скачать книгу бесплатно
– Єсть, товаришу Марат! – розсмiявся Павлик.
– Ось так краще. А енергiю ми видобуваемо з океану. Де зупинимось, там i витягуемо, висмоктуемо ii.
– Як же це так? – здивовано запитав Павлик. – Електрику? З води?
– Так. Електрику. І з води, – втiшався з справленого ефекту Марат. – Ти про термоелементи чув?
– Трохи… – нерiшуче вiдповiв Павлик, – коли проходив у школi фiзику… про електрику.
– Ну, то згадай. Термоелемент – це прилад, що складаеться з двох спаяних мiж собою на кiнцях дротинок або пластинок яких-небудь рiзних, але певних металiв чи сплавiв, наприклад мiдi i константану, платини i сплава платини з радiем. В таких приладах при пiдiгрiваннi або охолодженнi одного спаю виникае електричний струм. І чим бiльша рiзниця температур мiж обома спаями, тим бiльшоi напруги одержуемо струм. Ну так ось, Павлику, до останнього часу всi термоелементи, з яких би металiв вони не виготовлялися, давали дуже мiзернi напруги – приблизно одну десяту вольта на кожний градус рiзницi в температурi. Але недавно наш Електротехнiчний iнститут винайшов такi сплави, якi здатнi вiддавати в тисячу разiв бiльшi напруги. А наш Крепiн вигадав, як одержувати вiд цих нових термоелементiв струм бiльшоi сили i використовувати його в пiдводному човнi для добування електричноi енергii в будь-якiй кiлькостi i коли завгодно. Скворешня поставив спорожнену тарiлку на рухомий круг в центрi столу, круг сковзнув разом з нею кудись вниз i через хвилину знову з'явився, несучи на собi тарiлку з другою стравою. Павлик зробив так само, як Скворешня, з неприхованою цiкавiстю стежачи за тим, як з'являються новi страви. Але Марат, сiвши на свого коника, забув про iжу i навiть вiдклав ложку вбiк.
– Розумiеш? – вiв далi Марат, жваво жестикулюючи. – Ти тiльки зрозумiй цю генiальну iдею! З цих нових сплавiв Крепiн зробив п'ятдесят довгих дротинок i спаяв iх попарно на кiнцях, якнайдужче розплющивши спаянi кiнцi. Потiм вiн з'еднав усi одержанi елементи – термопари – в один трос з однiею спiльною iзоляцiею, а на кiнцях тросу влаштував приймач, схожий на головку гриба. Коли нагрiвався один приймач так, що вiн був теплiший за iнший тiльки на двадцять градусiв, то утворювався струм величезноi напруги i сили. Ти розумiеш, що це значить? – кричав вiн, пiднявши вгору палець.
– Це значить, що ти залишишся без другоi страви, кацо! – почувся з протилежного кутка iдальнi насмiшкуватий голос зоолога.
Всi засмiялися. Марат знiтився, пригладив машинально чубчик на тiм'i i енергiйно взявся до супу. Все ж вiн встигав мiж кожними двома ложками тихо продовжувати розмову.
– Ти розумiеш, Павлику, кожен трос з термоелементами, або термоелектрична трос-батарея, як у нас ii називають, перетворилася на справжню електростанцiю потужнiстю в двадцять п'ять тисяч кiловат! Двадцять п'ять тисяч кiловат! – голосно шепотiв вiн, розплiскуючи суп з ложки. – А у нас iх три! Три станцii загальною потужнiстю в сiмдесят п'ять тисяч кiловат! iх вистачило б для великого мiста з його трамваями, заводами, електричним освiтленням.
– Чекай, чекай, Марате! – захопившись його хвилю-еанням, також шепотiв Павлик. – Але як же тут нагрiвають цi троси? Треба ж одержати рiзницю… Ну, ти зараз говорив про рiзницю температур мiж кiнцями тросу…
Марат знову поклав ложку на край тарiлки i вiдкинувся на спинку стiльця.
– Як! Невже ти ще не розумiеш? Адже всяке море е топкою для наших електростанцiй.
– Топкою?! Що ти говориш, Марате! Якою топкою?
– Господи боже мiй! Пробачте, помилка… Ти ж повинен, Павлику, знати, що в усiх морях i океанах температура на глибинi близько трьох-чотирьох тисяч метрiв завжди дорiвнюе примiрно одному-двом градусам тепла, а бiля поверхнi вона майже завжди i скрiзь значно вища нуля. В тропiках температура поверхневих шарiв води досягае навiть двадцяти шести – двадцяти семи градусiв. Ось тобi рiзниця температур, яка потрiбна нашим електростанцiям. Пiдводний човен випускае плавучий буй, прикрiплений до верхнього спаю-приймача трос-батареi. Буй пiдiймаеться майже до поверхнi океану, i спай нагрiваеться там до певноi температури. А нижнiй спай пiдводний човен випускае з вантажем на глибину до трьох-чотирьох тисяч метрiв, i цей спай охолоджуеться там майже до нуля. Тодi в трос-батареi виникае електричний струм, яким заряджаються акумулятори в пiдводних човнах. Зрозумiв?
І Марат накинувся на свiй захололий суп.
Роздiл VII
ПІДВОДНИЙ ЧОВЕН «ПІОНЕР»
В таких запальних розмовах з Маратом i в тихих, але не менше жвавих та цiкавих розмовах з iншими спецiалiстами пiдводного човна Павлик дiзнався в загальних рисах про все, що становило головну особливiсть цього незвичайного корабля.
