скачать книгу бесплатно
Кiммерiйцi займали степи Причорномор’я – до приходу туди скiфiв. Себто мешкали-кочували в сонячнiй – пiвденнiй! – Украiнi. І раптом такi жахи з нашим клiматом! Правда, що для нас пiвдень i теплинь, те для грекiв могло видатися пiвнiчною прохолодою, та все ж… Мiж iншим, i пiзнiшi грецькi письменники згущували фарби, нагнiтаючи в Крим таку холоднечу-холодригу, яких там нiколи не було i бути не могло. А можливо, це поетична вольнiсть? Не забуваймо, Гомер – поет (хоча й легендарний), а поети iнодi так захоплюються власною розбурханою уявою, що вдаються до перебiльшень, аби вразити читачiв (чи тодi – слухачiв). Все можливо.
Є й такi дослiдники, котрi вважають, що Гомерова Кiммерiя нiякого вiдношення не мае до реальноi. Як i до реальних кiммерiйцiв, якi кочували – вiльно i привiльно – в Причорномор’i, що то вiн, мовляв, описав потойбiчний свiт, – а туди й справдi не заглядае сонце. Іншi ж вважають, що iсторичнi та географiчнi данi в поемах Гомера завжди достовiрнi, а тому в наведених рядках вiн мав на увазi реальних кiммерiйцiв, реальну Кiммерiю (а не поетичну, як хоча б той же Максимiлiан Волошин), тiльки дещо згустив фарби. Та й хоч як це не дивно, але у грекiв у тi часи справдi було уявлення про Крим (i взагалi про Украiну), як про дуже холодний i похмурий – даруйте! – край, i це про нашу сонячну, теплу i, безперечно, найкращу в свiтi Украiну, про ту Украiну нашу едину в свiтi бiлому, про яку наш украiнський Гомер у травнi 1847 року з пронизливим щемом любовi писав:
Садок вишневий коло хати,
Хрущi над вишнями гудуть.
Плугатарi з плугами йдуть,
Спiвають iдучи дiвчата,
А матерi вечерять ждуть.
Сiм’я вечеря коло хати,
Вечiрня зiронька встае,
Дочка вечерять подае,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дае.
Поклала мати коло хати
Маленьких дiточок своiх;
Сама заснула коло iх.
Затихло все, тiлько дiвчата
Та соловейко не затих.
Їй-бо, таки диваками превеликими були давнi греки, коли про батькiвщину такоi поезii, як «Садок вишневий коло хати», запевняли, що вона – Украiна наша, найкраща у свiтi! – холодна й похмура…
До речi, про «холодний i похмурий край», яким уявлялася давнiм грекам наша Украiна. Як i взагалi про рiвень тодiшньоi географii.
Давньогрецький драматург Есхiл вважаеться – цiлком справедливо i по праву, – «батьком трагедii» (здаеться, першим його таким титулом надiлив Ф. Енгельс). Жаль, що iз 80 написаних ним п’ес (а кожна була подiею в культурному життi античноi Грецii!) вцiлiло тiльки шiсть.
І серед них найпрославленiша – шедевр iз шедеврiв! – трагедiя «Прометей прикутий» (було ще й продовження – «Прометей звiльнений», але вiд нього збереглося лише кiлька фрагментiв, що iх цитували iншi давнi автори). Написана вона на вiдомий в античнiй мiфологii сюжет – як громовержець Зевс вiдомстив своему двоюрiдному братовi Прометею. За те, що той викрав вогонь для людей. «Безсонячних», якi гибiли, нiби мурахи в глибинах темних печер.
Чомусь вважаеться (принаймнi серед коментаторiв трагедii), що Прометея, героя-мученика, який пожертвував собою заради людства, було прикуто до скелi на Кавказi, хоча в автора про Кавказ, про точну адресу мiсця дii немае анi слiвця. У нього мiсце, де прикували Прометея, визначено так: гiрська мiсцевiсть на березi… океану. Якого? Про це, мабуть, i сам автор трагедii не знав (та i яка була географiя у його часи![9 - Як тут не згадати знаменитий вигук одного з героiв (героiнь) комедii Грибоедова «Лихо з розуму»: «Нащо знати географiю? Скажеш вiзнику, куди тобi треба, вiн тебе туди й довезе!..»]). В початкових рядках те мiсце визначено так:
Ось ми прийшли в далекий край землi,
В безлюдну пустинь диких скiфiв…
Отож якiсь дикi скiфи на пустельному березi невiдомо якого океану. Принаймнi це зовсiм не Кавказ.
Пейзаж нагадуе пiвнiчнi, нинi росiйськi територii на березi Пiвнiчного Льодовитого океану, де-небудь в районi Кольського пiвострова чи Новоi Землi. Але при чiм тут скiфи (бодай i дикi), якi нiколи не мали анiякого вiдношення до океану i до тих справдi темних i похмурих краiв?
Складаеться враження: якщо у Волошина кiммерiйцi – поетичнi, то скiфи в Есхiла – придуманi. За вiдомим принципом: чув дзвiн, та не знаю, де вiн.
