скачать книгу бесплатно
Прошу дозволу вiдправитися на розшуки хлопчика, а также прислати менi змiну на пункт.
– Гаразд, Скворешня, – почулася поспiшна вiдповiдь. – Негайно вирушайте на розшуки. Змiну пришлю, не чекайте на неi.
– Єсть, товаришу старший лейтенант!
Вiн схопие невелику лопатку, що лежала на грунтi, i швидко закидав кабель пiском. У цей час зоолог вiдкрив щиток управлiння на поясi i натиснув кнопку. З нижньоi частини горба на спинi висунувся товстий стержень, розкрився, як квiтка, i перетворився на невеликий гвинт. Одночасно розгорнулися металевi краги на ногах i перетворилися на площини горизонтального i вертикального рулiв. Зоолог пересунув важелець, гвинт швидко завертiвся, i учений, напiвлежачii i зiмкнувши ноги, понiсся вперед, розтинаючи шоломом воду i ступнями нiг керуючи рулями. Через хвилину, немов величезна торпеда, повз нього лронiсся Скворешня. Який не був стурбований i засмучений зоолог, вiн не мiг утриматися, щоб не вигукнути вiд захоплення, дивлячись на могутню постать Скворешнi, яка швидко мчала вперед.
– Який чудовий винахiд Крепiна! – прошепотiв вiн.
– Що ви сказали?
– Так, нiчого… – знiтився зоолог.
Йому здавалось непростимим думати зараз про щось iнше, окрiм Павлика.
– Швидше, Лорд! Швидше!
Зоолог порiвнявся з Скворешнею. Пересунувши ще на кiлька подiлок важiльцi i збiльшивши цим самим число обертiв гвинта, вони вже зовсiм в горизонтальному положеннi понеслися ще швидше.
Наляканi риби ледве встигали кидатися вбiк вiд цих дивовижних, незвичайних для пiдводного свiту створiнь. Невелика каракатиця на мить затрималась i зараз же розплющилась об плече зоолога. Випустивши густу чорнильну хмару, розпустивши в передсмертнiй агонii своi десять рук, вона опустилася на дно, крутячись у вирi, який утворився позаду зоолога. Кiлька довгих в'юнких угрiв потоком води були притягнутi до скафандра Скворешнi. Злякано крутячи гадючими головами з червонуватими оченятами, вони зсковзнули до його нiг i там були розрiзанi на кiлька частин гострими краями рулiв. Мелькнула невелика акула, кинулась було навперейми цим незвичайним створiнням, але зараз же, вигнувшись дугою, шугонула вгору, до свiтлих вод поверхнi.
Опустивши на гвинти запобiжнi решiтки, зоолог i Скворешня, як два важких снаряди, ввiрвалися в заростi велетенських саргассових водоростей, якi тяглися з дна до поверхнi. Корiння водоростей, яке неглибоко проникало в грунт i служило не для живлення рослини, а тiльки для ii прикрiплення до дна, легко вiдривалося пiд натиском скафандрiв. Наповненi повiтрям пухирцi, що сидiли, як виноградники, на золотистих стовбурах i бiля хвостикiв листкiв, безперервно лопались, повiтря з них виривалося, i вода, здавалось, кипiла по всьому шляху стрiмкого бiгу людей.
Закiнчились водоростi. За вiдкритою галявиною починалася коралова хаща.
– Де ж його тут шукати? – звернувся до зоолога Скворешня.
– З того боку.
Зменшивши швидкiсть, вони зробили кiлька зигзагiв по околицi коралових заростей, напружено вглядаючись у густе сплетiння яскравих, сповнених життям кущiв i гiлок. Павлика не було видно. Вони спустилися нижче, пронеслися над хащею, майже зачiпаючи вершечки, зриваючи зi скель нiжнi квiтучi кораловi гiлочки, пухирчастi гiрлянди водоростей.
– Павлику! Павлику! Де ти?
– Вiдповiдай, бiчо! Ми тут.
