скачать книгу бесплатно
Невiдоме Розстрiляне Вiдродження
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Голодомор – не едина трагедiя украiнського народу. Друга не менша трагедiя – знищення мозку нацii, адже коли знищуеться мозок нацii, то це веде до ii жахливого занепаду.
У бiографiчних довiдках про авторiв, твори яких увiйшли до антологii «Невiдоме Розстрiляне Вiдродження», не подано причин арешту та кримiнальних статей, за якими iх судили: всi вони однаковi – якщо не УВО (Украiнська Вiйськова Органiзацiя), яка «ставила своею метою органiзацiю контрреволюцiйних повстанських сил», то «активна контрреволюцiйна дiяльнiсть, спрямована на повалення Радянськоi влади i встановлення украiнськоi буржуазно-демократичноi республiки», а то й зовсiм безглуздi – замах на членiв уряду, праця на iноземну контррозвiдку i т. д. Бiльшiсть прiзвищ цих письменникiв невiдомi ширшому колу читачiв i майже усi твори, якi увiйшли до цiеi антологii, публiкуються вперше пiсля загибелi iхнiх авторiв.
На читача чекають цiкавi вiдкриття. Повiсть Петра Голоти «Алькегаль» дуже нагадуе легендарний твiр Венедикта Єрофеева «Москва-Петушкi», де герой перебувае у постiйному контактi з алкоголем, переживаючи рiзнi пригоди. У повiстi Сергiя Жигалка «Нарцис i Геркулан» героями стали двое чортiв. Повiсть Бориса Тенети «Гармонiя i свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на советську дiйснiсть i заборонена. Антисоветським виявилося також оповiдання Петра Ванченка «Оповiдання про гнiду кобилу», автор змушений був навiть каятися, що написав його.
Читачевi цiкаво буде також познайомитися з невiдомими ранiше поезiями Людмили Старицькоi-Черняхiвськоi i рiдного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповiданням Олекси Слiсаренка та багатьма iншими творами, якi не втратили своеi цiнностi й актуальностi i в наш час.
Невiдоме Розстрiляне Вiдродження
Антологiя
Укладач Юрiй Вiнничук
Проклятi роки
Помолимось за тих, що у розлуцi
Помруть, вiдiрванi вiд рiдних хат.
Помолимось за тих, що у розпуцi
вночi гризуть залiзнi штаби грат,
що душать жаль у невимовнiй муцi,
за тих, кого веде на страту кат.
Над ними, Господи, в небеснiй твердi
простри своi долонi милосерднi…
Юрiй Клен. З поеми «Проклятi роки»
Величезна трагедiя, яку пережив украiнський народ за весь перiод большевицького панування, ще й досi як слiд не усвiдомлена нами. Тiлевi Уленшпiгелю попiл його батька Клааса бив у груди. Кожному украiнцевi, якщо вiн свiдомий украiнець, а не малорос, повинен бити у груди попiл мiльйонiв невинно убiенних. І цей попiл волае про помсту, про новий Нюрнберзький процес, про те, щоб усi кати були названi поiменно.
Голодомор – це не едина наша трагедiя. Друга не менша трагедiя – знищення мозку нацii. Кожне життя, звичайно, дороге, але коли знищуеться мозок нацii, то це веде до жахливого занепаду. Класик японськоi лiтератури Акутагава Рюноске висловив досить жорстоку сентенцiю: «Життя людське не вартуе навiть одного рядка Бодлера».
Якби обмежилося тiльки Голодомором, ми б зараз мали iншу Украiну.
Якщо порiвняти режим Гiтлера i Сталiна, то однозначно злочиннiшим був сталiнський. Гiтлер не убивав своiх. Хто був незгiдний з його режимом, мав змогу емiгрувати. Сталiн убивав своiх i не тiльки не випускав нiкого, а ще й заманював повертатися «на Родiну». Та тiльки для того, аби потiм усiх тих поворотцiв убити.