Та ось кохана Зевса Іо, яку переслiдуе гiгантський гедзь, примчала до Прометея, аби запитати в нього про свою долю (Прометей – прiзвисько, що дослiвно означае Провидець, Прозорливець). Повертаючись iз Пiвночi на Пiвдень, вона невiдомо у яких краях здибуе все тих же всюдисущих скiфiв. Орiентири iхнього мiсця перебування такi: «Звiдси ти до сходу сонця плутаний / Спрямуеш крок по цiлинi неоранiй. / І до скiфiв кочових прийдеш. / Живуть вони пiд вiльним сонцем (слава Богу, що хоч пiд сонцем! – В. Ч.) на возах, в коробах / Плетених. За плечима – лук, що цiлко б’е. / Не пiдходь до них близько! Швидкий шлях тримай / Крутим крем’янистим узмор’ям, що глухо стогне…»
Втямки не вiзьму, де знаходиться той край з «дикими скiфами»?[10 - «Ученi в царинi географii, – зазначав ще Плутарх, розпочинаючи своi порiвняльнi життеписи, – позначають невiдомi iм землi на самому краю карти, роблячи iнодi написи, що за ними – «безводнi пiщанi пустелi, що кишать звiрами», або: «непроходиме болото», або: «холодна Скiфiя», чи то – «крижане море».]
І все ж одна ниточка е, адже далi йде невелике «уточнення»: «Живуть по лiву руку вiд тих мiсць Залiза Ковачi Халiби. / Бiйся iх! Вони лютi i до гостей неласкавi…»
Але i за допомогою лютих та неласкавих до гостей халiбiв не прояснюеться мiсцезнаходження скiфiв (сам Есхiл вочевидь точно не знав, де вони знаходяться, а лише чув – пiсля Гомера, – що буцiмто десь у чорта на болотi. Себто на Пiвночi).
А ось халiби, давнiй народ (йому приписуеться винахiд добування залiза iз руди), який буцiмто, за давнiми греками, жив у пiвнiчно-схiдних причорноморських районах. Ну а коли десь у пiвденно-схiдному Причорномор’i, то автори збiрника «100 великих книг» (Москва, 2003) «ничтоже сумняшеся» коментують так: «Тут описуються народи, якi населяли в часи Есхiла територiю Росii».
Гм-гм… В часи Есхiла – 525 до н. е. – 456 до н. е. – Росii, здаеться, не було. Інша рiч, що мiфiчнi халiби населяли територiю, яка сьогоднi належить Украiнi, але декому з пiвнiчних «братiв» так не хочеться згадувати Украiну, тож i «поселяють» скiфiв iз степiв Пiвнiчного Причорномор’я в… Росii. Маючи, звичайно, в пiдтекстi, що Украiна – це «споконвiчна росiйська територiя».
Сагайдак його, як вiдкрита домовина, всi вони люди хоробрi
Кiммерiйцi i скiфи…
«У свiтлi даних археологii i антропологii, а також висновкiв лiнгвiстiв, якi вважають кiммерiйцiв i скiфiв спорiдненими народами, носiями пiвнiчно-iранського етносу, стае зрозумiло, чому давньогрецькi автори часто плутались або ототожнювали тих i тих. Культурна близькiсть та етнiчна еднiсть кiммерiйцiв i скiфiв допомагае збагнути, чому «доярами кобилиць» у Гесiода скiфи, а в Каллiмаха – кiммерiйцi; чому скiфського проводиря Мадiя Страбон називае то скiфом, то кiммерiйцем; чому в давньогрецькому коментарi до «Походу аргонавтiв» у викладi Аполлонiя говориться: «Є й iнший Боспор – у Скiфii, який називаеться Кiммерiйським, внаслiдок заселення тих мiсцевостей скiфським народом – кiммерiйцями».
Спорiдненiсть кiммерiйцiв i скiфiв вiдзначаеться i давньосхiдними авторами. В «Таблицi народiв», частинi Бiблii, що складена в VIII ст. до н. е., скiфи вважаються «синами кiммерiйцiв» – (див.: Лесков А. М. Курганы: находки, проблемы, 1981).
Вперше свiт дiзнався про кiммерiйцiв (iнодi кiммери, iнодi суммiрiйцi, зовсiм рiдко – кiммерiани) вiд давнiх грекiв. До свого вторгнення в Азiю вони, за Геродотом, кочували в Пiвнiчному Причорномор’i, звiдки iх вигнали iншi представники прадавнього народу цiеi краiни – скiфи, якi нiби i вторглися в загадкову Причорноморську Кiммерiю.
«При наступовi скiфiв, – пише Геродот у своiй «Історii», – кiммерiйцi, маючи на увазi численнiсть вiйська, що наближалося, стали радитися мiж собою, i думки iхнi, висловленi з однаковою наполегливiстю, роздiлилися…» Народ благорозумно пропонував пiти геть, не наражаючись на небезпеку в боротьбi з численними вiйськами скiфiв, а царi (вождi та старiйшини i знатнi воiни) запропонували боротися за свою батькiвщину з наступаючим ворогом, боротися до загину, але не уступити iм i п’ядi своеi територii! Але нi народ не захотiв послухати царiв, нi царi – народу: першi вирiшили пiти геть без бою, вiддавши рiдну землю ворогам, а царi ухвалили лягти мертвими в рiднiй землi, але не бiгати невiдомо куди разом iз народом… (Якi передовi царi i який непатрiотичний народ! – В. Ч.) Вирiшивши так, царi зi своiми вiйськами роздiлилися на двi частини, рiвнi за кiлькiстю, i стали битися… Чомусь мiж… собою. З якого дива? Колективне i грандiозне самовбивство?!. Так чи iнак, а всiх царiв, перебитих один одним, кiммерiйський народ поховав бiля рiчки Тiраса (Днiстер) – могила iхня, зазначае далi Геродот, ще й досi видна, – а пiсля поховання «пiшов з краiни, так що скiфи, якi вторглися, зайняли краiну вже без населення…»
Було б зрозумiло, якби кiммерiйцi, не бажаючи битися зi скiфами, пiшли в безлюднi краi чи в такi краi, де були слабкi господарi. Але вони – боячись сильних скiфiв, – пiшли в Передню Азiю i вступили у боротьбу з наймогутнiшими на той час державами. Чи не правда – дивно? А тому зрозумiло, що кiммерiйцi не тiкали вiд скiфiв, як про те чув легенду Геродот, – у них були своi внутрiшнi процеси розвитку, що й повели iх у похiд на пiвдень – за добром. А iхнiй похiд у Передню Азiю i з’ява у Причорноморських степах скiфiв збiглися в часовi, тож i здалося, що однi втiкали вiд iнших… Очевидно, в результатi цього скiфи, не вступаючи в сутичку, швидше за все прийшли у покинуту перед тим кiммерiйцями краiну i зайняли ii.
