi про археологiв, якi розкопували скiфську могилу: «…описаний… справедливий портрет скiфiв анiскiльки не принижуе iх iсторичного значення, особливо для нас, схiдних слов’ян. І навiть, навпаки, свiдчення iхнього життя i дiяльностi, що iх старанно дослiджують археологи, е нашим нацiональним набутком».
…А ще кожен скiф пiдперiзувався шкiряним поясом (часто з бичачоi шкiри, яку непросто було взяти стрiлою чи й навiть дротиком, оковувався ще й металом чи прикрашався бляшками або iншими якимись залiзними пластинками), на ньому пiдвiшував сагайдак з лiвого боку i кинджал (акiнак) з правого. Там часто висiла й чаша для пиття. Зброя в степовика, який себе поважав, незмiнно прикрашувалася металевими бляшками, у заможних – срiбними чи золотими. Взагалi скiф мiг бути й геть задрипаним, але зброя його неодмiнно мала сяяти бодай срiблом, бо iнакше i скiф не був би скiфом!
Зброя у скiфiв, як уже мовилося в iншому мiсцi цiеi розповiдi, вiдiгравала найголовнiшу роль. Ледь чи не вирiшальну, адже була гарантiею того, що носiй i володар ii i завтра-позавтра ще житиме в своему краi. І взагалi – у свiтi бiлому. Якщо бiля пояса в нього висiтимуть кривий i гострий – волосину на льоту краяв! – нiж з кiстяним рукiв’ям, короткий меч-кинджал акiнак, двосiчний меч, бойовий молот, булава, заткнута за пояс (нею зручно було трощити ворожi голови, аби порятувати свою), дротик та в руках спис iз довгим i гострющим вiстрям-наконечником. Не кажучи вже про головну скiфську зброю (а втiм, у тi часи не лише скiфську) – лук в горитi з тугою тятивою, що ii не просто було й натягнути, i сагайдак, повен летючих стрiл…
Винахiд скiфа, або Як я був безкiнним стрiльцем з лука
«Я, Ашшурбанапал, осягнув все мистецтво писарiв, засвоiв знання всiх майстрiв (вельми похвально як для царя! – В. Ч.), скiльки iх е, навчився стрiляти з лука, iздити на конi…»
Це з написiв на глиняних табличках, знайдених в ассирiйськiй столицi Нiневii (668–626 рр. до н. е.). Тож i виходить з цього напису, що з лукiв ще треба було вчитися стрiляти (як i iздити верхи). Здаеться, простiше простого – поклав стрiлу, натягнув тятиву – аж нi. Навiть самому царевi довелося вчитися стрiляти з лука i iздити верхи на бойовому конi…