Раптом Скворешня круто повернувся кругом себе, пiрнув униз головою до пiднiжжя високоi кораловоi колони i вигукнув:
– Ось вiн! Лежить! Сюди, Лорд! Сюди! Який жах! Дивiться, з ким йому довелося битися.
Приголомшений зоолог, давши гвинтовi заднiй хiд, упав на дно i кiлька секунд стояв нерухомо.
– Меч-риба! – вигукнув вiн нарештi, кидаючись на колiна перед Павликом, що лежав на пiску.
Величезна, не менше трьох метрiв завдовжки, риба з струнким i могутнiм тiлом, з високим серповидним спинним плавцем i таким самим витончено вирiзаним хвостом придавила Павлика всiею своею вагою, наполовину закривши його.
Шершава шкiра на ii спинi була яскраво забарвлена в дивовижну мiшанину червоного i голубого кольору, але на рештi тiла переважав синiй колiр найрiзноманiтнiших вiдтiнкiв: черево було синюватобiлого кольору з красивим срiблястим блиском, плавцi – сiросинi, хвiст – синьо-чорний, i навiть круглi великi очi – темносинi.
У неi, як i бiльшостi риб, темнi i свiтлi фарби були розташованi строго закономiрно й доцiльно: коли дивишся зверху, важко розрiзнити темну спину, що зливаеться з кольором води; при виглядi знизу, в свiтлi, що йде зверху, нiби розчинялось свiтле черево риби. Але найбiльш вар-тий уваги був у неi меч – довгий, плоский, гострий. Цей меч був продовженням верхньоi щелепи риби i тягся не менше, нiж на сiмдесят п'ять сантиметрiв попереду неi, являючи собою грiзну зброю. Меч величезноi риби, яка збила Павлика, майже цiлком увiйшов у заховану водоростями ущелину кораловоi колони, що височiла над мiсцем, де сталася ця пiдводна драма.
– Невже вона вбила його? – промовив тремтячим голосом зоолог, вглядаючись у блiде Павликове обличчя, його щiльно заплющенi очi.
– Нi, вiн живий, Лорд! – твердим голосом сказав Скворешня, пiдiймаючись з колiн. – Меч-риба могла б його убити, тiльки пошкодивши скафандр. Цього, як бачите, не сталося, скафандр зовсiм цiлий. Хай живе наш хлопчик! Зате ж i пришив вiн ii! На мiсцi! Як з гармати!
Павликовi руки з натягнутими на них рукавицями були судорожно обвитi навколо круглого тiла риби, нижче ii спинного плавця.
Скворешня обережно розвiв руки хлопчика в сторони.
– Пiднiмiть рибу, – сказав зоолог, – я витягну з-пiд неi Павлика.
Це було швидко зроблено. Зоолог з усiх бокiв уважно обдивився хлопчикiв скафандр i не знайшов нiяких пошкоджень. Лише плесковатий довгастий ящичок, схожий на браунiнг, що висiв на правому боцi, був зiрваний з пояса i тримався на одному шнурi.
Зоолог, ще раз пильно придивившись до блiдого, знекровленого обличчя Павлика, тепер побачив, що тонка, нiжна шкiра на його правiй скронi ледве помiтно пульсувала.
– Вiн живий, Скворешня! Вiн живий!
– А я вам що сказав? – з радiсною посмiшкою вiдповiв велетень, не зводячи очей з обличчя хлопчика.
Зоолог шзидко вiдкрив щиток управлiння на поясi хлопчика i натиснув одну з кнопок.
– Невелика додаткова порцiя кисню, – промовив вiн, – допоможе йому швидко отямитися. Ось i щоки порожевiли. Чудово!.. Павлику! Павлику! Ти чуеш мене, бiчо? Вiдповiдай! Вiдповiдай менi!
Хлопчиковi очi вiдкрилися. Якусь секунду вiн дивився на зоолога безтямним поглядом, потiм раптовий жах перекосив ного обличчя, але зараз же, побачивши Скворешню, який схилився над ним i посмiхався, вiн вiдповiв йому слабою усмiшкою.