«Пiонер» вiльно володiв морськими просторами, мiг опускатися на будь-якi глибини, не боячись бути роздавленим кiлометровими товщами води, мiг перетинати океани вздовж i впоперек, не заходячи в порти i бази, не почуваючи в них потреби, його единою базою був безмежний Свiтовий океан з усiма його невичерпними запасами енергii i iжi.
Корпус «Пiонера» був збудований з нового сплава, лише недавно винайденого радянськими металургами. Як вiдомо, сплави, тобто сумiшi з рiзних металiв, набувають часто нових, зовсiм несподiваних властивостей. Наприклад, алюмiнiй – дуже легкий i м'який метал. Але якщо його сплавити з мiзерними кiлькостями мiдi, марганцю i магнiю, то одержаний сплав (дуралюмiн) набувае твердостi сталi, зберiгаючи при цьому легкiсть алюмiнiю. Завдяки саме цим якостям – легкостi i твердостi – дуралюмiн широко застосовуеться в будiвництвi лiтакiв i дирижаблiв.
У складний рецепт нового сплава радянськi металурги ввели кiлька рiдкiсних елементiв у зовсiм нових комбiнацiях i кiлькостях. Одержаний сплав виявився настiльки легким, мiцним i, найголовнiше, таким дешевим, а конструкцiя корпусу пiдводного човна – настiльки дотепною i вдалою, що «Пiонер» дiстав здатнiсть витримувати тиск понад тисячу атмосфер. І не тодi, як найкращi сучаснi пiдводнi човни через ненадiйнiсть матерiалу i недосконалiсть конструкцii могли занурюватися не глибше як на двiстi-триста метрiв, витримуючи при цьому тиск лише в двадцять-тридцять атмосфер.
Ще чудовiшим виявився застосований Крепiним спосiб добування з океану електричноi енергii з допомогою термоелементiв, а також способи нагромадження i використання цiеi енергii для руху i озброення пiдводного човна.
Струм iз термоелектричних трос-батарей надходив в акумулятори. Але це не були тi громiздкi, важкi, малоемкi акумулятори, якими доводилось користуватися звичайним пiдводним човнам i якi здатнi були нагромаджувати в собi електричну енергiю не бiльше нiж на двадцять-тридцять годин пiдводного плавання. Три батареi з нових акумуляторiв – маленьких, легких, що мали величезну емкiсть, – повнiстю зарядженi, забезпечували «Пiонеровi» освiтлення, опалення, рухову силу i ще деякi технiчнi потреби для безперервного п'ятнадцятиденного переходу в пiдводному станi. Лише пiсля цього строку в акумуляторних батареях використовувався весь запас електричноi енергii, i вони потребували новоi зарядки. Для цього пiдводний човен повинен був зупинятися i пускати в хiд своi трос-батареi.
Цi акумулятори були блискучим досягненням вiдомого Московського iнституту фiзичних проблем, який давно вже заслужив свiтову славу своiми працями в галузi низьких температур, що наближаються до абсолютного нуля ( – 273°С). Однiею з найважливiших проблем, над якими працював iнститут, було явище електричноi надпровiдностi при низьких температурах, вiдкрите ще в 1911 роцi голландським ученим Камерлiнг-Оннесом.
Явище надпровiдностi полягае в тому, що багато металiв, сплавiв i хiмiчних сполук металiв при певнiй для кожного з них температурi поблизу абсолютного нуля раптом втрачають здатнiсть опору електричному струмовi, який пропускають через них. Струм проходить в них, не гублячи у виглядi тепла частини своеi енергii, яка звичайно витрачаеться на переборення опору провiдника. Завдяки цьому в замкнутому кiльцi з свинцевого, наприклад, дроту, розташованому в рiдкому гелii, температура якого дорiвнюе мiнус 271,9° С, електричний струм зберiгаеться протягом кiлькох дiб.
Інститутовi фiзичних проблем пiсля тривалих i наполегливих шукань пощастило знайти такий сплав металу, який при температурi, вiддаленiй вiд абсолютного нуля лише двома сотнями градусiв, перетворювався в надпровiдник з надзвичайно великою енергоемкiстю i тривалим часом релаксацii, тобто часом збереження струму пiсля припинення дii електрорушiйноi сили.
Інститут, за пропозицiею урядових органiв, створив для пiдводного човна Крепiна крихiтнi легкi акумулятори, якi могли нагромаджувати величезнi запаси електроенергii, довго зберiгати iх i в мiру потреби вiддавати.
Однак над усе вражала величезна, нечувана швидкiсть, яку «Пiонер» здатний був розвивати пiд водою. Тодi як сучаснi пiдводнi човни звичайного типу в пiдводному плаваннi не могли досягати швидкостi бiльшоi за двадцять вузлiв, «Пiонер» легко робив по вiсiмдесят вузлiв, тобто стiльки, скiльки робили найшвидшi надводнi катери – торпедоносцi i «мисливцi» за пiдводними човнами.
Як же Крепiну пощастило добитися такоi нечуваноi швидкостi при величезному опорi, який чинить вода кораблевi, особливо при пiдводному плаваннi?