Сталiн убивав незалежно вiд того, чи ти спiвав йому осанну, чи проклинав. Майже усi розстрiлянi поети заявили себе, як щирi патрiоти советськоi держави. Але це iх не порятувало. Знищено було 90 % усiх украiнських письменникiв, художникiв, науковцiв, не кажу вже про вчителiв, сiльську й мiську iнтелiгенцiю. На волi залишилася жалюгiдна купка, а тi, що звiдали сталiнськi концтабори i мали щастя вийти на волю перед самою вiйною, утекли потiм на Захiд. Іншi ж, виживши пiсля таборiв, у переважнiй бiльшостi замовкли i до лiтератури не повернулися: Олександр Корж, Борис Павлiвський, Іван Шевченко, Петро Горбенко, Михайло Корсун, Петро Голота, Роман Дурбак, Володимир Лопушанський, Григорiй Стеценко, Свирид Мусiяка та iншi. Були й такi, що не звiдали репресiй, але волiли зачаiтися.
Сергiй Кушнiренко (народився 1913 року) близький товариш Олени Телiги, автор збiрки вiршiв «Пружiнь» (1938), не загинув у похiднiй групi ОУН, як то пишеться у всiх довiдниках. У 1946 р. вiн оселився iз сiм’ею в с. Михайлiвка на Рiвненщинi. Тут помiняв документи, знищивши паспорт, перервав усi стосунки з колишнiми знайомими, спалив усi фотографii, листи i навiть власну збiрку вiршiв. У всiх документах писав, що освiта у нього п’ять класiв, хоча володiв кiлькома мовами. Працював бухгалтером у колгоспi. Згодом купив будинок у с. Хотинь на Рiвненщинi, там i жив до кiнця своiх днiв. Тривалий час працював продавцем у магазинi, потiм робiтником на мiсцевому цегельному заводi, де й трудився до пенсii. Писати вiн покинув, помер 5 грудня 1984 року. Через шiстнадцять рокiв пiсля смертi Кушнiренка його донька та онука виявили на горищi рукописи у старiй коробцi.
Дмитро Геродот (справжне прiзвище Івашина) народився у 1892 роцi, а не в 1882-му. З юнацького вiку заявив себе талановитим журналiстом. Анатоль Гак, з яким вони разом видавали газету, залишив про нього теплi спогади. Д. Геродот окрiм гострих фейлетонiв публiкував i вiршi. У 1920 роцi змушений був тiкати вiд большевикiв. Оселився у Румунii, працював на дипломатичнiй службi в посольствi УНР, дописував до паризького «Тризуба», був головою украiнського комiтету. А далi у всiх довiдниках пишеться, що його доля пiсля 1939 р. невiдома.
А тим часом Д. Геродот продовжував жити у Румунii. Знаючи, що його розшукують визволителi, вiн мусив ховатися – змiнив iм’я, вигляд, вiдпустив собi бороду. Працював де попало, лише пiзнiше дiстав посаду касира в аптецi, де й працював до пенсii. У сiчнi 1975 року помер.
Таких незвичайних доль було багато. Бiльшовицький терор не обмежувався фiзичним знищенням, а ще й духовним. Нацiя зазнала таких жертв, вiд яких не може й досi оговтатися.
Та було б помилкою усе спихати на одного Сталiна, адже репресii почалися задовго до того, як вiн прийшов до влади. Бiльшовики уже пiд час Московсько-Украiнськоi вiйни (саме так ii називала тодiшня преса УНР) поводили себе в Украiнi, як гiтлерiвцi: розстрiлювали заручникiв, палили села, переслiдували членiв «Просвiти» i вбивали на мiсцi.
Бiльшовики у 1918–1920 рр. убили композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, iсторика Олександру Єфименко i ii доньку, поетесу Тетяну Єфименко, лiтературознавця Володимира Науменка, автора iсторичних повiстей Олелька Островського, дитячу письменницю Станiславу Корвiн-Павловську.
Система не шкодувала нiкого. Були розстрiлянi навiть вiдданi ii рупори: Борис Коваленко, Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Самiйло Щупак та iншi. Та це й не дивно, бо ще з часiв Французькоi революцii вiдомо, що революцiя завжди пожирае своiх дiтей.
