скачать книгу бесплатно
Амазонка. Киiв–Соловки (збiрник)
Валентин Лукич Чемерис
Історiя Украiни в романах
Нова книжка Валентина Чемериса присвячена поетам ХХ столiття, iмена яких стали символами великоi жертовноi любовi до Украiни, незламностi духу, правди й боротьби.
Що спонукало Олену Телiгу, героiню повiстi «Амазонка», вишукану красуню-аристократку, не менш прекрасну поетесу, яку називали новiтньою Лесею Украiнкою, ступити на кривавий шлях боротьби за визволення Батькiвщини? Письменник зображуе жiнку, що вмiе i страждати, i радiти, i бути нiжною, але коли перед нею ворог – стае хороброю та незламною. Такою й зустрiла Олена свою смерть у горезвiсному Бабиному Яру в Киевi в лютому1942 року, де ii, патрiотку, члена ОУН, розстрiляли нiмецькi фашисти.
Про трагiчну долю чотирьох поетiв: Крушельницьких – батька Антона й сина Івана, та Вороних – батька Миколу й сина Марка, про iхне життя, творчiсть, любов i загибель пiд час сталiнського «Великого терору» 1930-х рокiв читач дiзнаеться з роману-есе «Киiв – Соловки».
Валентин Лукич Чемерис
Амазонка
Киiв – Соловки
© В. Л. Чемерис, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006
Амазонка
Повiсть iз життя Оленки Шовгеновоi, яка стала Оленою Телiгою
Амазонки…
Так, так, вони, незбагненнi ось уже чи не тисячу лiт. У грецькiй мiфологii – жiнки-войовницi, жiнки-вершницi. (На всяк випадок: озброенi!)
Або ще амазонки – войовничий народ, що складався лише з… жiнок. Із самих лише жiнок. Ну й греки! Такому «народовi» можна лише поспiвчувати – що без чоловiкiв. (Як, мiж iншим, i чоловiкам, якщо такi – не доведи Господи, – чомусь опиняться без жiнок!)
В Украiнi – це чарiвна жiнка, яка присвятила чоловiкам найпоетичнiшi рядки, поетеса i…
І – войовниця. Як i годиться бути амазонцi.
Все свое коротке – амазонки рано гинуть, бо – жертовнi – наша украiнська Амазонка, про яку далi пiде мова, провела на невидимому бойовому конi – боронила рiдну Украiну. І загинула, як i належить гинути амазонцi – на переднiй лiнii боротьби.
Хотiла йти «крiзь сiчнi в теплi квiтнi», «крiзь бiль розлук у радiсть стрiч…»
А довелося йти крiзь лютий Лютий. «Вiтри вiють безперестанку. – Пише з Киева в останньому листi. – Мороз такий, що всi ми ходимо, як святi Миколи або снiговi баби… Замерзае вода у водопроводi, зi свiтлом все роблять рiзнi експерименти… Пальта в нас всiх неймовiрно легкi… Одним словом: „снiг i вiтри над моею вiтчизною“. Але за цим снiгом i вiтрами вiдчуваеться вже i яскраве сонце i зелена весна… Дожити б…»
Саме цiеi Весни i цього Сонця вже не побачила. Бо сама собi вибрала – i напророчила – таку смерть.
І в павутиннi перехресних барв
Я палко мрiю до самого рання,
Щоб Бог зiслав менi найбiльший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання…
Пролог
Вона була така весняна…
Розцвiтають кущi ясмину,
Грае сонце в височинi:
Чи зустрiну, чи не зустрiну?
Чи побачу тебе, чи нi?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тiльки бачу – iде високий,
Приглядаюсь, чи то ж не ти…
І не вiтряно, i не хмарно, —
Все заповнить весняний смiх!
Цiлий день я проброджу марно,
Не зустрiвши очей твоiх.
Та зате серед ночi, любий,
В весняному мойому снi, —
Поцiлуеш моi ти губи
І щось нiжне шепнеш менi…
Першою з ii опублiкованих поезiй i стала поезiя «Розцвiтають кущi ясмину…». Вона з’явилася в «Лiтературно-науковому вiснику» Дмитра Донцова у 1928 роцi, коли авторцi вже виповнилось двадцять два роки – юна поетеса довго не давала до друку своi творiння, аж доки друзi без ii згоди не вiдiслали потай поезii до редакцii журналу, де вони вiдразу ж – на превеликий подив авторки – й з’явилися.
