скачать книгу бесплатно
Львiвська антологiя. Том I. Вiд давнiх часiв до початку ХХ ст.
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Створення антологii лiтератури Львова вже давно на часi. Адже такоi кiлькостi книжок i часописiв не видавали нiде в Украiнi, окрiм Львова, ще iз Середньовiччя. Вихованцi захiдних унiверситетiв, такi як Юрiй Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастiян-Фабiян Кльонович та iншi, жили у Львовi й творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патрiотами Русi. Давньою писемною украiнською мовою писали в XVI–XVII ст. Лаврентiй i Стефан Зизанii, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникiй Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрiй Рогатинець, Мелетiй Смотрицький. Першi сценiчнi твори украiнською мовою теж з'явилися у Львовi. То були iнтермедii «Продав кота в мiшку» та «Найлiпший сон». Перший том антологii завершуеться лiтературою початку XX ст. i знайомить читачiв не тiльки з украiнськими класиками, але й з менш вiдомими авторами та класиками польськоi i австрiйськоi лiтератури, якi були пов'язанi зi Львовом i Львiвщиною. У виданнi також представленi народнi та лiтературнi казки й оповiдання, якi зацiкавлять широкi читацькi кола.
Львiвська антологiя
Вiд давнiх часiв до початку XX сторiччя
І том
Передмова
Перлини лiтературноi Львiвщини
Якось так сталося, що Львiв черговий раз пасе заднiх, бо iншi регiони Украiни давно вже повидавали антологii своеi лiтератури, i тiльки лiтература Львiвщини перебувала в якихось нереалiзованих планах i намiрах. Принаймнi проекти такоi антологii раз по раз вигулькували у рiзних списках i поданнях, та нiколи не були зреалiзованi.
Але, з другого боку, антологiя Львiвщини – найважча для упорядкування i видання. Щоб представити ii гiдно у всьому розмаiттi, треба б не двох-трьох томiв, а доброго десятка. Бо якщо порiвняти кiлькiсть книжок i часописiв, якi видавалися у рiзнi часи у Львовi та Киевi, то Львiв буде на першому мiсцi. В середнi вiки тут видавали лiтературу на кiлькох мовах, а в XIX ст., коли в росiйськiй Украiнi вийшов лише один украiномовний часопис «Основа», який проiснував лише два роки, у Львовi таких часописiв було видано сотнi. І вже у 1920 – 1930-х роках знову бачимо дозовану кiлькiсть советських перiодичних видань i знову ж таки сотнi львiвських.
Вiдтак створювати антологiю лiтератури Львова надзвичайно важко через те величезне розмаiття матерiалiв, з яким доводиться працювати. А крiм того, не все ще перекладено з лiтературноi львiвськоi спадщини, яка була творена латинською та польською мовою. Вихованцi захiдних унiверситетiв Юрiй Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастiян-Фабiян Кльонович, Миколай Рей, Симон Симонiд (Шимон Шимонович), Симон Пекалiд, брати Зиморовичi – Бартоломей i Симон – усi вони творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патрiотами Русi.
Давньою писемною украiнською мовою творили в XVI–XVII сторiччях викладачi школи при Успенськiй церквi – Лаврентiй i Стефан Зизанii, Кирило Транквiлiон Ставровецький, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникiй Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрiй Рогатинець, Мелетiй Смотрицький.
Наприкiнцi XV ст. у Львовi з'явилися першi книгарнi, а деякi заможнi мiщани укладали своi власнi книгозбiрнi. Ба навiть першi друкарнi були украiнськi. Іван Федоров надрукував у 1573–1574 роках найстарiшу книгу в Украiнi.
Першi сценiчнi твори украiнською мовою теж з'явилися у Львовi. То були iнтермедii «Продав кота в мiшку» та «Найлiпший сон», якi увiйшли в польську мiстерiю Якуба Гаватовича в 1619 р. Кирило Транквiлiон-Ставровецький, який вчився у Львовi, а згодом, у 1580-х роках, був викладачем грецькоi i старослов'янськоi мов у Львiвськiй братськiй школi, писав давньоукраiнською мовою, наближеною до народноi. У 1646 р. вийшла збiрка його прозових i вiршованих творiв «Перло многоцiнное».
