Пригоди Олівера Твіста

скачать книгу бесплатно

Пригоди Олiвера Твiста
Чарлз Дiккенс

Бiблiотека свiтовоi лiтератури
«Пригоди Олiвера Твiста» – роман видатного англiйського письменника, класика свiтовоi лiтератури Чарлза Дiккенса (1812–1870). Це хвилююча iсторiя сироти, що опинився у нетрях Лондона. Хлопчик зазнав злиднiв i безправ’я, знущання i самотностi, та жодного разу не поступився почуттям власноi гiдностi. І жорстока доля вiдступила перед його щирим прагненням чесного життя. Олiвер, завдяки спадщинi, що вiд нього приховували, стае заможним юним джентльменом i знаходить щастя, «яке тiльки можливе у цьому повному мiнливостi свiтi».

Чарлз Дiккенс

Пригоди Олiвера Твiста

© Н. Д. Бiлик, передмова та примiтки, 2012

© В. М. Карасик, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001

Роман про дитину та iншi проблеми дорослого свiту

Чарлз Дiккенс е не тiльки найвiдомiшим письменником англiйськоi лiтератури ХIХ столiття, але й найхарактернiшим для неi. Його романiстика вийшла з художньоi традицii, яка сформувалась у попередньому ХVIII ст., з ii типово нацiональним колоритом. Цей колорит був породжений особливостями суспiльного устрою й культурних традицiй Англii i не меншою мiрою англiйським нацiональним характером. Цими соцiокультурними чинниками зумовлена надзвичайно розвинута побутоописовiсть та звичаеописовiсть його романiв, умiння створювати рельефнi характери на побутових деталях i подробицях поведiнки персонажiв. Виразно виявляеться у нього також схильнiсть англiйцiв усе оцiнювати переважно з морально-етичноi точки зору. А ось здатнiсть у всьому знаходити комiчний чи гумористичний змiст й подавати життя у вiдповiдному освiтленнi вiдбивае специфiку нацiонального характеру з його специфiчним «англiйським гумором». «Дiккенс комфортно розмiстився в англiйськiй традицii, по-домашньому влаштувався в ii чотирьох стiнах… У його душi митець добре ладнав з англiйцем…» – писав про Дiккенса Стефан Цвейг. Тут треба уточнити, що австрiйський письменник ХХ ст. мав на увазi не тiльки й не стiльки англiйську художню традицiю взагалi, скiльки художню i соцiоморальну традицiю певноi епохи – епохи вiкторiанства (названоi так за iм’ям королеви Вiкторii, яка правила з 1837-го по 1901 р.). Саме Дiккенс став тим письменником, який найбiльш повно вiдбив ранньовiкторiанську епоху, ii моральнi цiнностi та устоi, побут та звичаi, ментальнiсть i суспiльну психологiю.

Слiд зазначити, що, попри свою вiдому стриманiсть, у романiстицi англiйцi емоцiйнiшi за своiх европейських сусiдiв, вони не схильнi до чiткого аналiтизму й до «наукового» пiдходу до людей i життя у цiлому, притаманного французькому реалiстичному роману. Не в останню чергу саме завдяки цьому романи англiйцiв виглядають «людянiшими», «теплiшими», емоцiйно ближчими читачевi, що дозволяе iм не втрачати популярностi й досi. Про майже безмежну владу Дiккенса над читачами образно й проникливо сказала Вiрджинiя Вулф, знаменита англiйська романiстка, в словах якоi неприйняття Дiккенса, характерне для модернiстiв, поеднуеться з щирим захватом: «…Допоки ми перебуваемо пiд його чаром, цей великий генiй примушуе нас бачити свiт, як вiн того волiе. Ми… забуваемо, що могли захоплюватися самотнiстю, з iнтересом спостерiгати за складним життям душi наших друзiв, насолоджуватись красою природи. А залишаються у пам’ятi лише дивацтва, схвильованiсть, гумор i причуди людських характерiв; запахи, присмак i кiптява Лондона; неймовiрнi збiги, якi стикають страшенно вiддаленi один вiд одного життя…»

Ми звикли пов’язувати творчiсть Дiккенса з реалiзмом, i ii реалiстичний складник справдi не можна iгнорувати. Але Дiккенсiв реалiзм не е реалiзмом, який передае життя, за вiдомим визначенням, «у формах самого життя». В iндивiдуальному стилi Дiккенса органiчно поеднуються реалiстичнi й романтичнi, побутовi й фольклорно-мiфологiчнi елементи. Дiккенс сам пiдшукував iлюстраторiв, iх було двое, Фiз (Геблот Найт Браун) i Джордж Крукшенк, iз них другий iлюстрував «Олiвера Твiста»; з iхнiми iлюстрацiями виходило зiбрання творiв Дiккенса росiйською мовою у 50—60-тi рр. минулого столiття. Їхнi iлюстрацii бентежать, сприймаються не одразу – i вiдкривають те, що не одразу видно при читаннi роману: акцентуйованiсть персонажiв i гротескнiсть художнього свiту Дiккенса.

Та е ще одна обставина, яка зумовила винятковiсть мiсця i ролi Дiккенса в англiйськiй i европейськiй лiтературi: вiн був першим «дорослим» письменником, який перетворив тему дитини i дитинства на одну з основних тем своеi творчостi. У «дорослiй» лiтературi дiти до Дiккенса майже не з’являлись, а з’явившись, надовго «не затримувались» – бо виростали. Передусiм це стосуеться популярних у ХVIIІ ст. романiв-життеписiв (таких як «Том Джонс» Фiлдiнга чи «Родерiк Рендом» i «Перегрiн Пiкль» Смоллетта), де вiдтворювалося життя протагонiста вiд народження до певного етапу зрiлостi. Виняток становить хiба що «Сповiдь» Ж. Ж. Руссо з докладним вiдтворенням власного дитинства письменника, i не тiльки подiй, а й почуттiв, емоцiйних i ментальних станiв, фактiв, якi впливали на процес формування особистостi. Проте твiр Руссо не е романом у повному значеннi цього слова, до того ж Дiккенс, загалом, йшов iншим шляхом, тим, що торували вже згадуванi англiйськi письменники. Та з Руссо його зближуе те, що тiею чи iншою мiрою будiвельним матерiалом для його творiв про дiтей були спогади про власне дитинство.

На шляху розробки дитячоi теми у Дiккенса е своi вiхи. Першим етапним твором був «Олiвер Твiст», ним вiдкриваеться цiла серiя романiв, написаних за його моделлю: «Життя i пригоди Нiколаса Нiклбi», «Крамниця старожитностей», «Життя i пригоди Мартiна Чезлвiта». Дiти у цих творах зображенi переважно iззовнi. Дiккенс не стiльки розкривае специфiчний дитячий свiт, скiльки соцiум через його ставлення до дитини. Вразливiсть дитини робить ii «зручним» персонажем для Дiккенса, таким, що здатний пробудити потужний емоцiйний вiдгук читачiв. Центральнi героi названих творiв загалом багато в чому ще залишаються «маленькими дорослими», причому iдеалiзованими. Вони вступають у життя з готовими моральними приписами й завжди опиняються на висотi iхнiх вимог.

До генiальних прозрiнь щодо сутностi дитинства Дiккенс iшов поступово, а твором, в якому вони втiлились повною мiрою, став «Девiд Копперфiлд». Вiн i е наступною важливою вiхою у розробцi теми дитинства. Це перший твiр, який зображав дитину в усiй своерiдностi ii внутрiшнього свiту. На вiдмiну вiд юних героiв попереднiх романiв, Девiд пiзнае свiт, а не вступае у нього з готовими знаннями, по-дитячому реагуе на нього. «Це справжне чудо психологiчноi прози, у лiтературi i до сьогоднiшнього дня немае кращого зображення дитинства… Якоюсь гранню душi Дiккенс залишився у своему дитинствi. І в цьому криеться секрет його життедайноi сили», – писав Дж. Б. Прiстлi про цей твiр. Знахiдки i вiдкриття «Копперфiлда» Дiккенс розвиватиме у романi «Великi сподiвання», недарма А. Свiнберн, молодший сучасник Дiккенса, поет, драматург i критик, назвав цi два твори «великими шедеврами-близнюками», вiддаючи перевагу останньому. І це не дивно: iх роздiляе десять рокiв, за якi, безсумнiвно, зросли i життевий досвiд, i художня майстернiсть Дiккенса. В обох романах наявний автобiографiчний елемент, але «Великi сподiвання» вiльнi вiд намiру розповiсти про власне життя письменника, мають бiльш узагальнюючий змiст.