Ім’я iй було дане Олена.
Вважаеться, що це iм’я – Олена – вiд грецького iменi Helena. А Helena вiд hele – сонячне свiтло.
Або вiд helene – смолоскип.
А в цих двох словах – сонячне свiтло, смолоскип – вся вона.
Бо й була такою для свiту, для людства – сонячним свiтлом (вiд того, що вона прийшла до роду людського, на планетi Земля стало бiльше сонячного свiтла). І смолоскипом вела рiд людський крiзь темряву ночi до свiтла. І згорiла, як згорае смолоскип, повнiстю вiддавши свiту свое свiтло.
Тi, хто знав Олену Телiгу, згадуватимуть потiм: була це жiнка чарiвна, повна iндивiдуальноi жiночоi принади. Говорила глибоким альтовим голосом i смiялась часто закотисто. Мала приемнi риси обличчя, рiвний нiс, виразнi уста й живi очi, що вмiли кидати блискавицi. Була вище середнього зросту, шатенка, рiвномiрноi будови i пристрасно любила танцi. «Сьогоднi кожний крок – хотiв би бути вальсом…» А в життя вона входила, «як в безжурний танок…»
Була вiдважна й одверто висловлювала думки. Любила жартувати i вмiла яскраво передавати своi погляди на людей… Розсипала свою «зайвину перлисто», «комусь там дотик рук, комусь гарячий смiх…»
Ще авторка спогадiв додае:
«Вмiла вдягатися з вишуканим смаком i любила бути добре вдягненою».
До речi… Якось одне видання («Ілюстрованi вiстi») вмiстило карикатури на вiдомих людей – як весела iлюстрацiя до украiнських пiсень. Так ось, до слiв «А за мною, молодою, ходять хлопцi чередою», була карикатура на Олену Телiгу, що вона, мовляв, водить за собою хлопцiв чередою…
Олена страшенно образилась на художника. Образилась як жiнка. І образилась не на дружнiй той шарж, а на капелюшок, що був на нiй зображений. Геть не модний, якийсь… м-м… некрасивий. Принаймнi таких вона нiколи не носила i нiколи б у життi й на п’ять хвилин не вдягла. Бо знала смак як у доброму вбраннi взагалi, так i в капелюшках зокрема. Та й «сидiв» на нiй у тiй карикатурi капелюшок геть не елегантно. Такою вона була жiнкою.
Ще iз спогадiв про О. Телiгу:
«Була дуже чутлива, була горда i нiзащо не призналася б, що в ii життi щось складаеться не так, як вона хоче. – „Я дуже щаслива“, – говорила».
Ще згадують (таких спогадiв про неi можна вiднайти багато): Олена всiх «полонила своiм щирим смiхом», «влучним дотепом, блискавичними думками i ще чимось, чому тяжко було знайти окреслення…»
Зрештою, знайшли: «Нiжнiсть у силi…»
У життi, в повсякденному побутi i в творчостi, i навiть у листах була напрочуд дотепною. Про таких говорять: iз словом дружить, за словом до кишенi не лазить, скаже – як зав’яже. Що не слово – то зброя, влучна, своерiдна, дотепно-насмiшкувата i гостра. Могла б бути – коли б ii не полонила лiрика – незрiвнянною смiхотворкою, автором веселих творiв i особливо дотепних афоризмiв, що часом з неi так i сипались… Ось лише одна iсторiя про одне з ii крилатих висловлювань.
Колективних збiрок гумору в украiнськiй лiтературi було чимало (тiльки автор цих рядкiв упорядкував шiсть чи сiм), але все то, так би мовити, чоловiчi… Себто авторами iх виступае переважно сильна стать. Ну, може, потрапляють туди одна-двi представницi прекрасноi половини роду людського, якi «гуморять». От автор якось i вирiшив укласти веселу збiрку, у якiй би виступали самi лише жiнки.
Так з’явилася книга сатири та гумору «Витiвницi украiнського смiху».