Вiдомо, що найкращi пiдводнi плавцi – риби, кити i головоногi. Протягом сотень мiльйонiв рокiв мiльйонами поколiнь в безперервнiй боротьбi за iснування вони пристосувалися до водяного середовища. Перемагали, виживали i лишали потомство лише тi, якi були краще озброенi i швидше рухалися в своiй рiднiй стихii. Внаслiдок цього iхнi тiла набули форм, якi найкраще забезпечують швидкiсть руху при найменшiй затратi сил. Це – форма торпеди i форма висячоi краплини рiдини з опуклiстю попереду i потоншенням до заднього кiнця. Обидвi цi форми мають найбiльший дiаметр у першiй третинi своеi передньоi частини. Незважаючи на це, вже давно було доведено, що саме вони чинять найменший опiр оточуючому середовищу – водi або повiтрю – пiд час руху. Струменi води чи повiтря плавно обтiкають такi форми i так само плавно зливаються позаду, не утворюючи там засмоктуючих вихорiв.
Інженер Крепiн вiдмовився вiд звичайноi гостроносоi форми корпусу пiдводного човна i надав своему «Пiонеровi» форми кашалота, оскiльки з розрахункiв конструктора виходило, що, незважаючи на величезнi розмiри i вагу, кашалот витрачае на рух кожного квадратного метра своеi поверхнi менше сил, нiж будь-який iнший житель вод.
Далi, всiм уже давно вiдоме велике значення слизу, що вкривае тiло майже всiх водних органiзмiв, особливо таких, якi не сидять на мiсцi, а швидко рухаються. І, справдi, слиз дуже зменшуе тертя i опiр води пiд час руху. Крепiна захопила думка збiльшити швидкiсть руху «Пiонера», вкривши його корпус чим-небудь подiбним до слизу. Проте, коли б i пощастило вкрити поверхню «Пiонера» штучним слизом, вiн однаково безперервно змивався б водою. Пiсля тривалих шукань Крепiн знайшов зовсiм несподiваний вихiд, У тих випадках, коли необхiдно було досягти особливо великих швидкостей, вiн оточував корпус «Пiонера» замiсть слизу шаром гарячоi пари. Користуючись своiми невичерпними запасами електроенергii, «Пiонер» з ii допомогою нагрiвав увесь зовнiшнiй корпус пiдводного човна до температури в двi тисячi градусiв. При такiй температурi невеликий шар оточуючоi води миттю перетворювався на пару. Внаслiдок швидкого руху пiдводного човна все новi й новi шари води стикалися з його розжареною поверхнею, безперервно створюючи навколо нього суцiльну газоподiбну оболонку. Завдяки цьому усувалось тертя води i виникало тертя в газоподiбному середовищi, щiльнiсть якого, правда, була бiльшою, нiж щiльнiсть атмосферного повiтря, але в багато разiв меншою за щiльнiсть води. Пара, яка утворювалась навколо пiдводного човна, як тiльки вiн вiддалявся вiд попереднього мiсця, зараз же охолоджувалась пiд впливом навколишньоi низькоi температури i перетворювалася знову на воду; бульбашки не досягали поверхнi.
Нарештi, iнженер Крепiн вирiшив вiдмовитися вiд гвинтiв. Тiльки ракета, за твердим переконанням Крепiна, могла дати можливiсть використати повною мiрою i величезну потужнiсть електростанцiй човна i колосальну мiцнiсть та жаротривкiсть металу, з якого збудований був «Пiонер». Здавалося б, у такому щiльному середовищi, як вода, найменше можна було чекати появи природних реактивних двигунiв. Тимчасом давно вже вiдомо, що деякi воднi органiзми, такi, наприклад, чудовi плаЕцi, як головоногi, чудово користуються цим способом руху, втягуючи воду в своi воронки спереду по руху i потiм сильним стисненням викидаючи ii звiдти назад.
Але для реактивного руху потрiбно дуже багато пального, здатного пiд час згоряння видiляти величезну кiлькiсть руховоi енергii. Звiдки ж «Пiонер» мiг одержувати це пальне i як вiн зберiгав його запаси, мабуть дуже значнi, судячи з тривалостi безперервного плавання, на яку вiн був здатний? І тут, як у багатьох iнших випадках, конструкторовi «Пiонера» допомiг все той самий Свiтовий океан, з його невичерпними ресурсами, з величезними, невикористаними ще можливостями.
Океан повинен був дати «Пiонеру» в необмеженiй кiлькостi гримучий газ, страшна сила вибухiв якого досить вiдома.
Щоб одержати цей газ, необхiдно мати в своему розпорядженнi два гази – водень i кисень, саме тi, якi, сполучившись, утворюють воду. Добувати iх можна рiзними способами, але найпростiший – це розклад води шляхом електролiзу. Для цього в посудину з пiдкисленою водою опускають два електроди, з'еднанi з джерелом електричного струму. Коли крiзь воду пропускають електричний струм, то на одному електродi – анодi – з води видiляеться i скупчуеться у виглядi бульбашок кисень, а на другому – катодi – водень. Обидва гази по трубах переходять в окремi сховища. Якщо потiм випустити iх, змiшавши в певних кiлькостях, то виходить гримучий газ.
Досить пропустити крiзь цей газ електричну iскру, щоб стався вибух. Для одержання реактивного руху цi вибухи треба робити в спецiальнiй камерi, розмiщенiй позаду корабля чи ракети. Камера ця повинна мати зовнiшнiй вихiдний отвiр, який розширюеться в дюзу (розтруб). Коли в камерi вiдбуваеться вибух, пара, що при цьому утворюеться, намагаеться вирватися з неi i з величезною силою б'е у всi боки. Але на заднiй сторонi камери водяна пара мае вихiд – дюзу, а в переднiй цього виходу немае, i вся сила вибуху, спрямована в цей бiк, кидае ракету чи пiдводний човен уперед.