Дiккенс майже нiколи не зображав щасливе дитинство. Виняток становить ранне дитинство Девiда Копперфiлда, треба думати, через надзвичайну особистiсну близькiсть цього персонажа до автора. Але iдилiчна пора Девiдового дитинства рано закiнчуеться, i iй на змiну приходить пора тяжких випробувань. У своiй бiльшостi Дiккенсовi iсторii про дiтей – це ланцюг поневiрянь маленьких страждальцiв у жорстокому, байдужому, а то й ворожому iм свiтi. Героi-дiти Дiккенса практично завжди сироти або напiвсироти (Копперфiлд, Поль Домбi), а якщо вони перебувають на утриманнi родичiв, то iхнi опiкуни або нездатнi виконувати цю роль (дiдусь маленькоi Нелл з «Крамницi старожитностей»), або не дуже охочi до неi (сестра Пiпа з «Великих сподiвань»).

Виходячи з такоi моделi зображення дитинства, можна було б зробити висновок, що у самого Дiккенса воно було сирiтським чи, принаймнi, нещасливим. Але це не так. Вiн був старшим сином i другою дитиною у великiй родинi, що належала до низiв середнього класу (усього в родинi Дiккенсiв народилось восьмеро дiтей, двое з них рано померли). Його батько служив дрiбним чиновником в Адмiралтействi (так до 1964 р. називалося вiйськово-морське вiдомство Великоi Британii). Походження Джона Дiккенса було цiлком демократичним: дiдусь i бабуся по батькiвськiй лiнii були лакеем i покоiвкою, що дослужилися до посад дворецького та економки. Мати Дiккенса мала дещо вищий суспiльний статус: вона походила з родини чиновникiв, якi постiйно допомагали Дiккенсам у працевлаштуваннi. До дев’яти рокiв його життя було звичайним життям хлопчика з благополучноi буржуазноi родини, а за його власними спогадами – «щасливим сновидiнням, яке запам’яталося на все життя». Кумиром його дитинства був батько, «людина-свято»: веселий i легковажний, вiн багато часу придiляв розвагам: прогулянкам, постановкам домашнiх спектаклiв, вiдвiдуванню театрiв тощо, до яких залучав i старшого сина. Та була у нього й iстотна вада: як мiстер Мiкобер з «Девiда Копперфiлда» (у цьому героi всi легко пiзнали батька письменника), вiн бiльше витрачав, нiж заробляв. До того ж, за словами Дiккенсового бiографа Х. Пiрсона, «пристрастя до анекдотiв поеднувалось у ньому з ще бiльшим пристрастям до джину i вiскi». Освiтою майбутнього письменника займалася мати, та за домашнiми клопотами для цього у неi залишалось небагато часу. Коли Чарлзу виповнилося 8 рокiв, вiн пiшов до школи, проте довго там навчатися йому не судилося.

Марнотратство батька призвело родину до катастрофи: Дiккенси опинилися у борговiй в’язницi Маршалсi (пiзнiше вона буде докладно зображена Дiккенсом у романi «Маленька Дорiт»). Борговi тюрми iснували до 1864 року, до них мiг потрапити будь-хто, навiть через незначний борг, i залишатися там роками – все залежало вiд волi кредитора; разом з годувальником за певну плату там мала змогу проживати i сiм’я. Мати письменника з молодшими дiтьми перебралася до в’язницi, виняток був зроблений лише для Чарлза, якому виповнилося 11 рокiв: його вiдправили працювати на фабрику вакси. Там вiн у брудному, наповненому павуками i мишами складi з ранку до ночi запаковував склянки з готовою продукцiею; злодiйський притон старого Феджiна з «Олiвера Твiста» – те саме складське примiщення. Таке життя тривало десь iз пiвроку, але залишило глибокий i болiсний слiд в душi письменника. Розумiння того, яким може бути самотнiм i беззахисним дитинство, безперечно, базуеться на досвiдi цього перiоду. Вiн так i не змiг вибачити матерi того, що вона змусила його пiти iз школи i як звичайного простолюдина займатися брудною працею. Тодi вiн добре познайомився з Лондоном, бо весь вiльний час присвячував самотнiм прогулянкам мiстом. Познайомився вiн i з лондонським простолюдом, але зближення з ним уникав. Тут, у Лондонi, вiдбуваеться дiя бiльшостi його творiв, недарма вiн вiдомий як письменник-урбанiст. Вчасно отримана батьком спадщина визволила Дiккенсiв з борговоi ями. Майбутнiй письменник поновив навчання, однак його шкiльна наука була нетривалою, i йому в дорослому вiцi довелося надолужувати освiту. Основними «унiверситетами» Дiккенсового дитинства були книги – Дефо, Смоллетта, Фiлдiнга, iнших англiйських романiстiв ХVIII ст., а також «Дон Кiхот» Сервантеса.

Дiккенс рано став дорослим – до цього його змусило життя. У 15 рокiв Дiккенс полишае школу й невдовзi знаходить роботу репортера, яка дае йому багато матерiалу для майбутньоi творчостi. На цей час припадае початок його письменницькоi дiяльностi. Першi оповiдання за пiдписом Боз (жартiвливе iм’я його молодшого брата, яке надовго закрiпилося за письменником) з’явилися в перiодицi у 1833 р., а у 1836-му вийшла його перша книга «Нариси Боза», яка увiбрала нариси й оповiдання, написанi впродовж 1833–1835 рр. Водночас вiн самостiйно поповнюе освiту у Британському музеi i бере уроки акторськоi майстерностi, готуючись до професiйноi сцени, але випадкова хвороба зiрвала його плани. Можливо, Англiя втратила тодi великого актора, зате придбала генiального письменника. Та театр так i залишився захопленням Дiккенса на все життя, за словами його друга, вiдомого актора Макрiдi, Дiккенс був «найбiльшим англiйським актором-любителем». Сповна акторську жилку Дiккенсу вдалося реалiзувати лише в останне десятилiття свого життя у художньому читаннi власних творiв. За свiдченням очевидцiв, Дiккенсовi художнi читання перетворювалися на справжнiй театр одного актора. Вiн перевтiлювався у кожного персонажа, про якого читав. Змiнювалися його голос, обличчя, вся зовнiшнiсть. Пiд час його виступiв у залах яблуку нiде було впасти. Захоплення глядачiв було безмежним, його завжди вiтали овацiями й подовгу не вiдпускали зi сцени, а Дiккенс повертався й читав новi й новi уривки. І навiть помер Чарлз Дiккенс майже на сценi, невдовзi пiсля чергового читання, пiд час якого, вiдчувши себе зле, подякував публiцi за ii багаторiчну любов до нього й попрощався з нею.

Успiх до Дiккенса прийшов, коли йому ще не виповнилося 25 рокiв, i не полишав його до кiнця життя. Справжнiм трiумфом став вихiд у свiт його першого роману «Посмертнi записки Пiквiкського клубу» (1836–1837), за яким не забарився i фiнансовий злет. Та не слiд при цьому забувати про титанiчну працю, наслiдком якоi був цей винятковий успiх. За майже чотири десятилiття його лiтературноi дiяльностi на свiт з’явилося 15 романiв, ряд оповiдань, кiлька нарисових книг, виходили з-пiд його пера i п’еси. Та й цим лiтературна дiяльнiсть Дiккенса не обмежувалася: вiн багато уваги придiляв редакторськiй справi й видавав у рiзний час два лiтературно-художнi журнали – «Домашне читання» й «Цiлий рiк», де, крiм його власних, публiкувалися твори В. Коллiнза, Е. Г. Булвер-Лiттона та iнших вiдомих i маловiдомих авторiв.

Сам Дiккенс створив велику родину: мав десятьох дiтей, з ними жила й незамiжня сестра дружини. Наскiльки Дiккенс досяг щастя у шлюбi – питання непросте, адже бiографи зазначають суттевi розбiжностi у характерi, темпераментi й iнтересах мiж Дiккенсом та його дружиною Кейт, з якою вiн розлучився пiсля майже двох десятилiть подружнього життя. Та своiм дiтям вiн намагався дати тепло й увагу, якими вважав себе обiйденим на певному етапi свого дитинства.

