скачать книгу бесплатно
Патлатий клен гойдае зелень,
Ворушить пломiнь сонця.
Вiн знае – ще не осiнь,
Ще тiльки раннее згасання.
А на болотi,
де куп’яки стрижуться тихим вiтром,
зелений смiх – ще тiльки квiтне!
Вiн – зо мною.
Лiс,
як синю далеч Францii,
вiтри самотньо срiблять.
Вiн снить – як сторожка вода – у небо,
Буяють луки – пустельнiстю.
Була колись трава,
ну а тепер – стерня лоскоче ноги.
Сумно так.
Одна вода бiжить зеленим шумом,
гойдаючи колишнi квiти —
що згасли,
згасли, обiрвались.
Поле
злотистим шляхом стеле путь —
жовту, як пiски.
Лиш гречка пiзняя примовкло мрiе.
Вже скоро, скоро
пiдрiжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.
Городина
скресае в срiбний дощик ранком
i цiлий день мовчазно снить.
Наллеться плiд,
порадуе старече око,
але ж цвiтiнь – не вернеться назад!
Хай яблука рожевобокi
смiються з мене,
в затишку гойдаючи налив, —
менi однаково.
Бо в очеретi,
ось тут за яром,
осiнь гострить вуха
i ловить гомiн тишi…
Вона лежить з спiдницею подертою,
заплющить очи – скалить рота —
погрозливо розп’явши руки
над землею.
Вона – нiмотна зараз!
Ось тижнiв через три —
розiрве пута,
спiдницю зеленую лишить в бур’янi
i як скажена
на лiсу скочить:
Ген багрянець жовтня…
…десь падолист
озвався лiсом глухо.
Сади примовкли й стежать день.
Снiгом нiч
Ти лежиш в пустельному холодному саду,
Може несподiвано до тебе надiйду.
Обдарую нiмотою твiй зимовий сад,
І неждано i нестримано заграю з свiтом в лад!
Я не знаю, де сховаеться моя туга печаль,
Де розiб’еться на скалки шклянi неупинна даль.
Проплива вона крiзь холод i вiтри,
І лишае тiльки смугу синю для шатрiв.
Пропливаю одногранним гiрким сном,
І впиваюсь сине-далечi настиглим вщерть вином.
Смутно придивляюся до тихих хат,
І по стрiхах бачу: вже не буде вороття назад.
Промандрую аж за обрiй де любов,
Розпочну у тих краiнах свiтлий лов.
Буду юнiсть уловляти – i в саду,
Те, чого шукають чистi – там знайду.
2
Хто на межах стигне в бiлому снiгу?
Хто на вежах пльоска прапором снагу?
Пропливають мимо башти дальнi кораблi,
І спiвають чужоземцi про любов мандрiвника Алi.
Той мандрiвник кинув наречену для шляхiв,
І вогнем багряним океанами горiв.
Стигнуть межi, а на вежах пльоска льот,
Бурями на скло прозоре б’еться льод.
Пропливають чужоземцi кораблями в нiч,
Глухо поза баштами гуде майбутня сiч.
І снага смуглява перетворюеться на вино,
Свiтове i весняне об’едналося в одно.
Десь Алi вернувся нареченоi шукать,
Стружками розсипалася мiць мiдяних грат.
Пiсню буйну, пiсню про майбутню височiнь,
Вигукнули вежi для холодних снiгових склепiнь.
Манометр
На дибу взято села. А мiста
на мiдянi тимпани грають
i титанiчний круг розхитують
у буряному непокою сили.
Ведичнi терези повисли над часами.
Обезумiло в румби рве стрiла,
тарелi там i тут, —
плигають гумовi лiта
i об залiзнi мури б’ються.
Харкiв
Розкинулося мiсто мiж горбами.
Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, —
там металевi дамби й бомби
багряно покололи обрiй.
Розкинулося мiсто: табор:
де гноми перетворюються на титанiв.
Де землю взято в металевi дуги,
в залiзний крик.
Лiтня нiч
Липнева нiч,
липнева нiч
ходила,
Збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
в слiпих кущах
перстами шелестiла,
i лляла тiнь
в гущавину.
Лежала тiнь,
лежала тiнь
над садом,
Хитала полог синiй
верховин.
А шкляний мiсяць
жовто i медвяно
Перетирав
на жорнах
лiнь.
Над садом лiнь,
Над садом лiнь
висока!
На п’янi трави
тьмяно
повиса…
А в пелюстках
а в пелюстках вишневих
вже проступала
вранiшня роса.
Смаглява нiч,
смаглява нiч
ходила,
збирала ягоди
в саду.
Вона в кущах
В слiпих кущах
перстами шелестiла,
Чи ти ж знайшла там
Хоч одну?
Караван
В алеях мiста глибиною лiнiй
проходить караван пустинi
лiниво коливаються тюрбани золотi
боками п’яними хитаються верблюди
тюрбани: золотi вiд сонця
жовч кораблiв: пiском пустинi
рожевий захiд кидае гарячий блиск
на скло фасадiв
i розбиваеться в асфальтах
десь долиною гасне – згасне
к
а
р
а
в
а
н
в
е
р
