скачать книгу бесплатно
Ольвiя
Валентин Л. Чемерис
Історiя Украiни в романах
Що важливiше: доля народiв, подii, з яких потiм твориться Історiя, або ж доля однiеi людини, ii почуття та думки? Минають тисячолiття, а певноi, однозначноi вiдповiдi нема, i навряд чи коли ця вiдповiдь буде… Отак i в романi вiдомого украiнського письменника Валентина Чемериса «Ольвiя» йдеться про конкретну i важливу iсторичну подiю – вiйну мiж скiфами та могутнiм перським вiйськом царя Дарiя, що вiдбувалася наприкiнцi VI столiття до нашоi ери. А на тлi цiеi вiйни розгортаеться iсторiя короткого i трагiчного життя юноi гречанки Ольвii, яка заради союзу зi скiфами iде замiж за скiфського царя Тапура.
Валентин Чемерис
Ольвiя
Частина перша
Роздiл перший
Я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..
Цей молодий скiфський вождь – зухвалий i хвацький – так i сказав iй, загадково посмiхаючись:
– Дочка грецького архонта хай не хвилюеться. Клянусь бородою Папая: в степах за Борисфеном я берегтиму тебе дужче, анiж свого коня!..
Ольвiя з подивом глянула на нього, стрiлася вiч-на-вiч iз ним, людоловом iз диких степiв. І побачила у його насмiшкуватих зiницях якесь дiвча – злякане, розгублене i геть беззахисне, побачила i з жахом збагнула, що то ж вона…
– Нi… нi… – квапно виставила наперед руку, наче хотiла нею захиститись вiд його недоброi, як iй здалося, посмiшки. Та чорнi хтивi очi вождя, повнi блиску i ще чогось незбагненного, iй не знаного досi, несклiпливо дивились на неi. І вона опустила руку. І – дивно! – на якусь мить iй навiть здалося, що вiн добрий. Чи просто вона хотiла, щоб цей степовик був добрим… Але та хижувата посмiшка на сухих устах! Та спружинена свавiльна сила, що так i била з нього! Той вiдвертий i нахабний погляд неприборканого i невтримного кочовика!
– Ти… хто?.. – для чогось запитала вона. – Людина чи…
– Нi, я – скiф! – Грався вiн трихвостим нагаем, вiд удару якого репалась шкiра i на людинi, i на тваринi. – А скiфи дужчi за всiх людей. Першими це вiдчули на своiх шиях кiммерiйцi, якi колись жили у цих краях. Скiфи прийшли, збороли iх i зробили iхнi степи своiми. А край цей кiммерiйський назвали Скiфiею.
– Не хвалися, – сказала вона мружачись. – Я чула, що скiфiв iз Азii витiснили племена массагетiв. Вiдходячи, скiфи перейшли рiку Аракс, довго тiкали… ну, вiдходили, аж доки потрапили в землю кiммерiйську.
– Хто кого тiснив, нас массагети чи ми массагетiв, хай про те не турбуеться дочка грецького архонта, – стримано вiдказав вiн, а iй стало трохи легше, що вона таки шпигнула його гординю. – Бо звiдтодi, як ми прийшли сюди, у степах на схiд i на захiд вiд Борисфену, на пiвдень i на пiвнiч, немае люду, сильнiшого за нас. І доки в небi сяе Колаксай[1 - Колаксай – цар-сонце (скiф.).], а на землi тече Арпоксай[2 - Арпоксай – владика, повелитель вод (скiф.).], ми – скiфи! – володарi усiх тутешнiх родiв i племен[3 - Наприкiнцi II – на початку І тисячолiття до н. е. Пiвнiчне Причорномор'я населяли найдавнiшi з вiдомих пiд власною назвою племен – кiммерiйцi. За Геродотом скiфи жили в Середнiй Азii, iх потiснили массагети – одне з найсильнiших скiфських племен, i вони, прибувши в Пiвнiчне Причорномор'я, захопили кiммерiйськi землi. Сталося те, якщо вiрити письмовим джерелам, у VII ст. до н. е.]. І дочка грецького архонта хай не боiться, iдучи до нас. У саiв[4 - Саями називали себе царськi скiфи (давньопер.).] ii життя буде в повнiй безпецi.
А iй стало лячно.
Ой мамочко, до кого ж вона потрапила!
І вiд того ляку в грудях наче грудка закрижанiла. Пропало ii життя! І нiхто не порятуе нi силою, нi словом.
