скачать книгу бесплатно
Та немае i досi.
Вже минуло гаряче лiто
Й кавунами червоними осiнь.
Не одна, не одна вже осiнь!
Ой, четверта, ще й п’ята…
… Вже не буду тебе дожидатись,
Не буду виглядати.
Так забулося й не згадалося б,
І про тебе б не чув, не знав.
Тiльки тi лiта,
Тiльки тi роки
Пропив, прогуляв!..
Та як знову проходив дорогою —
Де колись:
Я i ти, —
Два листочки впало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Тi листи.
…Вiд мiсточка ж у боки рiзнii —
Двi дороги лягло, широкii —
Двi путi…
«Минають днi, iде по лiтi осiнь…»
Є. Плужниковi
Минають днi, iде по лiтi осiнь,
В прозорiм сумi нiжна й золота.
Жаркi стрiчки вплiта в зеленi коси —
Слова прощання на моi уста.
Я знов один, чужий собi й нелюбий,
З пiснями синiми по синiй далинi…
І хтось поклав слова на почорнiлi губи —
Такi ласкавi, нiжнi i сумнi.
Який я став? Яка тому причина?
Вже кинув бокс i курс вечiрнiх вправ…
Мале хлоп’я тепер менi за сина,
А чи ж давно я з ним у цурки грав?
Бiжать автобуси так само вчора й нинi,
А день – такий же синiй, синiй день…
Скажи, чому в дочасну домовину
Нас путь одна сухоткою веде…
Скажи, чому бушую i гуляю,
А в серцi сум i сонце i весна,
І дух терпкий степового розмаю
І золота весна…
О не сумуй, що не такi, а iншi
Прийшли ми в цей зелений, милий свiт.
Там у степах забрунькувала вишня,
І на Днiпрi сльозою вкрився лiд.
Там по степах… та ти не розумiеш,
Тобi рiднiшi брук i димарi…
У сивiм ковилi ховае сонце вii
І в позолотi очерет горить.
І кличе владно знову повернути
Далекий голос юнiсть золоту,
А за вiкном голодний вiтер, лютий
І в нiч дерева зiгнутi ростуть.
Ах думи, думи… До блiдого ранку
Вузька канапа не дае заснуть: —
Я завтра знов лiчити буду гранки
І у портфелi тамувать весну…
Гармонiя i свинушник
Частина перша
І
Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вiкно».
І справдi, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в дверi i вже збиралась йти, коли десь зарипiли iржавi завiси й хрипкий сонний голос прохрипiв:
– Хто там?
Катерина:
– Тут живе Петро Сушня?
Вiдповiдi не було; вона почула тупотiння босих нiг, бiганину й балачки.
На дворi було тихо. Сонячний ранок гудiв хмарами мушви, iз близького кладовища долiтало зелене цвiрiнькання птахiв i солодкий запах бузку. Весна саме переходила в лiто i вже тепер о восьмiй ранку в цьому заводському селищi, що розташоване по цей бiк Днiпра проти великого пiвденного мiста, було жарко й задушливо вiд порохняви й розпаленого камiння.
Катерина здивовано ждала – де ж пiшов отой хрипкий бандит?
Через двi хвилини за дверима знову щось застукало i на порiг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою.
– Зайдiть, – пробурмотав вiн i повiв Катерину до хати. – Вибачте, – почав понуро вiн, але раптом якась сонячна змiна сталася з ним; обличчя йому зашарiлося, i вiн радiсно засмiявся… Засмiявся вiн, а Катерина байдуже:
– А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Менi треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню.
– А… вiн зараз прийде.
– Я йому привезла листа з Киева, – додала, що вона, власне, й Петра мало знае, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навiть, чудно, як це ми знову зустрiлися.
Для Михайла – це теж несподiванка. Так. Але тут увiходить Петро й перебивае розмову.
Катерина:
– Якщо хочете вiдповiсти, та завтра принесiть. Бухаринська, 10. Галинi. Ви ж ii знаете? – вона уважно обдивилася кiмнату й всмiхнулася, глянувши на Петра.
– Добре, – пробурмотiв той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергiйно на мiсцi повернулась i вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сiни й до Петра:
– Дивiться ж, не пiзнiше 11-i…
Петро не встиг i рота розкрити, щоб подякувати, як вже дверi за Катериною стукнули надворi. Михайло схопив шапку й подався слiдом за нею, а Петро замислено повернувся до кiмнати.
В ту саму хвилину дверi в сусiдню кiмнату прочинилися, висунулася бiлява голова Данила й запитала:
– Це до Михайла приходила?
– До Михайла.
– А вiн що, подався за нею? Як же ж так. Вiн же черговий сьогоднi? – обурився бас Дмитра-завгоспа.
Всi хлопцi здивовано переглянулись, нiхто нiчого подiбного за Михайлом не помiчав, особливо щодо дiвчат, i це був перший випадок порушення комунальноi дисциплiни з його боку.
– Фю-ю, – засвистав Іван, – засипався й Михайло.
– Весна, – вiдповiв Андрiй i почав скептично крутити козячу нiжку з махряку й заялозеноi газети.
– Н-да, – позiхнув Іван, – однак, немае води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцiею маеш ти вартувати замiсть Михайла, а Михайловi ми якусь кару вигадаемо.
– Дiйсно, чому то я? Завжди чомусь я!
Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» i вiн скорився.
Вмивалися над тазом (в тазi лушпиння картоплi, недокурки, рiжне смiття), хлюпали на пiваршина навколо себе, на пiдлогу, на стiнку.
