скачать книгу бесплатно
Сини змiеногоi богинi
Валентин Л. Чемерис
Історiя Украiни в романах
Що може бути цiкавiшим за ii величнiсть iсторiю? Тiльки iсторiя, про яку розповiдають небайдуже та неупереджено. Саме так, як це робить Валентин Чемерис (нар. 1936 р.) – вiдомий украiнський письменник, автор iсторичних та фантастичних романiв i оповiдань, лауреат багатьох лiтературних премiй. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Смерть Атея», «Фортеця на Борисфенi», «ольвiя», «Генерали Імперii», «ордер на любов», «ярославна», «Вашi пальцi пахнуть ладаном…», «Трагедiя гетьмана Мазепи», «Марина – цариця московська».
«Сини змiеногоi богинi» – роман-есей, що складаеться з власне роману та кiлькох повiстей з однiею головною героiнею – Скiфiею, загадковою i таемничою краiною вершникiв з луками, тiею Скiфiею, яка у VII столiттi до н. е. пiд дзвiн мечiв i спiви стрiл з’явилася на пiвденних теренах Украiни. Легендарна i реальна, повна слави i звитяги, знана нам i незнана, Скiфiя воiнiв i хлiборобiв, царiв i вождiв, чаклунiв i знахарiв, войовничих амазонок i жриць, земля героiв (Іданфiрс, Атей, Скiлур) i майстрiв неперевершених шедеврiв, що й нинi дивують i вражають людство…
Валентин Лукич Чемерис
Сини змiеногоi богинi
Роман-есей
Пiдеш ти у мандрiвку столiть
З мого духа печаттю.
І. Франко
Серед усiх вiдомих нам народiв лише скiфи володiють одним, проте найважливiшим для людського життя мистецтвом. Воно полягае у тому, що жодному з ворогiв, котрий напав на iхню краiну, вони не дають урятуватися. Нiхто не може iх наздогнати, якщо тiльки вони самi цього не захочуть. Адже у скiфiв немае нi мiст, нi укрiплень, i своi житла вони возять iз собою. Всi вони – кiннi стрiльцi з лукiв i промишляють не землеробством, а скотарством: iхне житло – кибитки… Їм сприяе iхня земля i допомагають рiчки. Краiна скiфiв – це багата на траву i добре зрошувана рiвнина…
Геродот iз Галiкарнаса. «Історiя», книга четверта «Мельпомена», звана ще iнодi «Скiфiею Геродота»
* * *
Коров’як на могилi i тирса.
Над могилами небо як дзвiн.
Щирим золотом степ цей свiтився,
Казанами i чашами цвiв.
Здавна тут не любили халтури
Нi в пророцтвах, нi в справах земних.
Мчали степом пiдпаленi хури
З брехунами-жерцями на них.
Тут кипiла кривава робота,
Коли обрiй вiйною горiв.
І на горло карала голота
За пiдступнiсть i зраду царiв.
Вiдгуло, вiдпалало нестерпно.
Тiльки золото сонцем сiя.
Синiм свистом над сизим степом
Славить вiтер скiфське iм’я.
Борис Мозолевський
Пролог
Скiфська таiна
Мiсяць в травах росяних купався…
Був у Скiфii (та й нинi ще е, хоч Скiфii вже давним-давно немае) жовто-золотистий тюльпан, як i всi квiти краiни сколотiв (так називали себе скiфи), витвiр чарiвноi Аргiмпаси.
Мiсяць в травах
росяних купався,
До зiрок тяглася ковила.
Скiфська Афродита —
Аргiмпаса —
Степом зачарованим iшла.
