скачать книгу бесплатно
Чиi щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихiш од трави,
Взагалi я дуже тихенький, —
пробував оборонитися вiд комунiстичних посiпак Євген Плужник. Намагався бути тихеньким i Володимир Свидзiнський: «Три радостi у мене неодiйманi: Самотнiсть, труд, мовчання». Або ще:
Загудiв трамвай i зник поволi.
Я один в провулку мовчазному.
Стрягнуть ноги в глибокий порох,
Не почуе анi друг, нi ворог,
Як я наближаюся додому.
Йому вдалося пережити репресii 1930-х рокiв, але на самому початку вiйни Украiну захлиснула нова хвиля репресiй.
Я нарахував понад пiвтисячi знищених письменникiв, бiля сотнi iх було розстрiляно лише в одному 1937-му. Доля понад трьох сотень письменникiв, чиi твори були опублiкованi з 1900 по 1944 рiк, взагалi невiдома.
* * *
До цiеi антологii увiйшли твори, якi за окремими винятками були невiдомi сучасному читачевi. Жоден з прозових творiв цiеi збiрки не перевидавався з 1920—1930-х рокiв. Виняток становлять лише окремi поети, чиi вiршi в рiзний час потрапляли в перiодику.
У бiографiчних довiдках я не подаю причин арешту та кримiнальноi статтi, за якою судили письменникiв, бо всi вони однаковi: якщо не УВО (Украiнська Вiйськова Органiзацiя), яка «ставила своею метою органiзацiю контрреволюцiйних повстанських сил», то «активна контрреволюцiйна дiяльнiсть, спрямована на повалення Радянськоi влади i встановлення украiнськоi буржуазно-демократичноi республiки», а то й зовсiм безглуздi – замах на членiв уряду, праця на iноземну контррозвiдку i т. д.
Найпопулярнiшi часописи подаються абревiатурами («ЛНВ» – «Лiтературно-Науковий Вiсник», «ЧШ» – «Червоний Шлях», «ЖйР» – «Життя й Революцiя», «С-Г Пролетар» – «Сiльськогосподарський Пролетар»), а також назва внз (ІНО – Інститут Народноi Освiти).
* * *
Цiеi книги б не було, якби не сприяння працiвникiв Львiвськоi науковоi бiблiотеки iм. В. Стефаника, у стiнах якоi я почерпнув левину порцiю презентованих текстiв.
Упорядник висловлюе глибоку подяку директоровi бiблiотеки Мирославу Романюку, завiдувачам вiддiлiв Юрiю Романишину та Костянтину Курилишину, якi терпляче виконували усi моi забаганки i примхи.
Ю. Винничук
Павло Коломiець
Народився у 1900 р. в Конотопi в багатодiтнiй родинi залiзничного кондуктора. По закiнченнi мiського училища працював на заводi, потiм пiшов добровольцем на фронт, а пiсля революцii був у Червонiй армii, партизанив. Повернувшись до Конотопа, створюе молодiжний загiн для боротьби з повстанцями, вiйськами Директорii та бiлогвардiйцями, бере участь у першому з’iздi украiнського комсомолу, а в 1918-му вступае до партii.
З 1919 р. працюе в Киевi у центральному бюро зв’язку та iнформацii при народному комiсарi у вiйськових справах Украiни, а в 1920-му стае комiсаром кавалерiйського полку. Пiсля завершення Першоi московсько-украiнськоi вiйни очолюе в Конотопi вiддiл народноi освiти, редагуе газету, стае членом Конотопськоi Ради робiтничих i солдатських депутатiв.
Дивовижно, як така людина могла писати настiльки проникливi метафоричнi поезii. Першi своi спроби П. Коломiець показав Павловi Тичинi, потiм познайомився з М. Рильським та А. Казкою. З 1926 р. починае друкувати поезii в журналах «Червоний Шлях», «Життя й Революцiя». У 1930-му видав збiрку поезiй «Партитура тривоги», до якоi ввiйшло всього 11 вiршiв. Друга збiрка «Садiвник» уже не вийшла.
10.11.1930 р. П. Коломiець застрелився перед арештом.
Стежка
Куди ж побiгла ти? Постiй!
Не слухае. Бiжить;
І струногон зелений свiй
Городами дзюрить.
