Таємниця двох океанів

скачать книгу бесплатно


– Ця черепаха менi не потрiбна, Павлику. Краще б ти шукав мою Lammelibranchiata cephala. Я вже не наважуюсь навiть додавати свое iм'я до iменi класу, який iснуе поки що в особi лише одного iндивiда. Яке дике безглуздя!

Вiн засмучено зiтхнув.

– Ну, Арсене Давидовичу, не сумуйте, – спробував заспокоiти його Павлик. – Ось побачите, не тут, то в iншому мiсцi, але ми обов'язково знайдемо вам ту цефалу…

– Ну ось ти i вiльний, Павлику. Вдруге… Чекай, що це таке? – перебив раптом зоолог самого себе.

Павлик глянув у той бiк, куди повернувся учений. Крiзь стебла водоростей Пазлик помiтив постать великоi людини в синюватому скафандрi, яка пiднiмалася вгору

з допомогою заспинного винта. Людина тримала в руках щось яскравочервоне. Прослизнувши на вiдстанi двадцятii метрiв вiд зоолога i Павлика i злякавши зграйку срiблистих рибок, якi ливнем пронеслися вниз, людина швидко зникла вгорi за густою стiною рослин.

– Дивно, хто б мiг бути тут? – запитав задумливо зоолог, продовжуючи нерухомо дивитися вгору. – Менi пригадуеться, що з пiдводного човна повиннi були сьогоднi вийти, крiм нас з тобою, тiльки Шелавiн, Скво-решня, Цой та Марат… Скафандр цiеi людини, мабуть, нульовий, а таких крупних людей у нас, здаеться, лише двое – Скворешня i Горелов… Але Скворешня зайнятий… Невже Горелов?

– Арсене Давидовичу! – перебив зоолога Павлик. – Для чого ж вiн пiднявся вгору? Адже за наказом капiтана нiхто не мае права бути на глибинi менше як п'ятдесят п'ять метрiв вiд поверхнi…

Зоолог знизав плечима пiд скафандром.

– Не можу зрозумiти. Проте вiн, здаеться, ранiше нiж заховатися з наших очей, змiнив напрям i лiг горизонтально… Ану я запитаю його по радiо. Адже скоро обiд… – Зоолог глянув на годинника i додав: – Уже майже тринадцять годин.

Роздiл X

ІСПАНСЬКА КАРАВЕЛА

Своерiдне гудiння зумера – виклик до радiотелефону – вiдвернуло зоолога вiд його намiру. Тiльки-но вiн i Павлик настроiли своi апарати на потрiбну хвилю, як почувся збуджений голос Марата:

– Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу! Товаришу Лорд! Вiдповiдайте! Ви коли-небудь вiдповiсте чи нi?

– Так, я слухаю! Слухаю, Марате! – ледве встиг кинути в цей потiк слiв зоолог. – В чому справа?

– Ідiть сюди швидше, товаришу Лорд! Чудова рiч! Яка знахiдка! Яка рiдкiсна знахiдка! Ви йдете чи нi?

– Та що там таке? – запитав зоолог. – Що сталося? Де ти? Звiдки ти говориш?

– Швидше, швидше! Самi побачите, – квапив Марат. – Швидше пливiть вест-норд-вест вiд мiсця ваших робiт; глибина – сто чотири метри; ви зустрiнете масу скель… одну величезну, схожу на собор. За нею буде горiти мiй лiхтар. Тiльки швидше, а то я тут збожеволiю…

– Гаразд, гаразд, що ж хвилину пливемо! – крикнув зоолог, захопившись хвилюванням Марата. – Ми зараз же будемо у тебе з Павликом.

– Ах, з Павликом! – вигукнув Марат. – Це добре! Тобi буде дуже цiкаво, Павлику!

Зоолог i Павлик неслись майже лежачи в синьозелених сутiнках, розтинаючи шоломами i плечима воду i час вiд часу поглядаючи на компас та глибиномiр.

– Що цей дивак там знайшов? Як ти думаеш, бiчо? – питав зоолог. – Ну що тобi варто сказати, Марате! В чiм там рiч, га?

– Нiколи, товаришу Лорд, – вiдповiв, задихаючись вiд якоiсь роботи, Марат. – Я тут поки що розкопки роблю. Ось побачите самi… Зараз тут будуть Цой i Скворешня. Я iх також викликав.

Внизу показалося дно, засiяне темними брилами, густо поросле морськими лiлiями, морським пiр'ям, горгонiями, вапняковими водоростями, або нулiпорами. Воно повiльно, непомiтно для очей пiдвищувалося назустрiч плавцям. Щоб не наткнутися на скелi, довелося перевести гвинт на п'ять десятих, а потiм на двi десятих ходу. З зеленкуватих густих сутiнкiв показалася висока похмура скеля, схожа на башту. ii тiсно оточували кiлька iнших – тонких, витягнутих, з шпилями.

– Тут, мабуть, – сказав зоолог.

Лавiруючи серед брил та осколкiв i уникаючи водоростей, вони тихо обiгнули величезну скелю, за якою вiдкрилася невелика пiдводна галявина.

Бiля темноi маси, що здiймалася на протилежному кiнцi галявини, рухалась з боку на бiк яскрава, трохи розпливчата пляма свiтла.

– Ось i ми! – сказав зоолог, запалюючи лiхтар на своему шоломi.

Павлик запалив i свiй лiхтар. Стало досить свiтло. Марат з яскравою зорею, що палала на його лобi, стояв у зморенiй позi, спираючись на лопату, бiля купи свiжонаритого пiску i невеликих шматочкiв камiння. Було видно ного спiтнiле обличчя, повнi захоплення i радостi очi i чубок, що стирчав на тiм'i, – в скафандрi Марат буз позбавлений змоги боротися з ним: той, як завжди в таких випадках, стирчав з особливо торжествуючим, майже нахабним виглядом.