Швидко слiдуючи один за одним, цi вибухи дають пiдводному човновi все бiльш наростаючу швидкiсть.
Внаслiдок вибухiв гримучого газу з водяноi пари утворюеться вода, яка тут же безслiдно i повнiстю зливаеться з навколишньою водою. Щождо шуму i гуркоту вiд вибухiв, то вони поглинаються акустичними глушителями.
Але, розвиваючи такi нечуванi швидкостi в далеко ще не вивчених, не дослiджених глибинах, човен рискував налетiти на захованi там скелi, рифи, мiлини, ще дуже багато з яких, безперечно, не вiдзначенi навiть на найкращих картах i в найкращих лоцiях свiту. На такому пiдводному кораблi не можна було плавати наослiп. Встановленi на носi i по боках пiдводного човна надзвичайно сильнi прожектори, потужнiстю в кiлька мiльярдiв свiчок, проникали в чорнi простори глибин на пiвкiлометра, але розрiзняти щось на такiй вiдстанi i при такiй швидкостi руху було неможливо. Крiм того, таке сильне освiтлення могло б видати вороговi вiйськовий пiдводний корабель, головною зброею якого е скритнiсть руху i раптовiсть появи. Треба було знайти для «Пiонера» сильнi i зiркi очi, якi далеко проникали б у морок глибин i вчасно повiдомляли про небезпеки i перепони, що виникають на шляху. Цими очима стали вуха, якими обладнав Крепiн свiй пiдводний човен.
Ехолот давно вже застосовувався на пiдводних i надводних суднах всiх краiн. Вiн оснований на тому, що звук поширюеться не тiльки в повiтрi, але ще краще i швидше у водi. Якщо у повiтрi звуковi хвилi поширюються з швидкiстю триста тридцять метрiв за секунду, то у водi ця швидкiсть дорiвнюе тисячi п'ятистам метрiв за секунду. Звук поширюеться вiд свого джерела сферичними хвилями в усiх напрямах, а, зустрiвшись з перепоною, вiн вiдбиваеться вiд неi i повертаеться назад. Використовуючи цю властивiсть звукових хвиль, придумали такi прилади, з допомогою яких насамперед почали вимiрювати глибини дна морiв i океанiв. З одного боку судна пiд водою вибухом чи ударом дзвона створювали звук i засiкали час. Звуковi хвилi досягали дна, вiдбивалися вiд нього i поверталися до судна. Там, з другого борту, прикрiплювався апарат, який сприймав цей вiдбитий звук i вiдзначав час, коли цей звук був ним прийнятий. Оскiльки звук вiд судна до дна i вiд дна до судна проходить за однаковий час, то досить було знати час, що минув вiд вибуху до моменту сприйняття приймачем вiдбитого звуку, щоб визначити, скiльки секунд i, отже, скiльки метрiв звук пройшов до дна. Потiм з'явилися ехолоти, якi автоматично, самi, показували на особливiй шкалi глибину в метрах i позбавляли людину рiзних вирахувань i пiдрахункiв. Дiючи безперервно, посилаючи у воду звуки i сприймаючи iх вiдбиття, такi ехолоти самi вiдмiчали, записували i показували на паперi або на екранi особливою лiнiею рельеф дна, над яким проходив корабель. Нарештi, з'явилися ультразвуковi ехолоти, як, наприклад, випромiнювач Ланжевена.
Висота всякого звуку залежить вiд частоти коливань, в якi джерело звуку приводить частинки передаючого середовища – повiтря, води чи твердих тiл, а через них i барабанну перетинку в людському вусi. Людське вухо може сприйняти у виглядi звуку лише тi коливання, якi вiдбуваються з частотою вiд шiстнадцяти до двадцяти тисяч раз на секунду. Це – низьке гудiння i високий, тонкий комариний писк. Вище за двадцять тисяч коливань починаються вже ультразвуки. Ультразвуки людське вухо уже не може сприйняти.
Джерелом ультразвукових коливань е пластинка гiрського кришталю або п'езокварцу. Якщо-опустити таку пластинку, затиснуту мiж металевими електродами, в рiдину i подiяти на неi з допомогою радiопередавача, то вона починае часто i швидко коливатися, i це коливання передаеться навколишнiй рiдинi. Чим бiльша частота коливань пластинки, тим вищий ультразвук.
Ультразвуки мають двi дуже важливi особливостi. По-перше, iх можна посилати не кулястими, сферичними хвилями в усi боки, а тонким спрямованим в будь-який бiк променем. По-друге, як було вiдомо ще з дослiдiв Вуда i Лумiса, деякi твариннi органiзми, як жаби, дрiбнi риби, пуголовки, морськi раковиднi, потрапивши в ультразвукове поле, гинуть, а деякi твердi тiла, як лiд, розрихлюються, руйнуються.
Інженер Крепiн використав обидвi цi особливостi ультразвукiв, щоб дати своему пiдводному човновi зiр, слух i нищiвну зброю в боротьбi з живою i мертвою природою.