Грецький вчений Страбон жив на межi двох епох – 64 (63) р. до н. е. – 23 (24) р. н. е. У своiй головнiй працi «Географiя», де вiн використав данi попередникiв, повiдомляе, що кiммерiйцi вторглися в Малу Азiю ще за часiв Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е.) чи й ранiше. Вiдомi також повiдомлення ассирiйських розвiдникiв та дипломатiв, свiдчення вавилонських хронiк, що доповнюються розповiдями Геродота та iнших авторiв.
І ось яка картина вимальовуеться. Десь близько середини VIII ст. до н. е. кiммерiйцi, увiрвавшись на територiю сучасноi Анатолii, знищили Фрiгiйське царство, а близько 654 р. до н. е. захопили Сарди, тодi столицю Лiдiйського царства (захiдна частина Малоi Азii), а цар Лiдii Гiг загинув у битвi з ними.
Дозоляли кiммерiйцi також iонiйським грекам, руйнуючи iхнi мiста (хоча б Магнесiю та Ефес). Грецький поет (правда, в переказi Страбона) Каллiн таврував «вiйсько нечестивих кiммерiйцiв, що нищило Ефес».
Зазнали спустошень вiд «нечестивих» й iншi грецькi мiста, що перед навалою невiдомого народу спiшно зводили потужнi системи укрiплень. Ассирiйськi писемнi джерела, починаючи з другоi половини VIII ст. до н. е., теж згадують кiммерiйцiв. На той час зчепилися мiж собою двi великi держави давнього Сходу – Ассирiя та Урарту, i ось як повiдомляли ассирiйськi агенти з Урарту: володар краiни Русса I зазнав поразки вiд кiммерiйцiв! Цим скористався ассирiйський цар Саргон ІІ, завдавши Урарту такого удару, що Русса I у вiдчаi заколовся кинджалом. Але невдовзi загинув i його переможець – не виключено, що в битвi з усе тими ж кiммерiйцями.
Згодом, правда, кiммерiйцi зазнають поразки вiд Ассирii. А пiзнiше, як на Близький Схiд вдеруться скiфськi загони й утвердяться там на роки, iхне панування покладе край кiммерiйцям, вони розсiються (якась iхня частина увiйде до складу скiфського об’еднання), i вже з другоi половини VII ст. до н. е. в документах тамтешнiх краiн кiммерiйцi (на вiдмiну вiд скiфiв) бiльше не згадуватимуться…
А ось у топонiмiку i топографiю нашоi краiни вони увiйшли навiчно. Ще Геродот i Страбон писали про те, що вся краiна, яка ранiше належала кiммерiйцям i потiм була зайнята скiфами (себто наша нинiшня Украiна), «заселена» кiммерiйськими назвами. Це в основному стосуеться Керченського пiвострова, де були «кiммерiйськi стiни», «кiммерiйськi переправи», сама Кiммерiя (виходить, була вона – КІММЕРІЯ!), Боспор Кiммерiйський (Керченська протока), м. Кiмерик. А в захiднiй частинi Пiвнiчного Причорномор’я знаходилася могила останнiх кiммерiйських царiв. А це переконливо свiдчить, що кiммерiйцi займали все Степове Причорномор’я вiд Дону до Днiстра.
Все ж таки виходить, що була колись прапрадавня краiна з симпатичною назвою Кiммерiя, населена буцiмто русявими вогненноокими кiммерiйцями. Хто вони були насправдi, чийого роду-племенi, тепер важко сказати достеменно. Не виключено, що кiммерiйцi – це не окремий етнiчно чистий народ, а збiрна назва рiзних племен, що населяли тодi Поднiпров’я та пiвдень теперiшньоi Украiни, в якому головну роль вiдiгравали кiммерiйцi (як пiзнiше на тамтешнiх теренах ii вiдiграватимуть скiфи). Очевидно, серед тих племен жили й скiфи, вони згодом вiзьмуть гору в тому об’еднаннi i створять свое державне об’еднання – Велику Скiфiю – в краю кiммерiйському. (У Гомера i в Бiблii е глухi натяки, що кiммерiйцi – «батьки» скiфiв.)