Та зусиллям волi вона зборола в собi той ляк i вiдверто розглядала його, так вiдверто, як не подобае дiвчинi безсоромно дивитися на чоловiка, але хай… Все одно вже… А так вiн хоч не буде тiшитись, що вона злякалась, що душу ii тiпае дрож вiд одного його погляду…
Вiн зовсiм не був схожим на тихого i сором'язливого Ясона. Нестримний i гарячий, очевидно, жорстокий, свавiльний, хитрий i пiдступний, вiн наскрiзь пронизував, пропiкав ii чорними очима. На ньому блакитна куртка, оторочена хутром соболя, гостроверхий башлик iз золотим шишаком, з-пiд якого вибиваеться чорне волосся. Його кiнь гризе золотi вудила. Скiфи так i називають свого всемогутнього i багатого вождя: Той, у кого золотi вудила. Або просто – Золотi Вудила.
– Спасибi, що ти хоч цiнуеш мене вище за свого коня, – намагалася говорити глузливо, аби замаскувати тривожне сум'яття в своiм серцi.
– Не кепкуй, гречанко, – застерiг невдоволено. – Кiнь для скiфа – що крила для птаха.
– То й лети на своiх крилах! – І у вiдчаi запитала: – Чому ти так дивишся на мене?
А вiн шкiрив бiлi мiцнi зуби.
– Коли я вперше побачив тебе в мiстi грекiв – а це було повеснi – то сказав собi: скiфе, не лови гав! Дочка грецького архонта дуже гарна, а тому мусить належати тiльки тобi!
– По якому праву?
– По праву сильного, – все ще шкiрив вiн своi бiлi мiцнi зуби. – Тому я прийшов i взяв тебе, пташечко грецька.
– Ви, кочовики, завжди берете те, що…
– …що нам подобаеться, – перебив вiн ii насмiшкувато. – А вродливих жiнок ми завжди любимо. Швидких коней, ясну зброю i гарних жiнок. От що ми, скiфи, любимо.
Хвальковитiсть його почала ii дратувати.
– Ви, кочовики, не люди, а вершники на конях, – намагалась шпигнути його, але вiн на знак згоди з ii словами схвально i задоволено кивав головою, i шишак на його башлику спалахував проти сонця бiлим сяйвом. – Дикуни з околицi цивiлiзованого свiту! – вигукувала вона не так iз злостi, як iз вiдчаю, що його нiчим не проймеш. – Ви чините свавiлля i грабуете всi племена у цих краях!
Вiн схвально кивав головою, шишак на башлику спалахував, i це ii злило ще дужче.
– Вас ненавидять!..
– Дарма! Аби боялися та платили данину. Аби наша зброя була зверху. А любити нас… ну, хоча б мене, будуть iншi. Наприклад, ти, пташечко грецька… Чого тiпаешся, злючко? Твiй батько вiддав тебе по добрiй волi, а дари моi прийняв iз подякою.
– А моеi згоди ти питався?
– Ха! – Вiн хизувався в сiдлi коня, який гриз золотi вудила. – Звикнеш! Жiнка iде не за того, за кого вона хоче, а за того, за кого ii вiддають. Так було, i так буде. І не тiльки у нас, а й у вас, грекiв, теж…
І то була правда.
Грецьку дiвчину, яку батьки вiддавали замiж, везли у нову сiм'ю в гарно вбраному, заквiтчаному повозi. Та тiльки молода переступала порiг чужого дому, як його спалювали за дверима. Спалювали на знак, що назад iй уже немае вороття, немае i не буде до скону ii лiт. Вiднинi вона переставала iснувати для своiх батькiв, для рiднi, для всього свiту бiлого. Бо повозка спалена за дверима, а попiл розвiяний вiтром, бо у них, грекiв, жiнка дiлила iз своiм чоловiком тiльки постiль (щоб вiн мав законних дiтей!), але не стiл, бо iла окремо i до гостей чоловiка нiколи не виходила. Самiй же приймати гостей – зась! Будинок чужий, чоловiкiв, а чоловiка свого вона, як i велить звичай, називала не по iменi, а паном. Бо, власне, була йому не стiльки жiнкою, як покiрною хазяйкою i вiрною служницею водночас… Навiть у покоях не вiльна ходити, де хотiла: мала для життя свое, жiноче, помешкання – гiнекей. У тiм гiнекеi i спливали ii самотнi днi. А чоловiк мешкав у просторiм i свiтлiм андронi. Тут приймав гостей, гучно бенкетував. Сюди вона, законна, не могла й носа поткнути. Туди, вiльно i не криючись, ходила чужа, щасливiша за неi, дружину свого пана. Ходила гетера. А який чоловiк не мав гетери? Що ж то за любов i утiха iз законною?.. Тому для кохання й утiх чоловiк знаходив собi гетеру, котра шлюб називала рабством, а перевагу вiддавала вiльнiй любовi, винам та фiлософським розмовам…
Подумала так гiрко, а вголос уперто вигукнула:
– Як би там не велося у вас i у нас, а твоею я нiколи не буду! Чуеш, кочовику?