– Ну, що тут у тебе? Показуй! – нетерпляче запитав зоолог.

Морськi пера, немов живi страусовi опахала, ворушилися, схвильованi рухами Марата. По iхнiх стовбурах i борiдках часом пробiгали зеленi i голубi iскринки, то згасаючи, то знову спалахуючи. Золотистобронзовi горгонii на високих, тонких, як вiрьовка, стеблах пiднiмали спiральною дорiжкою штопора своi надзвичайно тоненькi i нiжнi вiдгалуження. Повсюднi морськi iжаки, морськi зорi, голотурii, офiури, молюски лежали, плазували по дну, карабкались по скелях, по темних стрiмких боках того дивовижного пiдвищення, бiля якого стояв Марат.

Незважаючи на те, що це пiдвищення суцiльно обросло вапняковими водоростями, здатними розвиватися навiть у цих, майже позбавлених свiтла глибинах, – одного погляду, кинутого на нього зоологом, було досить, щоб вiн закричав з захопленням i радiстю:

– Корабель! Іспанська каравела!

Вiн кинувся до цих решткiв давно загиблого судна i почав квапливо обривати все, що встигло покрити iх протягом багатьох вiкiв, проведених ними пiд товщею чистих саргассових вод.

– Очищайте, очищайте швидше цей кiстяк! Шукайте пробоiну, щоб пробратися всередину! – схвильовано кричав вiн. – Це свiтове вiдкриття! Марате! Ти прославишся на весь свiт! Як ти натрапив на цю виняткову, чудову знахiдку? Як ти розпiзнав ii в такому виглядi.

– Ага, я вам казав! – торжествував Марат, невтомно працюючи лопатою, якою вiн зачищав борти корабля. – Я був певний, що ви оцiните ii… Як я впiзнав? Так само, як i ви: по кормi i по носi. Бачите, як вони пiднятi i як мiж ними борти опущенi i вигнутi.

Павлик, захоплений загальним хвилюванням, рвав руками водоростi, хапав морськi пера, не боячись опiкiв, якi вiн неминуче дiстав би, коли б доторкнувся до них голими руками.

– Що за гарячка? – почувся раптом густий голос Скворешнi. – Збожеволiли ви тут?!

Разом з Цоем вiн опустився на дно поряд з усiма, i якийсь час, чекаючи вiдповiдi, обое здивовано дивилися на своiх друзiв.

– Чого ти стоiш, каланча? – накинувся на Скво-решню, не припиняючи роботи, Марат. – Очищай корабель! Хiба не бачиш?

– Еге! – вигукнув Цой. – Тут пахне археологiею. Швидше до роботи, Андрiю Васильовичу! – І вiн енергiйно приеднався до зоолога, який зривав товстi стебла водоростей.

– Корабель?.. Археологiя?.. – протяг, все ще нiчого не розумiючи, Скворешня. – А справдi, схоже на корабель. Та що ви з ним думаете робити? Ради чого очищати його вiд цiеi поганi?

– Як вам не соромно, товаришу Скворешня! – обурився зоолог, упираючись ногою в борт судна i смикаючи з усiх сил пучок морських лiлiй, що не пiддавалися. – Адже це стародавнiй iспанський корабель епохи Колумба i Кортеса. Це безцiнна археологiчна знахiдка. Може, в його каютах i трюмах ми знайдемо дуже цiннi iсторичнi матерiали.

– То чого ж ви одразу не сказали? – квапливо промовив велетень. – Корабель, корабель, а який корабель – не кажуть…

Вiн засвiтив свiй лiхтар, витяг кортик, i робота закипiла з подвоеною силою.

– Марате, пiднiмись на палубу, – сказав зоолог, – може, там легше пройти у внутрiшнi примiщення.

Впустивши трохи повiтря в свiй заспинний мiшок, Марат пiднявся з грунту i швидко опинився на ютi. Однак працювати там було зовсiм неможливо. Ноги провалювалися серед уламкiв, зарослих коралами, нулiпорами, наповнених рiзноманiтними полiпами, голкошкiрими, молюсками. Все ж вiн спробував розiбрати уламки, шукаючи входу до капiтанськоi каюти, яка в каравелах того часу завжди мiстилася на ютi, бiля стерна. Внизу, пiд кормою, працював Скворешня, посерединi – зоолог, а бiля носа – Павлик. Корма осiла прямо на одну з скель, що оточували галявину, i задерлася догори, а носом судно наполовину зарилося в грунт. Мiж форштевнем i скелями було метрiв з п'ять вiльного простору. Далi пасмо скель вiдходило вбiк i, слабо освiтлене лiхтарями, губилося в густих сутiнках глибин.

Павлик кинув туди погляд. Йому здалося, що щось довге, блiдосiре заворушилося бiля скель. Вiн подивився уважнiше, але нiчого пiдозрiлого не помiтив.

«Треба з iншого борту глянути, – подумав вiн. – Може, пробоiна там…»

На хвилину ним оволодiв страх, i серце забилося в грудях так сильно, нiби хотiло вирватись. Але друзi були близько, цiкавiсть тягла, як на арканi, i Павлик, оглядаючись i тримаючи руку на рукоятцi кортика, обережно обiйшов форштевень.

По той бiк судна виявилася невелика галявина з розкиданими на нiй брилами скель i купами дрiбних уламкiв. Галявина замикалася невисоким пiвкруглим пасмом скель, серед яких чорнiли плями невеликих гротiв i печер, оброслих навколо отворiв водоростями та рiзноманiтною придонною фауною.