скачать книгу бесплатно
б
л
ю
д
i
в
Марiйка Дика
Народилася у 1900-х в Галичинi. Навчалася у Львовi в драматичнiй школi, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравцiв писав про неi: «Не надто вродлива, але безпосередня й вiдверта поетка Марiйка Дика, що у 1927–1928 виiхала разом з багатьма iншими в Радянську Украiну i там, зазнавши рiзних поневiрянь помiж безпритульниками, була розiрвана собаками».
«Украiнська Загальна Енциклопедiя» (1930–1935) подае, що Марiйку Дику у 1933 р. розтерзали собаки у харкiвськiй тюрмi.
Двi ii поезii були надрукованi у «ЛНВ» (1925, № 6). Публiкувала також переклади з польських поетiв.
Ранiшнiй бенкет
Роззолочений смiеться сад…
На сталевих сопiлках холодний ранок виграе…
І синiй дим срiблистим вiдблиском бринить довкола сонних груш…
Хто тут був?
І хто росистими акордами в розпалене менi лице кидав?
Переображений i блiдий в трiумфi сонця схiд горить…
Тремтить вiд холоду напiврозкрита розкiш бiлих рож…
Чи то стомився день, чи я згасаю?..
(Чи, може, за синiм берегом новi горять острови?)
Стихае гамiр улицi i кам’янi верхи зникають…
Допливаю!
Холодними долонями огняний квiт зриваю…
Ломаним акордом
Барвистим водограем приснуло мiсто.
Плакатами улиця розмалювалася.
Смiеться ринок бозами…
Вiддихае розпилена втома на задумливiм чолi…
Вдзвонилися в думу трамваi…
Небо сталлю грозить…
Хмаролом каштанiв i блискавицi лип
Палати з карт побурили менi!
Свiтляними акордами мiсто дзвенить…
Вогкi очи кiнськi копита доганяють…
Борис Тенета
Справжне прiзвище Борис Гурiй. Народився 8.04.1903 р. в селищi Покровське на Катеринославщинi у родинi вчителя. Пiсля смертi батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевiвся до Киiвського ІНО на третiй курс iсторичного факультету. Першi вiршi надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революцiя» та iн. Видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонiя i свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Буднi», «Ненависть», «П’яницi» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» i МАРС.
За спогадами дружини Євгена Плужника, Б. Тенета в передчуттi арешту снував доволi наiвнi плани: «Небезпека наближаеться, скоро i по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здаеться, я зроблю так: пiду до рiчки, залишу свiй одяг на березi, покладу в кишеню всi документи на iм’я Бориса Тенети, а сам на голову нав’яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грiшне тiло, перепливу рiчку… i нема мене… пiду, куди очи глядять без документiв, без нiчого. А хтось знайде мiй одяг на березi з документами, передасть у вiддiл розшуку мiлiцii, мiлiцiя – в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам ранiше, нiж ми його утопили».
Письменник навiть написав з вiдчаю листи Сталiну й Горькому, благаючи звернути увагу на ситуацiю в Украiнi, де ув’язнюють невинних людей.
Б. Тенету арештували 20.01.1935 р. на Кавказi, куди вiн поiхав до родини. В сухумськiй в’язницi вiн зробив спробу покiнчити життя самогубством. Його врятували i вiдправили до Киева, встановивши суворий нагляд, щоб не повiсився i не порiзав вени. Але 6.02.1935 р. письменник уночi пiд ковдрою подер рушника i кальсони, прив’язав один кiнець за бильце лiжка i затягнув собi на шиi петлю, дотримавши обiцянки: «Мене бандити не розстрiляють, я не дамся…»
Ти сидиш в задимленiй кiмнатi
Ти сидиш в задимленiй кiмнатi
І так лячно думати менi —
За копiйку кожен може взяти
У завулках безпритульних днiв…
На столi брудне розлите пиво,
Я дивлюсь на тебе iз кутка —
Не сховае павутиння сиве
Молода, оголена рука…
Там за мiстом, у степах розлогих,
Золотi чекають вечори —
Ти прийшла з великоi дороги,
Де копальнi, вугiль, димарi.