Роман «Олiвер Твiст» з’явився одразу пiсля вже згадуваного «Пiквiкського клубу», саме тодi, коли Дiккенс насолоджувався першими плодами своеi слави. Його перший роман був досить типовою «комiчною епопеею», структурованою у звичнiй для англiйськоi романiстики ХVІІІ ст. формi роману «великоi дороги». Група «пiквiкiстiв» – чотирьох звичайних англiйцiв, якi у специфiчному освiтленнi комiчних епопей виглядають «диваками», мандруе дорогами «староi доброi Англii», переживаючи рiзнi пригоди, часом драматичнi, але незмiнно зi щасливим фiналом. Пiсля «Пiквiка» за ним мiцно закрiпилася репутацiя «комiчного письменника», тому вiд Дiккенса чекали нового «комiчного роману», але вiн запропонував публiцi дещо нове i незвичне.

«Олiвер Твiст» – перший соцiальний роман Дiккенса. У ньому рiдко лунае веселий безтурботний смiх, який визначав емоцiйну тональнiсть пiквiкiани. Тут письменник не тiльки звертаеться до бiльш серйозних проблем, вiн iм дае суттево iнше потрактування, в якому крiзь комiзм ситуацiй просвiчуе драматизм життя. Порiвняно з «Пiквiком», гумор у ньому переважно iншоi тональностi: основним проявом комiчного стае iронiя, яка нерiдко переростае в сарказм, а часом i в сатиру. У цьому романi Дiккенс звертаеться до життя мiського дна, його найнижчих верств: безпритульних, що iх утримуе на своi кошти парафiя, i злочинцiв.

Як значилося в авторськiй передмовi, задум «Олiвера Твiста» склався пiд впливом популярного у той час «ньюгейтського роману» (Ньюгейт – лондонська в’язниця для кримiнальних злочинцiв), зокрема романiв Е. Г. Булвер-Лiттона. Дiккенса обурювало, що життя злочинцiв автори кримiнальних романiв зображали у «рожевих» тонах, так, що пересiчний читач мiг би й позаздрити красивому й безтурботному iснуванню «джентльменiв великоi дороги». «Але одне iз завдань цiеi книги, – писав вiн, – показати сувору правду…зобразити реальних членiв однiеi злочинноi шайки, намалювати iх в усiй iхнiй потворностi, з усiею iхньою огиднiстю. Показати iхне убоге, злиденне життя, показати iх такими, якими вони е насправдi, – завжди крадуться вони, охопленi тривогою, всюди маячить перед ними велика чорна страшна шибениця». Треба сказати, що подiбна настанова не втрачае своеi актуальностi й досi, адже романтичний ореол довкола злочинного свiту не тiльки не зник зi сторiнок книжок, але й поширився на кiно i телеекрани, де отримав новi можливостi впливу на формування етичних стандартiв суспiльства.

В умовах вiкторiанськоi Англii з ii пуританською мораллю виконати цю настанову було не так уже й легко. З точки зору суспiльно-iсторичноi, вiкторiанство було перiодом найвищого злету англiйського середнього класу, який i був основним носiем соцiоморального комплексу вiкторiанства. У його межах остаточно оформилися поняття «джентльмен» та «ледi» з вiдповiдними рисами поведiнки i мислення, певний кодекс честi i благопристойностi. Ним була породжена дуже стiйка вiкторiанська суспiльна мораль, яка накладала своерiднi «табу» на все, що вона визнавала «грубим» чи «непристойним», й вироблена своерiдна евфемiстична мова, яка накидала маскуючу вуаль на все, що могло хоч якось зачепити «почуття» добре вихованоi людини. Дж. Фаулз, англiйський письменник другоi половини ХХ ст., у своему «вiкторiанському» романi «Жiнка французького лейтенанта» так передав цю настанову: треба писати так, щоб, читаючи твiр, не червонiла навiть молоденька дiвчина. Звичайно, це накладало суттевi обмеження на романiстiв i певною мiрою визначило своерiднiсть англiйського роману ХIX ст. Дiккенс по змозi дотримувався цих приписiв i писав твори, придатнi для «сiмейного читання», що було улюбленою розвагою англiйцiв того часу. Проте в «Олiверi Твiстi», вихiд якого збiгаеться з вступом королеви Вiкторii на престол, диктат «моральних табу» ще не був особливо вiдчутний. У ньому ще багато вiд розкутостi й повнокровностi, навiть певноi натуралiстичностi творiв його прямих лiтературних попередникiв – Генрi Фiлдiнга i Тобайаса Смоллетта, якi перебували поза пуританською традицiею в англiйськiй лiтературi ХVIII ст.

Вплив романiстiв середини ХVIII ст. вiдчуваеться у зверненнi до жанру роману-життепису, поеднаного з романом великоi дороги, у досить вiльнiй композицii та великiй ролi автора, який усе коментуе й зводить докупи розрiзненi епiзоди i сцени твору. Про цi впливи можна говорити ще i ще, та доречним буде й таке спостереження: у своiй «позитивнiй» програмi Дiккенс виявляе близькiсть передусiм до Фiлдiнга, який над усе цiнував добре серце й надiляв ним своiх протагонiстiв, а в зображеннi «свiту зла» демонструе тiснiший зв’язок зi Смоллеттом, який доволi скептично ставився до людськоi природи й передавав це ставлення у своiх знаменитих гротесках. Водночас в «Олiверi Твiстi» викристалiзувалась i власна оповiдна манера Дiккенса, що проявилася в емоцiйнiй насиченостi й авторських апеляцiях до читачiв, у надмiрi сентиментальностi, вiд чого з часом Дiккенс звiльниться, й у своерiдному способi пiдносити неприемнi iстини, про який дотепно сказала одна з англiйських дослiдниць його творчостi: «Коли вiн мае запропонувати пiгулку, вiн приправляе ii спецiями i цукром».

Соцiоморальний змiст роману не вичерпуеться розвiнчанням «злочинноi романтики». У 1834 р. в Англii вийшов «закон про бiдних», згiдно iз цим законом безробiтним i безпритульним надавалася можливiсть iснування у спецiальних притулках (англ. workhouses), проте на умовах, далеких вiд людяностi. Особливе обурення викликало те, що в цих закладах розлучали сiм’i – дiтей i батькiв, чоловiкiв i жiнок. Дiккенс не змiг пройти повз цю проблему, i хай зображенню притулку вiдведено порiвняно небагато мiсця на сторiнках роману, саме вони глибоко закарбовуються у пам’ятi читачiв. З появою «Олiвера Твiста» за Дiккенсом мiцно закрiпилася репутацiя захисника знедолених, яку вiн пiдтверджував кожним своiм наступним твором.

В «Олiверi Твiстi» письменник ще далекий вiд того, щоб витворити модель роману, котра виявить взаемопов’язанiсть усiх верств соцiуму i вкаже на джерело суспiльних негараздiв, про якi у ньому йдеться. Така модель з’явиться на етапi творчоi зрiлостi Дiккенса й домiнуватиме у соцiальних романах кiнця 40—50-х рр. – «Домбi i син» (1848), «Холодному домi» (1852–1853), «Тяжких часах» (1854) i «Маленькiй Дорiт» (1855–1857). Вони матимуть складнiшу композицiю, з кiлькома рiвноцiнними сюжетними лiнiями, однiею з них може бути й iсторiя дитини (як у «Домбi i синi»). Роль композицiйного центру гратиме певна суспiльна iнституцiя чи установа, з якою пов’язанi долi усiх героiв. Результати впливу цих установ на приватне життя героiв, iндивiдуальну й суспiльну мораль i буде основним об’ектом зображення Дiккенса, i, звичайно, зображення критичного. Патетично, з полемiчним запалом й не без риторики Дiккенс говорить про становище бiдарiв, усiх тих, хто помирае з голоду. Проте його звинувачення не мають певного адресата: в усьому виннi «вони» – тi, хто мав писати закони, якi б насправдi допомагали нужденним, хто мiг би поширювати на них свою доброчиннiсть, – словом, суспiльнi верхи. Суспiльнi iнституцii, з якими стикаеться у своiх поневiряннях Олiвер, уособленi представниками iхнiх «низових» ланок. Із зростанням статусу осiб у суспiльнiй iерархii iхнi обриси стають усе менш iндивiдуалiзованими, аж до втрати iменi, як «джентльмена у бiлому жилетi», члена Парафiяльноi Ради; це вiдбивае позицiю, з якоi ми дивимось на них, – дитини з притулку для бiдних. Як правило, вони позбавленi спiвчуття (мiсiс Менн, мiсiс Корней, мiстер Бембль, той самий пан у бiлому жилетi та багато iнших) й лише зрiдка здатнi на проблиск людяностi, як суддя, що вiдмовився вiддати Олiвера у навчання до сажотруса. «Холоднi, жорстокi люди» – саме вони несуть вiдповiдальнiсть за соцiальне зло у цьому ранньому творi Дiккенса. Символiка притулку – зображення доброго самарянина, який допомагае нещасному пограбованому подорожньому, – у зображеннi Дiккенса виглядае наругою над християнською iдеею, закладеною у цiй бiблiйнiй iсторii.