Кiммерiйцями iх називали греки, а що насправдi означае iм’я «кiммерiець» досi невiдомо. З цього приводу iснуе лише кiлька припущень. Однi вченi вважають, що назва походить вiд фiнiкiйського слова «темний»,[11 - Є в науцi думка, що Чорне море названо чорним не за колiр води, а за розмiщення вiдповiдно до сторiн свiту. Для украiнцiв, наприклад, Чорне море – це пiвдень, а ось для грекiв Чорне море – це пiвнiч. А пiвнiч називалася «чорною», «темною» (тодi як пiвдень, навпаки, «бiлим», «свiтлим»). То й люди, котрi жили на березi чорного, темного (себто пiвнiчного) моря, теж звалися «чорними», «темними» людьми. (У тюркiв, наприклад, слово «чорний» може означати пiвнiчний). Тодi назва кiммерiйцiв, можливо, й означае пiвнiчнi люди, люди, якi живуть на пiвночi (якщо дивитися iз Середземного моря), побiля пiвнiчного моря. Але це лише одна з гiпотез.] iншi, що вiд грецького «зимовi» – тобто люди краiни (в обох випадках) не сонячноi, а тiеi, у якiй, за уявленнями грекiв, були холоднi зими; ще iншi апелюють до фракiйськоi та хеттськоi мов тощо. Найбiльш поширена версiя, що iм’я «кiммерiйцi» – з давньоiранськоi мови й означае щось на зразок «рухомий загiн iраномовного кочового населення евразiйських степiв». В ассирiйських клинописних текстах VIII–VII ст. до н. е. iх названо «гiмiрра». А як насправдi, що воно означае – хто тепер скаже? Дiло, як кажуть, давне. Воiстину давне!
І все ж: хто такi кiммерiйцi, якого вони роду-народу i яка iхня культура, звiдки вони взялися i якою мовою розмовляли, якi були на вигляд? Щодо мови – основи основ кожного народу, адже без рiдноi мови немае i бути не може й самого народу, – то однi вважають, що вони розмовляли фракiйською мовою (були iм етнiчно близькими?) – сьогоднi однiею з мертвих iндоевропейських мов, що колись була поширена у схiднiй частинi Балканського пiвострова i на прилеглих до нього територiях. (Фракiйцi – група давнiх iндоевропейських племен – даки, одриси, гети та iн.). До речi, цю тезу сприймае багато фахiвцiв з даного питання.
З мови кiммерiйцiв у писемних джерелах збереглося лише кiлька слiв. Це iмена кiммерiйських вождiв (царiв) Теушпи, Тугодамме (Лiгдамiса) та Шандакшатри. Не густо. Але й щодо походження цих iмен лiнгвiсти не дiйшли якоiсь однiеi, спiльноi думки. Хоч, примiром, iм’я Шандакшатри, безумовно, належить до iранськоi мови, оскiльки «кшатр» е типовим iранським словом, що означае «влада», «доля», «талан» тощо. (Але мiг же кiммерiйський цар, не будучи iранцем, просто носити iранське iм’я, особливо пiсля того, як кiммерiйцi побували на Близькому Сходi i довгий час там воювали?)
Іншi дослiдники, зокрема i великий знавець кiммерiйцiв О. І. Тереножкiн, обстоювали тезу про генетичний зв’язок iсторичних кiммерiйцiв з племенами зрубноi культури[12 - Зрубна культура; культура епохи бронзи. Видiлена В. О. Городцовим у 1901–1903 рр. Названа за способом поховання у зрубах. Тобто у ямах з дерев’яними конструкцiями рiзного роду. Найбiльше пам’яток цiеi культури знайдено у басейнах Волги, Дону i Днiпра. В Украiнi вiдомi два варiанти: степовий i лiсостеповий. Вони локалiзуються у басейнах Сiверського Дiнця та на Днiпровському Лiвобережжi. Датуеться зрубна культура ХVI–XII ст. до н. е. Питання походження ii дискусiйне. Вiдповiдно до однiеi точки зору, вона не мае коренiв в Украiнi i виникла як наслiдок мiграцii зi сходу (Середнього Поволжя). В результатi змiшання зрубних племен з мiсцевим населенням – носiями культури багатопружковоi i виникла зрубна культура Украiни. На думку iнших дослiдникiв, зрубна культура по всiй територii поширення формувалася приблизно одночасно на мiсцевому грунтi. Єдиного центру ii походження не iснувало.] (предками зрубного населення була люднiсть, яка населяла територiю Нижнього Поволжя у першiй половинi І тисячолiття до н. е., тож ця територiя i вважаеться стародавньою прабатькiвщиною кiммерiйцiв). Тому не виключено, що вони iраномовноi – таки iраномовноi! – приналежностi. Як i скiфи, мiж iншим.
Вони належали до числа народiв, якi говорили на одному з дiалектiв iранськоi мови,[13 - Іранськi мови – група спорiднених мов iндоевропейськоi сiм’i. Генетично наближенi до iндiйських мов (iндоарiйських), разом з ними i промiжними мiж цими групами дардськими мовами становлять iндоiранську гiлку iндоевропейських мов. Поширенi в Іранi, Афганiстанi, а також у Пакистанi, Іраку, Туреччинi, в Середнiй Азii й на Кавказi, у Пiвнiчнiй та Пiвденнiй Осетii, частково Вiрменii, Азербайджанi, Грузii, Дагестанi, Узбекистанi, Туркменистанi, Киргизii, Казахстанi.Розрiзняють iранськi мови давнi – VI–III ст. до н. е., середнi – III ст. до н. е. – IX ст. н. е. й новi – з VIII–IX ст. н. е.До пiвденно-захiдноi пiдгрупи належать сучаснi перська (фарсi), таджицька, дарi, татська та iн., а також мертвi мови – давньоперська й середньоперська, талишська (пехлевi); до пiвнiчно-захiдноi пiдгрупи – курдська, белуджська, талишська, гiлянська та iн. мови; з мертвих – мiдiйська, авестiйська й парфянська. До пiвнiчно-схiдноi пiдгрупи входять сучаснi осетинська та ягнобська мови, а також мертвi – аланська, скiфська, согдiйська, хорезмiйська мови; до пiвденно-схiдноi пiдгрупи – сучаснi пушту (афганська) мунджанська, памiрськi мови, а також мертвi сакська i бактрiйська мови.Андроновська культура – археологiчна культура бронзового вiку. Видiлена в 20-х роках ХХ столiття. Назва походить вiд с. Андронова поблизу м. Ачинська (Красноярський край). Андроновська культура – умовна назва для частково спорiднених мiж собою культур, поширених на територii Казахстану, Захiдного Сибiру, пiвденного Приуралля. Орiентовно датуеться серединою i 2-ю половиною II тисячолiття до н. е. Для андроновськоi культури характернi поселення з залишками напiвземлянкових i наземних жител i могильники з трупопокладеннями, рiдше – з трупоспаленнями. В похованнях знайдено крем’янi наконечники стрiл, бронзовi знаряддя i зброю, мiдне й пастове намисто, золотi й мiднi сережки тощо. Посуд, як правило, плоскодонний – орнаментованi горщики, банки тощо.] до тiеi значноi мовноi сiм’i, до складу якоi входили й савромати, саки, массагети, согдiйцi, хорезмiйцi та мiдiйцi i перси. Всi цi народи сформувалися на основi спорiднених племен зрубноi й андронiвськоi культур бронзового вiку.
