скачать книгу бесплатно
– Слухаю, – погодився учений i тут же злякано запитав: – Але ж перша наша станцiя, в Саргассовому морi, лишаеться в програмi?
В каютi почувся легкий смiх.
– О, так! – усмiхнувся капiтан. – При будь-якому маршрутi «Пiонера» ii не доведеться виключати.
Всiм було вiдоме нетерпiння, з яким достойний зоолог ждав прибуття в це своерiдне, мало вивчене, з майже невiдомою фауною море. З перших же днiв походу зоолог не переставав уголос мрiяти про ту щасливу хвилину, коли вiн зможе, нарештi, дорватися до роботи в прозорих водах Саргассового моря, де повиннi були особливо широко розгорнутися зоологiчнi i бiологiчнi дослiдження.
– Чудово! – задоволено кивнув головою учений. – Коли ж ми прибудемо туди, Миколо Борисовичу?
– Годин через десять. Але треба не тiльки прибути туди – необхiдно також вiдшукати зручнi мiсця для ваших робiт на рiзних глибинах, щось на зразок пiдводного плато чи пiдводноi гори. А це не так просто для Саргассового моря, яке на всiх картах показане з величезними глибинами, – понад шiсть тисяч метрiв. На цьому, товаришi, ми закiнчимо.
– У всякому разi, завтра ми уже зможемо розпочати роботу, – потираючи руки, говорив зоолог, направляючись до дверей разом з рештою учасникiв наради.
***
Опiвночi «Пiонер» був уже в Саргассовому морi i перейшов на зигзагоподiбний курс, довiвши хiд до десяти десятих.
Ультразвуковi прожектори безперервно посилали в центральний пост управлiння пiдводного човна, на носову смугу i купол екрана зображення всього того, що зустрiчалося попереду нього в глибинах вод на вiдстанi до двадцяти кiлометрiв; ще далi з обох бортiв рискали в усiх напрямах навколо пiдводного човна iнфрачервонi розвiдники i посилали на той самий екран своi донесення.
Саргассове море вiдоме своею великою глибиною, i знайти тут базу, придатну для пiдводних наукових робiт у всiх шарах, як бiля поверхнi, так i на великих глибинах було дуже важко. Нi капiтан, нi зоолог не чекали зустрiти якесь велике пiдводне плато.
Але вони були певнi, що на широкому просторi цього моря, яке лежало якраз у «смузi розлому земноi кулi», де в найближчi до нас геологiчнi епохи вiдбувалися величезнi гороутворювальнi процеси, що не припинилися й до цього часу, мали бути окремi пiдвищення на зразок пiдводних гiр, якi високо здiймалися над дном i своiми вершинами наближалися до поверхнi моря.
В центральному посту пiдводного човна ранкову вахту нiс лейтенант Кравцов. Стоячи бiля щита управлiння, вiн часто поглядав на екран, на якому мелькали силуети великих i малих риб, скупчення довгих водоростей, що плавали на поверхнi моря.
Лейтенант був одягнутий, як звичайно, старанно, навiть елегантно. Позолоченi гудзики на бiлому кiтелi сяяли; «краб» на кашкетi блищав, як начищений; слiпучо бiлi манжети i комiрець видiлялися з особливою яскравiстю на фонi його смаглюватоi шкiри. Суднова механiчна пральня працювала добре, але лейтенанта вона, мабуть, не цiлком задовольняла, i вiн вигадав якесь пристосування з плоскоi кiсточки, яким наводив на комiрець i манжети незрiвнянний блиск.
Лейтенант перевiв погляд з екрана на прилади контрольного щита, який висiв на стiнi поряд iз щитом управлiння. В склi одного з приладiв вiдбилося на мить чисто поголене вилицювате обличчя, з м'яким, трохи приплюснутим носом, чорними бачками, що доходили до середини вух, i веселими карими очима пiд рiдкими бровами.
Всi численнi прилади показували нормальну роботу механiзмiв i машин пiдводного човна. Наближався пiвдень, i перо курсографа, вiдзначаючи звивистий шлях «Пiонера», встигло прокреслити на картi майже все Саргассове море по меридiану – з пiвночi на пiвдень.