Сергiй Кокот, один iз тих письменникiв, яким вдалося вирватися пiд час Другоi свiтовоi на Захiд, згадував:
«Большевики, винищуючи украiнських письменникiв, робили це безпринципно й не питали, вiд кого починати й на кiм кiнчати. Це явище дуже яскраво можна схарактеризувати на прикладi такого письменника, як Іван Микитенко. До 1936 року це була кара Господня на украiнських письменникiв, типовий совiтський метр на зразок теперiшнього Корнiйчука, який давав тон у лiтературi, проголошував настанови, словом, був уповноваженим вiд партii i НКВД в украiнськiй лiтературi. Його п’еси такого ж зразка, як i Корнiйчуковi, ставилися по всiх театрах Совiтського Союзу та були введенi як обов’язковi для вивчення в середнiх та вищих школах. Як i Корнiйчука, його величали потай совiтським вельможею i мiлiонером. Але йшли часи. Микитенко пiднiмався все вище й вище по драбинi совiтських чинiв. Вiн представляе у Москвi у ВОАППi (ВОАПП – всесоюзне об’еднання пролетарських письменникiв) украiнську лiтературу. І, нарештi, вiд украiнських письменникiв вiн бере участь у т. зв. свiтовому конгресi письменникiв у Мадридi. В той час, коли зовнi карiера Микитенкова начебто росла, невиднi кроти, що зв’язували партiйний осередок письменникiв з НКВД, вже рили потай яму, щоб у нiй закопати цього лiтературного достойника. В той час, коли Микитенко перебував у Мадридi i вирiшував справи свiтового значiння, в Киевi лiтературнi щури меншого масштабу – Іван Кириленко й Іван Ле – вже гострили зуби, щоб одним махом покiнчити зi своiм лiтературним конкурентом за багатим письменницьким столом.
Характерно, що вони були його найближчими „собутильниками“, говорили на „ти“, Ваньою називали i в той же час iх завидки гризли, що не вони, а вiн на вершку всесоюзноi слави. Отже не без порад НКВД вони намовляють таку лiтературну гниду, як вiчнопочаткуючий драматург Ю. Мокрiев, якому, до речi, також не давали спокiйно спати драматургiчнi лаври Микитенка, щоб той поiхав на батькiвщину Микитенка i там зiбрав вiдомостi та компрометуючi матерiали до черговоi перевiрки партiйних документiв. Мокрiев виявився найбiльш пiдходящою кандидатурою для цiеi мети. Вiн з лiтфондiвськими карбованцями iде в село, де народився Микитенко, i сидить там цiлий мiсяць. Не можна сказати, щоби роздобув вiн щось надто цiнне за час свого довготривалого „вiдрядження“. Висуваючи на таку височину, як та, що припала Микитенковi, большевики в першу чергу розпитували про родовiд, а в цьому вiдношеннi Микитенко мiг бути цiлком спокiйний. Але як i в кожноi людини, у Микитенка на батькiвщинi знайшовся якийсь недруг. Вiн за пляшкою горiлки змайстрував якусь небилицю, i Мокрiев приiхав з нею в Киiв. Ми не знаемо деталiв дальшого ходу справи, але досить того, що, повернувшись з Мадрида, Микитенко нюхом вiдчув, що його справи стоять нецiкаво. Вже не було його меценатiв – Панаса Любченка i А. Хвилi, а в повiтрi запахло небезпекою. У Микитенка спочатку забрали партiйнi документи для перевiрки, а потiм одного дня вiн вийшов з дому рано i назад не повернувся.
Досi загадкове питання: з яких мiркувань виходило НКВД, коли одну особу з партiйних, наукових чи мистецьких кiл ув’язнювало, а iншу залишало на волi, при умовi, коли на першу i на другу мало цiлком достатню кiлькiсть компрометуючих матерiалiв».
У 1929-му письменник Олекса Слiсаренко виступае у судовому процесi над Спiлкою Визволення Украiни в ролi громадського обвинувача, гнiвно тавруе науковцiв та письменникiв, якi опинилися на лавi пiдсудних. Але минае п’ять рокiв, i Слiсаренко сам опиняеться за гратами, звинувачений у тому самому, що й члени мiфiчноi СВУ. Така ж доля чекала й на другого обвинувача – письменника Григорiя Епiка.
Микола Кулiш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владi, заходився писати музичну комедiю проти буржуазного нацiоналiзму. Головними дiючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко i Тютюнник. То мало бути неабияке посмiховисько. Грушевський спiвав у трiо з Петлюрою i Винниченком. При цьому роль видатного iсторика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дiвчата у «мазепинках» i розмотували ii уздовж сцени. А два позитивнi персонажi – комсомолець i комсомолка – цитували б iсторiю Украiни-Руси.
Цiле щастя, що цей фарс так нiколи i не втiлився.
Володимир Сосюра у днi процесу над СВУ сотворив цiлу поему «СВУ»:
Я усмiшку iх неживу —
пiзнаю у обличчi СВУ:
скорбний розпач тих, хто умер
i на лавi пiдсудних тепер,
хто готуеться в дальнюю путь,
що хотiв послать туди нас…
Ну, а з ними, а з ними в цей час
i поети iхнi умруть.