– Ну ось, все гаразд, – продовжував зоолог. – Тепер трошки какао з термоса, i буде зовсiм добре.
Вiн натиснув у хлопчиковому патронташi другу кнопку, i зараз же в Павликовому шоломi з-пiд комiра пiднялася чорна зiгнута трубка i закругленим кiнцем зупинилася якраз бiля його губiв.
– Випий, випий, бiчо, – ласкаво промовив зоолог, – тобi стане краще.
Павлик узяв трубку в рот i кiлька разiв ковтнув. Випадково глянувши при цьому вбiк вiд себе, вiн раптом побачив страхiтлизу тушу меч-риби i, рiзко пiдхопившись, завмер вiд жаху. Скворешня розсмiявся i поклав йому руку на плече.
– Ну, ну, не лякайся, Павлику! Ти тепер герой! Дивись, яку ти рибину сам убив. Молодець, хлопчику!
– Я навiть не встиг розгледiти ii, – з блiдою посмiшкою, слабим голосом вiдповiв Павлик. – Вона так несподiвано кинулась на мене…
– Ну, тепер додому, швидше додому, Скворешня, – заспiшив зоолог.
– Єсть додому, товаришу Лорд! – весело вiдгукнувся Скворешня.
За хвилину пiд спинними ранцями зоолога i Скво-решнi уже оберталися гвинти. На великих руках велетня, як у колисцi, затишно влаштувався Павлик. Стрiмко розрiзаючи воду, всi трое понеслися вниз, у темпi глибини океану.
***
На глибинi шестисот п'ятдесяти метрiв промiнь прожектора здавався великим яскравоголубим тунелем, просвердленим у тiльнiй непроникнiй оксамитночорнiй темрявi. Його далекий кiнець слiпуче сяяв, немов краплина розплавленого металу, тодi як найближчий був схожий на широкий розтруб, який поступово роз'iдала i поглинала навколишня темрява.
Зоолог i Скворешня з Павликом на руках пливли на двох десятих повного ходу вздовж свiтлового тунелю, тримаючись трохи осторонь нього. Слабий голубий вiдблиск лягав на iхнi обличчя i металевi скафандри. В самому тунелi, мов на прозорому срiблястому екранi, звивалися силуети риб. Вони раптово виринали на ньому з пiтьми, гралися, немов сп'янiлi вiд потокiв незвичайного свiтла, або подовгу, як зачарованi, нерухомо висiли; потiм зникали так само раптово, нiби розтанувши.
Зоолог вiдвернув голову вiд променя прожектора, i йому здалося, що вiн бачить з усiх сторiн навколо себе дивне, усiяне незвичайними зорями небо, що ледве свiтлiло вгорi, над спиною.
Цi зорi – голубi, червонi, зеленi, срiблястi – лiтали в усiх напрямах, то спалахуючи, то гаснучи, то поодинцi, окремими лампочками, то сплiтаючись у блискаючi кiльця в перлистi дiадеми або розтягуючись рiзнокольоровими миготливими гiрляндами.
І в променi прожектора, i в сяючих навкруги точках, плямах i лiнiях зоолог впiзнавав або вгадував вiдомих йому тварин – випадкову здобич глибоководних драг, тралiв i сiтей, рiдкiсних гостей морських бiологiчних i зоологiчних станцiй, лабораторiй. Але найчастiше вiн безпорадно розводив руками, вперше спостерiгаючи безлiч дивних, нiкому ще невiдомих створiнь.
Скiльки ще несподiваного ховають в собi цi безмежнi глибини океану! Чого вартi найхитромудрiшi способи лову для сильних, швидких i спритних жителiв глибин? Кого приносять на поверхню цi жалюгiднi знаряддя слiпого полювання, крiм найповiльнiших або найслабiших створiнь, що населяють цi таемничi, повнi загадок товщi океану!