Неправомiрним е досить поширене твердження, що носiями кращих душевних i моральних якостей у творах Дiккенса е бiдняки, гiрших – багатii. Неважко помiтити, що все набагато складнiше: добро i зло криються у природi людей рiзного суспiльного статусу. Найзлиденнiшi, найзнедоленiшi створiння – напiвмертвi старi з притулку, i тi проявляють тваринний егоiзм i нездатнiсть до спiвчуття. Бiльше того, саме буржуа, такi як мiстер Броунлоу, в усiх раннiх романах письменника, а нерiдко i в зрiлих, виступають «благодiйниками», чиi «добрi» грошi рятують нещасних героiв вiд злиднiв i принижень. Моральнi опозицii, закладенi в романi, мають iнший вигляд i знаходять втiлення на iнших змiстових рiвнях твору.

Жанрова природа «Олiвера Твiста» досить складна. Їi своерiднiсть передусiм визначае взаемодiя двох моделей роману ХVIII ст.: соцiально-побутового, яким вiн склався в англiйському реалiзмi середини вiку, i готичного, який iснував у передромантизмi i романтизмi. Вони настiльки вiдмiннi, що в англiйському лiтературознавствi пiдпадають пiд рiзнi термiнологiчнi визначення – «novel» i «romance». Вiдомий тлумачний словник англiйськоi мови Вебстера засвiдчуе цю рiзницю так: «В «romance» йдеться про героiчне, чудове, таемниче i надприродне, тодi як «novel» розповiдае тiльки про достовiрне». Незважаючи на вказанi принциповi вiдмiнностi, цi двi лiнii витворюють еднiсть, яка вiдповiдае свiтобаченню Дiккенса i його письменницьким потребам на даному етапi. Можливостi, закладенi у цьому сплавi, вiн розвиватиме i в подальшiй своiй творчостi. Кожна з названих жанрових моделей мае своi традицii зображення i потрактування життя, зокрема зла у людинi й суспiльствi. Просвiтницький соцiально-побутовий роман-життепис, й особливо Фiлдiнгiв «Том Джонс», вiд якого найбiльше вiдштовхувався Дiккенс при написаннi «Олiвера Твiста», вiдповiдальнiсть за життевi негаразди волiв покладати на зовнiшнi щодо людини фактори. Готичний вбачав у злi явище метафiзичне, тобто закладене у самiй природi речей. Значну роль в «Олiверi Твiстi» вiдiграе й iдилiчно-утопiчний струмiнь, про який мова йтиме далi.

Соцiально-побутовий пласт роману розкривае себе у зображеннi звичаiв i побуту, у визначеннi соцiальних ролей персонажiв i залежностi iх поведiнки i мислення вiд суспiльного статусу тощо. Включае вiн i звичаеописовi замальовки, виконанi у стилi Гогарта, англiйського художника ХVІІІ ст., якого Дiккенс у передмовi до роману називае чи не единим митцем, що зумiв правдиво зобразити неприглядну дiйснiсть (сцена смертi дружини бiдняка, пригощання служникiв Шарлотти i Ноя у вiтальнi трунаря за вiдсутностi господарiв, чаювання парафiяльного сторожа мiстера Бембля у кiмнатi мiсiс Корней, доглядачки у притулку, суд над Олiвером Твiстом тощо).

З «Олiвера Твiста» починаеться Дiккенс як письменник-урбанiст (у «Пiквiкському клубi» героi мандрували переважно сiльською Англiею). Тут починае складатися образ Лондона, влучно охарактеризований Х. Пiрсоном: «Про Лондон Дiккенса думають i говорять так, нiби вiн е його творцем i нiби справжня назва мiста – Дiккенс-таун». Письменник нiколи не зображатиме «парадний» бiк мiста, та в «Олiверi Твiстi» воно постае у своему найнепривабливiшому виглядi: кривi вулички, стiчнi канави, занедбанi будинки. Та своерiдна зрощенiсть Дiккенса з Лондоном прориваеться у романi вiдкриттям поезii цього мiста, яку вiн знаходить якраз у його неестетичностi й буденностi. Показовим у цьому планi е епiзод, де злодii раннього ранку тягнуть малого Олiвера «на справу» через усе мiсто. Перед очима наляканоi й утомленоi дитини розгортаються картини Лондона, який прокидаеться. Але це вже не просто звичаеописовi замальовки, це калейдоскоп стислих, лапiдарно вiдтворених сцен, змiст яких вiдповiдае характеру певного району мiста. У iхньому чергуваннi присутнiй певний ритм, який вiдтворюе ритм життя мiста, його дихання. Ця картина конкретизована й водночас узагальнена, е в нiй i щось мiстерiальне: нiби духи проносять героя над мiстом, розкриваючи йому рiзнi його прояви. Та часом Лондон уподiбнюеться до мiсця дii готичних романiв, i тодi напiвзруйнованi будiвлi нагадують нам готичнi руiни, лабiринти вулиць – замковi лабiринти, рiчковий вир – потаемнi кам’янi колодязi, що чатують на жертву. Виразнi «готичнi» алюзii виявляе й будинок на островi Джекоба – занедбаний, з ровом, який оточуе його, вiн постае як замок, що прихистив зло.

Загалом «готичний» струмiнь в «Олiверi Твiстi» е доволi потужним. Вiн виявляе себе у характерному «нiчному» часопросторi, у таемницi народження головного героя й мотивi помсти, в образах «пекельних» злочинцiв тощо. Звичайно, звернення до iнструментарiю готичного роману е даниною традицii зображення злочинцiв у тогочаснiй лiтературi, але не тiльки: служить вiн також цiлям оприявнення метафiзичного зла. Та водночас готичний елемент допомагае нам побачити «iншого», менш звичного Дiккенса, сентиментальнiсть якого е скорiше даниною смакам публiки, «вуаллю, накинутою на погляд, що усюди проникае, i без якоi вiн пронизував би до кiсток», – як писала вже згадувана В. Вулф.

Взаемодiя двох жанрово-стильових струменiв – готичного i соцiально-побутового – цiкаво проявляеться в образах двох лиходiiв роману – Монкса i Феджiна. Монкс за походженням джентльмен (та не за поведiнкою i почуттями), Феджiн – укривач краденого, його еврейське походження ще бiльше поглиблюе прiрву мiж ними. Але причетнiсть до злочину iх урiвнюе. Саркастичний коментар Дiккенса з iншого приводу можна прикласти i до даноi ситуацii: «Який багатий матерiал для фiлософа: вiн свiдчить… наскiльки однаковими шляхами йде розвиток милих властивостей у найшляхетнiшого лорда й найбридкiшого жебрака». Феджiн з’являеться перед нами як фiгура суто побутового плану, причому стилiстично знижена. В його образi виразно проступають риси театральних скнар, що стае вiдчутним у побаченiй Олiвером сценi перевiрки захованих коштовностей, особливо ж евреiв-лихварiв Шекспiра («Венецiанський купець») i Марло («Мальтiйський еврей»). Та поволi цей образ «демонiзуеться», роль Феджiна все бiльше нагадуе роль «збирача душ», якi вiн краде у безвинних дiтей, залучаючи iх до злих справ. Їi наприкiнцi роману озвучуе Сайкс, вигукуючи до нього: «Диявол!». І чи не Феджiн винний у тому, що Сайксовi бракуе душi, чи не вiн ii у нього поцупив, як намагався це зробити з iншими своiми «вихованцями»? Монкс, навпаки, з’являеться в ореолi «пекельного» злочинця з готичного роману, що засвiдчуе i його зовнiшнiсть, i його пристраснiсть, i таемничiсть. Та у той час, як по ходу оповiдi постать Феджiна розростаеться до демонiчних розмiрiв, до втiлення метафiзичного зла й ступае на територiю «готики», Монкс здрiбнюеться, втрачае свою «демонiчнiсть» i перетворюеться на досить жалюгiдного молодика, жадiбного i злостивого, заздрiсного i пiдлого. Мотивацiя його дивноi поведiнки виявляеться прагматичною: загарбати увесь спадок батька й морально знищити свого зведеного брата (iнший шлях «усунення» Олiвера загрожував йому зiткненням iз законом). «Зiпсованiсть» Монкса, «демонiчна» на перший погляд, пояснюеться й вихованням його не менш злобноi матiнки. Монкс i Феджiн рухаються назустрiч один одному з рiзних художнiх вимiрiв i, зрештою, нiби мiняються мiсцями.