Цi вовки в одежi овець
е ще в нас i спiвають: «Кiнець»…
i не люблять гудки i дим…
та уже не воскреснуть iм.
Ач, який цей Єфремiв, ач!
І Старицька з лорнетом там?!
Так i треба шакалам-катам!
Плач, поете куркульський, плач…
Я стрiляв би по них крiзь смiх,
Бо не жалько й не краплi iх…
Карабiнко моя! Тах, тах!..
Тiльки диму i крови пах…
Тiльки знаю вже добре я,
Що i кулi жалько для них,
що уже не воскреснуть нiяк,
бо немае грунту у них.
Пропливае пiдсудних ряд —
це останнiй iх мертвий парад,
наче смерти над ними печать,
i тiльки траурно труби гримлять…
тiльки труби гримлять не для них,
бо у них навiть труб нема,
бо над ними i в них тiльки тьма,
тiльки смертi над ними смiх…
Я дивлюсь у обличчя iм,
уявляю iх у трунi…
Тане споминiв гострий дим,
i спокiйно, спокiйно менi.
Я у партерi, в першiм ряду,
бачу в них на волоссi слюду, —
iхнi очi тупi, як щербатi ножi,
на волоссi слюда й нафталiн у душi…
І од них, наче iскри вночi,
капле кров iхнiх слiв нежива,
димно валиться брежень гать,
i смердить iхнiй лемент брудний…
Так, iм нiчого бiльше сказать,
крiм того, що сказали вони.
А за кiлька рокiв поет змушений уже вдавати божевiльного та переховуватися у психлiкарнi, щоб вижити. У груднi 1937-го вiн публiкуе в «Лiтературнiй газетi» вiрш «Меч»:
У певних вiн руках.
Йому вже двадцять лiт!
Страшний для ворогiв
i рiдний нам без краю.
На вартi наших прав
i сонячних побiд
у цi щасливi днi
так гостро вiн сiяв.
Це на тобi спиняв
Дзержинський зiр з любов’ю, —
наш рицар, що в вiках
безсмертний назавжди.
Веселкою палай
в стальних руках Єжова, —
з тобою, правди меч,
не знати нам бiди.
Кость Буревiй у статтi «Лiтературний штаб украiнського фашизму» проклинае захiдноукраiнських лiтераторiв:
«Пiднiжки, що живуть з ласки польськоi дефензиви, мають багацько гонору й пестять безлiч солодких мрiй. Цi мрii про самостiйнiсть, про виключну одиницю, про надлюдину Нiцшого, про „високу украiнську культуру“, за творцiв якоi вони себе вважають, i нарештi – про велетня, героя а La Мусолiнi, що виратуе рiдне мiщанство вiд загибелi.
Про лiтературний штаб украiнських фашистiв я говорю, шановнi читачi, – про „Лiтературно-Науковий Вiсник“, що став органом славетнього полiтичного паливоди Дм. Донцова».
Але цей памфлет Буревiя не врятував. Як не врятувала самовiддана боротьба з украiнським нацiоналiзмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партiйних зборах спiлки письменникiв Іван Ле потрясав залу:
«До останнiх днiв у керiвництвi спiлки письменникiв був висуванець i ставленик фашиста Хвилi, чужа, ворожа партii i радянському народовi людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброеносцем пiдлого троцькiста Авербаха i надiйною опорою фашиста Хвилi, Микитенко весь час шкодив радянськiй лiтературi, засмiчував лави письменникiв ворожим мотлохом, активно прикривав i пiдтримував ворогiв, що пролазили в спiлку, заважаючи спiлцi очиститися вiд ворогiв. Свою шкiдницьку роботу Микитенко приховував удаваною „боротьбою“ проти нацiоналiстiв, на дiлi злигавшись з ними.
Припертий до стiни незаперечними фактами, Микитенко „визнае“ один за одним своi злочини перед партiею, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складнi сiльськогосподарськi машини, орендував землю бiдноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка – Грицько, запеклий куркуль i спекулянт, був в штабi куркульськоi банди i з зброею в руках боровся проти радянськоi влади, пускав пiд укiс ешелони з червоноармiйцями. Микитенко не тiльки приховав вiд партii все це. Вiн пригрiв брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допомiг йому стати лiкарем, передав йому квартиру i дав змогу цьому бандитовi приховуватися пiд чужим прiзвищем – Дубовий».