Все, з чим зоолог встиг уже ознайомитись за короткий строк роботи на чудовому кораблi, показало йому, наскiльки обмеженi, убогi i випадковi данi, якi мала до Цього часу наука про море, його життя i про життя в ньому. Тiльки тепер, з появою цього корабля, океанографiя, фiзика i хiмiя моря, його бiологiя почнуть виходити з стану дитинства. Груди зоолога розширювались вiд захоплення, коли вiн думав, що саме вiн – перший, хто вiльно i безпосередньо вивчае море i його життя в справжнiх, природнiх умовах.
Величезна тiнь, яка нагадувала силует кашалота, з'явилася в мороцi, ледве вимальовуючись на фонi слабого вiдбитого свiтла, що розсiювалося навколо прожектора.
– Ну ось ми й дома, – сказав через деякий час зоолог. – Викликаю пiдводний човен.
Всю вiдстань, що вiддiляла мiсце бою Павлика з меч-рибою до пiдводного човна, десять кiлометрiв, зоолог i Скворешня пройшли лише за десять хвилин.
Вони наблизились до пiдводного човна з правого його борту, з середини якого з убивчою силою бив промiнь прожектора потужнiстю в дванадцять мiльярдiв свiчок. Свiтловий тунель був тут нiби наповнений розтопленим до слiпучоi бiлизни металом. Промiнь був чистий i пустельний. Жодне живе створiння не могло витримати яскравостi цього свiтла на вiдстанi до ста метрiв вiд прожектора. Тi ж, що випадково потрапляли в його промiнь, вмить заслiплювались i, надовго паралiзованi, безпомiчно падали на дно.
Обмiнявшись по радiотелефону кiлькома словами з центральним постом пiдводного човна, зоолог i Скворешня повiльно пiдпливли пiд самий прожектор. Вiд гоф-рированого борту пiдводного корабля вiдвалилась i горизонтально лягла, тримаючись на завiсах i тросах, рiвна металева площадка, вiдкрита попереду i обгороджена перилами з бокiв. Одночасно позаду площадки розсунувся борт i вiдкрилася кубiчна камера, наповнена зеленуватою водою i жовтим свiтлом кiлькох електричних ламп. Зупинивши i сховавши гвинт, Скворешня перший зiйшов на площадку i, тримаючи на руках Павлика, увiйшов у водяну камеру. Вслiд за ним зайшов зоолог i, вже всерединi, праворуч вiд вхiдного отвору, натиснув чотирикутну, що сяяла червоним свiтлом, кнопку. Площадка пiднялася i закрила вхiд до пiдводного човна. Стулки товстих металевих дверей зсунулися i притиснулися одна до одноi краями з такою силою, що важко було розрiзняти лiнiю, де вони зiйшлися. Вода почала швидко витiкати. Оголилися металевi стiни. Бiля непомiтного тепер виходу на зовнiшнiй стiнi виднiвся ряд кнопок з головками, що поблискували рiзнокольоровими вогнями. На протилежнiй стiнi було видно кiлька вправлених в неi приладiв з циферблатами, стрiлками, градуiрованими скляними трубками.
Через десять-пятнадцять секунд на пiдлозi камери не було й краплини води. Зоолог i Скворешня продовжували нерухомо стояти.
– Який тиск, Лорд? – нетерпляче запитав Скворешня.
Зоолог пiдiйшов до приладiв i подивився на одну з стрiлок.
– Уже вiсiмнадцять атмосфер, – вiдповiв вiн. – Зараз тиск повiтря стане нормальним, i можна буде роздягтися.
Переступаючи з ноги на ногу, вiн дивився не вiдриваючись на прилади, потiм вiдкрив патронташ на поясi i натиснув одну з кнопок. Зараз же присоси, якi тримали шолом на комiрi скафандра втягли в себе повiтря, i зоолог швидко зняв шолом з голови.
Слiдом за цим вiн вийняв з патронташа мiдну голку на довгому тонкому шнурi i, натиснувши маленьку кнопку на рукоятцi голки, провiв гострим ii кiнцем по жолобку на серединi лiнii скафандра – зверху вниз, потiм по обох ногах до ступнi i, нарештi, навколо талii. Скафандр розкрився по всiх цих лiнiях, i зоолог почав поступово звiльнятися вiд окремих частин свого металевого одягу. Таку саму операцiю проробив Скворешня над Павликом.