Є в украiнськiй мовi симпатичне слiвце ВИТІВКА. Словники його тлумачать як вчинок, вигадка, те, що виходить за межi звичайних норм; що-небудь сказане, написане, зроблене для розваги, смiху; жарт, вигадка.
А витiвницi, як самi розумiете, жiнки, схильнi до веселих вигадок, вигадницi. Або ще – жартiвницi, гумористки, авторки смiшних творiв. До всього ж нашi жiнки завжди славились витiвками – тому й витiвницi.
Або ще – штукарки. У доброму значеннi цього слова, адже штука – це витiвка, каверза, а загалом – мистецтво. Умiння, майстернiсть.
Згадаймо М. Кропивницького: «Я штуками людей звеселяю i тим собi на хлiб заробляю». (Правда, нинi штуками – мистецтвом – на хлiб щось не дуже заробиш, але це вже iнша тема.)
Збiрка «Витiвницi украiнського смiху» вiдкриваеться веселою творчiстю матерi Лесi Украiнки Ольги Косач, яка писала пiд псевдонiмом Олена Пчiлка, та й творами самоi Лесi, вона складала вiршованi фейлетони для журналу «Шершень».
Отож, вiд Олени Пчiлки та доньки ii Лесi й по нашi днi. І все – витiвницi нашого смiху, симпатичнi нашi жiнки.
I серед авторок – Олена Телiга. Здаеться, не гумористка, нiжний лiрик, жiнка-легенда, нацiональна героiня Украiни, поетеса вiд Бога, патрiотка.
Їi поезiя (як i життя та боротьба за волю i будучину Украiни) героiчна, нiжно-лiрична в своiй основi, нацiонально-патрiотична, непримиренно-вiдважна, полум’яно-героiчна, сповнена крилатих рядкiв, що й нинi гартують наш дух. Зустрiчаються в ii творчостi й сатирично-дотепнi афоризми.
Ось хоча б iсторiя про один з них.
Якось – це вже в нашi днi – вiдомий полiтик i державний дiяч порадив, вiдповiдаючи на запитання украiнцiв, що нам робити:
– Треба перти плуга!
Сказано навiть влучно – треба працювати, хто ж проти цього заперечуватиме. Трудитися на нашiй спiльнiй нивi.
Сказано з народно-селянською прямотою (перти), але ж i правильно. Хоч дещо й розраховано на зовнiшнiй ефект, щоб створити iмiдж «свого хлопця».
– Треба перти плуга!
А менi пригадався афоризм Олени Телiги:
– Хто готуе себе лише на те, щоб упрягатися до плуга, завжди матиме погонича!..
Полiтик, який закликав упрягатися до плуга i перти його, звичайно ж, цього крилатого вислову Олени Телiги не знав. А його – це ж наш, украiнський смiх, – треба було знати. Бо так i сталося, як зауважила з гiркою iронiею поетеса, погонич у нього знайшовся. Власне, погоничi, звичайно, олiгархiчно-фiнансовi.
Це ранiше полiтикiв i передбачила Олена Телiга.
Такi вони, жiнки нашi.
Та якщо iм’я iй було дане батьками, то поетичний дар – Богом. Вона його довго утаемничувала вiд стороннiх. (В сiм’i Шовгенових – таке ii справжне прiзвище, Телiгою вона стала в замiжжi – поетом вважався молодший брат Сергiй, але… Написавши немiряно вiршiв, поетом – маеться на увазi справжнiм – вiн так i не став – що ж, бувае…)
Всi, хто писатиме про неi, про ii життя i творчiсть, ii борiння й незгасне горiння, сходяться в одному: хоч ii iм’я в Украiнi радянськiй i замовчувалося (навiть на просту згадку його було накладено суворе табу), вона все одно стала однiею з найзначнiших фiгур, що поклали початок новому етапу в життi украiнського народу. Олена Телiга пiсля Лесi Украiнки – одна з найяскравiших постатей в украiнськiй лiтературi. Як новий тип жiнки-героiнi, вона не зачинилася в уявному палацi «чистоi поезii», а стала в ряди поборникiв свободи украiнськоi нацii: «Уста рiшучi, як пострiл, твердi, як лезо меча» – саме такими словами можна охарактеризувати твердiсть духу i слова «украiнськоi Жанни д’Арк».
Мову украiнську Олена вперше почула у 12 рокiв – тодi ж i почала ii вивчати.
