скачать книгу бесплатно
– Гм. А хто ж знае, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро.
– Хе! Всякий тебе одразу впiзнае, хоч би поголився, рижоiд нещасний (вона саме вчора здала залiк з хемii), i не соромно? Страховище яке, конi непритомнi попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закiнчила вона вже суворо.
Петро хотiв був щось вiдповiсти, але глянув на ii усмiшку, змовк i задумався над тим, що вiн таки справдi занехаяв себе, але в кожному разi вiн в цьому винен менше всiх. І справдi, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що вiн якось боявся дiвчат. Потрапивши в iхне коло, вiн не знав куди подiти своi довгi руки та ноги, сидiв мовчки i потiм раптом (нiби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як вiн висловлювався, триматися «пiкантно» або, як казав Іван, просто «по-iдiотському»: смiявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потiм знову затихав, не знаючи, що робити й казати далi.
Тому дiвчата ставилися до нього трохи насмiшкувато («як старшi» «халера на iхню голову?» – це Петро).
Та й вiн, здавалося, мало думав про них. От i тепер радий був утекти, але Галя мiцно тримала його руку й тягла за собою.
Петро не смiв сперечатися, але його непокоiло одне: що, як вiн зустрiне кого з комуни? Буде тодi iсторiя, засмiють його до смерти. Ще подумають, що вiн закоханий! І Петро од цих думок аж спiтнiв.
Рiшуче зупинився:
– Я не можу… я дуже поспiшаю, Галю… у мене важливi справи…
– Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах?
– На яких?
– От! Сьогоднi ж вiвторок…
– Ах… чорт би мене розiрвав, та чекай же… – злякався Петро.
– Чекай! – i Галя почала вичитувати йому…
Вiн i такий, i сякий, i голова в нього капустяна, i путящого з нього нiчого не буде… а коли вiн, вже каючись, почав п’ятiрнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогоднi свято i зборiв нiяких не було. Петро розсердився:
– Що я дурень, чи що?..
Але Галина не дала договорити.
– А що я знаю, ну?
– Що ж ти можеш знати, нiчого не знаеш.
– Нi, знаю, тобi вiдмовили вчора останнi два учнi.
– Де ж ти про це довiдалася?
– Довiдалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то вiн хоч це пам’ятав!), а другий сiв на iспитi з iсторii, бо сказав, що Батиiв похiд був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю?
– Дурницю? Я…
– Ти? Ах ти… певно якогось вiрша робив.
– Не робив, а писав.
– Однаково.
– Нi, не однаково, то чоботи роблять… м… м…
Помовчали.
Петро:
– А знаеш, я, врештi, радий, що скiнчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна iдiотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаеш, що вона менi сказала вчора: «Платон дуже вродливий мущина». – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографiчну картку! Розумiеш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеi гравюри Юлiя Цезаря з автографом украiнською мовою? Вона обiцяла пiти подивитися… О-ох, морока менi з нею. А тут ще залiки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м…
– У сад.
– А менi додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спiтнiле чоло. – Ти не боiшся, Галю?
Галина нiчого не вiдповiла, подала руку i сказала сердито:
– Бувай, – i пiшла.
Петро подався просто додому, але мiсячна нiч так хитро обдурила його, що вiн довго ходив вулицями, усмiхаючися сам собi, i лише коли вже мiсяць лизнув бiлим язиком хрести на цвинтарi, потрапив додому.
На дверях був замок; це вартовий не витримав лiтньоi ночi i втiк з хати. Тихо. А на цвинтарi шелест, i смiх, i тiнi пiд кам’яними хрестами.
Знав Петро, що там i Андрiй, i Дмитро, i Іван – вся комунiя. Може, Михайло де в читальнi сидить. О, цей Михайло витримае i не таку нiч. Завжди один, сам, понурий i мовчазний. Правда, були якiсь чутки, що вiн залишив на фронтi якусь Катерину, цю саму, здаеться, але Михайло нiчого не казав, i хлопцi лише догадувалися.
Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко i, хоч це проти правил, доводиться лiзти вiкном.
Не спиться Петровi, чи тому, що мiсяць срiбним гудзиком око жмурить, а за плечима двадцять рокiв лише, чи, може, тому, що Галину зустрiв. Може.
Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять i мiсяць сiдав.
«І де iх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув.
Хлопцi прийшли додому аж пiд ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав.
– Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здаеться, Андрiю. Пiди вiдчини.
– Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному лiжковi, – дрихне, чортова перечниця.
– Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу.
Данило штовхнув Андрiя.
– Вставай вiдчиняти.
Андрiй образився.
– Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночi чергових немае. Та вже й бiльше дванадцяти.