І по тих галявах, де ступали
Їi ноги, теплi i живi,
До схiд сонця
сходили тюльпани
І горiли кров’ю по травi…
Аргiмпаса у скiфiв була богинею краси i кохання (сказано ж у Бориса Мозолевського: скiфська Афродита) i ширше – життя та смертi. Осяйна i прекрасна богиня (вродливiшоi жiнки за неi – i серед смертних, i серед безсмертних – годi й шукати у Скiфii) була жоною скiфського бога вiйни, грiзного Арея. Мiсячними ночами спускалася вона з неба й, оповита золотим маревом, – що ховало ii вiд очей простих смертних, йшла степом. Там, де незрiвнянна ступала, з’являлися квiти. І першим квiтнув тюльпан – улюблена квiтка богинi щастя й кохання. І скiфи (i мирнi хлiбороби, i войовничi кочiвники, званi царськими скiфами, жорстокi повелителi племен, що населяли тодi Скiфiю) були певнi: таке диво, як тюльпан, що рiвнозначно щастю людському, свiту бiлому посилають лише боги.
Тож не дивно, що тюльпан у Скiфii вважали квiткою кохання i щастя людського. І коли по веснi там чи там у степах чи й побiля кочовищ з’являлися жовтi дзвоники (звечора iх ще не було, а вранцi – ось вони, наче з-пiд землi виринули!), як засмаглi на вiтрах i спекотному сонцi лиця скiфiв-хлiборобiв чи кiнних вершникiв з луками свiтлiли й добрiшали: веселiмося, наш край вiдвiдала чарiвна богиня любовi й краси. Скiф’янки прикрашали тюльпанами свое волосся, стаючи ще гарнiшими, i наставали тодi ночi кохання, днi шлюбiв, i Скiфiя сповнювалась смаглявими скiфенятами…
І так тривало рiк у рiк, вiк у вiк. І так, здавалося, триватиме завжди. Але – не судилося…
Сьогоднi вiд Скiфii – колись Великоi, адже всього лише двi тисячi рокiв тому (вiк, як для iсторii, незначний) вона займала майже всю територiю теперiшньоi Украiни (принаймнi ii степову та лiсостепову частини вiд Дунаю до Дону, вiд гiр Криму й до зони лiсiв на пiвночi), зосталися нам у спадок, крiм кiлькох десяткiв гектарiв незайманих ii степiв (хоча б Хомутинськi степи, Михайлiвська цiлина, заповiдники «Кам’яна Могила» чи Асканiя-Нова та ще де-де куцi обнiжки колись немiряних степових просторiв), ще знанi у всьому свiтi могили, званi курганами (розкопанi археологами i ще не розкопанi, але майже всi протягом столiть пограбованi), золотi витвори ii в музеях – наших i чужих, – легенди й iсторiя, що е водночас i нашою, ранньоукраiнською iсторiею; а на довершення – золотий скiфський тюльпан – невеличкий, iз крученими листочками жовтого кольору. (Жовтий колiр е первинним, похiдним вiд зеленого, тобто другий колiр у природi).
Його вiдкрив – як новий, до того не вiдомий науцi вид, – описав i на честь Скiфii скiфським назвав наприкiнцi двадцятих рокiв харкiвський ботанiк І. Зоз. З iменем «скiфський» тюльпан назавжди увiйшов у флору Украiни. І хоч мiж кiнцем Скiфii та початком Украiни й пролягло тисячолiття (краiна синiв змiеногоi богинi зникла у III ст., а перша лiтописна згадка про Украiну датуеться 1187 роком), вони обидвi волею iсторii стали колискою цiеi незвичайноi квiтки, що поеднала iх: матiр’ю-прародителькою скiфського тюльпана е скiфська богиня Аргiмпаса, а названим батьком (це вже точно) – украiнський ботанiк.