Гаряча тiнь – як вирiзан
На береги тiснi:
То лiтне сонце в день вгруза
Крiзь дерева ряснi.
За пiвдень легка снадь лягла
На стьожку голубу…
З кiнця в кiнець – бiжить, гуля,
І пнеться у дугу.
«Тiнь рожевих згасань – за плечима…»
Тiнь рожевих згасань – за плечима.
Але там, вдалинi, у пiтьмi
Розриваються жахом невпинним
Ще прийдешнi, не бувшi днi.
Вони йдуть, наближають, бурують,
У нестямi грози i жаги
Пiдiймають незнано-злую,
Невмирущу муку землi.
Наближайтесь! суворим рядом
Станьте тут, бiля лану й лiсiв.
За крицево-бронзовим ладом
Летимо у багряному снi.
«Менi здаеться…»
Менi здаеться,
що й я лишу свое життя
у келii чоботаря. —
Дугою вигнув спину,
i рукою
так моторошно бiгае по шву!
А на полицях
розставлено правила й копила,
чорнявi i бруднi.
Тут зрiдка зазирае хлопчик,
такий бадьорий та стрункий.
Великi сiрi очи
схвильовано вдивляються в багно,
розкидане навколо майстра.
Як лячно, друзi милi!
Обiдраний, старий,
занедбаний з дитячих лiт —
лиш тiльки дратву шило й кожу
вiн визнав за свое.
А свiт розлiгся за вiкном
чарiвно й буйно,
гойдае смiх, утiху – й молоде
прекрасне слово.
Тут чоботар
за зоряним вiкном
чекае хлопчика до себе
– у чоботарськi учнi.
Ось ще раз гляну на осiнне сонце
i пiду.
«Ой, згубилась блакитними днями…»
Ой, згубилась блакитними днями
щирiсть серця i буйних слiв.
Розлилися рожевi плями
i розбiглись в чужу далечiнь.
Промайнули краса i радiсть,
юнiсть нiмо лежить бiля нiг,
i нiхто – нi словечка – поради!
i нiхто не приймае слiз.
Ну i згода. Нехай до болю
не надiйде нiхто iз вас.
Я ж притомлено йду до порога
i ридаю в майбутнiй час.
Ви зростаете в хладнiм димi,
ви зростаете в жовтих вогнях,
i червоний – хоч зрiдка – заблима
i трагiчний розкочуе шлях.
У шляхах, у дорогах майбутнiх
може згасне назавжди бiль.
Пригортаю до серця муку
i ковтаю прозору сiль.
Я для когось чужий i пустельний.
Що для вас чийсь шалений бiль?
Тiльки ж знайте: в Краiну Далеку
Прийде людськiсть крiзь муку i тлiн.
За снiгопадом тань
Загас мiй сад.
Засипано снiгами лист осiннiй,
i синiм холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролiтае,
i прислухаеться до дзенькоту снiгiв.
Мовчить земля.
Лише вночi
розколюе повiтря мертвий трiск:
пiдлiток саду —
юна вишня —
вiтами здригнулася,
i як стрiла
струною змовкла.
І яблуневi вiти
дугами на дах.
Оркестром стрiл
горить уранцi паморозь.
Сонце
не в силi зняти срiбну зброю саду,
i тiльки вiтер,
десь там за пiвдень,
звiе —
здуе срiбно-рожевi грозна.
І паморозь – на дах,
на стрiху зеленаву.
І знову темний тьмяний сад.
Одинок у снiгу.
А то —
запiниться метелицею нiч,
i ллеться строгий льот
акордами мовчання.
Куди не глянеш —
бiлих рун
отари снiговi!
Тодi сади
розкрилюють снагу,
таемно
дзвонять
перемогу:
за снiгопадом – лютий вiтер
i березнева тань.
Вже проростають свiтом днi,
i легко-юним сходить сонце.
Мiсяць
примерзло проскрипить за пiвнiч,
i знизиться
проваллями свiтанку.
Не зворухнеться клен.
Мiй згаслий сад
зростае перед свiтом томно, сiро,
а десь за панциром кори
прозора кров
готуе кружний ход —
за снiгопадом лютий вiтер
i березнева тань.
Осiнь