І хоч питання про етнiчну приналежнiсть кiммерiйцiв остаточно не з’ясоване, але з’являються все новi й новi данi, якi дають пiдставу вважати, що й кiммерiйцi належали до тiеi самоi групи iраномовних народiв, що й скiфи, i становлять крайню захiдну групу цього великого свiту. Стародавнi джерела часiв походiв цих народiв у Передню Азiю часто плутали iх (за схiдними джерелами «гiмiрри» та «iшкуза»), називаючи кiммерiйцiв скiфами i навпаки. (Назва «скiфи» також вживалася на позначення всiх середньоазiатських i причорноморських народiв, близьких до скiфiв за способом життя. Скiфськими називали також пiдкоренi скiфами племена, що проживали в межах Причорноморськоi Скiфii. Так могло бути i з кiммерiйцями, тож кiммерiйцями могли називатися близькi iм за мовою i способом життя iншi давнi народи й племена.
Якими вони були на вигляд, загадковi кiммерiйцi? На кам’яному рельефi ассирiйського царя Ашшурнацирпала II[14 - Це ще не рекорд на довжину власного iменi. В Ассирii був цар, який мав таке iм’я (увага): Ашшуретельшамеуефсiтiубаллiтсу!В Украiнi найдовшi прiзвища складаються лише з 14–15 лiтер, а найнайдовше всього лише з 20 – Константинопольський. (Подвiйнi прiзвища мають i до 24–25 лiтер. А ось iз чотирьох частин зафiксоване лише одне – Семенова-Тянь-Шанська-Болдирева).Найдовшi iмена – Аполлiнарiй, Максимiлiан та Дзвенислава. Найкоротшi украiнськi прiзвища складаються з двох i трьох лiтер: Юр, Уль, Юнь, Ус, Ге, Ро. Щодо найкоротших iмен, то це – Ів, Ор, Ян, Ія.] (посiдав трон у 883–859 рр. до н. е.) та на пiзнiших витворах античних митцiв (фриз на теракотовому саркофазi з Клазомен та з рiзних ваз iз зiбрання Ватиканського музею) бачимо iх – кочовикiв, степовикiв, воiнiв. Убранi в типовий одяг степовикiв: вузькi штани, зручнi для вершникiв, м’якi черевики та короткi свитки (каптани). Головнi убори двох зразкiв: високi гостроверхi шапки-башлики та невеликi убори з широкою тулiею – мабуть, то представники рiзних племен кiммерiйського кочового об’еднання.
Головна зброя – потужний далекобiйний лук зi стрiлами з бронзовими дволопастевими вiстрями. У ближньому бою застосовували мечi iз залiза, часто з бронзовим рукiв’ям, довжиною до 1 м. Мечi двосiчнi, довгi. Рукiв’я вiдносно довге з невеликим округло-конiчним навершям i характерним перехрестям, що закiнчуеться гострокутними виступами в бiк леза – це iх вiдрiзняе вiд скiфських та сарматських. Кiммерiйськi ковалi добре володiли своею професiею, могли здiйснювати цементування металу й ковальське зварювання.
Мали на озброеннi й списи iз залiзними наконечниками, але користувалися ними не всi воiни. В основнiй масi iхне вiйсько – це легкоозброена кiннота. Мали легкi й простi шкiрянi обладунки, простi щити. Кiнське спорядження. Бронзовi вудила i псалii у верхових коней. Ремiннi вуздечки прикрашалися рiзноманiтними бронзовими i кiстяними оздобами.
Головна цiннiсть iхня – худоба. Вже почалося у них майнове i соцiальне розшарування. Вiйськова аристократiя була багатшою. У писемних джерелах згадуються iхнi вождi (Геродот iх називае царями), а це свiдчить, що iхне суспiльство пiдiйшло до лiквiдацii первiсно-общинних вiдносин та до класоутворення.
Першу кочову культуру в нашому регiонi створили саме кiммерiйцi. Основою iхнього кочового господарства було вже згадуване скотарство, головну роль у якому вiдiгравало конярство, i це i iхня кiннота, i продукти харчування. Недарма ж вони в «Ілiадi» називаються доярами кобилиць i молокоiдами.
Але найбiльшу роль у iхньому життi вiдiгравали вiйни, спустошливi набiги на сусiдiв, походи в краiни Передньоi i Малоi Азii, нападали вони й на осiле населення украiнського Лiсостепу, в Середньому Поднiпров’i, на територii Середньоi Європи.