– А хто ж вiдчинить?
– А я знаю? Хай вiдчинить, хто завтра вартуе.
На завтра мав вартувати Андрiй, а тому вiн пiрнув у юридичнi тонкощi, доводячи, що вiн може спокiйнiсiнько спати собi цiлу нiч, хоч би там бандити у хату лiзли… До семи годин ранку.
Поки хлопцi сперечалися, знадвору почали ламати дверi.
– Та вiдчинiть же, – почулося.
Нарештi Петро, згадуючи предкiв i проклинаючи нащадкiв, вiдчинив. Увiйшов Михайло, скинув шапку i запитав:
– Курити е?
– Ти iнодi задаеш на диво iдiотськi питання, – звичайно немае, – вiдповiв Петро.
– Ну так у мене е! Вставайте!
Вмить усi хлопцi були бiля Михайла.
– От i гаразд, а то всi бички попалили, Андрiй навiть пiд лiжком пiдмiв i пiд скринею шукали, – гомонiли радiсно хлопцi, але Михайло iх обдурив.
– Та немае в мене, то я нарочито, щоб ви в iнший раз швидше вiдчиняли.
Лаялись:
– Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить!
– Ну й життя. Я всi кишенi повивертав i хоч би тодi крихтонька, – зiдхнув хтось жалiбно.
Коли доводилося сидiти без хлiба i в холодi, хлопцi не пiддавались одчаевi, але не палити зранку це було справдi над силу.
В таких випадках iх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокiй, що потiм перетворювались на чорну меланхолiю i, нарештi, все скiнчувалося сваркою з-за якоi-небудь дурницi.
Петро справдi перевернув ранком усе догори ногами. На бiду Дмитро десь завiявся, а всi грошi завжди були в нього. Лежали тихо.
– Не штовхайся, – крикнув раптом Андрiй, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю.
– І що в тебе за звичка придушувати мене до стiни.
– Ну-ну. Курити нiчого, так вже й лаються, – озвався Михайло.
Хвилини двi тяглася мовчанка.
– Миша, а Миша… може, в тебе е хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався.
Всi напружено чекали.
– Нi, немае…
Зiтхнули. Тоскно пробивався свiтанок через бруднi шибки на темнi стiни, почорнiлi ще з зими.
– Ех, коли я був малим, то кiзяки курив i були вони такi смачнi, як первосортний тютюн.
– Кинь, Петре, – озвався Андрiй.
Петро сiв i, мрiйно дивлячись у вiкно, казав далi:
– Так. Первосортний. Дрiбна крошка i запашний.
– Та кинь же!
– Шкода, що борошна не можна палити…
Хлопцi обурилися. І що за свинство справдi: цей Петро завжди не до речi жартуе: палити кортить, аж у серединi болить, а вiн жартуе. Теж знайшов чим жартувати!
Знов стало тихо, i не було нiякоi надii закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопцiв; вiн насипав на стiл махряка, й хлопцi з рекордною швидкiстю скрутили товстелезнi цигарки…
– Сьогоднi приходила Дашка й грошi за мiсяць правила… Я пообiцяв, – сказав Петро.
Хлопцi щиро здивувалися.
– Пообiцяв? Це цiкаво. А де ж ти вiзьмеш, хто ж платити буде?
– Це вже не мое дiло. Дмитро – завгосп.
Саме в цю хвилину увiйшов Дмитро i вiдразу ж почав лаятись.
– Ви чого дверi не зачиняете? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а дверi настiж.
Нiхто не вiдповiв. Дехто вже спав, а декому лiньки було сперечатись, – все обiйшлося тихо.
Десь кричав пiвень. В кiмнатi було спокiйно, лиш Петро бурмотiв крiзь сон i свистiв носом.
II
Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лiсами, кувала зозуля.
Стоiть Катерина, стоiть прислухаеться.
Вже й небо впало чорне-чорне, i далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетiли спiви з села, переплутались, затремтiли над водою i погасли в хвилях.
І знов тихо, тихо.
Катерина проста селянська дiвчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вiтром степовим навiяними.
– Чудна дiвка, i замiж не iде, i з хлопцями не гуляе, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селi.
А вона ходила до Днiпра, прислухалася до спiвiв, невиразно мрiяла. Інодi тихою ходою дряпався Днiпром пароплав. Це з мiста.
Там життя цiкаве, зовсiм одмiнне, нове i люди там справжнi люди. Справдi, у великому мiстi воно мае бути новим, не таким, як тут, де ще й досi пануе дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тiльки не горiлка вже, а самогон.
Минав час, падало жовте листя, все прозорiше ставало небо, i ранком туманiла земля.