– Чую, не глухий. Дочка грецького архонта ще гарнiшою стае, коли гнiваеться. А я люблю диких, необ'iжджених коней i непокiрних жiнок.
І тут його було зверху!
– Щоб моi очi тебе бiльше не бачили!
І рвучко опускае завiсу в кибитцi, бо не хоче бачити усмiхнене смагляве обличчя молодого вождя кочовикiв. Воно – обличчя того степовика – вабить ii, i це злить ще дужче.
– Людолов!!! – кричить вона у кибитцi. – Хижак!!! Дикун!!!
А вiн, скачучи конем за кибиткою, вдоволено посмiхаеться.
«Моя… Але ще брикаеться. Та – дарма. Коли молодого коня арканом вихоплюють з табуна, вiн брикаеться. Та як не хвицае задки, як не стае цапки, як не кусаеться, а таки його вкоськують, i вузду надiвають, i вудила у зуби сунуть. Ха!..»
І засмагле вилицювате обличчя Тапура з чорною цупкою борiдкою стае рiзким i свавiльним.
Кiнь пiд Тапуром грае копитом, золотi вудила гризучи. Вождь поляскуе його по гарячiй шиi шорсткою, загрубiлою вiд повiддя та рукiв'я меча долонею. Вiдколи себе пам'ятае, вiн завжди в сiдлi доброго i вiрного коня, бо все життя вiн не просто людина, скiф, а вершник. Кiнний стрiлець iз лука, як iх, скiфiв, називають iншi народи. Що ж, чоловiку, якщо вiн, звичайно, справжнiй чоловiк, якщо вiн воiн, так i подобае бути. То жiнки – лiнивi й тлустi сколотки[5 - Як свiдчить iсторик Страбон, скiфи називали себе сколотами. Слово ж «скiф» означае «блукач», «вiчний мандрiвник».] – з кибиток не вилазять, а по землi ходять тiльки на своiх двох, а мiсце чоловiка – сiдло надiйного коня. І так вiн за життя звикаеться з конем, що iнодi йому здаеться, що кiнь i вiн – то одне цiле, що вiн i народився конем та людиною водночас, що чотири сильнi й невтомнi ноги коня – то його сильнi й невтомнi ноги.
Предки Тапура походили iз прадавнього i войовничого скiфського роду гiппемологiв[6 - Гiппемологи – букв, тi, що доять кобил, назва одного iз скiфських племен.], котрi мали конi, найкращi у цих степах, i лiтали на них у битви, зливаючись в одне цiле, – кiнь i гiппемолог. Бойовий клич у них був «арара»[7 - Кожний скiфський рiд чи плем'я мали бойовi кличi, по яких воiни впiзнавали своiх.]. Тому кожний гiппемолог при народженнi сина збирав увесь рiд i хвалився:
– Народився ще один крикун нашого кличу!
І вождь Ор, коли народився син його Тапур, теж зiбрав увесь рiд гiппемологiв i теж хвалився, що в нього народився ще один крикун бойового родового кличу. І всi гiппемологи, п'ючи хмiльний бузат, кричали «арара!», вiтаючи народження Тапура.
Вправнiше за чоловiкiв iз роду гiппемологiв нiхто не мiг доiти кобилиць i готувати кумис чи бузат, та ще любити жiнок. А вже чорну стрiлу iз змiiним свистом найвлучнiше посилав у землi сусiдiв теж гiппемолог. Вiд них i успадкував Тапур свiй гарячий i свавiльний норов. Ар-ра-ра!!!
У Тапура 25 золотих чаш, а що вже мечiв у золотих пiхвах, та акiнакiв, та повних скринь золотих бляшок! У Тапура 70 чотириколiсних возiв iз кибитками, 45 – шестиколiсних. У Тапура сiм великих табунiв коней, п'ять стад худоби, сiм отар овець. У Тапура тисячi пастухiв, рабiв, слуг. Тапур збирае найбiльше пiсля владики Іданфiрса вiйсько на прудких конях. То чому ж Тапуру не бути щасливим?
Сильний Тапур, багатий i знатний у степах!
Тепер у нього i жона буде гречанка. Гарна ж, молода чужинка! Нiхто iз скiфських вождiв не мае такоi.