Скiфiя проiснувала – як полiтичне об’еднання племен пiд зверхнiстю скiфських кочовикiв, як, зрештою, держава (з деякою умовнiстю вживаю цей термiн) – з VII ст. до н. е. по III ст. н. е., i тiльки золотий тюльпан ii, переживши всi потрясiння й катаклiзми iсторii, загибель одних народiв i з’яву iнших в украiнських степах, живе та квiтне й нинi. А ось чи ростиме вiн ще й завтра-позавтра – того вже нiхто з певнiстю сказати не може. Як i про долю iнших тюльпанiв Украiни, а iх у неi – разом iз скiфським – вiсiм (маються на увазi первиннi, дикорослi, не селекцiйно-гiбриднi, яких безлiч): Шренка (слава Богу, цей вид ще зустрiчаеться аж у восьми схiдно-пiвденних областях та в Криму), пiвденнобузький (квiтне лише в двох областях), гранiтний (лише у заповiднику «Кам’яна Могила» Донецькоi областi), дiбровний (у десяти лiвобережних районах), змiелистий (зрiдка на Сходi), Калле (тiльки в околицях Судака та на Керченському пiвостровi), коктебельський (виявлений лише в околицях Планерського в Криму)…
І зникають вони не через несприятливi природнi умови чи консервативнi бiологiчнi властивостi, а пiд тиском господарськоi дiяльностi людини, зникають, хоч i мають вiд природи прогресивнi данi: швидко ростуть i розвиваються, репродукують велику кiлькiсть насiння, легко розмножуються насiнням i вегетативно. Тож у всьому винна людина, яка масово зривае квiти для букетiв, знищуючи при цьому бульбоцибулини. (Як, мiж iншим, i пролiсок, що його по веснi центнерами вивозять на базари, особливо пiвденнi та в Криму, i навiть рейди, що iх улаштовуе мiлiцiя на захист весняних квiтiв, не дають бажаних наслiдкiв.) Але «найбiльшоi шкоди завдае популяцiям розорювання степiв. Надмiрне випасання вiвцями степових i трав’янистих схилiв руйнуе останнi пристанища тюльпанiв» (В. Собко. «Стежинами Червоноi книги»).
Але чи не в найгiршому станi в Украiнi перебувае сьогоднi квiтка богинi Аргiмпаси. Скiфський тюльпан вже мае застережливу позначку: ендем. Бiльше того: вузький ендем. Застереження науковцiв «ендем» означае поширення даного виду (iншими словами, його ареал), обмежене невеликим природним регiоном лише в одному географiчному пунктi планети Земля.
А тому скiфський тюльпан, що колись золотом сяяв по всiй Скiфii, сьогоднi е вимираючим видом, що вже перебувае на гранi повного зникнення з лиця планети Земля. Скiфи не забрали його з собою в могилу, передали його нам, ми ж повиннi передати квiтку любовi i щастя своiм нащадкам. Та чи буде що передавати?
Вiн усе ще квiтне веснами, сяючи – як i в прадавнi скiфськi часи – щирим золотом. Але вже зникнувши iз степових просторiв, дивом зачепився лише в Асканii-Новi. Вiдступати йому вже нiкуди, хiба що в небуття. Та й хто його порятуе, як уже немае його матерi, богинi Аргiмпаси. Але попри все, вiн ще квiтне, i в його золотому сяйвi проглядаеться Скiфiя, наша, по сутi, iсторiя, яку нам не дано права забувати, як не дано права втрачати бодай одну рослину.
Та лихо нависло не лише над тюльпанами. Вiдкриймо згадувану вже книгу В. Г. Собка «Стежинами червоноi книги». Центральний ii роздiл – «Зникаючi види рослин в природi та культурi». Знаете, скiльки вiн нараховуе на сьогоднi зникаючих (а деякi вже й зникли!) видiв представникiв украiнськоi флори? Аж – 179! І все це – разом iз скiфським тюльпаном – е золотим квiтковим фондом Украiни. Сьогоднi. Бо завтра його ж може й не бути. Ми не тiльки не бережемо цей фонд, а – що гiрше – заважаемо йому самому зберiгатися, ось чому вiн пiд загрозою.
Виписую лише кiлька (за браком мiсця) тривожних рядкiв iз згадуваноi працi: «Гвоздика пiвденно-бузька росте лише на гранiтних вiдслоненнях Пiвденного Бугу i його приток. Нiде бiльше на земнiй кулi такоi рослини немае». НІДЕ БІЛЬШЕ!
«Волошка несправжньо-блiдолускова вiдома тiльки в заповiднику «Кам’яна Могила» (останнiм пристанищем «Кам’яна Могила» стала й для тисячолистника голого та волошки блiдолускуватоi).