Знаю я, за темним коритаром
Знов тебе в нiчний розiпнуть час.
Серце кров розбурханим ударом
Розганяе силою образ…
За вiкном шумить чи степ чи мiсто —
Я вернуся – тiльки-но поклич.
Золоте розкидала намисто
По садах, будинках бiла нiч.
Я пiду по вулицях осiннiх,
Де колись акацii цвiли…
Небо знов ясне таке i сине,
Як у нашiм (у твоiм) селi…
Знов вернуся глянути на тiло,
Що в кафе «Венери» продаси.
Може й ти коли мене любила
У житах шовкових по росi!
Так сиджу i крiзь туман дивлюся,
Пиво п’ю, ковтаю матюки,
А у темному запльованому люстрi
Пiд очима бачу синяки…
Днi бiжать i гаснуть у минулiм,
У кайданах людяний мiй гнiв.
Ах, чому пiснi моi не кулi —
Я б тодi не так поговорив!..
Я б сказав… та що тепер я можу?
Сплять слова холоднi на сторожi,
Вiчнi в серцi – холод i зима…
Де ж пiду, до кого вiдгукнуся?..
Нiч самотня, вiтер i туман…
Цю весну…
Цю весну смiюся i спiваю.
Мчать, летять на борзому конi
Жовтi жовтнi, безтурботнi маi,
Немудрованi i одчайдушнi днi.
Та сьогоднi холодно i сумно
І чомусь минулого шкода.
Оглянуся: хутко i столунно
В мертву прiрву падають лiта.
Не до дiла скучив за своiми
Махряком i сiном запашним…
Сонце б’е хвостами золотими
І у небо синiй лине дим…
Та бринять менi чудним докором
Тихi згадки, йдуть одна по однiй —
(Чи тому, що я уже не хворий,
Чи тому, що я вже не голодний.)
Чи тому, що маю сiру шляпу,
Жовтi шимi i цигарник срiбний…
На селi давно подохли шкапи
І пишу я вiршi непотрiбнi…
Вже не вийду драними ногами
В черевиках лапати багнище.
Хтось чужий з ворожими думками
Буде спати на моiм горищi…
Вже не я ходитиму до ставу —
Там, де шлях вiд мiста до заводу,
Інший хтось, гримкий i кучерявий,
Буде кролем рiзать чисту воду…
В тишинi похилого паркану,
Де уперше стрiлися з тобою,
Де колись таемно цiлувались,
Заросло навiки лободою…
Маки там, а за парканом – рожi,
Далi – степ, дорога i загати.
Вже не я, а iнший, кращий, може,
Буде тут люб’янку цiлувати.
Все, усе тепер забути маю.
Ну, то що… минулого не жаль.
У куток найдальший заховаю
Бузинову люльку i печаль.
І тебе – сiмнадцятого маю.
Уривок
Як проходив тою дорогою —
То зустрiлися:
Я i ти.
Два листочки спало з дерева,
Два листи.
І понесла вода прозорая
Тi листи…
– Не пройти нам з тобою, дiвчинко,
Не роз’iхатись,
Не пройти!
Усмiхнулася, похилилася:
Хлопцi тi!
– Вiд мосточка в боки рiзнii —
Двi ж путi!
– Не кажи не кажи так, дiвчино…
– Ат, пусте!
Засмiялася, озирнулася
В рiдний степ.
Так зустрiлися, так вiталися
Ти i я.
І в очей та уст не питалися,
Як iм’я.
– Не пройти нам з тобою,
дiвчино, —
Не роз’iхатись,
Не пройти!
Подивилася та й заплакала:
– А все ти!
Та бодай тим листочкам не падати
На мою на бiду.
Вже тебе не стрiчатиму i не
знатиму, —
На мiсток не пiду.
Не було про тебе i вiстки,