Петро, як черговий, зливав i лаявся, що вони вмиваються, як свинi, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопцi «прийняли до вiдома», а що вiн сам робив так само, коли не чергував, то нiхто не звернув на його слова потрiбноi уваги.
Втиралися сiрим-сiрим, колись давно бiлим рушником. Потiм стали ваксити чоботи. Ваксили вони щонедiлi, бо була це едина розкiш, яку могла собi дозволити комуна.
Поснiдавши хлопцi швидко розбiглися. Зостався один Петро наварити обiд.
Наваривши обiд, вiн поклав ключ вiд хати пiд струхлявiлi схiдцi й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди вiн iшов, про щось думаючи, i то задирав голову догори й усмiхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камiнчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення i знову бiг далi з таким виглядом, нiби у нього болiли зуби.
Сьогоднi думки турбували Петра. Такi химернi думки! І вiн iшов усе далi й далi, не помiчаючи, що минув свою вулицю i вийшов у степ.
На ньому були «штанiрованi» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забiг), кепка ще виконувала обов’язки портфеля, а коли сонце дуже вже припiкало, то недбало валялася на потилицi, як зiм’ятий шмат паперу серед трави.
Костюм iнодi доповнювала люлька, а по веснi квiти. («Вони ростуть, за другою балочкою на п’ятнадцятiй верствi, де шлях на Сандорiвку».)
Була в нього хустка, якою вiн користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гiгiенiчнiше залишати зайве на вулицi, нi, цьому причиною були економiчнi мiркування (мило) та лiнь.
Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому вiн спав i вкривався, певнiш обгортався. Нерухомим же вiн звався тому, що все iнше було завжди при нiм i на ньому.
Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, i Петро, розгортаючи обома руками зеленi хвилi, плив прямо на обрiй, за кряж, на могилу. Там вiн любив сидiти й дивитися на той бiк Днiпра, униз, де за колiном кiнчалися димарi й туманiв рiвний степ…
От iде вiн степом, а назустрiч йому дiвчина з чорною косою, очима сiрими: пiдiйде, обiв’е тою косою чорною, в очи зазирне, спитае так тихо:
– Кого ти шукаеш?
А вiн так смiливо обгорне ii, притулиться червоними губами до уст запашних, степових i скаже:
– Так це ти? Чому не приходила так довго?
А далi… а далi розпливалося все…
Чудно. Може, там десь в Америцi, чи то в Австралii, на хуторi, чи в мiстi е дiвчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спiдницею, а вiн i не знав. Не знав! А можна було б пiдiйти до неi так просто, простягнути руку, вона зрозумiла б… Буде жити вiн з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потiм непомiтно щезне вона, а вiн i не вiдчуе, що так близько була вона… А комуна смiеться.
– Хиря така, а ще й вередуе: та дурна, а в цеi слоняча шкура… Тьху, хоча б пику причепурив, лiсовик малахольний.
І справдi, ходив вiн з рудою бородою, волосся росло на головi буйно й весело, знайомлячися з гребiнцем лиш тодi, коли вся комуна на пленарному засiданнi ухвалювала надати Петровi належного поряднiй людинi вигляду.
Тодi: довготелесний Дмитро сiдав на нього верхи i, не зважаючи на протести та згоду сидiти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк i цiлi фунти вiршiв. Його держали за шию i примушували ваксити й терти до блиску його порудiлi за мiсяць черевики.
Потiм його зачiсували й брили, неодмiнно лаючи за жорстку, як дрiт бороду, а коли вiн починав сперечатися, то Дмитро, що вважався за спеца в справах обдирання шкури, нахабно й глузливо кричав: «Мовчи, зараза» i напихав у рота мила й волосся з щiтки. Вся комуна iржала й була страшенно задоволена з тiеi процедури, а Петро завжди намагався якнайшвидше скiнчити з цим вибухом товариських турбот i як надалi одтягнути цю неприемну дезiнфекцiю, бо бритва була щербата, скарги ж на це викликали лише правдиву вiдповiдь, що вiн сам собi винен, бо не треба ж бути iдiотом i застругувати олiвцi нею!
Сьогоднi Петро ще з ранку помiтив, що комуна дивилася на нього пожадливим оком, i через те повертався додому, коли зовсiм стемнiло (при каганцi чорта пухлого побриють!).
Вiн iшов, заносячи до блокнота якусь цiкаву риму, весело наспiвуючи пiсню собi пiд нiс, чи то «Яблучко» чи то «Чу-ра-ра».
Вiн поставив крапку i вже пiднiс до рота олiвця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка вiн побачив жовтi черевики, а потiм i всю дiвочу постать. Певно й вона читала йдучи.
– Петре, – закричала дiвчина й обурено замахала руками, – що це ти, вбити мене хочеш?
Петро зупинився, понуро пiдвiв голову i запитав, не вiдповiдаючи:
– А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринськiй?
– А? Катерина Ласко. А що, вже закохався? – запитала Галя й засмiялася заливчасто й зелено.
Вона була на зрiст невелика, чорна жакетка вигiдно стягувала стан, а жовтi черевики обгортали сильнi швидкi ноги якось задьористо й весело. Неспокiйна вона була й непосидюща i при зустрiчах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею.
– Проводь!
– Та п-почекай же, – бурмотiв той… – На вулицi видно, а ти обнiмаешся.
– О?! Обнiмаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна…