Мистецтво мало прикладний характер – орнаменти прикрашали рукiв’я кинджалiв, деталi вуздечок, наносились на посуд. В основi – рiзнi геометричнi фiгури – спiралi, ромби, квадрати.
Збереглися i так званi кiммерiйськi «кам’янi баби». Їхня монументальна скульптура. Це статуi-стели iз досить умовними зображеннями кiммерiйських воiнiв – кам’янi стовпи заввишки до 1,5 м, на яких рельефно зображено предмети вiйськового спорядження i деталi костюма – пояси, кинджали, бойовi молотки тощо. Ставили iх над похованням знатних воiнiв. Кiммерiйських стел в Украiнi i сумiжних територiях виявлено мало – трохи бiльше десяти зразкiв. Основна iхня особливiсть – ледь виявлена антропоморфнiсть. Це, власне, не антропоморфнi статуi, а швидше стовпи-обелiски. Але загалом вони передають образ озброеного воiна. Мистецтво iхне урвалося з появою скiфiв. Пам’ятки iхнi збереглися нижче Днiпропетровська, але вище Херсона, зокрема городища, поселення мiж рiками Інгулець та Днiпро.
Вiйсько кiммерiйцiв було надзвичайно сильним i мобiльним. Воно подiлялося на загони, у яких вершники були добре злютованi, i такi загони складали основу iхньоi кiнноти – надзвичайно швидкоi, летючо-ураганноi i маневреноi, бо не мали обозiв. Це давало великi переваги, особливо в боях з пiшим вiйськом противника. (Вождi i знатнi воiни користувалися колiсницями.) Кiннота налiтала вихором, ураганом, все змiтаючи на своему шляху, i спинити ii було не так просто. Це була грiзна сила, вважали в державах давнього Сходу. Таке вiйсько надзвичайно рухоме, стрiли в лучникiв дальнобiйнi, стрiльцями вони були вiдмiнними, пускали стрiли тiльки в цiль. Стрiльба велася не через голову коня, а назад, по ходу скачки. Конi летiли табуном у бiк вiд небезпеки, тому не було потреби тримати в руках повiддя, управляли вершники ногами (шенкелями). Тож обстрiл вiвся на скаку, коли кiнний загiн нiсся мимо противника.
З кiммерiйцями трудно було воювати армiям iнших держав, тож i враження вони справляли своiм нашестям, як грiзнi пiвнiчнi кочiвники, що невiдомо звiдки взялися. І досi вчуваеться в промовах бiблiйних пророкiв непiдробний жах:
«Ось iде народ з пiвнiчноi краiни… держить лук i короткий спис, жорстокий вiн! Вони не зжаляться! Голос iх реве, як море, скачуть на конях, вишикувалися, як одна людина… Народ здалеку… народ давнiй, мови якого ти не знаеш (а ми й поготiв. – В. Ч.)… сагайдак його, як вiдкрита домовина, всi вони люди хоробрi… Вiн зжере твое жниво i хлiб твiй, знищить синiв i дочок твоiх, зжере овець i корiв твоiх, зжере виноград твiй i смокви твоi i зруйнуе мечем мiста твоi, на якi ти покладаеш надiю!» (Жах, жах! Вже з цих емоцiйних характеристик видно, як образно вiдображенi характер i природа вторгнення кочовикiв та його спустошливi наслiдки, що, звичайно ж, сприймалися як «божа кара»).
Одне вiдомо достовiрно: кiммерiйцi – перший народ Схiдноi Європи, iм’я якого було зафiксоване у рiзних писемних джерелах i дiйшло до наших днiв. Щоправда, ми не знаемо – i вочевидь вже нiколи не знатимемо, – як же самi себе називали кiммерiйцi? Дехто iз вчених упевнений, що цей народ, який наприкiнцi ІІ – на початку І тисячолiття до н. е. населяв Пiвнiчне Причорномор’я (це так) – найдавнiший з вiдомих пiд своею власною назвою… А ось чи насправдi пiд своею назвою – це питання ще вiдкрите. В крайньому разi, дискусiйне, адже за самоназвою вони могли зватися i якось зовсiм по-iншому. (Не забуваймо, кiммерiйцями iх називали греки.)
Навiть у наш час подiбних прикладiв скiльки завгодно. Ось хоча б деякi з них. В алеутiв самоназва – унанган, у грузинiв – картвелi, азербайджанцiв – азербайджанлилелар, албанцiв – шкiптар (в однинi), в’етнамцiв – в’ет, афганцiв – паштани (i зовсiм, як бачимо, не схожа самоназва з офiцiйною назвою), вiрменiв – хай, в ескiмосiв – iнуiн, югит, що перекладаеться просто: люди, казахи – казах (за цим принципом киргизи – киргиз, узбеки – узбек, монголи – монгол, таджики – таджик, турки – тюрк), у китайцiв самоназва – хань, у молдаван – молдовень, румуни – роминь, тувинцi – тува, множина – тивлар (застарiлi назви – сойони, сойоти, урянхайцi, танутувинцi), угорцi – мадьяри, фiнни – суомалайсет, цигани – рома. Не кажучи вже, що скiфи (грецька назва) називали себе сколотами. То чому тi, кого греки звали кiммерiйцями, не могли себе називати якось по-iншому? А ось знати це (яка у них була – якщо була – самоназва) нам не дано.