Завдяки великому подвижниковi Івановi Левицькому, який уклав грунтовну бiблiографiю украiнських видань у Галичинi, включно з детальним змiстом кожного часопису, маемо змогу отримати повну картину лiтератури XIX ст. Але не вся ця лiтература ще прочитана i дослiджена.
Перший том цiеi антологii завершуеться лiтературою початку XX ст. i знайомить читачiв не тiльки з украiнськими класиками, але й з менш вiдомими авторами та класиками польськоi i австрiйськоi лiтератури, якi були пов'язанi iз Львовом i Львiвщиною. Представленi тут також народнi казки, лiтературнi казки й оповiдання, якi зацiкавлять широкi читацькi кола.
Юрiй Винничук
Народнi казки та легенди
Гнат Карпинський
Пiд псевдонiмом Ігнатiй з Никлович видав збiрку «Казки» (Львiв, 1861).
Переможець змii i дракона
Був один воячок, служив у цiсаря кiльканадцять лiт, аж до старостi. Вiдтак вислужився, iде геть в тiм мундирi в дорогу. Зустрiв його старець на дорозi:
– Воячку, воячку! Обдарiть мене чим.
– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нiчого, хiба два крейцари простих.
Дав йому один крейцар.
Зустрiв його старець знову на дорозi:
– Воячку, воячку! Обдарiть мене чим.
– Старче Божий! Чим я тебе обдарю, коли не маю чим, там мене старець зустрiв, то дав йому один крейцар, на i тобi крейцар.
Зустрiв його старець i третiй раз на дорозi:
– Воячку, воячку! Обдарiть мене чим.
– Чим же тебе обдарю, були два старцi, дав я iм два крейцари, тепер не маю нiчого. – Урiзав йому плаща кусень: – Вiзьмiть, залатаете сукенку свою.
Той старець взяв i пiшов вiд нього геть. Прийшов воячок до такого мiста, де люта змiя людей поiдала. От його покликав король до себе i каже:
– Воячку! Іди на варту, як переночуеш в церквi, дам ти полумисок грошей.
А змiя люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, i поiдала. От вiн ходить собi пiд церквою та й плаче, приходить до нього старець, питае:
– Чого ти, воячку, плачеш?
Повiдае:
– Виправив мене монарх на варту, а менi буде тутки смерть.
– Стань собi налiво коло дверей коло церкви, не бiйся, нiчого тобi не буде.
Прийшло опiвночi, такий грiм у церквi, що церква завалюе, стала змiя шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церквi лiтати, шукати, не може нiде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну i зникла. Питае на другий день монарх:
– Чи жие вiн?
Повiли монарху, же жие, а вiн ся дуже втiшив. Так же i на другу нiч король обiцяв хлопцевi тацю грошей. А воячок став собi знову коло церкви i плаче, тяжко тую нiч перебути. Приходить до нього старець та питае:
– Чого ти плачеш?
– Тамтоi ночi не згинув, тепер певно згину.
– Не бiйся нiчого, стань налiво.
І тоi ночi змiя знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну i згибла. Ще i на третю нiч послав його монарх, обiцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повiдае до старця:
– Така i така рiч, тепер певно згибну.
– Стань собi за святого Николая, змiя буде дуже люта, побiжить поза церкву дивитися, а ти тодi заляж на ii мiсце в трунi.
Так вiн i зробив, i от, коли змiя вернулася та схотiла лягти у труну, аж бачить, а в тотiй трунi вояк горiлиць лежить. Вона йому каже:
– Устань!
А вiн не встае. Кричить:
– Зараз встань!
Не встае. І третiй раз закричала, а вiн не встае, за четвертим разом спала з той змii одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск вiд неi б'е. Вона в закляттю була, а вiн ii визволив. Пiдняла його з труни i так його украсила, що вся одежа на нiм золота стала, що нiхто не мiг пiзнати, хто вiн е – чи принц, чи звичайний вояк. Де своiми руками провела, все золоте стало. А в церквi така яснiсть настала, що неможливо дивитися.