Письменники каялися i били себе в груди, виправдовуючись перед примiтивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у груднi 1937 р… Поет уже встиг побувати в кiгтях ГПУ i дивом врятувався. «Рильського на деякий час ув’язнюють, i цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совiтськоi влади, – згадуе С. Кокот. – Епоха пiснi про Сталiна в творчостi Рильського – то епоха найжахливiших моральних тортур, якi вiд власного сумлiння зазнав поет. Поета в той час не пiзнавали його найближчi. Опухлий вiд постiйного заливання горiлкою своеi совiсти, вiн на очах найближчих приятелiв плакав, як мала дитина, бив головою об стiл i в безпорадностi гриз собi пальцi. Це покутувалися творчi грiхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелiм волi людини ззовнi. Сталося те, що в Совiтському Союзi прибрало масовi розмiри перед примарою невблаганноi фiзичноi смертi. Дiти вирiкалися батькiв, дружини чоловiкiв, матерi дiтей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху».
Тому й не дивно, що на черговому з’iздi письменникiв поет мусив каятися:
«Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки i коваленки держали довгий час пiд дулом таких письменникiв, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали iм творити в той час, як цi люди переживали творчу кризу. З цiеi фрази тов. Савченка залишаеться враження надто iдилiчноi картини. От, мовляв, був собi, скажiмо, Рильський, його пiд дулом держали вороги народу, а то б вiн собi прекрасно писав i т. д. На жаль, справа стояла iнакше. Адже били Рильського не тiльки вороги народу, а й чеснi письменники, в тому числi й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хiба не було варто бити Рильського, коли вiн був членом неокласичноi групи? Хiба не варто було його бити, коли вiн протиставляв „статичну“ творчiсть творчостi „динамiчнiй“?..
Так, об’ективно говорячи, це, звичайно, була не служба трудовому народовi; споглядальна „статична творчiсть“ – незалежно вiд намiрiв автора – лила воду зовсiм не на радянський млин.
Отже, для мене тепер ясно, що моi колишнi „парнаськi“ тенденцii були не тiльки естетичнi, а й iшли на пожиток ворогам народу, якi хотiли використати в своiх брудних цiлях оцi моменти споглядальних настроiв…
Є у нас двi сили, якi в правильне русло спрямовують нашу роботу. Перша сила – це ленiнсько-сталiнська партiя, яка показуе нам справжнi шляхи, куди i як iти письменникам, коли вони хочуть бути справжнiми синами радянськоi землi. І друга сила – це найбiльший у всi вiки критик – народ. Я повинен признатися, що коли менi доводиться вранцi крiзь вiкно чути мою пiсню про Сталiна, яку спiвають червоноармiйцi, то це варто для мене всiх критичних статей наших критикiв».
29 сiчня 1937 року «Лiтературна газета» подае звiт про письменницькi збори пiд категоричним заголовком – «Нещадна кара ворогам народу». Тут мова про суд над троцькiстським центром – заклики до пильностi, до перегляду письменницьких лав, до викриття i справедливого суду. Тут же вiршi Л. Первомайського «Вирок» та П. Усенка «Гримить наш гнiв».
Були випадки, коли письменники дозволяли собi засумнiватися у правильностi лiнii партii. Так Григорiй Косинка у червнi 1934 р. на письменницькiй конференцii не погодився iз закликом Андрiя Хвилi «стати iнженерами людських душ» i у своему виступi заявив: «Ми стаемо не iнженерами, а мiлiцiонерами людських душ». «Цей дотеп, – згадуе Василь Гришко, – був сказаний у такому контекстi, що його дiйсний сенс спочатку „не дiйшов“ до свiдомостi аудиторii, i вона навiть iз смiхом аплодувала цьому дотеповi. Але в стенограмi Косинчиного виступу у „Лiтературнiй газетi“ це мiсце не було наведено, i тодi всi зрозумiли, що Косинцi кiнець».
Дмитро Бузько на схожих письменницьких зборах сказав i зовсiм невиннi слова, що, мовляв, усi можуть помилятися, бо навiть товариш Сталiн iнколи помиляеться. Пiсля цього його стали немилосердно цькувати, доки не арештували.