І – як крик: «Саме тут (у заповiднику «Кам’яна Могила». – В. Ч.) на залишках гiрських скель, де пекельно пряжить степове сонце, доживае вiку дрiбненька папороть – вудсiя альпiйська. Немае сумнiву, що карбононароджену вологолюбну горянку вповивали тумани Сарматського моря (20 – 6 млн рокiв до нашоi ери)».
І як тут не згадати застереження англiйського натуралiста Джеральда Даррера: «В моiх очах зникнення будь-якого виду – це кримiнальний акт, рiвноцiнний знищенню неповторних пам’яток культури, таких, як картини Рембрандта чи Акрополь».
Та й, зрештою, хiба наше життя пiсля того, як зникнуть сотнi видiв рослин, стане кращим? Хiба не докором нам усiм звучить застереження про те, що вудсiя альпiйська доживае свого вiку в заповiднику? Хiба ми за неi не в одвiтi?
«В степу досi спить бiльша частина нашоi iсторii», – якось зауважив один iз дослiдникiв, i це, коли ти опиняешся один на один зi степом, та ще вночi, особливо гостро вiдчуваеться.
Всю нiч невгамовно пiдпадьомкав перепел (слава Богу, що хоч вiн ще не зник), закликаючи когось невидимого «Пить пiдем… Пить пiдем…» І всю нiч у степу чулися якiсь шерхоти, шелест, чийсь свист (чи не стрiли кочовикiв крають повiтря?), зiтхання… Чие? Кiммерiйця? Скiфа? Сармата? Слов’янина?… І лунав тупiт копит, i ти знову думаеш: чий? Кiммерiйський, скiфський, сарматський, слов’янський? Чи, може, тупiт зниклих з цих степiв – назавжди зниклих! – диких коней-тарпанiв, колись таких поширених ще в скiфськi часи.
Пiд ранок, вiтаючи сонце, що ось-ось мало з’явитися, заспiвав у небi жайвiр – теж, як i тисячi лiт тому. Нарештi з-за далекого обрiю витнувся пруг сонця, i променi його почали розходитися вiялом, б’ючи в небо золотими стовпами. Та ось сонце i зовсiм зiйшло i позолотило на взгiрку кам’яну бабу (теж уцiлiли – кам’янi! – лише де-де), а бiля неi жовтим дзвоником спалахнув скiфський тюльпан. І товариш мiй, показуючи на нього, радiсно крикнув: «Дивись, вiн… Справжнiй скiфський тюльпан! Вночi, доки ми передрiмували, тут була вона…» «Хто – вона?» – запитую пошепки. «Аргiмпаса, – так само пошепки вiдповiдае товариш, – вночi, в золотому маревi ходила скiфська богиня краси та кохання. Ось чому тут вранцi з’явився тюльпан, якого ще звечора не було».
І так захотiлося повiрити, що й справдi степом в золотому мiсячному маревi блукала скiфська Афродита, так захотiлося, що й повiрив у те. З вiрою в диво, в богиню кохання, яка незримо витае i над нами, все ж таки легше – i квiтцi квiтнути, i людинi жити… Хоча iнодi нi-нi та й думаю звiдтодi: скiфська богиня залишила нам квiти i серед них – тюльпан. Ми, на вiдмiну вiд ii величностi, звичайно ж, не боги (тут нас можна зрозумiти, але – не виправдати), простi, як кажуть, простiсiнькi, всього лише гомо сапiенси, та все ж i пiсля нас мають з’являтися в рiдному краi на наших слiдах квiти – бо як же iнакше? Бо що ж тодi чекатиме планету життя нашого з ласкавим йменням Земля i рiд людський на нiй?
…Мiсяць в травах росяних купався,
До зiрок тяглася ковила.
Скiфська Афродита —
Аргiмпаса —
Степом зачарованим iшла.
І по тих галявах, де ступали
Їi ноги, теплi i живi,
До схiд сонця сходили тюльпани
І горiли кров’ю по травi…
Скiфська таiна
Скiфську таемницю на березi Боспора Кiммерiйського, а з нею i золотi скарби сколотiв, як називали себе скiфи, допомiг вiдкрити випадок. До речi, далекий вiд археологii.