Що стосуеться Сайкса, то його образ структурований iнакше. Груба душа розбiйника iснуе у такому ж грубому тiлi, вiдсутнiсть морального почуття уподiбнюе його до тварини; тому не дивно, що в авторському ставленнi до нього присутня зневага. Тваринний первень у Сайксi унаочнюе його незмiнний супутник – бiлий собака. Озлоблений i недовiрливий, як i його господар, вiн водночас демонструе жорстокiсть останнього своiм постiйно розбитим писком.

Інша концептуальна опозицiя, закладена в «Олiверi Твiстi», випливае з перейнятоi Дiккенсом у просвiтникiв ХVІІІ ст. фiлософii моралi, рiзних ii вчень. Як продемонструвала авторка монографii про Дiккенса Т. Сiльман, письменник спирався на «два основнi типи свiтогляду минулого столiття, так би мовити двi картини свiту: гоббсiвський закон тваринноi боротьби всiх проти всiх, «homo homini lupus est» (людина людинi – вовк, – Н. Б.), i просвiтницьки-гуманне вчення про любов людей одне до одного… Рушiйною силою людських вчинкiв виступае або егоiзм, приватний iнтерес, стремлiння до власностi (Мандевiль), або чеснота, доброзичливiсть, моральне почуття (Шефтсберi)». Й дослiдниця робить слушний висновок про те, що негативнi персонажi Дiккенса дiють, нiби iлюструючи положення першоi фiлософськоi системи, у той час як позитивнi – другоi.

Шефтсберiанський «просвiтницьки-гуманний» утопiчний свiт знаходить втiлення у своерiднiй iдилii, витворенiй Дiккенсом на сторiнках роману. Ідилiчний план «заселяють» благодiйники Олiвера та iхнi друзi: мiстер Броунлоу, мiсiс Мейлi, Роза i Гаррi, лiкар Лосберн та iншi. Характерно, що топографiчно свою iдилiю Дiккенс розмiщуе на достатнiй вiдстанi вiд гамiрних кварталiв Лондона, а згодом розгортае у «класичному» виглядi безтурботного iснування на лонi природи. У дусi Ж. Ж. Руссо сiльське життя протиставляеться урбанiзованому, яке людей затягуе, але не е для них органiчним: «Хто з’ясуе, чому картини лагiдного життя природи врiзаються так глибоко в душу виснажених мешканцiв тiсних велелюдних мiст i сповнюють своею власною запашною свiжiстю iхнi спустошенi серця!..» – вигукуе автор.

Сiльську iдилiю Дiккенс доповнюе iдилiею сiмейною, яку вiн виводить практично у кожному своему творi, недарма за ним закрiпилася репутацiя «спiвця домашнього вогнища». Культ родини, розумiння дому як захищеноi територii, де панують тепло i взаеморозумiння, охоронцем i упорядником якоi е жiнка, – один з ключових елементiв свiтовiдчуття вiкторiанського середнього класу. Свого найвищого, найповнiшого, найпатетичнiшого втiлення вiн отримав у Дiккенса, який до того ж пов’язав його зi свiтлим святом Рiздва Христового й таким чином «освятив» його (до речi, традицii святкування Рiздва у сучасному англомовному свiтi склалися у вiкторiанствi не без впливу Дiккенса). Коли писався «Олiвер Твiст», iдейний комплекс, умовно названий Дiккенсовою «рiздвяною фiлософiею», ще не до кiнця оформився, проте iдилiчна картина сiмейного щастя Рози та Гаррi Мейлi – доволi типовий його вияв. Подiбними картинами Дiккенс i надалi полюблятиме завершувати своi твори, надаючи добросердним i сумирним духом героям право на найвище щастя – щастя жити в родинi, побудованiй на принципах любовi та взаемноi поваги. Остаточно «рiздвяна фiлософiя» викристалiзуеться у жанрi рiздвяного оповiдання, який Дiккенс розроблятиме протягом 40-х рр. («Рiздвяна пiсня у прозi», «Цвiркун за пiчкою», «Битва життя» та iн.). Що вкладав Дiккенс у це поняття, можна зрозумiти з його листа: «…рiздвяна фiлософiя, погляд на життя з веселоi точки зору, нещадне препарування обману, пiднесений настрiй… i струмiнь яскравого, щиросердного, щедрого, радiсного, променистого зображення всього, що стосуеться домашнього вогнища». Принципово важливим ii компонентом стають, звичайно, i християнськi моральнi норми. В «Олiверi Твiстi» все пов’язане з домашнiм затишком i щиросерднiстю грае найсуттевiшу роль, вiдтiняючи убоге й неприкаяне життя соцiального «дна».

Концептуальнi опозицii роману знайшли втiлення i на сюжетному рiвнi: у своерiднiй боротьбi за Олiвера Твiста, що точиться мiж двома групами персонажiв – доброзичливцiв i злочинцiв. У цiй перспективi прояснюеться незрозумiле з точки зору логiки прагнення останнiх будь-що утримати Олiвера у своiх тенетах, яке на «поверхнi» твору дещо штучно вмотивовуеться iнтригами Монкса. Та якщо злочинцi докладають чималих зусиль заради досягнення своеi мети, то доброзичливцi з першого погляду вiдчувають в Олiверi «свого» й встановлюють з ним довiрливi стосунки. Дарма, що Олiвер народжуеться у притулку i змалечку потрапляе до лiгва розбiйникiв, його законне мiсце – у свiтлiй iдилii, до якоi вiн наприкiнцi роману i долучаеться.

Жанрову природу «Олiвера Твiста» часом визначають як «роман виховання». Та чи дiйсно це так? Олiвер не змiнюеться протягом оповiдi, нiякi життевi обставини не мають на нього впливу. «Я переконався, що привчити його до нашого ремества буде нелегко, вiн зовсiм не такий, як iншi дiти в його становищi… Я не мiг його нi до чого призвести, нiчим спокусити», – скаржиться Монксовi Феджiн. За задумом автора, на перешкодi Феджiну стае вроджений «iнстинкт» добра, надзвичайно розвинутий у хлопця. Цьому iнстинктовi Дiккенс надавав особливого значення, адже саме вiн, уврештi-решт, ставить крапку в розвитку соцiоморальноi концепцii твору. Саме вiн засвiдчуе, що основним стимулом людськоi поведiнки е все ж таки доброзичливiсть, прагнення до добра, а не егоiзм чи приватний iнтерес, а лиха походять вiд ненормального стану свiту. У цьому вiн йде за просвiтниками, якi вважали, що «нерозумний» стан суспiльства «псуе» апрiорно добру людську природу. Але ж тим грунтом, на якому розростаеться зло у соцiумi, е вади людини: ii черствiсть, жорстокiсть, скнарiсть i т. п., що унаочнюе «побутовий» план роману. А тому й зберiгаеться у романi внутрiшня напруга, породжена спiвiснуванням в одному художньому просторi соцiально-побутового, готичного та iдилiчного пластiв, соцiуму як натовпу жорстоких i порочних людей та iдеалiзованого героя.