Наведу ще уривок зi спогадiв С. Кокота, оскiльки вони публiкувалися ще пiд час вiйни й не передруковувалися:
«В груднi 1934 року коротке iнформацiйне повiдомлення сповiстило про розстрiл групи украiнцiв, мiж якими були письменники i поети О. Влизько, Д. Фалькiвський, Г. Косинка, Р. Шевченко, К. Буревiй, І. та Т. Крушельницькi, Р. Сказинський, М. Лебединець та iншi. Для всiх, особливо для тих, хто знав особисто страчених, було очевидно, що розстрiл цей е нi що iнше, як демонстрацiя. Що справа не в них персонально, а в тому, що процес фiзичного нищення розпочався, i це тi першi, що пiд гарячу руку попали. Це було чорним знаменуванням! Так воно i сталося.
В тому ж роцi було проведене неперевершене по своiй цинiчностi цькування одного з кращих представникiв украiнськоi культури, професора i поета Миколи Зерова. На прикладi Зерова вимальовуеться евангельський процес зради Юдою учителя свого Христа. Сiрий, безбарвний студент, а потiм аспiрант Інституту, якого професор Зеров вивiв у люди, Петро Колесник, спричинюеться, як зв’язуюча ланка в процесi цькування i виживання з iнституту професора. Колесник, якого потай гризли завидки на ту загальну повагу i любов, якими користувався проф. Зеров серед студентства i громадянства, не завагався, щоб пiдпрягтись i почати ту мерзенну роботу, наслiдком якоi було спочатку усунення ученого з Інституту, а потiм арешт i заслання. Що робив Колесник? Вiн на загальних зборах студентiв i викладачiв Інституту тiльки критикував „iдеологiчнi викривлення“, яких, мовляв, допускався у своiй роботi професор, а потiм не завагався у совiтськiй пресi помiстити статтю, в якiй розкритикував з позицiй так званоi марксо-ленiнськоi методологii усi працi Зерова. Чи було хоч за макове зерно у цiй критицi послiдовно наукових тверджень, об’ективноi аналiзи, чи хоч би звичайного розумiння сутi речей? Анiскiльки! Це був просто матерiял для НКВД, на пiдставi якого можна було зложити справу проти вченого. І зложили. На катедру професора, пiсля усунення Зерова, як воно завсiди робилося в Совiтах, вилiз той же таки Колесник. Отже, мета, принаймнi для нього, була ясна. Але НКВД дивилося далi. Воно згодом i Колесника прибрало. Так нечистими руками, нечистих з нашого народу, провадилася послiдовна робота що до винищення украiнських кадрiв на Украiнськiй Землi!
Приклад Зерова – Колесника не поодинокий. Що це була система i то система глибоко продумана, твердить нам ще iнший приклад. У Киевi десь до 30-х рокiв працював вiдомий мистецтвознавець i музичний критик Юрмас (Юрiй Масютин, 1896–1942), редактор творiв М. Леонтовича i член редакцiйноi колегii журналу „Музика“. Десь у 30-х роках його заарештувало НКВД i пред’явило обвинувачення в перебуваннi в контрреволюцiйнiй нацiоналiстичнiй органiзацii. Ця людина, що була далека вiд будь-якоi взагалi полiтичноi дiяльностi, рiшуче почала заперечувати це. Тодi iй заявили, що е живi свiдки, яким вiн, Юрмас, пропонував увiйти в члени нацiоналiстичноi органiзацii. Коли це Юрмас заперечив, тодi йому дали т. зв. „очну ставку“, наочне зiставлення з людиною, яка довгий час бувала у нього i провадила з ним всякi розмови, що нiяк до полiтики не стосувалися. Цiею людиною був лiтературний критик П. (Леонiд Пiдгайний. – Ред.).