В цей час у внутрiшнiй стiнi розсунулися дверi, i в камеру вбiг молодий сухорлявий i смаглявий червонофлотець у бiлiй форменцi i чорних штанях. Смоляночорне волосся на його голосi було гладко причесане, з рiвним бiлим продiлом збоку, але на тiм'i визивно стирчало непокiрне жорстке пасмо.
– Що з Павликом? – крикнув вiн, кидаючись до Скворешнi.
– Нiчого, Марате Мойсейовичу, нiчого! – весело вiдповiв Павлик, вириваючись з рук Скворешнi i пiдбiгаючи до молодого червонофлотця.
– Ну, ну, нiчого… – втрутизся зоолог. – Роздягай його швидше, Марате, i неси в госпiтальний вiдсiк, я зараз же огляну його.
В камеру квапливо увiйшла молода людина в бiлому кiтелi – коренаста, чорноволоса, з темножовтим, монгольського типу обличчям. Їi вузькi, косо поставленi очi тривожно оглядали водолазiв, що роздягалися.
– Цой! Цой! – радiсно зустрiв його Павлик, не даючи йому промовити й слова. – Я принiс тобi цiкавого молюска! Я здоровий, i нiчого особливого! Арсен Давидовим говорить, що це новий молюск. Тiльки вiн хворий якийсь. Арсен Давидович хоче, щоб ти його дослiдив.
– Матiнко! – розсмiявся Цой, показуючи два ряди чудових зубiв. – Одразу аж три мiшки наговорив! Отже, здоровий! Ну, ходiм спершу на ремонт, герою!
Всi п'ятеро вийшли з камери i опинилися серед вилискуючого металу, незвичайних, мовчазно працюючих машин i механiзмiв, тишi i безлюддя.
Роздiл IV
ЗАГИБЕЛЬ «ДІОГЕНА»
Незважаючи на страшенноi сили ураган, який нiсся з холодних областей Баффiнового моря i Гренландii, на допомогу «Дiогеновi», першокласному пароплаву, що робив термiновi рейси мiж Шербургом i Нью-Йорком, за першим його сигналом бiди протягом двох-трьох годин зiбралися десятки пароплавiв. Велетенськi хвилi, що досягали висоти тринадцяти метрiв, згладжувалися потоками нафти i розбивалися пiдводними повiтряними хвильоламами. Паровi, дизельнi, електричнi катери i глiсери сновигали взад i вперед, перевозячи людей з судна, що тонуло. Першi жертви були доставленi на «Марiю-Антуанетту», яка ранiше за iнших прибула i розпочала рятiвнi роботи. Серед цих потерпiлих був радянський громадянин Іван Федорович Буняк, тяжко поранений брилою льоду, що зiрвалася з айсберга. Буняк повертався з Канади на батькiвщину пiсля шестирiчноi роботи на посадi радянського консула в спокiйному, патрiархальному Квебеку. В ту мить, коли «Дiоген» зштовхнувся з айсбергом, вiн стояв з своiм чотирнадцятирiчним сином бiля борту верхньоi, дванадцятоi, палуби i з ii тридцятип'ятиметровоi висоти пiд розмiрене погойдування гiганта-пароплава спокiйна милувався з безсилоi лютi стихii. Айсберг виринув з передсвiтанкового мороку зовсiм несподiвано. В таких низьких широтах крижанi гори нiколи не спостерiгались, i тiльки семиденним ураганом можна було пояснити появу айсберга на шляху в «Дiогена».
Тiеi ночi якраз зiпсувався iнфрачервоний фотоапарат з лiвого борту, i вiн не мiг своечасно попередити про наближення крижаноi гори. Ураган буз такий сильний, а маса айсберга настiльки велика, що удар по борту «Дiогена» вийшов надзвичайно могутнiй i руйнiвний. Увесь лiвий борт пароплава був понiвечений, продавлений, водонепроникнi перебiрки зiм'ятi, а верхнi палуби засипанi i проламанi величезними брилами льоду.