Разом iз своiм другом, ученим i винахiдником Власьевим, професором Московського iнституту по вивченню коливань високоi частоти, вiн побудував апарат, який давав до кiлькох сот мiльйонiв коливань за секунду. Вони винайшли методи одержання таких потужних коливань, що пучок ультразвукових хвиль, якi випускае iхнiй апарат, пронизував водянi простори на вiдстань до двадцяти кiлометрiв. Цi апарати разом з самописними приймачами Крепiн установив на носi, на спинi, з бокiв i в кiлi «Пiонера», давши йому таким чином вуха, яких не мае жодна жива iстота в свiтi.
Але на цьому Крепiн i Власьев не заспокоiлись. Вони пiшли далi i перетворили цi вуха одночасно i в очi свого корабля.
Ультразвуковi променi, що випускаються iхнiм апаратом, вiдбивалися зустрiчними перепонами не з однаковою силою, а вiдповiдно до зовнiшньоi форми цих перепон. Тому ультразвуковий промiнь повертався вже змiненим. Винахiдники влаштували приймальну мембрану з тисячi мiкроскопiчних мембран. Кожна з них вiбрувала вiдповiдно до сили тiльки того пучечка ультразвукового променя, що повернувся, який падав саме на неi.
З допомогою складного приладу, що перетворюе звукову енергiю в свiтлову, кожен пучок променiв давав на екранi центрального поста пiдводного човна зображення тiеi частини зустрiнутоi перепони, вiд якоi вiн вiдбився. Тисячi таких зображень вiд усiх мiкроскопiчних мембран зливалися в одне цiле i давали в результатi зовнiшню форму предмета. Такi ультразвуковi «прожектори» були розташованi з усiх бокiв по корпусу пiдводного корабля i безперервно посилали на круговий екран центрального поста зображення всього, що зустрiчалося попереду i довкола в радiусi двадцяти кiлометрiв.
Можна було б збудувати такий прожектор, використавши звуки звичайноi, чутноi частоти. Але звичайнi звуки, поширюючись по водi в усiх напрямах, мiг почути будь-який корабель, обладнаний найпростiшим гiдрофоном. Цього, звiсно, нi в якому разi не можна було допустити. Тимчасом для ультразвукових прожекторiв «Пiонера» з величезного дiапазона коливань – вiд двадцяти тисяч до кiлькох сот мiльйонiв за секунду – i iх сили можна було пiдiбрати таку комбiнацiю, яку знайти i розкрити для стороннього було б майже нездiйсненним завданням. А якщо навiть кому-небудь i вдалося б розгадати цю таемницю, то в нього не було б апаратiв, здатних приймати ультразвуки такоi великоi частоти i такоi незвичайноi потужностi. Цi приймачi i випромiнювачi були останнiм винаходом Крепiна i Власьева, i iхня таемниця належала великiй краiнi соцiалiзму, батькiвщинi винахiдникiв.
Цi ж ультразвуковi променi iнженер Крепiн застосував як нову зброю для боротьби з живою i мертвою природою. Тут йому допомiг вiдомий зоолог i бiолог професор Лордкiпанiдзе, який давно працював в Інститутi експериментальноi медицини над проблемами використання ультразвукових коливань в бiологii i медицинi. Використавши вже готовий випромiнювач Крепiна, професор Лордкiпанiдзе сконструював ультразвукову гармату i невеликий ультразвуковий пiстолет, якi при рiзних, точно визначених коливаннях здатнi були убивчо дiяти на будь-яку живу тканину i руйнувати бiльшiсть вiдомих металiв i мiнералiв.
Завдяки ультразвуковим променям, випущеним гарматою чи пiстолетом, клiтинки живоi iстоти набували таких швидких коливань, що розривалися на частини, а молекули металiв i мiнералiв розпадались на атоми, розрих-лялися i руйнувалися.
У той час як Крепiн, Власьев, Лордкiпанiдзе i ряд працiвникiв, що помагали iм, закiнчували вже побудову перших своiх ультразвукових апаратiв, оборонна промисловiсть Радянського Союзу запропонувала Крепiну звернути увагу на нове вiдкриття радянського ученого-винахiдника Блейхмана в галузi iнфрачервоних, або невидимих, теплових променiв.
Невидимi тепловi променi бiльшоi чи меншоi iнтенсивностi випускаються всяким нагрiтим тiлом – сонцем, гарячим утюгом, житловим будинком, теплокровною твариною, деревами i навiть рибами. З допомогою особливоi апаратури iнфрачервоне фотографування давно й широко застосовували в нiчний час, пiд час густого туману, в сиру, дощову погоду. Пiднявшись вночi на лiтаку на висоту п'ять-шiсть тисяч метрiв, можна було робити знiмки з вiдстанi п'ятисот-шестисот кiлометрiв, використовуючи не тiльки тепло, часом незначне, яке дають наземнi речi, але й рiзницю мiж iхньою температурою i температурою навколишнього середовища. Вже були вiдомi iнфрачервонi бiноклi, якими можна було користуватися вночi, пiд час густого туману i в дощ.
Але до праць Блейхмана здавалося нерозв'язаним завдання – перехопити у водяному середовищi i перетворити на видиме зображення тi часто незначнi по силi iнфрачервонi тепловi променi, якi пускають у цьому середовищi його мешканцi i рiзнi предмети.