Вирiшила тодiшня влада для чогось переселити 108 сiмей вiдставних матросiв iз Севастополя у Керч, де iм пообiцяли збудувати сяке-таке житло, невеликi хатки «с малыми расходами». Простiше – землянки. Для цього потрiбно було вiд 300 до 400 кубiчних сажнiв камiння. Оскiльки законiв, якi б охороняли археологiчнi пам’ятки, тодi не було – як i самого, мiж iншим, усвiдомлення, що можуть бути якiсь там надбання iсторii та культури, а отже, iх треба оберiгати, у тiм числi й кургани, – то, недовго думаючи, вирiшили вiдрядити солдатiв одного з тамтешнiх полкiв збирати камiння, – так до всього ж i дешевше, – на курганi, що його мiсцеве населення називало Куль-Оба – «горб попелу» в перекладi з татарськоi мови. Чому його так названо – невiдомо. Назва не вiдповiдала дiйсностi, адже курган не був горбом попелу – тiло його складалося iз землi, що ii вiки й тисячолiття та ще власна вага перетворили на твердь, а ззовнi курган покривав товстий кам’яний панцир. Хто i для чого наносив на крутi боки кургану те камiння, ще й насунув на його похмуре чоло «папаху» з отакезних брил, – того нiхто не вiдав. Як нiхто не вiдав, чиi дужi руки його насипали i для чого лишили на вiки, i що ховае у своiх надрах цей загадковий велет украiнських степiв.
Вiдколи пам’ятали себе тамтешнi люди, звiдтодi й бовванiв високий степовий курган за шiсть верст вiд Керчi, якраз по дорозi, що вела до Феодосii. Вiн здiймався, мов гiгантський шолом давнього витязя, на його вершинi день i нiч гули степовi вiтри, пропахченi гiрким полином i пилом далеких краiв, а мимо пливли i пливли – теж з гiрким полиновим присмаком i пилом далеких краiв, – задумливi сивi столiття, що складалися в тисячолiття. Зникали однi народи чи племена, з’являлися iншi, котрi вже нiчого не знали про своiх попередникiв у тих краях, вiйни змiнювалися миром, нетривкий мир – тривалими вiйнами, в диму пожеж щезали наймогутнiшi царства, велелюднiсть i багатства змiнювалися злиднями й глухими вiками забуття, а курган залишався все таким же мовчазним, похмурим, загадковим i величним.
Куль-Обу оточували напiвзабутi прадавнi легенди.
Казали, що буцiмто курган заклятий, i той, хто ризикне взяти з нього хоч грудку землi, буде жорстоко покараний: злi духи миттю перетворять такого смiливця в камiнь. Власне, на Куль-Обi було не камiння, запевняли iншi, а закам’янiлi смiливцi, котрi вiдважилися потривожити вiчний сон велета.
Але тi легенди, колись владнi й страшнi, вже нiкого не лякали. Вони, як догоряюче багаття, ледь-ледь тлiли iскорками в пам’ятi немiчних дiдiв i поволi затухали на вiтрах нового життя. Камiнь був потрiбний, тож до легенд уже не прислухалися.
Камiння брали, i нiхто вiд того не кам’янiв.
Потреба в дешевому камiннi й призвела Куль-Обу до швидкоi загибелi. Бо коли Керч – крихiтне татарське мiстечко, точнiше село – почала швидко зростати, перетворюючись на велике портове мiсто на пiвденних кордонах Росiйськоi iмперii, забракло дешевого будiвельного камiння. У тi роки фундаменти i стiни давнiх фортець та поселень, яких було безлiч у тих краях, зникали на очах. Мiсцевi жителi навiть не здогадувались, що iхне бiдне, забуте Богом i людьми село, чомусь зване мiстечком, знаходиться на мiсцi античного Пантикапея – велелюдноi i багатоi столицi могутньоi Боспорськоi держави. А руiни, гори камiння i тесанi плити – то все, що лишилося вiд колишньоi столицi колишнього царства.