Буняка, який лежав непритомний, команда передала на катер з «Марii-Антуанетти», i нiхто не помiтив вiдсутностi хлопчика, його сина. Айсберг, що наробив стiльки горя, велично вiддалявся, злегка погойдуючись на велетенських хвилях, якi скаженiли навколо нього, i нiхто не догадався подивитися, що робиться в його численних впадинах, проваллях, печерах i гротах…
Коли роботи по врятуванню пасажирiв i команди закiнчились, пораненi, в тому числi й непритомнi, були опiзнанi. Перекличка, влаштована по радiо мiж усiма врятованими, встановила, що невистачае трьох чоловiк, серед них – Павла Буняка, чотирнадцяти рокiв, сина радянського пiдданого Івана Буняка. Вирiшили, що цi трое пiд час зiткнення упали в море й загинули. Все ж кiлька швидкохiдних катерiв обслiдували протягом п'ятнадцяти хвилин найближчий простiр навколо «Дiогена», що опускався пiд воду, i повернулися нi з чим.
Пiд сумний прощальний рев гудкiв своiх численних собратiв «Дiоген» з загаслими котлами поволi занурювався. Пароплави розiйшлись, розвозячи врятованих в рiзнi порти европейського узбережжя.
***
Океан стихав. Довгi похилi зали здiймалися i поволi котилися в далечiнь. Пiсля жорстокого урагану життя, яке заховалося було в глибини, знову закипiло на поверхнi. Дедалi частiше i частiше з ультрамаринових хвиль випурхували зграйки летючих риб. Розправивши своi плавцi, довгi i гострi, схожi на крила ластiвки, вони проносилися з сухим шерхотом над валами i знозу ховалися в чистiй блакитi океанських вод.
Вслiд за ними, як гарматнi снаряди, злiтали в повiтря зелено-червонi бонiти, чудовi золотi макрелi, то емальово-синi, то пурпурнi, але всi з золотистожовтими хвостами.
Великi, дво– i триметровi тунцi в мисливському азгртi показували час вiд часу над поверхнею вод своi жадiбно розкритi круглi роти або могутнi чорно-синi спини. Полювання розгорялось. Зграi летючих риб безперервно злiтали i падали. І нi мисливцiв, нi дичину не бентежили досить незвичайнi i дивовижнi для цих мiсць речi, якi плавали то тут, то там серед хвиль: дерев'янi лави, легкi плетенi крiсла, гратчастi ящики з капустою, з апельсинами, уламки дощок, японська лакована етажерка, бiлi, до половини заскленi дверi, матраци, рятiвний круг, обривки соломи – тривожнi ознаки нещастя, сумнi осиротiлi супутники людини.
Ось одна з дорад, понад метр в довжину, пiсля невдалого стрибка через клiтку з мертвими курми з гучним сплеском упала назад у воду, але з швидкiстю блискавки знову кинулась за своею жертвою. Вона все дужче й дужче розганялася, ковзаючи по поверхнi, наче глiсер, i коли летучка, втрачаючи сили, спускалася по стометровiй дузi, дорада одним ударом хвоста раптом вiдiрвалася вiд хвилi, злетiла на кiлька метрiв навперейми летучцi, i в одну мить намiчена жертва зникла у величезнiй круглiй пащi доради.
Сонце кидало вже своi останнi променi на круглi гребенi валiв, коли до дорад, бонiт, тунцiв приеднався табун гостромордих дельфiнiв. Жорстока гра життя i смертi вiдновилася з новою силою.
Ця повна руху i фарб картина зовсiм не привертала однак уваги трьох людей, якi допитливо оглядали весь простiр навкруги аж до далекого горизонту. Вони стояли на овальнiй рiвнiй площадцi, обгородженiй легкими перилами, на вершинi невеликого горба з гофрованого металу, пофарбованого в синьо-зелений колiр. Бiля переднього кiнця площадки, майже бiля самих перил, горб круто спускався вниз, у воду. Позаду площадки на протязi двох-трьох десяткiв метрiв горб похило спускався до води, як спина величезного кита, i зразу ж губився в ii чистiй прозорiй синявi. На цiй спинi, наче зсунута на потилицю шапка, мiстився закруглений зверху бугор з того самого гофрованого металу. Хвиля, що збiгала, часом оголювала ще на кiлька метрiв похилу спину горба, показуючи, що вона тягнеться i далi, пiд водою.