Температура водяних тварин звичайно дуже мало перевищуе температуру води, що iх оточуе. Лише водянi теплокровнi ссавцi, наприклад кити, кашалоти, дельфiни, тюленi, моржi, ламантини, якi колись перейшли жити з сушi у водяне середовище, зберiгають високу температуру тiла завдяки своiм зовнiшнiм покровам – товстiй шкiрi i товстим шарам пiдшкiрного жиру. Іншi водянi тварини – молюски, морськi зорi, раки, краби, черепахи, риби – майже все тепло, яке вони розвивають внаслiдок своеi м'язовоi роботи i обмiну речовин, втрачають, вiддаючи його навколишнiй водi. Але все-таки це тепло вони вiддають водi не повнiстю. Невелика частина його, – яка iнодi вимiрюеться цiлими градусами, а iнодi не перевищуе сотих долей градуса, – все ж лишаеться в iхньому тiлi.
Для кращих наземних iнфрачервоних фотоапаратiв не становило вже великих труднощiв уловлювати в повiтрi навiть на значнiй вiдстанi мiзернi випромiнювання дуже слабо нагрiтих тiл. Для пiдводного ж iнфрачервоного фотографування найважчим було те, що тепловi променi, потрапляючи у водяне середовище, майже цiлком жадiбно поглиналися або вiдбивалися ним. І все ж апаратура Блейхмана була такою чутливою, що могла уловлювати тi майже невiдчутнi для найточнiших приладiв iнфрачервонi променi, Якi ще залишалися у водi. Правда, уловлювати iх цi прилади могли поки що лише на вiдстанi якихось п'ятисот метрiв вiд джерела випромiнювання. В той же час апаратура Блейхмана була здатна при переходi з водяного середовища в повiтряне дiяти, як найкраща наземна установка. Ця апаратура разом з тим була дуже портативною.
Крепiн з великою радiстю прийняв пропозицiю працiвникiв оборонноi промисловостi. Вiн цiлком оцiнив винахiд Блейхмана. За короткий час Крепiн разом з Блейхманом сконструювали невеликий ракетний снаряд, який мiг з допомогою певного запасу стиснутих водню i кисню рухатися подiбно до пiдводного човна i з його ж швидкiстю. В цей снаряд, схожий на товстий пiвтораметровий огiрок, були вмонтованi апарати Блейхмана з таким розрахунком, щоб iх об'ективи були розсiянi по всiй поверхнi снаряда i могли ловити тепловi променi з усiх бокiв.
Для пiдiймання в повiтря Крепiн обладнав цей снаряд крилами, якi могли висуватися з нього i розкриватися, як плавцi летючоi риби. Але справжню активнiсть i практичнiсть, справжне повноцiнне життя цьому снарядовi надавала радiотелемеханiка. З допомогою радiопередавача вахтовий начальник корабля мiг викидати снаряд з гнiзда в борту корабля i посилати далеко, до п'ятдесяти кiлометрiв вiд нього, на рекогносцировку; з допомогою радiо пускався в хiд автоматичний механiзм ракетного двигуна снаряда, здiйснювалося керування його рухами, маневрування, висування крил i пiдiймання в повiтря. По радiо все, що було помiчене фотоапаратами Блейхмана навколо снаряда на вiдстанi п'ятисот метрiв вiд нього, передавалося на екран центрального поста. Маючи постiйно поперед себе i особливо зверху, бiля поверхнi океану, два таких розвiдкових снаряди i кiлька резервних у своiх кла-дових, пiдводний човен мiг не боятися несподiваних зустрiчей i з ще бiльшою певнiстю прокладати собi шлях у темних глибинах океану.
Коли Павлик вперше опинився в центральному посту управлiння пiдводного човна, його вразила надзвичайно велика кiлькiсть найрiзноманiтнiших i дивовижних приладiв, апаратiв, механiзмiв, прикрiплених до круглих стiн, розмiщених на щитах, на пiдставках i тумбах. Круговий екран з молочного скла йшов широкою смугою вгорi по стiнах i, як купол, вкривав стелю примiщення. На ньому весь час змiнювалися тiнi риб i iнших жителiв океану, якi швидко сновигали навколо пiдводного човна. Навiть непроникна темрява глибин не могла заховати цi створiння вiд всевидящих очей «Пiонера».
Вахтовий командир мiг керувати звiдси роботою всiх найскладнiших механiзмiв i машин корабля; але всi механiзми i машини, взаемно зв'язанi в загальнiй роботi, були настiльки автоматизованi, що досить було дати iмпульс основному з них, щоб почали працювати всi допомiжнi. Якщо пiдводному човну необхiдно було опуститися на якусь певну глибину, то командировi досить було поставити стрiлку глибиномiра на цифру цiеi глибини, щоб автоматично почали працювати механiзми, якi прибирають з верхньоi площадки пiдводного човна поручнi; пiсля цього сам собою насувався обтiчний ковпак, зачинявся люк, вiдкривалися клапани вентиляцii i кiнгстони баластних цистерн, якi потiм самi закривалися якраз на заданiй глибинi. Контрольнi електричнi лампочки зеленого кольору загорялись, як тiльки починав працювати той чи iнший агрегат, машина чи механiзм, i продовжували горiти, поки робота була нормальною. Але при найменшiй несправностi зелена лампочка зараз же гасла i спалахувала червона – сигнал аварii. Проте жоднiй червонiй лампочцi з моменту пуску «Пiонера» на воду не довелося досi спалахнути; всi апарати i механiзми дiяли бездоганно точно i злагоджено.