Дала на другий день варта монарху знати, що в церквi така яснiсть, не знати, що то е. Монарх сiв у карету i поiхав до церкви, дивитися, що там ся робити. Приiздить туди, вiдчиняе церкву, дивиться, а там така яснiсть, така краса, що неможливо дивитися, i вiн дуже зрадiв, взяв обох попiд боки, i до карети своеi запровадив. Завiз iх додому, велика утiха настала, i бал великий почав той король справляти, приходить i той старець на той бал, i спiзнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:
– Що тiльки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити, i зараз воно збудеться.
А недалеко в сусiдньому королiвствi було мiсто одно, а в тiм мiстi дракон людей поiдав. Хлопець то як учув, зiбрався там iхати. Покрутив той перстень i забажав собi таку силу дiстати, аби тоту змiю забити, аби люд не поiдала. Приiхав до того мiста, до тоi скали, де той дракон сидiв, став собi на лiвiм боцi. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну iз тоi скали, вояк ii стяв, дракон виставив другу, вiн стяв i другу, як виставив третю, вiн почав рубати, але голова не рубаеться.
Тим часом виiхав тамтешнiй принц на полювання i побачив цей бiй. Мав вiн з собою фузiю (рушницю) i шаблю, i вiдразу кинувся на помiч. А був то лицар такий мiцний, що як шаблею рубне, то аж вiтер свище. І так вони стяли сiм голов дракона. Із великою радiстю вийшли iз мiста всi люди i стали хвалити Господа Бога. Така велика радiсть була, що того дракона вдалося забити, бо був би весь люд з'iв.
Коли принц i вояк прощалися, то запхали ножика в бука.
– Як хтось iз нас загине, то кров з ножа закапае.
І рушив принц далi на лови, але незабаром заблукав i потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тiй горi три панни ходять, одна мае убрання золоте, друга дiамантове, третя срiбне. Тотi панни увидiли його, i найстарша повiдае:
– Он принц, котра би пiшла за того принца?
– Я не пiду, – вiдказуе середуща.
– І я не пiду, – каже старша.
А наймолодша повiдае:
– А я пiду.
Кинула хустку через море, вiн ся хустку вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попiд боки i ходять собi по склянiй горi. Вiн дуже засумував на тiй горi, а вона йому почала говорити:
– Чого ти собi сумуеш?
– Сумую собi, що я з свого краю пiшов, а не знаю, де вiн е, в котрiм боцi.
– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поiдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисцi, коли моя мати за тебе оповiдала, що ти будеш мiй.
Привела його до своiх палацiв, там палаци були такi великi, що три днi ходив, поки тотi палати обiйшов. Як обiйшов, так вийшла ii мати:
– Вiтай, королевичу, як ся маеш? Я стiльки лiт на тебе чекала, аби я тут тебе дiстала.
А йому тота панна велiла повiсти:
– Заскоро мене вiтаеш, завтра вранцi будеш вiтати о дев'ятiй годинi.
Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильноi, дала йому пити:
– Пий, аби завтра о дев'ятiй годинi, як ся буде вiтати з тобою, вiдразу ii стяв, бо вона би тебе згубила.
А вранцi панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопiв не могло ii пiдняти, а вiн як ся тоi води напив i ту шаблю взяв, то ту бабу зараз iзтяв. Тамка зараз весiлля з тою принцесою зробив, а пiсля того сiли в карету i поiхали туди, де воячок був. Приiжджають, а з ножика кров капае.
– Ого! Вже мiй товариш не живе, – повiдае своiй жiнцi.
– Не переживай, якби я знала, де вiн похований, то врятую, бо маю воду цiлющу i живущу i зможу його оживити.
А воячка його рiдна жона забила, бо змовилася з мiнiстром i вже з мiнiстром жила.