Кому щастить, той усе може.
– Людолов! – кричить дочка архонта в кибитцi.
– Ха!.. – смiеться вождь до голубого неба, до сонця. – Кричи не кричи, а все одно будеш моею. Кричи не кричи, а помiч у цих степах нiзвiдки не прийде. Сказав, що берегтиму тебе дужче, анiж свого коня, то й берегтиму. І вiд мене, грецька пташечко, ти не втечеш – нi на конi, нi на крилах!..
Роздiл другий
А про мое щастя ти подумав?..
…І хто вона нинi?
Полонянка?
Рабиня?
Чи, зрештою, вiйськова здобич вiроломного скiфського вождя? Либонь, усе разом.
І ким вона стане, як скiнчиться тяжке ув'язнення в задушливiй повстянiй кибитцi – цiй звичнiй для кожноi скiф'янки хатi на колесах, а для неi гiрш темницi темноi? Коханкою вождя? Чи його жоною, безправною, пiдневiльною, котра мусить щодня боятися гнiву свого владики? Чи стане забавкою для утiхи? Чи, може, подаруе вiн ii своему старому владицi, котрого у свiт предкiв, за скiфськими жорстокими звичаями, мусить супроводжувати молода i вродлива рабиня?
Чула вона, як скiфських вождiв пишно ховають, як золото та iнше добро на той свiт накладають. Хай кладуть те золото, але ж i слуг, рабiв чи рабинь, а часом i вiльних своiх родичiв душать чи вбивають, щоб кинути теплi закривавленi трупи в яму до старого знатного владики! Бррр!!! Дикуни!!! Вона завжди жахалася скiфськоi жорстокостi, про яку в мiстi стiльки ходило чуток, i ось мае зiткнутися з нею вiч-на-вiч. Думок безлiч, а втiшливоi – жодноi. Мрiялось, закiнчить Ясон навчання, повернеться з Афiн, i поiдуть вони удвох на прабатькiвщину, у сонячну Грецiю… А там… Якi мiста, яке життя, якi люди… І ось все пiшло прахом.
Думки, думки, думки…
Чого тiльки не передумала Ольвiя за довгу-предовгу дорогу. Подумки тiкала… Вiдчувала, як у неi ростуть-виростають крила за плечима, крила легкi, замашнi, невидимi для скiфiв. І вона пташкою, перепiлкою степовою, хурчала з кибитки i линула, линула понад степом, нiким з поневолювачiв не помiчена. Линула туди, до голубого лиману, до рiдного мiста… І несли ii надiйнi крильцята так легко, що плакати з радощiв хотiлося, i в якусь мить – була, була така мить! – iй вiрилось, iй марилось, що вона врятувалася, вона вiльна…
Опам'ятовувалась в невимовнiй гiркотi. То лежала, обхопивши голову руками, бо душили сльози та вiдчай, то металася, не знаходячи собi мiсця, бо теж душили сльози та вiдчай, кудись поривалась, кусала руки вiд безсилля, ладна була волосся на собi рвати, аби це зарадило ii горю. Полонянка… Рабиня…
О боги!.. Вона, вiльна, горда дочка знатного й шанованого архонта, котра не вiдала за свое життя приневолення, кривди чи наруги, а зростала в батьковiм домi, раптом бранка… Силомiць вихоплена з рiдного гнiзда. Було вiд чого збожеволiти, втратити вiру, надiю… Впадала в апатiю, лежала безвольна, бездумна, тiльки похитувалась у такт руховi кибитки…
То зводила голову, спершись на лiкоть, думала. Хай грецькi жiнки по замiжжi не мають волi, обмеженi сiм'ею та житлом, i чоловiки з ними не рахуються i тримають iх заледве чи не в запертi, але ж то вдома, а не в чужих степах, не в жорстоких скiфiв, яким вiрити – враз без голови лишишся.
У такi хвилини iй все ставало байдуже… Почуття тупiли, думки мерли. З ранку й до вечора рiвномiрно похитуеться осоружна кибитка, навiваючи сонливiсть, байдужiсть, зневiру в своi сили. Чи не все одно?
Чути хльоскання батогiв, iржання коней, скрип колiс.
Одноманiтний, тягучий… Вмерти б i не жити.
Усе вперед i вперед рухаеться валка, все далi i далi, в глиб загадкових степiв. Де тепер ii мiсто? Кричи – не докричишся, гукай – не догукаешся.