Головний герой у романi постае живим i симпатичним хлопчиком та водночас втiленням умоглядноi побудови автора: демонструе вищiсть морального первня у людськiй природi, iдею апрiорноi доброти людини. З’явившись на сторiнках роману янголятком – добрим, щирим, вдячним, вiн таким самим iде з них. Чим же iншi хлопчики – Проноза i Чарлi Бетс, останнiй змальований не без симпатii, – вiдрiзняються вiд Олiвера? Очевидно, лише письменницьким задумом. Частiше ми зустрiчаемося з Пронозою, хлопцем з «препоганими очима», якому бандитська «романтика» зовсiм задурила голову: вiн пишаеться своiм ремеслом, а суд уявляе своiм «зоряним часом». Та що далi чекае на цю iстоту, по-своему наiвну? Чарлi Бетс, дотепник i веселун, наприкiнцi твору отримуе «помилування» вiд автора, який надае йому можливiсть навернутись до порядного життя, що цiлком вiдповiдае бажанням читачiв. «Помилування» отримуе i подруга нещасноi Нансi, смiшна особа у папiльйотках i вбраннi неймовiрноi кольоровоi гами.

Слiд сказати, що образи «людей безоднi» набагато цiкавiшi i за змiстовим наповненням, i за художньою структурою, нiж образи iдилiчного плану. Сказане стосуеться i «героiнь» роману – порядноi i доброчинноi Рози i «грiшницi» Нансi, якi також складають своерiдну опозицiю. Роза е першою в ряду ангелоподiбних жiночих образiв, якi Дiккенс виводить чи не у кожному своему романi 40—50-х рр. Вiн змальовуе красу Рози, через яку передае ii надзвичайну душевну чистоту i небачену в ii вiцi мудрiсть; ми нею милуемося, але далi мало цiкавимося. Щодо Нансi, то ii образ ми складаемо по часткам, ми бачимо ii вiддзеркалення у подрузi, стежимо за ii поведiнкою, ii позами, рухами, звичками, емоцiйно-ментальними станами, вчинками. Вона iнтригуе читача, заводячи в глухий кут його моральне почуття, i тим паче читача ранньовiкторiанського, адже Нансi – коханка Сайкса, вона порушила не одне суворе суспiльне табу й не одну християнську заповiдь. Цей образ також служить пiдтвердженням сили добра у людинi, причому набагато переконливiше, нiж образи iдеалiзованих героiв. Нансi – безперечно найвдалiший жiночий образ у раннiй творчостi Дiккенса й один з найцiкавiших загалом. Цiкаво, що любов Нансi до твариноподiбного Сайкса нас бiльше розчулюе, нiж любов Рози до розумного i благородного Гаррi. Лише тогочасною моральною установкою можна пояснити, чому у вже згадуванiй передмовi Дiккенс був змушений вiдповiдати на закиди щодо неможливостi такого кохання.

Та в цiлому в «Олiверi Твiстi» художня структура образiв i iхнiй психологiчний змiст ще досить простi. Тут ще iснують «комiчнi характери», сконструйованi у манерi «Пiквiка»: побутовi деталi, деталi зовнiшностi, одягу, манери говорити утворюють «постiйнi характеристики» персонажiв, що супроводжують iх протягом роману. Сама згадка про них викликае у читача певнi емоцii, бо нагадуе про певнi риси характеру i поведiнки героя, з якими вони спiввiдносяться. Таким е друг мiстера Броунлоу, мiстер Грiмвiг, буркотливий добряк, який постiйно присягаеться з’iсти власну голову i ненавидить апельсинове лушпиння. Вiн демонструе безперечний родинний зв’язок з мiстером Брамблом зi Смоллеттовоi «Подорожi Гемфрi Клiнкера», проте втрачае у повнокровностi при порiвняннi зi своiм лiтературним попередником. «Комiчнi характери» такоi структури ще довго будуть icнувати на периферii романiв Дiккенса й, схоже, створювалися скорiше задля втiхи публiки, анiж за власним бажанням, адже несуть вони мiнiмальне змiстове навантаження. І що цiкаво, вони й надалi демонструватимуть риси подiбностi до героiв Смоллетта, як, скажiмо, капiтан Каттл з «Домбi i сина» до адмiрала Траньона зi Смоллеттового «Перегрiна Пiккля». Подiбним чином створюються й образи iншого змiсту, якi не належать до суто комiчних. Так, предмети комфорту – чашечка чаю на столику, вогонь у камiнi, срiбнi ложечки у кiмнатi доглядачки притулку – контрастують з холодним i голодним iснуванням ii бездомних пiдопiчних i тим самим нагадують читачам про ii черствiсть i нехтування нею не тiльки службовими обов’язками, але й християнським милосердям. У даному випадку комiчне набувае сатиричноi забарвленостi, що загалом е характерним для соцiальних романiв Дiккенса. У Дiккенса, особливо зрiлого й пiзнього, важко провести межу мiж комiчним i «серйозним», часом навiть трагiчним.

Поеднуються в «Олiверi Твiстi» й рiзнi стилiстичнi пласти тексту. Дiккенс не тiльки змiнюе об’ект зображення, переходячи вiд високого до низького, але й iнтонацiйнi реестри, даючи волю смiху i сентиментальностi, натуралiстичностi й iдеалiзацii, обуренню i замилуванню. Подiбнi переходи письменник пояснюе даниною традицii: «У загонистих мелодрамах на сценi водиться, щоб трагiчнi й комiчнi сцени чергувалися одна по однiй, як тi червонi й бiлi смуги м’яса й сала в шинцi», й розвивае цю думку на цiлу сторiнку. На цю не без гумору написану естетико-теоретичну преамбулу, включену до одного з роздiлiв, варто звернути увагу. Вона е вiдвертою даниною оповiднiй манерi Генрi Фiлдiнга, який прояснював на сторiнках свого «Тома Джонса» питання естетики i поетики, суттевi для його твору. Та для Дiккенса такий вiдступ не е, загалом, характерним: вiн майже не писав теоретичних i критичних праць i вкрай рiдко пускав публiку до своеi творчоi лабораторii.

І нехай «Олiвер Твiст» е раннiм i тому не зовсiм довершеним романом Дiккенса, який ще буде удосконалюватись у письменницькiй майстерностi. Та е в ньому щось, що робить його чи не найпопулярнiшим з усiх його творiв. Його читають люди рiзного вiку. Саме з нього, як правило, починаеться знайомство з генiальним англiйським письменником, а прочитавши його у дитинствi, ми знову й знову повертаемося до сумноi iсторii маленького хлопчика, знаходячи в нiй поживу i для свого розуму, i для свого серця.

Наталiя Бiлик

Роздiл І

Де i серед яких обставин народився Олiвер Твiст

Серед рiзних громадських будiвель одного мiста (назвати його з багатьох причин тут неварто, а вигадувати для нього якусь iншу назву я не бажаю) е один старовинний будинок, з тих, що часто подибуються по всiх великих i малих мiстах, а саме: притулок для бiдних; у цьому притулку одного дня й числа (яких менi теж нема нащо тут наводити – бо ж це не мае, принаймнi поки що, жодного значення для читача) народився той смертний, що його ймення стоiть у титлi цiеi книги.

Ще довго по тому, як парафiяльний лiкар впровадив його на цей свiт жалю й скорботи, питання про те, чи вiн виживе i чи взагалi дiстане будь-яке iм’я, залишалося пiд великим сумнiвом; а в такому разi цi спогади цiлком природно нiколи б не побачили свiту Божого, а якби навiть i побачили його, то обмежилися б однiею-двома сторiнками, i тому мали б неоцiненну вартiсть бути найстислiшим та найвiрогiднiшим бiографiчним нарисом лiтератур усiх часiв i всiх краiн, що будь-коли iснували на свiтi.

Я, далебi, не збираюся доводити, що сам факт народження в притулку для бiдних е наймилiшою з усiх можливостей, що можуть перестрiти людину на ii життевому шляху; я тiльки маю на увазi, що в даному випадку для Олiвера Твiста це було найкраще з усього того, що взагалi могло з ним статися.