За свое коротке життя Олена Телiга встигла – з тих чи тих причин – десь сорок вiршiв написати.
Ірина Падох згадуватиме («Наше життя». Ч. 3. Фiладельфiя, березень 1972):
«Олена мала свою особливу технiку творчости. Як кожний профан, що вриваеться в тайники чужоi творчости, я питала ii, як творить вона, чи довго „виношуе“ своi вiршi. Не раз доводилося менi бачити надрукованi рукописи великих поетiв такi покресленi, що з трудом можна було iх вiдчитати. Тож, коли з поглибленням нашого знайомства й приязнi я одержала вiд неi до прочитання ii темний, мабуть у цератовiй обгортцi, зшиток поезii, я знайшла в ньому стрункi колони вiршiв. Вони були написанi ii власною рукою, чiткi, рiвнi, без нiяких скреслень та додаткiв. Я запитала ii – скiльки разiв переписувала кожний вiрш, заки вiн осягнув свою досконалу форму. Олена з усмiшкою, належною наiвному питанню, вiдповiла, що вона не змарнувала нi однiеi картки цього зошиту, пишучи цi вiршi, бо створила iх у своiй пам’ятi, звичайно, серед ночi. Бувало, як не вистачало ночi, ii вiрш „дозрiвав“ задня i щойно як вiн „дозрiв“, вона клала його на папiр у цьому чорному зошитi. Бувало – звiрювалася Олена, – вона вставала серед ночi, щоб записати вiрша, не ждучи до ранку, хоч – додала – „своiх вiршiв, пiсля iх створення, я вже нiколи не забуваю. Вони, – продовжувала Олена, – закарбовуються у моiй пам’ятi i iх з неi нiяк не викинути, та все ж треба iх утривалити на паперi“».
«Телiгiна поезiя наскрiзь лiрична: вона подае виключно своi власнi переживання вiд першоi особи. Глибина задуму, шляхетна жiночнiсть, артистична досконалiсть оформлення, екстаза кохання i екстаза героiзму на тлi iдеалiстичного нацiоналiстичного свiтогляду – ось характеристичнi риси поезii Телiги. Усi вони просякнутi яскравою життерадiснiстю, соняшним промiнням, переможною бадьорiстю. Безнадiйний песимiст захоче жити, читаючи ii вiршi…»
Олена Телiга знае ночi без сну… І «темний розпач – найгiрший трунок».
Але… перемагае, як завжди, яскрава вiтальнiсть.
Придушу свiй невпинний спогад,
Буду радiсть давати й смiх,
Тiльки тим дана перемога,
Хто й у болi смiятися змiг!
Висока iдейнiсть, цiлеспрямованiсть, власний внутрiшнiй свiт i вiра в перемогу своiх iдеалiв робить ii сильною в боротьбi з непоборно тяжкими обставинами, дае iй наснагу з веселим смiхом на устах нести «тяжких турбот ржавiючий ланцюг»…
«…Телiга е невмирущим зразком того, якою мае бути украiнська жiнка, вона – блискучий приклад того, як багато може дати нацii жiнка…
А в лютому 1942 р. вона дала нам i наступним поколiнням неперевершений, невмирущий приклад великоi цивiльноi вiдваги й безкомпромiсности аж до смерти…» – Олена Звичайна.
Повний рукопис ii поезiй загинув у киiвському гестапо, збереглися лише 38 поезiй, що й друкуються у ii посмертних збiрках (крiм прози).
Життя ii урветься рано – в 35 рокiв.
«Смерть свою зустрiти в Киевi…»
Це в неi, мабуть, так на роду було написано: «Смерть свою зустрiти в Киевi».
Життя не стоiть, а йде
З гострим смiхом
i гострим плачем…
Так iй судилося.
Така ii доля – вмерти у Киевi.
I смерть ii буде така, яку вона собi бажала i яку напророчила:
І в павутиннi перехресних барв,
Я палко мрiю до самого рання,
Щоб Бог послав менi найбiльший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.
І все збудеться так, як вона й мрiяла.
Життя ii нiколи не було спокiйне, повiльне; вона горiла змаганням за майбутне, прикрите туманом невiдомого, свiдчитимуть ii побратими.