Вiн на тiй „очнiй ставцi“, не моргнувши оком, заявив, що на одних таких вiдвiдинах Юрмас запропонував йому вступити до нацiоналiстичноi органiзацii, яка своею метою ставила повалення радянськоi влади. І що вiн, П., в той же день заявив про це НКВД. Юрмасовi через так зване „ОСО“ (Особое совещанiе НКВД) дали 10 рокiв далеких таборiв, де вiн i загинув. В тюрмi Юрмас обурювався тiльки на те, як могла ця людина вигадувати неiснуюче, свiдчити про неправду, переконувати в тому, чого не було? Юрмас загинув. Але крутою стежкою вгору пiшла життева карiера П. Ми сумнiваемося, що йому ii стелили за одного Юрмаса, чи, Боже борони, за великi науковi здiбностi. Досить того, що йому, П., в Москвi доручили були репрезентувати своiми статтями усю новiтню украiнську лiтературу в „Лiтературной Енцiклопедii“, „Большой Советской енцiклопедii“ та iнших всесоюзного масштабу виданнях. Це вiн, П. на сторiнках „Лiтературной Енцiклопедii“ опльовував усю украiнську лiтературу, жонглюючи такими термiнами, як „куркульськi письменники“, „контрреволюцiйний нацiоналiзм“, „контрреволюцiйна петлюрiвщина“ i т. д. Цей приклад пiдтверджуе нам ще раз, яких жахливих заходiв iмалися большевики для знищення украiнськоi iнтелiгенцii».
Чимало украiнських письменникiв побувало за кордоном, а Іван Микитенко навiть влiтку 1937 року iздив до Іспанii та Францii як делегат II Мiжнародного антифашистського конгресу письменникiв, але усi вони чесно поверталися в Украiну, де на них чекала загибель.
Жоден радянський письменник навiть не спробував перетнути кордон, хоча це було можливо. Мiй батько, який жив на Тернопiльщинi, розповiдав, що вiн не раз з iншими хлопцями переходили на територiю УРСР, займаючись контрабандою. Було багато випадкiв, коли украiнськi селяни утiкали до Польщi та Румунii, було чимало випадкiв, коли i з Буковини та Галичини переходили кордон в УРСР. Вiталiю Юрченковi не тiльки вдалося утекти з Соловкiв, але також потрапити до Польщi, як i Юрiю Горлiс-Горському та Лютому-Лютенковi.
На жаль, письменники волiли тiкати з Украiни в Росiю або в Середню Азiю. Але й там iх досягала рука НКВС. Раiса Троянкер – рiдкiсний приклад успiшноi втечi. Ще у 1931 роцi вона виiхала з Харкова до Росii та одружилась iз пролетарським письменником, колишнiм чекiстом Іллею Садофьевим. До 1935-го живе у Ленiнградi, бачить, що коло починае звужуватися, i раптом розлучаеться з чоловiком та iде до Мурманська, де уже пише росiйською i працюе в росiйськiй газетi.
Були знищенi майже усi письменники старшого поколiння, якi публiкувалися ще до революцii. Нiчого подiбного у Росii не було. Там теж декого розстрiляли, але бiльшiсть вижила. Їм не давали публiкуватися, але не вбивали. В той час, як жоден украiнський письменник, який повернувся на батькiвщину з емiграцii, не вижив, Олександр Купрiн, незважаючи на те, що в емiграцii виступав iз антибольшевицькими творами, повернувся у 1937 р. в Росiю i помер через рiк своею смертю.
Пiд час вiйни сталiнська машина винищення украiнськоi елiти продовжилася. Замiсть того, щоб талановитих людей уберегти вiд неминучоi смертi, iх посилають на фронт i кидають у м’ясорубку разом з сотнями тисяч ненавчених, неспоряджених, а часто й неозброених бiйцiв.
Долi багатьох письменникiв ховають у собi чимало загадок. Про окремих з них можна прочитати, що вони пiд час вiйни були у пiдпiллi, а навiть брали участь у партизанському руховi. Здебiльшого це фантазii самих письменникiв, якi таким чином намагалися пояснити свое перебування на окупованiй територii. І Василь Козаченко, i Юрiй Збанацький ледве чи справдi були у партизанах, бо iх бачили в окупованому Киевi зайнятими зовсiм iншими справами. Вiдтак iнформацiя про те, що той або той поет загинув на фронтi ще не означае, що так було насправдi. Вже у наш час раптом виявилося, що Дмитра Надiiна розстрiляв СМЕРШ, а Микола Черниченко загинув вiд рук нiмцiв не як комсомолець-пiдпiльник, а як оунiвець.
Жодним чином не применшуючи репресiй, вчинених нiмцями, треба визнати, що iхнi дii були зрозумiлi i пiддавалися логiцi. Вони убивали поетiв-нацiоналiстiв i поетiв-комунiстiв з однаковим натхненням. Логiки у сталiнських репресiях не знайде нiхто. Можна було жити тихо, не висовуючись, а все одно колись потрапити у лещата.
Гей, спокiйнi, досвiдченi! Всякi!
Ви!
