скачать книгу бесплатно
У кiмнатi я сам. Помалу мною опановуе спокiй. Зараз я можу помiркувати, спокiйно почитати етюди Мечникова, менш помрiяти про майбутню нашу кiмнату. І я читаю, читаю.
Я так зачитався, що не почув, як у кiмнату вбiгла Вега.
Це була стара, невдало обстрижена Мелентiем i дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути. Лiдiя Вiкторiвна помилялася, кажучи, що Вега вмре пiсля неi. Де там! Лiдiя Вiкторiвна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться.
Я не дихав, коли менi траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганiшого духу, нiж од Веги, часу, якихось лiкiв i цiлий тиждень невинесених помиiв, бути не може.
– Пiшла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуеш, Вега, од тебе погано несе? Пiшла геть. Ти – собака, не розумiеш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз. Так, так… годину тому я дав би тобi по потилицi та й годi, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разi ти культурнiша за Рятуйку…
Але мого лагiдного тону Вега не розумiе. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток i лягае на мою одежу.
– Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я ii i чую, що вже пече злiсть на це падло. – Пiшла геть! – кричу я на неi й не дуже штовхаю ii чоботом.
Вега лежить, анi ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить. Тодi я знiмаю ремiнь i боляче б’ю ii по старiй шкурi один раз. Вега жалiбно скиглить. Не встигае вона дочвалати до дверей, як у кiмнату мов вихор влiтае Інна Ричардiвна.
– Хам! – кричить вона несамовито. – Ах, ти ж хам! – наступае вона на мене…
Я знаю, що вона битися не буде, i не розумiю, чого тодi так несамовито пiдводе своi скаженi очи вона до мене.
– Навiщо собаку б’еш, невинну собаку? – аж розриваеться вона. – Па-адлец!!!
Їi очи вилазять iз лоба, вона стискуе жменi так, що пальцi робляться бiлими. Вона силкуеться знайти потрiбнi слова, ковтае слину i враз випалюе:
– Вона свята проти вас хамiв!
І зразу ж стигне, помiтивши, що сказала дурницю.
– Не пускайте цю смердючу здохляку в кiмнату, де живуть люди… i потiм я… не так вже боляче вдарив Вегу.
Чи вiд лютi, чи вiд чого iншого на очах у Інни Ричардiвни сльози. Вона нахиляеться до Веги, що лежить так, наче iй, старiй, статечнiй собацi, що багато побачила на своему вiку, собацi, що поважае себе, вихованiй собацi, – соромно дивитися на нас, людей, – i цiлуе ii безлiч разiв у нiс. Потiм, вона тягне за ноги напiвпаралiзовану Вегу до себе в кiмнату.
«Погана кiмната – те ж, що зiпсоване м’ясо для людини», – згадую я слова Чижика. Будь проклята кiмната за Бессарабкою бiля кам’яного муру!
Я вдягаюся i також виходжу з хати.
Без мене Чижик зв’язав книжки, склав сорочки, онучi й бiлизну в один вузол i десь щез. Менi лишаеться розiслати шинелю i лягти спати. Лежу я iз заплющеними очима з пiвгодини. Надворi уже темно.
Чижик увiходе через кухню. Це чуе Інна Ричардiвна. Вона зразу ж з’являеться. Менi здаеться, що вони змовилися зiйтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца.
– Ви прийшли, Чижику? – нiжно питае вона, але так тихо, що я ледве чую.
– Раз балакаете зi мною – значить, прийшов, – вiдповiдае Чижик.
– Поведiть Буца пiсяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь.
Чижик силкуеться вдати з себе спокiйного. Вiн, мабуть, зцiпив зуби. Але враз вiн пiдводиться й умокаючи гукае Буца.
– Ходiм, Буц… на, на, на! Ідемо!..
Вiн вилазе у вiкно i за ноги витягае в садок Буца. Вони в тiнi. Раптом Буц починае несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’е по ньому, як по подушцi. Буц, наляканий незрозумiлим поводженням, верещить дико, видно вириваеться, ним опанував жах.
Інна Ричардiвна пiдбiгае до вiкна й збентежена нервуеться; вона зла, як вовчиця. Чижик у садку свистить i грудкою шпурляе в дошки сараю. Через хвилинку вiн з’являеться у вiкнi i майже кидае у хату Буца. Буц, одсахнувшись од Чижика, лащиться, жалiеться Іннi Ричардiвнi на щось, скиглить.
– Ви пороли Буца?.. – голос ii тремтить. – За що ви били його?
– Я?! Що ви… Я не бив його…