Із найновiших прикладiв. У колишньому Радянському Союзi штучно, але архiпосилено робили (лiпили, створювали силомiць) якихось ледь чи не мiфiчних радянських людей (теж iз розряду самоназв). Слава Богу, хоч у США, де дiе сенат – верхня палата парламенту – не додумалися творити… сенатський народ. Чи у Нiмеччинi, де одна з палат мае назву бундесрат, не додумалися творити народ з вiдповiдною назвою!
Геродот запевняв, що буцiмто все кiммерiйське населення залишило Причорномор’я i скiфи зайняли спустiлу краiну – це явне перебiльшення «батька iсторii». Нiхто скiфам на блюдечку не пiдносив спорожнiлу краiну. Та й частина кiммерiйцiв все ж залишилася на мiсцi, в рiдних степах навiть i пiсля приходу туди скiфiв. З роками кiммерiйськi поколiння – тi, якi залишилися, – були асимiльованi скiфами i… i зникли, розчинившись у масi чужого народу. На жаль. І планета Земля втратила ще один народ – Боже, скiльки вона втратила за тисячолiття народiв i племен! А скiльки ще – не доведи Господи, втратить за наступнi тисячо– i тисячолiття?! А друга частина кiммерiйцiв, та, що, не змирившись iз зверхнiстю скiфiв у iхнiх степах, пiшла геть, то… Вона розбрелася по свiту i розчинилася серед тамтешнього люду. В тiм числi й серед народiв Передньоi Азii. Асимiлювавшись, теж зникла з лиця землi. Як кажуть: не вмер Данило, так болячка задавила.
І кiммерiйцi, як народ, як етнос, як нацiя, що так у них i не сформувалася, навiчно зникли – гiркий i тяжкий урок iншим народам, якi не дорожать i не дбають за розвиток своеi нацiональностi! Та що тепер! Тим бiльше, iсторiя, як доведено, ще нiкого i нiчому не навчила. Який жаль!..
…Однi кажуть: та ж не було тебе нiколи на теренах Украiни, Кiммерiе (хiба що в Криму ти була, але – поетична, Кiммерiя Максимiлiана Волошина), але не вiрте таким песимiстам. Вiрте все ж Геродоту, який заявив на вiки й тисячолiття: та нi, була вона, загадкова Кiммерiя! Була, але назавжди залишилася за туманами тисячолiть. Справдi – оповита млою i хмарами…
Застiбка iз зуба улюбленого коня, або Яке воно – еталонне поховання кiммерiйця?
Р. S. до першоi частини
Кiммерiйськi еталоннi – визначення археологiв – поховання знайдено бiля села Балки Василькiвського району Запорiзькоi областi. Поховання (в археологiв за номерами «два» i «п’ять») впущенi у давньоямний курган висотою 10 м. У дерев’яному зрубi поховання № 2 знаходився кiстяк чоловiка 50 рокiв у витягнутому станi з розворотом голови на захiд. При ньому знайдено: залiзний кинджал з навершям у виглядi валика та перехрестям зi звисаючими трикутниками на кiнцях, золота облямiвка; незмiнний у кочiвникiв-воiнiв (та й не тiльки воiнiв) точильний брусок та кремневий вiдщеп; бiля нiг – чорнолощена посудина, золота бляшка з розеткою в центрi, а ще – застiбка. Та не проста, а – iз зуба коня, i цим все сказано. Це чи не едина така рiч – iз зуба коня – знайдена у вiчних домiвках кочiвникiв. Певно, то був колись улюблений кiнь, якщо кiммерiець – виявляеться, кiммерiйцi, суворi й безжалiснi воiни, по-своему страждали сентиментальнiстю чи якимось iншим, схожим почуттям – залишив собi зуб любого коня на загадку, на вiчну пам’ять. А помираючи, забрав його з собою на той свiт. Браво, кiммерiйце! Цим зубом улюбленого коня ти нам поближчав!
У похованнi № 5 кiммерiйця впущено в дерев’яний зруб, зсередини оштукатурений та пофарбований червоною фарбою – символ вiчного життя! Небiжчик лежав у скорченому станi головою на схiд. При ньому знайшли: на черепi вiночок у виглядi бронзовоi стрiчки, золоту масивну сережку – покiйник за життя свого земного носив ii у вусi, i вона, певно, здалеку блищала проти сонця; бронзовий кинджал, точильний брусок, бронзовий нiж – колодач, в кутку – кiстки барана (напутна iжа), дерев’яну посудину iз золотими платiвками-облямiвками, бронзовi вудила, набiр наконечникiв до стрiл та застiбки.
Обидвi могили належали кiммерiйським воiнам, похованим з промiжком часу не бiльше, як у кiлька десяткiв рокiв – середина VIII – початок VII ст. до н. е.
Ще одна вiчна хата кiммерiйського воiна була знайдена неподалiк с. Бутенки на Полтавщинi. Належала кiнному верхiвцю. Речi разом з перепаленими кiстками покладенi у яму глибиною трохи бiльше метра. Разом з кiстками – бронзовi вудила, бляхи, бронзовi браслети та вiстря до стрiл, залiзнi наконечники до списа.
Над ямою, загорнувши ii, кiммерiйцi – воiни-однополчани? – поставили дубовий стовп, аби позначити мiсце поховання свого друга (могильного горбика чомусь не насипали) i помчали далi на своiх летючих конях… Як виявилось – у вiки.
Де вони самi знайшли свiй вiчний спочивок – хто тепер скаже?
Але ж знайшли, адже з того свiту в цей ще нiхто не повертався. Усiм вiд давнiх давен i по нашi днi i в майбутньому – вистачало, вистачае i вистачатиме мiсця на тiм свiтi – який же вiн, напевно, превеликий!..