Горб погойдувався на затихаючiй розмiренiй зибi, то показуючись на гребенях хвиль, то ховаючись у проваллях мiж ними. Люди стояли на площадцi, немов не вiдчуваючи качки.
Двое з цих людей, одягнутi в слiпучо бiлi з золотими гудзиками кiтелi, з золотими шевронами на рукавах i «крабами» на кашкетах, мовчки оглядали горизонт i гребенi далеких валiв, дивлячись в чудернацькi iнструменти, схожi одночасно на бiноклi i на пiдзорнi труби.
Третiй, широкоплечий велетень, зсутулившись, стояв бiля перил позаду начальства, в позi ведмедя, що намагаеться зберiгати дисциплiну i шанобливiсть. На ньому була бiлоснiжна форменка i кашкет-безкозирка. Довгi вуса, обкуренi над губами, свiтлими, бiлявими завитками звисали нижче пiдборiддя; маленькi очi на широкому, гладко поголеному кирпатому обличчi дивилися трохи насмiшкувато, з добродушною хитринкою. І вiн не вiдриваючись уважно i пильно оглядав поверхню океану, не звертаючи уваги на гру хижакiв з своiми жертвами.
Сонце заховалося. Швидко, на очах, згущалися сутiнки, немовби знизу, з океану, пiдiймалася велетенська, все щiльнiша, все густiша запона.
Доради, бонiти, дельфiни перестали стрибати. Однак полювання, мабуть, ще тривало пiд поверхнею. Зграйки летючих риб, як i ранiше, з легким потрiскуванням розправляючи плавцi, злiтали, опускалися i, ледве приторкнувшись до гребеня хвилi, знову здiймалися над водою. То одна, то друга з них в темрявi, що швидко насувалася, з гучним хлопаючим ударом падала на це дивне судно, на його площадку, б'ючись об його гофрованi боки, i, лишаючи на них кров та срiблясту луску, падала в воду.
Висока людина в бiлому кiтелi опустила, нарештi, свiй дивний бiнокль i махнула рукою.
– Нiчого не видно, Лорд, – сказала вона чистою росiйською мовою. – Мабуть, хлопчик справдi загинув. Ми даремно витрачаемо час.
Незважаючи на сутiнки, що згущалися, було ще добре видно його обличчя з золотистим загаром, свiтлу гостру борiдку i чисто поголену верхню губу. Трохи зiгнутий, з горбочком нiс через вiдсутнiсть вусiв здавався крючкуватим, як дзьоб хижого птаха. Очi сiрi, не клiпаючi, завжди напiвприкритi тонкими, з синявою повiками, ще бiльше посилювали цю подiбнiсть.
Маленька кремезна людина з великою головою i розкiшною чорною бородою, якiй позаздрив би будь-який древньоассiрiйський цар, подивилася на того, хто говорив.
– Все ж нам варто переконатися в цьому, капiтане, – промовив вiн, складаючи свiй зоровий прилад. – Тим бiльше, що втрачений час наш «Пiонер» швидко надолужить. Адже ми бачили тiльки два трупи, що занурювалися в глибину. Де ж третiй?
– Не знаю, Лорд, не знаю. Можливо, вiн лишився на «Дiогенi» i той потяг його з собою. Менi дуже шкода хлопчика, але ми не можемо бiльше лишатися тут. Ходiмо, – запропонував капiтан i, повернувшись, поволi, мов нехотя, попрямував до вiдкритого люка, що виднiвся бiля заднього кiнця площадки.
В цю мить велетень здригнувся, випростався i, ледве нахилившись уперед, пiдняв застережливо руку.
Капiтан i Лорд зупинилися. Велетень, наче перетворившись у статую, напружено прислухався.