То раптом апатiя зникала, й натомiсть ii охоплювала збуджена гарячковiсть. Сама себе ганила: чому покорилася? Чому не дiяла, не рятувала себе? Здавалось… зроби вона бодай один крок, i все скiнчиться, i вона знову стане вiльною, i ця кибитка зникне, як жахливий сон. Але то лише здавалося… Розумiла, виходу немае, i знову – вiдчай, вiдчай, вiдчай… Чи думала, чи гадала, що доведеться мiняти вiльне мiсто на оце повстяне житло на скрипучих дерев'яних колесах? Наче сон, жахливий, неймовiрний… О боги, чим я перед вами завинила, що ви так жорстоко покарали мене?
Уночi iй приснився Ясон.
Вiн пiдходив до неi високий, гарний, сяючий. З його променистих очей хлюпала на дiвчину небесна блакить. Простягав до неi руки, посмiхався нiжно, радiсно. І голос у нього був м'який, добрий, рiдний…
– Ольвiе!.. Я так спiшив до тебе, так спiшив! Вiднинi нiхто нас не розлучить, ми будемо довiку разом.
Затремтiвши, вона кинулась йому навстрiч, жмурячись вiд його ласкавих блакитних очей. Кинулась i… завмерла з ляку, вчувши глухий пiдземний гул. Щось трiснуло, земля пiд ногами захиталася i розкололася.
– Ясо-о-он?!!
Але було вже пiзно: iз трiщини висунулась потвора – кам'яна баба – i загородила Ольвii шлях. Жахлива була та баба, тлуста. Вся у трiщинах… Важко гупаючи, баба посунула на Ольвiю, простягаючи товстi й короткi кам'янi руки… Ще мить – i вона задушить ii в своiх кам'яних обiймах.
– А-а-а!.. – крикнула Ольвiя i прокинулася.
Схопилася, притискуючи руки до грудей, бо серце як не вискочить. Що за жахливий сон? І до чого вiн? Кам'яних баб вона колись бачила на скiфських могилах. Давно, а бач, приснилися…
За вiкном бiлiв день.
«Але ж i довго я спала, – подумала вона. – Тому й сниться казна-що…»
У спочивальню вскочила перелякана покоiвка.
– Господине, бiда! Кажуть, прийшли скiфи… видимо-невидимо…
– Ну й що? – здивувалась дiвчина. – Скiфи й ранiше приходили у наше мiсто.
– То хлiбнi каравани, а це – орда, – як у лихоманцi тряслась покоiвка. – А кочовики ордою ходять тiльки нападати. У мiстi таке говорять, таке говорять…
Хапком натягнувши на себе червонi шовковi шаровари, а на плечi, на бiлу безрукавку, накинувши скiфську куртку, Ольвiя вибiгла на вулицю. Пучок бронзових шпильок затисла губами i, закручуючи на потилицi волосся у вузол, на ходу пiдколювала його шпильками.
Ранок був прохолодним, свiжим i чистим. Мовби нiчого й не трапилось, у Нижньому голосисто спiвали пiвнi та в гаванi перегукувались перекупники риби, але гвалт, що спалахнув у Верхньому, вже починав долинати i до гаванi.
Вулицi у Верхньому були переповненi чоловiками, котрi, позбиравшись у купки, збуджено жестикулюючи, щось кричали один одному. Нiхто нiчого не мiг збагнути, але чиiсь слова, що скiфiв «видимо-невидимо», чинили велике сум'яття. Коли дiвчина, захекана й розчервонiла, вибiгла на околицю, сонце вже пiднялося над степом, i ген за мiстом у його промiннi спалахували наконечники скiфських списiв. Спершу iй здалося, що кочовикiв i справдi «видимо-невидимо», як про те поповзла чутка, та, придивившись, трохи заспокоiлась. Степовикiв було не так i багато, як згодом виявилося, лише тисяча вершникiв, але й тисячi досить, щоб навально напасти на незахищене мiсто. Хоч деякi вершники й носились сюди-туди, але бiльшiсть спiшилась на рiвнинi, i де-не-де вже почали димiти багаття.
– І чого кочовикiв принесло зрання? – збуджено гомонiли мiж собою ольвiополiти. – У гостi ж ми iх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було ранiше.
– Може, куди рухаються та спинилися напроти мiста перепочити? – висловлював хтось припущення. – То хай собi пасуть коней, хiба нам трави шкода?
– Кочовику не можна довiряти й на мить, – запевняли третi. – Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такi… Лiта не мине, щоб когось не шарпали у степах.
– Але ж Ольвiю поки що не чiпав жоден скiф. Бiльше того, у нас з Іданфiрсом мир.
– Що той Іданфiрс зробить, як вождiв у нього багато i кожен може легко зiбрати орду.