Невдовзi настала черга й Куль-Оби: впав вiн в око генуезцю Рафаiлу Сакссi. Не так, власне, сам курган, як його камiння. Створюючи в Керчi контору торгiвлi з кавказькими горцями, Рафаiл Сакссi взяв з Куль-Оби 400 кубiчних сажнiв камiння – для будiвництва огорожi навколо свого саду. Але набiг генуезця на Куль-Обi навiть не позначився – так багато було там камiння. І ось у вереснi 1830 року за Куль-Обу взялися двiстi солдатiв… Заскрипiли пiдводи, служилi день у день здирали з кургану його кам’яне покривало i возили в мiсто. У першi днi це не дуже його оголило. Кам’яна шапка, як i ранiше, була насунута на похмуре чоло степового велета. Але солдати старалися, пiдводи, перевозячи сотнi кубiчних сажнiв камiння, скрипiли день у день. Це й вирiшило долю старого кургану.
Вересень 1830 року на Керченському пiвостровi був сухим i спекотним. Вдень нещадно палило сонце, вночi на далеких обрiях Таманi, по той бiк протоки, потемнiле небо шалено краяли блискавицi, i звiдти, приглушене вiдстанню, долинало вiдлуння громiв (греки-риболови запевняли, що на обох морях – Азовському й Чорному – гуляли грози). Того раннього ранку теж було задушливо – анi вiтерця. Павло Дюбрюкс, наглядач керченських соляних озер, людина немолода вже i хвора – похапцем сунув до кишенi окраець черствого чорного хлiба, за давньою звичкою прихопив з собою вiрьовку довжиною в двадцять сажнiв, котрою вiн обмiряв не один десяток старовинних фундаментiв у Керчi та навколишнiх мiсцях, прихопив ще компас для вимiрювання кутiв i вийшов на феодосiйську дорогу.
Зiбрався старий доглядач керченських соляних озер у скромну мандрiвку – мав на метi оглянути Куль-Обу, – а вийшло, що пiшов Павло Дюбрюкс прямiсiнько в iсторiю… Бо те, що вiдбудеться з ним сьогоднi, завтра, пiслязавтра, – навiки збереже для нас невiдоме досi iм’я цiеi скромноi людини, несправедливо скривдженоi бiльш меткими колегами, а часом i просто хапугами iз сильними й мiцними лiктями.
Невдовзi Павло Дюбрюкс наздогнав на запиленому шляху вiйськову пiдводу, що порожняком торохтiла за куль-обським камiнням.
– Сiдайте, ваше благородiе, – притьмом припросив засмаглий солдат, показуючи великi жовтi зуби. Притримуючи коней, насмiшкувато бликнув i, як здалося Павловi, чмихнув: – Воно, ваше благородiе, як бити дворянськi ноги пiшкодьором, то лiпше вже солдатською торохтiйкою проiхатись.
«Ваше благородiе» крекчучи вилiз на пiдводу. Довго вiдхекувався… Роки вже не тi, та й хвороби… Ще й цей солдат глузуе… А втiм, Дюбрюкс уже звик до насмiшок, як звикае равлик до своеi раковини. Ось тiльки цiкаво: звiдки солдат знае про його, Дюбрюксове, дворянство? То так давно було, так давно, що й сам Дюбрюкс уже встиг забути про своi колишнi чини й звання. Але – було. І був вiн тодi не Павло Дюбрюкс, а Поль Дю Брюкс, французький дворянин з маестатом, а не бiдний доглядач керченських соляних озер з черствим шматком хлiба в кишенi.