Лiкаревi довелося вжити чималих зусиль, щоб примусити немовлятко до обов’язку дихати самостiйно, обов’язку, щоправда, досить марудного, але що став, проте, внаслiдок звички конче потрiбний для нашого вигiдного iснування; якийсь час Олiвер пролежав на невеличкому твердому матрацi, конвульсивно ловлячи ротом повiтря, у досить непевнiй рiвновазi мiж цим i тим свiтом: шалька рiшуче перетягала до останнього. Якби протягом цього короткого перiоду Олiвера оточували запопадливi бабусi, стурбованi тiтки, досвiдченi мамки та великодушнi лiкарi, тут би йому, безперечно, був капут. Але бiля нього не було нiкого, окрiм староi убогоi богадiлки (та й та була напiдпитку, бо не в мiру хильнула пива) i парафiяльного лiкаря, що виконував такi обов’язки за гуртовою угодою з парафiею; отже, Олiвер i природа боролися сам на сам; поборсавшись ще кiлька хвиль, новонароджений нарештi зiтхнув, чхнув i сповiстив мешканцям притулку, що новий тягар упав на плечi парафii, таким голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловiчоi статi, що бiльше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного приладу, як голос.

Тiльки-но подав Олiвер цей перший доказ справноi дiяльностi своiх легенiв, як латана ковдра, недбало перекинута через лiжко, заворушилась; блiде обличчя молодоi жiнки ледве-ледве пiдвелося з подушки, i знеможений голос насилу вимовив: «Дайте менi глянути на дитину й умерти».

Лiкар сидiв, обернувшись лицем до камiна, i то тер, то наставляв до вогню своi руки. Коли молода жiнка заговорила, вiн пiдвiвся i, ставши у головах ii лiжка, промовив значно теплiше, нiж того, здавалося, можна було вiд нього сподiватися:

– Таке, вам ще рано говорити за смерть.

– Звiсно рано, – додала й доглядачка, похапцем засовуючи собi в кишеню зелену скляну пляшку, яку вона допiру з видимою насолодою в кутку до рота притуляла. – Хай вона, сердега, проживе стiльки, як я, й приведе тринадцятеро дiтлахiв i всi вони iй помруть – тiльки-но двiйко лишиться та й тi сидiтимуть, як i моi, з матiр’ю в богадiльнi, тодi вона iншоi заспiвае… Самi подумайте, що значить бути матiр’ю i пестити отаку любу свою власну крихiтку!

Але, очевидно, ця вiдрадна перспектива матернiх радощiв не справила належного враження; хвора похитала головою i простягла руку до дитини.

Лiкар поклав немовлятко в ii обiйми; вона палко притиснула своi побiлiлi губи до чола свого сина, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулася, впала горiлиць на подушку – i вмерла. Лiкар з доглядачкою кинулись розтирати iй груди, руки й скронi, але кров ii вже навiки спинилася. Їй говорили про надiю й вiдраду, але це все було тепер для неi надто недосяжне.

– Кiнець, мiсiс Тiнгоммi! – промовив нарештi лiкар.

– Ох-ох-ох! Кiнець бiдолашнiй, – сказала богадiлка, приймаючи з подушки корок вiд пляшки, що був вискочив ненароком, коли вона нахилилася до немовлятка. – Така вже ii доля безталанна!

– Тiльки ж не посилайте по мене, бабо, як дитина почне галасувати, – сказав лiкар, замислено натягаючи рукавицi. – З нею ще буде, очевидно, чимало мороки. Як почне репетувати, дайте iй кашки. – Лiкар одягнув капелюха, але по дорозi до дверей затримався над лiжком покiйницi: – А була вродлива – звiдки вона?

– Їi принесено сюди вчора ввечерi з наказу старшого, – вiдповiла стара. – Лежала на вулицi – там ii й пiдiбрали; мабуть, пройшла-таки чимало пiхотою, бо капцi геть-чисто розлiзлися; ну а звiдки вона чимчикувала й куди ii бог нiс – хто його зна.

Лiкар схилився над померлою i взяв ii за лiву руку.

– Ага, стара пiсня, – промовив вiн, похитавши головою, – нема обручки, як я бачу. Ну, на добранiч вам.

Шановний медик подався обiдати, а доглядачка, хильнувши ще раз iз зеленоi пляшки, примостилася на низькому ослонi край камiна й почала пеленати дитину.

Який незрiвняний приклад сили одягу являв собою юний Олiвер Твiст! Ще за хвилю, загорнений тiльки-но в шматок байки, – вiн мiг здаватися однаковiсiнько сином дуки, як i сином жебрака, i стороннiй, бодай найдосвiдченiший на рангах, глядач заледве здолав би встановити його соцiальний стан. Але скоро на нього напнули стару перкалеву, пожовклу вiд довгоi служби, сорочину, вiн одержав свою вiдзнаку й етикетку, й одразу опинився на належному для себе мiсцi, мiсцi безрiдного парафiяльного вихованця, сироти з притулку для бiдних, затурканого, напiвголодного попихача, що крiзь стусани й побоi мав пробивати собi шлях через свiт Божий усiм чужий, усiм осоружний. Олiвер дзвiнко кричав. Якби йому знаття, що вiн сирота, залишений на добру ласку парафiяльних титарiв та сторожiв, вiн, може, був би кричав ще голоснiше.

Роздiл II

Як зростав, виховувався та живився Олiвер Твiст

Протягом восьми-десяти дальших мiсяцiв Олiвер був жертвою систематичного зрадництва та облуди. Його виходили смочком. Притулкове начальство докладно повiдомило парафiяльну адмiнiстрацiю про безпорадний стан захарчованого сироти-немовлятка. Парафiяльна адмiнiстрацiя запитала притулкову адмiнiстрацiю, чи не знайдеться у притулку якоiсь особи жiночоi статi, що могла б достачати Олiверовi Твiсту належне живлення й догляд. Притулкова адмiнiстрацiя поштиво подала до вiдома начальства, що такоi особи в богадiльнi немае. Тодi парафiяльна адмiнiстрацiя великодушно i, як завжди, по-християнському постановила направити Олiвера до «фарми», тобто до сiльськоi фiлii притулку для бiдних молодшого вiку, що мiстилася недалеко вiд мiста; кiльканадцять таких самих юних порушникiв законiв про жебракiв, як i Олiвер, не обтяженi надмiрним харчем та одягом, викохувалися тут, тобто цiлiсiнькими днями барложилися на бруднiй пiдлозi пiд матернiм доглядом однiеi старшоi жiнки, що приймала вiд парафii на свое лоно цих молодих злочинцiв за сiм з половиною пенсiв з рота на тиждень.

Сiм з половиною пенсiв на тиждень для дитини чи не забагато? На сiм з половиною пенсiв можна украй пошкодити дитячий шлунок. Стара вихователька була жiнка мудра й досвiдчена; вона добре знала, що е корисне для дiточок, але також i розумiла, що е корисне для неi самоi. Тому бiльшу частину тижневоi платнi вона обертала на власну користь, а молоде парафiяльне поколiння призвичаювала до економii, ще суворiшоi за ту, що була встановлена вiд парафii. Отже, знаходячи в найглибших глибинах ще бiльшу глибину, вона виявила себе великим фiлософом-експериментатором.

Усi чули про iншого експериментатора, що розвинув глибоку теорiю про коняку, здатну жити без харчу, i всi знають, що, годуючи цю коняку одною соломиною на день, вiн довiв свiй винахiд так блискуче, що, безперечно, був би зробив ii найцiннiшою та найжвавiшою твариною в свiтi, якби вона йому не здохла тiльки всього за одну добу перед тим, як мала одержати на обiд свою першу порцiю повiтря. На жаль, для експериментальноi фiлософii староi панi, пiд нiжним доглядом якоi зростав Олiвер Твiст, ii система давала, звичайно, точнiсiнько такi самi наслiдки, бо саме на той час, коли дитина нарештi призвичаювалася живитися наймiзернiшою пайкою найпiснiших харчiв, вона чомусь у вiсьмох з половиною на десять випадкiв нi з цього нi з того занедужувала з охлялостi, чи то застуди, або падала ненароком у вогонь, або учадювала на смерть, чи ще якось там калiчiла; у всiх цих випадках сердешнi маленькi створiння переходили звичайно в iнший свiт, де з’еднувалися зi своiми батьками, що iх у цьому свiтi вони нiколи не знали.