При такiй автоматизацii механiзмiв пiдводного човна зрозумiло, що екiпаж його мiг бути дуже невеликий. Незважаючи на тисячу з лишком тонн водотоннажностi судна, весь екiпаж «Пiонера», якщо не рахувати членiв науковоi експедицii, складався лише з двадцяти чоловiк. Та зате майже всi вони були спецiалiстами високоi квалiфiкацii, досвiдченими пiдводниками, людьми випробуваноi мужностi, смiливими, винахiдливими i безмежно вiдданими своiй великiй вiтчизнi.
Роздiл VIII
КЛАПТИК ПАПЕРУ
Цой добре пам'ятае свое сiре, нерадiсне дитинство на околичнiй вулицi Гирина, в напiвзруйнованiй хатинi. Постiйний голод був вiрним супутником його дитячих рокiв.
Спогади про приниження, про вiчне раболiпство шевця-батька перед лихварем, хазяiном сусiдньоi крамнички, перед жандармом на розi вулицi, перед кожним японським солдатом, перед кожним автомобiлем, що iнодi з'являвся на цiй околицi, досi ще здiймали з глибини душi Цоя сором, гiркоту i гнiв. Бiдний кореець був нiкчемнiстю, прахом перед кожним мiцним черевиком з квадратним солдатським носком чи з нiжним лакованим верхом.
У дванадцять рокiв Цой потрапив до свого бездiтного дядька в радянський рисовий колгосп бiля озера Ханка, недалеко вiд Владивостока. Дядько усиновив його i влаштував у школу. Перший рiк Цой провiв у колгоспi, як у снi. Вiн усе боявся, що цей сон скiнчиться, щастя розвiеться, як дим, i вiн знову почуе стукiт батькового шевського молотка в темнiй, вологiй хатинi, i скарги матерi на дороговизну сойових бобiв, i голодний плач менших дiтей.
В колгоспнiй школi Цой швидко став одним з кращих учнiв. Коли хлопчик закiнчив школу, його вiдправили до Владивостока, щоб вiн там повчився i повернувся в колгосп агрономом. Але сталося по-iншому. Цой захопився хiмiею i морем. І ось вiн – хiмiк пiдводноi науковоi експедицii i секретар комсомольського осередку на пiдводному човнi – сидить зараз у червоному кутку «Пiонера» i грае в шашки з рожевощоким круглолицим Матвеевим, комсомольцем-водолазом. Справи у Матвеева поганi: одна шашка заперта, решта дуже далеко, i виручити ii навряд чи вдасться. Матвеев глибоко задумався, схилившись над дошкою. Цой також задумався, але зовсiм про iнше, його чорнi, з ледь скошеними повiками очi на темножовтому, довгому, чисто поголеному обличчi повiльно обводять всiх тих, що зiбралися у вiдсiцi червоного кутка.
Цой бачить веселi обличчя, твердi, упевненi очi, вiн чуе смiливий голос Марата, який запально, як завжди, спорить з океанографом Шелавiним. І навколо, час вiд часу, спокiйний смiх, спокiйний, безтурботний смiх.
Цоя в таких випадках часто охоплюе якесь дивне, тривожне почуття. Вiн стае тодi неспокiйним, кожна жилочка в ньому напружуеться, йому все здаеться, що вiн чогось недоглянув, щось пропустив, що треба ще щось перевiрити, оглянути, закрiпити гарненько. І йому хочеться тодi нагадувати всiм, всiм – друзям i товаришам, всiм навколишнiм, – нагадувати без кiнця, що не можна бути безпечними, бездумно-спокiйними i впевненими, нiби i немае бiльше небезпеки навколо, нiби немае вже жандармiв i лихварiв по той бiк кордону…
І ще йому в такi хвилини з особливою непереборною силою хочеться зробити своiй новiй батькiвщинi якийсь подарунок, принести iй в дар щось таке, що зробило б ii ще могутнiшою i неприступнiшою i одночасно хоч трохи заспокоiло б його самого…
Але сьогоднi, сидячи з Матвеевим за шашками, вiн несподiвано вiдчув, як радiсно i гаряче кров заливае йому щоки вiд думки, що вiн начебто натрапив уже на якусь чудову iдею, що його таемна, нiби нездiйсненна мрiя про подарунок починае набирати хоч i невиразних, але все ж реальних обрисiв.
«Коли б тiльки пощастило практично розробити цю iдею… – думав Цой в радiсному збудженнi. – Море… Величезний, неосяжний Свiтовий океан… Який вiн великий! Якi невичерпнi багатства вiн ховае в собi! Треба лише умiти взяти iх в нього».
Дзвiнкий голос комiсара вiдiрвав Цоя вiд цих думок:
– Матвеев! Цой! Закiнчуйте!
– Здавайся, Матвеев, однаково партiя програна. Час починати заняття.
Цой так заглибився в своi думки, що навiть не помiтив, як у червоному кутку зiбрався океанографiчний гурток, керiвником якого був Шелавiн. На навчання прийшли механiки Ромейко i Козирев, прибиральник Щербина, кок Бiлоголовий, водолаз Крутицький, препаратор Коро-льов, Марат Бронштейн – всi з зошитами i олiвцями. В цьому гуртку працював i Матвеев. Тому вiн заспiшив i, кинувши останнiй погляд на дошку, здав Цою партiю в явно безнадiйному станi. Вiн на хвилину вибiг з вiдсiку, швидко повернувся з товстим зошитом i усiвся за великим, накритим червоною скатеркою столом, навколо якого сидiли вже всi члени гуртка. Пiдiйшов до столу i Цой. Вiльного мiсця не було, i вiн влаштувався в одному крiслi з Павликом.