«О доле, як ти жорстоко обiйшлася зi мною… – зiтхнув Павло. – Хоча… може, то я сам i вiдштовхнув од себе долю? І збочив на манiвець, i з Поля став Павлом, а з людини, громадянина, котрий мае свою батькiвщину, перетворився на безрiдного емiгранта в чужiй краiнi…»
Похитуючись на возi, Дюбрюкс вiдганяе од себе невтiшнi спогади, та думки все одно настирливо обсiдають його з усiх бокiв. Вiд них стае порожньо на серцi й незатишно. Інодi ж спогади ще радують його. І тодi бачить себе Павло молодим та вродливим молодшим лейтенантом, багатим, родовитим, щасливим Полем Дю Брюксом. Гай-гай, як давно те було, наче в iншому свiтi, в iншому життi. Все перекреслила революцiя – будь вона проклята! – що спалахнула у Францii проти дворянства, а отже, i проти нього, вельможного Поля Дю Брюкса та його дворянських привiлеiв. Вiн, дворянин i офiцер, зустрiв революцiю вороже. Став на бiк ii ворогiв, роялiстiв… Бачить себе й свого батька, полковника з «корпусу благородних егерiв» принца Конде. Думалось: старе повернеться. Вiн поверне його багнетом. Люто бився з санкюлотами за вiдiбранi титули i – програв. Старе не повернулося. Довелося залишити батькiвщину, за якою потiм тужив усе свое емiгрантське життя. Та й революцiя його довго переслiдувала. В Австрii вiйська принца Конде розгромив молодий республiканський генерал Наполеон Бонапарт. Залишки втекли до Росii i перейшли на службу до чужого царя. Ось тодi капiтан Поль Дю Брюкс, проклявши революцiю як найбiльше зло свiту, облишив вiйськову службу i зняв мундир. Лiпше голодне життя в Петербурзi, анiж участь у насильствi й кривавiй веремii, що затуманила розум його спiввiтчизникам i йому самому…
Пiдвода торохтiла, а Павло Дюбрюкс, iдучи в iсторiю, все думав i думав про свою помилку молодостi. А може, то була i не помилка? Може, вiн дiяв так, як велiли йому дворянськi титули, а доля просто розсудила по-iншому?
Ще до французькоi революцii закiнчилася шестилiтня росiйсько-турецька вiйна, i в 1774 роцi в селi Кючук-Кайнарджi, на правому березi Дунаю, був пiдписаний мирний договiр. Росii перейшли фортецi Кiнбурн у гирлi Днiпра i Керч та Єнiкале в Криму. Кримське ханство, що пiдлягало Туреччинi, було лiквiдоване i приеднане до Росiйськоi iмперii. Життя в Криму почало докорiнно мiнятися.
Завдяки тим змiнам стався поворот i в життi французького емiгранта Поля Дю Брюкса. У 1811 роцi в Керчi органiзували митницю, бути ii начальником запропонували Павловi Дюбрюксу (а вiн на той час уже став Павлом Дюбрюксом. Як-то кажуть: на чиему возi iдеш, того й пiснi спiвай). Їхав у Керч iз сподiванням хоч якось вирватися з бiдностi, та фортуна i того разу повернулась до нього боком. Керч тiльки називали мiстом: двi вулички довжиною трохи бiльше версти, вiсiмдесят бiдних дворiв. Ну яке ж це мiсто, яка там митниця! Щоправда, Керч до ii приеднання до Росii була велелюдним поселенням, де мешкали в основному турки, татари, греки та вiрмени. У фортецi стояв турецький гарнiзон. Та, коли росiйськi вiйська взяли мiсто, бiльшiсть його мешканцiв розбiглася, частина була переселена царицею Катериною. Населення бiдувало, сяк-так перебивалося рибною ловлею та мiзерною торгiвлею: скуповували з суден, що йшли з Чорного моря в Таганрог, рiзнi дрiб’язковi товари: сухофрукти, бакалiю, тютюн, люльки – i перепродували iх. З того й жили. Начальниковi митницi платили на рiк чотириста карбованцiв асигнацiями – iх ледве вистачало, аби якось звести кiнцi з кiнцями. Тримався на рибi, яку зрiдка давали йому тi нечисленнi шхуни, що навiдувалися в порт. Щастя трохи посмiхнулося начальниковi митницi, коли в Керчi пожвавився соляний видобуток. Дюбрюкса перевели доглядачем соляних озер з трохи бiльшою платнею. Але то аби з голоду не померти.