Іншим разом з приводу якоiсь пригоди з парафiяльним вихованцем, коли, наприклад, немовлятко душилося пiд перевернутою на нього колискою, або коли його ошпарювали пiд час прання окропом (хоча останне траплялося досить рiдко, бо щось, що хоча б до певноi мiри скидалося на прання, бачили на фармi вряди-годи), так ось часом з приводу якоiсь iз цих подiй громадянство виявляло бiльше зацiкавлення, нiж звичайно; тодi суд присяжних починав сiкатися зi своiми марудними запитами або парафiяни з обуренням пiдписували вислiв догани. Але всi цi неприемностi негайно усувалися завдяки лiкарськiй експертизi або засвiдченню парафiяльного сторожа; лiкар, звичайно, розтинав тiло й не знаходив нiчого всерединi… (як i належало гадати), а сторож завжди присягав за те, чого бажала парафiя, що зазвичай свiдчило про його велику саможертовнiсть. До того ж Парафiяльна Рада час вiд часу навiдувалася до фарми, завжди надсилаючи попереду за день до цього свого сторожа з вiдповiдним повiдомленням.

Пiд час вiзитiв Ради дiти завжди виглядали охайними й чистенькими, а чого ж iще бажати?

Не можна було сподiватися, щоб така система виховання могла принести надто родючi жнива. На дев’ятий рiк свого народження Олiвер Твiст був блiдим хлопчиком, трохи замалим на зрiст i безперечно захарчованим. Але природа чи спадковiсть заклали здоровий дух Олiверовi в груди, завдяки суворiй дiетi йому було мiсця доволi, щоб там тужавiти й розростатись, i, може, завдяки йому Олiвер взагалi дожив до свого дев’ятого дня народження. Та втiм, хоч що кажи, а сьогоднi були його дев’ятi роковини, якi вiн святкував у льосi для вугiлля у виборному товариствi двох iнших молодих джентльменiв, замкнених, як i вiн, пiсля вiдволожноi порцii березовоi кашi за те, що вони нахабно насмiлилися заговорити про свiй голод. Скоро закiнчивши цю екзекуцiю, мiсiс Менн, привiтна господиня й вихователька фарми, сiла спочити край вiкна, але враз занiмiла вiд несподiванки: за брамою вона вгледiла постать мiстера Бембля, парафiяльного сторожа. Вiн був у поганому гуморi й сiпав за хвiртку що було сили.

– Господи Вишнiй, невже це ви, сер? – скрикнула з добре вдаваною радiстю мiсiс Менн, висовуючи голову з вiкна. – (Сусанно, забери Олiвера й тих двох вибрудкiв нагору та обмий iх!) Ах, матiнко моя! Мiстере Бембль, яка я рада, що ви завiтали до мене!..

Але мiстер Бембль був чоловiк опасистий i до того холерик, i тому, замiсть вiдповiсти на це щиросерде привiтання ласкавим словом, вiн почав ще дужче торсати хвiртку, а потiм пхнув ii ногою так енергiйно, як здатна пхати лише нога парафiяльного сторожа.

– Господи, тiльки подумати, тiльки подумати! – цокотiла мiсiс Менн, вибiгаючи надвiр, бо тим часом покараних хлопцiв було переведено вже з льоху нагору. – І як це я могла забути, що ворота замкнено зсередини, а все для цих любих дiточок! Заходьте, мiстере Бембль, прошу, прошу, заходьте ж бо!

Пiсля цього гостинного запрошення було зроблено такого глибокого реверанса, що навiть титареве серце було б розтануло, але сторожа парафiяльного вiн не зворушив.

– Невже ви вважаете, мiсiс Менн, за пристойне, за гiдне примушувати парафiяльних урядовцiв, що приходять сюди до вас у парафiяльних справах, з приводу парафiяльних вихованцiв, стовбичити отак пiд вашими ворiтьми? – прошипiв вiн, стискаючи свою патерицю. – Чи розумiете ви, мiсiс Менн, що ви е особа, наставлена вiд парафii, що ви е, так би мовити, парафiяльний уповноважений?!

– Але ж, звичайно, мiстере Бембль, я затрималася на хвилю, тiльки-но щоб повiдомити наших любих дiточок, якi вас так кохають, так кохають, про те, що ви йдете до нас, – вiдповiла свята та божа мiсiс Менн.

Мiстер Бембль був високоi думки про свiй ораторський хист i про свою авторитетнiсть. Вiн допiру довiв перше, оборонив друге й тепер вiдiйшов.

– Добре, добре вже, мiсiс Менн, – мовив вiн цього разу трохи спокiйнiше, – можливо, що воно й так, як ви кажете, можливо. Але ведiть мене до хати, бо я прийшов у серйознiй справi i маю довести до вашого вiдома дещо важливе.

Мiсiс Менн повела сторожа до невеличкоi, вимощеноi цеглою вiтальнi, поставила перед ним стiльця й запобiгливо поклала перед ним на стiл його цiпка й трикутного капелюха. Мiстер Бембль стер пiт, що виступив йому рясно вiд довгоi ходи на чоло, глянув задоволено на свого трикутного капелюха й усмiхнувся. Так, вiн усмiхнувся. Парафiяльнi сторожi все ж тiльки люди, – i мiстер Бембль усмiхнувся.

– Прошу ласкаво, не берiть за зле того, що я вам скажу, сер, – промовила мiсiс Менн медовим голосом. – Ви так довго йшли, так натомилися, якби не це, я б i слова не мовила. Але… але… може, ви все-таки вип’ете чогось, бодай одну-едину краплину, мiстере Бембль?

– Анi краплi, анi крапелиночки, – вiдмовився той, вiдмахуючись правицею, з почуттям власноi гiдностi, але досить лагiдно.

– А може, все ж таки, – намагалася мiсiс Менн, спостерiгши непевний тон вiдмови й досить нерiшучий жест. – Тiльки трiшечки з холодною водичкою та кавалочком цукру.

Мiстер Бембль кахикнув.

– Але ж тiльки одну-однiсiньку краплю, – улещувала мiсiс Менн.

– Ну а чого ж саме? – запитав сторож.

– А що воно могло б бути, мiстере Бембль? Звiсно, треба ж завжди мати в хатi трохи спирту про всяк випадок, як хтось, боронь Боже, з моiх дiточок, бува, занедужае, – одказала мiсiс Менн, одчиняючи дверцята кутньоi шафи й становлячи на стiл пляшку та склянку.

– Це джин. Я вас не дурю, мiстере Бембль, це справжнiй джин.

– Так ось чим ви напуваете дiтей, мiсiс Менн? – спитав Бембль, уважно стежачи за тим, як вона змiшуе воду, цукор та джин.

– А звiсно, захисти iх, голуб’яток, Царице Небесна, хоч дорого, а доводиться, – вiдповiла доглядачка. – Хiба ж можу я дивитися спокiйно, як вони мучаться на моiх очах, сер?

– Еге, еге, – пiдтакнув iй мiстер Бембль, – звичайно, не можете. Ви добра, щира жiнка, мiсiс Менн. – (Тут вона поставила перед ним склянку.) – За першоi ж нагоди я не забуду подати це до вiдома парафiяльноi ради, мiсiс Менн. – (Вiн присунув склянку до себе.) – Ви мов рiдна мати, мiсiс Менн. – (Вiн поколотив ложкою в склянцi.) – П’ю, п’ю щиро за ваше здоров’я, мiсiс Менн. – (І вiн спорожнив нахильцем пiвсклянки.) – Ну а тепер до справ, – промовив вiн, виймаючи з кишенi шкуратяну записну книжку. – Хлопчинi, охрещеному Олiвером i нареченому Твiстом, стукнув сьогоднi дев’ятий рiк.

– Захисти його, Царице Небесна, – вставила мiсiс Менн, натираючи краечком фартуха до слiз лiве око.

– Дарма обiцяно було винагороду в десять фунтiв стерлiнгiв (збiльшену потiм до дванадцятьох), дарма вживала ревних i, так би мовити, надлюдських зусиль парафiя, – провадив мiстер Бембль, – хто був його батько або якого роду i стану була його мати – нам не поталанило довiдатись.

Мiсiс Менн здивовано розвела руками, але за хвилю додала:

– Але звiдки взялося тодi взагалi в нього прiзвище?

– Його вигадав я, – одказав сторож, гордо випростуючи свiй стан.

– Ви, мiстере Бембль?!