Вiд забинтованоi Павликовоi голови йшов тонкий, ледве помiтний запах йоду i ще якихось лiкiв, i Цою стало шкода хлопчика. Вiн обняв його за плечi, тепло пригорнув до себе, i так вони якийсь час спокiйно сидiли в глибинi м'якого крiсла, уважно слухаючи Шелавiна. Раптом Павлик стрепенувся.
– Цой, Цой! – збуджено зашепотiв хлопчик, дотяг-
шись до вуха свого приятеля. – Як жаль! Менi треба йти на перев'язку, я вже запiзнююсь. Ти менi потiм розкажи, Цой, про що зараз говоритиме Іван Степанович, Добре? А то Арсен Давидовим гнiватиметься на мене…
***
Пiсля шуму, гучних розмов i яскравого свiтла в червоному кутку Павлик, закрившii за собою дверi, одразу ж опинився в тишi i м'якому матовому свiтлi безлюдного коридора. Тьмяно поблискували лакованi стiни i перебiрки, попереду було видно перспективу вирiзних арок, по боках в кожному вiдсiку на дверях бiлiли емальованi дощечки з синiми написами.
Павлик пройшов уже два вiдсiки, коли попереду почулося клацання автоматичного замка дверей i потiм приглушене ритмiчне скрипiння взуття – важкi кроки великоi людини, що вiддалялася.
«Скворешня!» тепло подумав Павлик i пiшов швидше, щоб наздогнати свого друга, але зараз же подумав, що каюта Скворешнi розташована значно далi, отже, це хтось iнший.
Вдалинi, крiзь арки двох вiдсiкiв, пляма яскраво освiтленого знизу люка потемнiла. Хтось спускався в машинний вiддiл. Павлик глянув на дощечку дверей, якi його зацiкавили: «Головний механiк Федiр Михайлович Горелов». Чомусь вiдразу уповiльнились кроки i зникло бажання доганяти. Павлик опустив очi. На пiдлозi бiля дверей бiлiв маленький клаптик паперу. Вiн був зовсiм недоречний в цьому блискучому вiд чистоти коридорi, вiн рiзав очi Павликовi, який уже звик до зразкового порядку на пiдводному човнi. Павлик майже мимоволi нагнувся i пiдняв папiрець, щоб кинути його в перший же люк смiттепроводу. На папiрцi промайнули цифри, значки, уривки слiв, звичайних тут, на морському суднi: «…гассове море… точнi координати…» «А що таке «координати»? – подумав Павлик. – Треба буде запитати Цоя», – i продовжував читати: «…7° 46'36"» пiвн. широти i 5 …бина шiстсот п'ятдес… Червонi плями …цять шостого травня …чно вiсiмнадцять год… не забудьте гiдро… Кро…»
Хтось обережно взяв Павлика за лiкоть i нахилився над клаптиком паперу.
Павлик пiдняв очi. Над ним, зiгнувшись майже вдвое, стояв Горелов. Вiн був дуже блiдий. Довгi тонкi губа посiрiли, вигнулися в натягнутiй, мертвiй посмiшцi. В його глибоко запалих чорних очах стояв страх.
Сам не розумiючи чому, Павлик раптом вiдчув, як цей страх передався i йому. Не зводячи з Горелова пiднятих очей, вiн злякано промимрив:
– Це я тiльки що… тiльки що знайшов, Федоре Михайловичу.
Посмiшка зiйшла з обличчя Горелова. Вiн узяв клаптик iз рук Павлика, випрямився, глянув у папiрець i хрипло запитав:
– Де ж ти знайшов його, Павлику? А втiм, яка дрiбниця! Пробач, будь ласка, що я перешкодив тобi… Що за чортiвщина! Менi чомусь здалося, що я загубив один секретний папiр…
Вiн засунув пальцi у верхню кишеню свого кiтеля i витяг звiдти невеликий, акуратно складений аркуш паперу.
– А вiн – ось вiн! Лежить собi i помовчуе. Фу, як я злякався, Павлику! Адже ти знаеш, як у нас суворо з военними секретами… Спускаюся в люк, оглянувся i бачу – ти нагнувся бiля дверей моеi каюти, пiдняв папiрець i читаеш. У мене просто серце упало з переляку. Виявляеться, така дрiбничка!..
Вiн знову глянув на клаптик паперу, повертiв його мiж пальцями i розсмiявся.
– І до того ж, взагалi не мiй. Мабуть, хтось загубив, проходячи тут. Ну, ти не сердишся на мене, Павлику?
Страх ще ховався в широко розкритих Павликових очах, але вiн вiдповiв, ледь запинаючись:
– Нi… звичайно… Я тiльки дуже злякався… Ви так дивилися на мене… – І Павлик слабо посмiхнувся, боязко дивлячись знизу вгору на Горелова.
– Ну ось i добре! Помирилися, значить. Ти куди зараз прямуеш? Знаеш що? Я iду в електролiзний вiддiл. Ти там бував? Мабуть, нi. А там дуже цiкаво. Ходiмо зi мною. Я тобi все поясню.
Вiн недбало засунув клаптик паперу в кишеню, круто повернувся i закрокував по коридору. Павлик мовчки пiшов за ним.