Кiммерiець i скiф в однiй могилi?
Братська могила – спiльна могила, в якiй похованi тi, хто загинув на вiйнi або в боротьбi за спiльну справу.
Словник украiнськоi мови. Т. 1. С. 231
Археологи i таку могилу знайшли. У якiй вiки – ба, ба тисячолiття! – спочивають двое антагонiстiв – кiммерiець i скiф. Тi, якi ненавидiли за життя один одного i один одного намагалися знищити. Чи – бодай пiдкорити. Скiфи вибивали кiммерiйцiв з Причорномор’я, кiммерiйцi вiдборювали право на Причорномор’я, що до приходу туди скiфiв було iхньою батькiвщиною. Вiдборювали i програли. І зникли, а край iхнiй, Кiммерiя, став звiдтодi Скiфiею. Але двое з них лежать в однiй могилi як побратими, хоча братньою ту могилу i не назвеш.
Це бiля Олександрiвки Новомосковського району Днiпропетровськоi областi. Курган чомусь безiменний, в археологiв пiд номером шiсть. У 1977 роцi його дослiдила археолог Ф. Ковальова (там була зона зрошувальноi системи учбового господарства «Самарське» i могила йшла пiд нiж бульдозера – Ковальова рятувала те, що можна було врятувати).
Курган звiдтодi знаний ще й тому, що то виявилося одне з небагатьох скiфських поховань, здiйснене у дерев’янiй колодi, що правила за труну-домовину. (Колоду, видовбану зсередини, слов’яни споконвiку використовували як вулик, човен, ночви i т. iн. А ще у нiй ховали небiжчикiв – в давнi часи колода була попередницею домовини. На колодах бiля дворiв сидiли вечорами з сусiдами, колодки вiдiгравали й роль дерев’яних кайданiв, якi в старовину надiвали на ноги, руки, шию заарештованого, диба.)
Висота кургану була трохи менше метра, дiаметр – 30 м. У насипi – залишки тризни. По кiммерiйцю i по скiфу. Основне поховання – кiммерiйське. Ясно, що вiн пiшов ранiше на той свiт – може, скiфи його i вбили? А ось скiфа поховали – пiдховали – в чужiй могилi. Впустили його в кiммерiйську, аби не мати мороки з насипанням новоi. Мовляв, помиряться на тiм свiтi, своi ж, як кажуть, люди. Поховали в овальнiй ямi з дерев’яним перекриттям. Скiф упокоiвся у видовбанiй колодi на спинi, на ньому – платiвчастий обладунок, що складався з панцира, штанiв та шолома. Бiля колоди поклали два списи, сагайдак, фiбулу, дерев’яну чашу iз золотими обкладками, аби колоднику було з чого на тiм свiтi пити (а втiм, у пiзнiшi часи, вже на Русi колодником називали арештанта, в’язня у колодках). А ще поклали меч у золотих пiхвах, бляшку у виглядi жука скарабея… Жаль, що спiльну могилу кiммерiйця та скiфа розкопали – хай би земля iм була пухом!..
І нарештi останне Р. S.
Ось що ще залишилося в науцi вiд загадкових племен кiммерiйцiв.
Перше.
Кiммерiйський вiк i ярус (вiд назви племен кiммерiйцiв) – середнiй вiк плiоценовоi епохи неогенового перiоду[15 - Неогеновий перiод i неогенова система, – неоген – другий перiод кайнозойськоi ери та вiдклади, що утворилися в той час приблизно 25 мiльйонiв рокiв тому.] та вiдклади, що утворилися на той час. На Украiнi вiдклади кiммерiйського вiку i ярусу (глини, пiски, пiсковики, вапняки) поширенi в Причорноморськiй западинi. Їхня потужнiсть – 120 мiльйонiв рокiв. З ними пов’язанi поклади бурих залiзнякiв (Керченський залiзорудний басейн).
Друге.
Кiммерiйська складчастiсть (вiд назви племен кiммерiйцiв) – деформацii земноi кори, що вiдбулися в серединi й кiнцi мезозойськоi ери. Проявилась у виглядi потужних складко– i гороутворюючих процесiв iнтрузивного i ефузивного магматизму. Видiляють кiлька фаз К. с., основнi з них – давньокiммерiйська (в кiнцi трiасового перiоду) i пiзньокiммерiйська (в кiнцi юрського перiоду). Пiд впливом К. с. на мiсцi пiвостровiв Кримського, Індокитаю, Мангишлаку, Таймиру та пiвнiчноi частини Іранського нагiр’я виникли гiрськi складчастi системи, якi пiзнiше зазнали впливу альпiйськоi складчастостi.
Археологiя
Поетичний додаток
Із сивоi землi, з камiння голого,
Де присмерк попелищ i брильна бридь,
Минуле пiдiймають археологи
І змушують нiмотне говорить.
У кожнiй розкайданенiй розколинi
Історii читають письмена:
Це – нашi предки, нашi древнi коренi,
Це – наша доля рання i сумна.
І думка зрине, нiби лист iз ясеня:
Що всi ми – порошиночки малi,
Промiннями i тiнями прив’язанi
До архiоперiодiв Землi.
І стане, мов на вiтрi свiжiм, холодно,
Коли проникне сум, як гостра тiнь,
Що всi ми, люди, трiшки археологи,
Бо оглядаемось на власну тiнь.
На всi епохи – нi словечка кволого,
Бо вiчна кров в кипiннi наших вен!
…Нехай колись не скажуть археологи,
Що ми жили, хай скажуть, що живем.
Михайло Чхан
(1926–1987)
Частина друга