Павло зiтхнув… Ось тобi й – «ваше благородiе»! Солдат навiть не пiдозрюе, що в «його благородiя» вже другий день бурчить у животi, а вiн мусить приберiгати надалi единий шматок хлiба.
Тiльки й радощiв, що археологiя…
– Ваше благородiе, – урвав плин його думок вiзник. – Яка ото трясця понасипала в степах такi кургани? Робити людям було нiчого, чи що?…
Дюбрюкс здригнувся вiд його голосу i вiдповiв машинально, все ще думаючи про свое:
– Так царiв своiх, вождiв та знатних воiнiв люди в минувшину ховали. Насипали зверху гробницi кургани, щоб далеко iх було видно. Зокрема, скiфи. Особливо в наших пiвденних степах.
– А-а… царi, – розчаровано протягнув солдат, пожував губами, наче пробуючи почуте на смак, перехрестився i спересердя на коней гаркнув:
– Н-но-о!!! Щоб вас!.. Чули? Царi в тих курганах лежать, а ми товчемося по них, iродовi душi. А в тих курганах, мабуть же, й золота до бiса. Чув, пасталакали на базарi, що в землi, мовляв, великi скарби заритi.
– Скiфи, коли споряджали своiх владик на той свiт, золота не шкодували…
– Хi-i… мать твою!.. Золото мертвякам! Це ж треба до такого додуматись, га? Чи царевi не все одно, як зотлiвати в землi – iз золотом чи без?
– Видно, не все одно, – зiтхнув Дюбрюкс.
– Еге, царям завжди золота мало – i на цьому свiтi, i на тому… А тут хоч би хто щербатий п’ятак пiдкинув.
Павло Дюбрюкс про таку розкiш, як п’ятак, вже й не мрiяв, роздобути б двi копiйки та купити на них у солдатiв тютюну – страх як хотiлося курити. Що нiчим свiтити в кiмнатi, Дюбрюкс вже з цим змирився, що по кiлька днiв змушений блукати в степах лише з маленьким шматком хлiба в кишенi – теж. Вже давно не п’е вiн вранцi каву, бодай i без цукру, яку так любить, – немае за що. А ось курити хотiлося немилосердно. Тiльки ж де дiстанеш двi копiйки? Доводиться терпiти.
– А як тi скiфи жили? – не дочекавшись вiдповiдi, запитав солдат i скоромовкою додав: – Коли, звичайно, це не вiйськова таемниця.
– Ось якраз це i е таемницею, – посмiхнувся Дюбрюкс. – Таемницею iсторii. Археологiя, наука така, хоче вiдкрити завiсу, щоб невiдоме стало вiдомим.
Археологiя… Без неi Дюбрюкс i не уявляв свого життя в цьому глухому закутку Росiйськоi iмперii. Не маючи спецiальноi освiти й потрiбних знань, натомiсть вiн мав велику любов до археологii, що стала фанатичною. А загадкова старовина щезала в нього на очах. В Керчi на кожному кроцi чорнiли якiсь руiни, фундаменти, а то й цiлi споруди, що стояли тут сотнi i сотнi лiт. Нiхто нiчого не знав про тi залишки споруд i, певно, вже й не дiзнаеться, бо iх розтягують щодня, щогодини – тi, кому байдуже до iсторii та ii пам’яток. Що мiг Дюбрюкс, те й рятував. Часу мав удосталь, тож повсякдень вештався на руiнах, рився в груддi та смiттi iсторii, видовбуючи звiдти неоцiненнi мистецькi коштовностi давнiх народiв, що зникли вже з лиця землi. Його вважали диваком, з нього смiялися, але охоче приносили йому старовиннi речi, статуетки, вази, наконечники стрiл, iржавi мечi тощо. Так i зростав домашнiй музей Дюбрюкса, перший музей Керчi. Все, що знаходив чи дарували йому люди, приносив додому i виставляв у шафах, що вже були переповненi врятованою старовиною. Що не вмiщувалося в кiмнатах, особливо мармуровi плити, – те складав у дворi.