От принц iз своею дружиною приiхали до того мiста i питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, вiдкопав тiло його, принцеса взяла води цiлющоi i живущоi, зараз його оживила. А принц з лютостi великоi вихопив шаблю, влетiв зараз у палац того мiнiстра i тоту принцесу зрадливу стяв.
А воячка забрали вони iз собою на скляну гору, i воячок середущу панну собi за жiнку взяв, i так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цiлющу i живущу, i дужу.
Казки в запису Івана Наумовича
Чорт наймитом
В одному селi був один дуже богобiйний i милосердний чоловiк, що не минув нiколи бiдного, щоби ему не подати грошика, а крiм того кождого дня ставив перед хатою на столi миску страви, для переходячих голодних. Тогди ходив iще Господь Ісус Христос по свiтi, а ходив также собi i чорт, дух святий при нас грiшних, щоби собi де яку людську душу для пекла придбати. Набiгавшися одного дня по кiлькох селах, а не найшовши для себе нiчого, чорт так дуже приголоднiв, що прийшовши пiд хату того богобiйного чоловiка, осмiлився зайти на подвiр'я, сiв за стiл до миски зi стравою i виiв все дочиста, i еще вилизав, хоть i добре о тiм знав, що то страва для бiдних.
А тодiшнiми часами чорти еще не були такi лихi, як теперiшнi, то як перевiдав о тiм iх старший Люципер, що вiн страву для бiдних виiв, то дуже тим розсердився. І звелiв, коли б той до пекла повернув, заперти перед ним дверi, i осудив его, щоби три роки був на свiтi, за покуту, i щоби до пекла не смiв повертати.
Тодiшнiми часами було дуже лихо на свiтi з тою панщиною. Пани мучили нарiд гiрш тоi нiмоi худоби, так що люди дуже бiднi були. Перекинувся чорт у наймита, приходить до одного чоловiка, проситься на службу.
– Нащо менi наймита, – каже чоловiк, – я сам не маю що iсти.
– Якби був до коней, – каже чорт.
– Е, – каже чоловiк, – якi то моi конi, лиш шкура та кости. Пасти нема чим, нема як собi нi хлiба, нi пашi зiбрати, вiд понедiлка до суботи женуть отамани на панщину а в недiлю набирай горiвки iз гуральнi та вези. Сiно зогнило, ячмiнь зрiс, солома почорнiла, не знати чим буде зимувати. Нащо менi наймита? Йде до другого, i другий таке саме каже, i третiй, i десятий. Аж прийшов до одного, що нiби був луччим господарем, та часто занепадав на дихавицю. І вiн ему каже:
– Ну, правда, менi би наймит здався, що ж, коли я сам не маю що iсти.
– Е, приймiть, приймiть мене, – проситься диявол, – якось ми пережив имея.
– Ну, – каже господар, – останься при менi, но вiдай, не довго будеш, втечеш сам.
Як став чорт на службу, то за кiлька дней коники того господаря стали, як кати. На панщинi робив за двох i всего господарства доглянув, а до якоi роботи став, то все ему якби горiло пiд руками. Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що нiхто-би не був i повiрив, що це той самий господар. На гумнi наложив чорт стiжкiв, худiбка примножилася, будiвлi пооправляв i статки поробив складнi та краснi, що то аж пановi в очi впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав бiльшоi утiхи, як докучати своiм пiдданим.
Приходить раз отаман, кличе господаря до двору. Господар йде, паде пановi до нiг, а пан повiдае:
– Менi казали, що ти, хаме, тепер такi конi маеш, що еще луччi, як моi. Чуеш, завтра рано щоби-сь менi тую скалу з гори цiлу, як е, сюди на подвiр'я привiз. А нi, то дiстанеш батоги!
Господар упав пановi до нiг, нiчого i не каже, йде додому та й плаче:
– Як же я перевезу таку скалу? Де такий, щоби ii на вiз вложив, та якого воза i яких коней би до того потреба?
Прийшов додому заплаканий, а чорт-наймит питае його:
– Що ви, пане господарю, такi сумнi?
– Ой, бiда, так а так, – розказуе ему все, як ему пан казав.
– Е, – каже наймит, – не журiться, якось то буде.