В кутку, бiля густого сплетiння проводiв, якi сходилися бiля щитка управлiння, тихо порався Марат. Вiн уважно дослiджував один з проводiв сигналiзацii i зв'язку з камерою кормовоi ультразвуковоi гармати. Зв'язок дiяв слабо, з перебоями, i Птицин, молодший акустик, який працював бiля цiеi гармати, вимагав негайного полагодження. Цiлу годину уже бився над цiею роботою Марат. Головний електрик, вiйськовий iнженер другого рангу
Корнеев, не раз уже викликав його по телефону, квапив, зрештою навiть голосно крикнув:
– Ганьба, товаришу Бронштейн! Така дрiбниця виявляеться для вас важчою за проекти свiтового масштабу! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. Якщо ви не закiнчите за цей час, то я… то я передам роботу Крамеру! Так-с… Майте на увазi! Соромно!
Марат був вражений до глибини душi. Справдi, соромно. Особливо ця погроза щодо Крамера. І все це чув лейтенант! Правда, вiн навiть нiчим не показав, що чуе, а ввiчливо мовчить, немов заглибившись у спостереження за екраном.
Напружуючи всю свою увагу, Марат понуро, з лупою бiля очей, почав оглядати i шукати спочатку. І на першому метрi вiд вводу… Нi, це було вже занадто! Це було зовсiм непростимо! Марат, гнiваючись, навiть ударив себе кулаком по лобi i голосно назвав себе дурнем: на першому ж метрi вiд вводу iзоляцiя проводу виявилася ледь-ледь, майже непомiтно для ока, пошкоджена, i провiд своiм оголеним мiсцем стикався з металевими приладами.
– Що з вами, Марате? – запитав лейтенант.
– Знайшов! – радiсно спалахнувши, вiдповiв молодий електрик.
– Ага, вiтаю! Значить, Крамер лишиться з носом! – розсмiявся лейтенант.
Через двi хвилини все було в порядку. Птицин лишився задоволеним, про що й повiдомив Маратовi по телефону. Марат зараз же з'еднався з Корнеевим i доповiв йому про закiнчення роботи.
– Дуже добре, – почувся голос Корнеева. – Ідiть швидше обiдати, а то запiзнитеся.
Тiльки Марат, зiбравши своi iнструменти i матерiали, попрямував до дверей, як почувся тихий здивований вигук лейтенанта.
Марат глянув на екран. На носовiй смузi екрана, прямо перед пiдводним човном, навально неслася на пiвдень велетенська темна тiнь кита, його широкий хвостовий плавець швидко, з неймовiрною силою працював, то пiдгинаючись, то високо пiдкидаючись. З могутньоi спини тварини стирчав товстий глибоко вгрузлий у неi гарпун, вiд якого до поверхнi океану тягся, як струна, трос. Майже зараз же за китом на куполi екрана з'явилося невелике парове судно, з труби якого виривалися густi клуби диму.
Судно було в жалюгiдному станi. Воно швидко мчало в тому самому напрямi, що й кит. Нiс судна був затоплений, корма пiднята догори, люди металися по палубi з сокирами в руках, мабуть даремно намагаючись дiстатися на бак. Інодi нiс пiднiмався над поверхнею океану, i тодi широкi, могутнi потоки води скочувалися з бака, i на мить бiля самого форштевня показувались гарпунна гармата i туго, як струна, натягнутий трос, що тягся в глибину моря, до кита. Але в наступну мить бак з гарматою знову занурювався у воду, i судно продовжувало мчати вслiд за китом, зарившись носом у хвилi.
– Збожеволiти можна! – закричав вражений Марат. – Що тут робиться!
– В чiм рiч? – запитав зоолог, який проходив коридором повз напiввiдкритi дверi поста управлiння. – Можна ввiйти?
– Заходьте, заходьте! – жваво промовив лейтенант. – Цiкаве видовище!
– А!.. – вигукнув зоолог, ледве кинувши погляд на екран. – Справдi, рiдкiсна подiя: кит тягне за собою китобiйне судно. Ох, чорт вiзьми!
Кит зробив раптом велетенський стрибок i зараз же, здавалося з подвоеною силою i швидкiстю, кинувся ще далi в глибину. Нещасне судно, немов вирвавшись iз мертвоi хватки, пiднялося, але в наступну ж мить пiрнуло носом так глибоко, що великий вал води, змiтаючи все на шляху, затопив майже половину палуби – до самого капiтанського мiстка.
Корма високо задерлася вгору, i на екранi показалося тремтяче коло вiд гвинта, який шалено крутився пiд нею. Одна людина з команди була змита хвилею, багато хто, не втримавшись на похилiй палубi, покотився по нiй, хапаючись за все, що потрапляло пiд руки.
– Судно на повному задньому ходу, – сказав лейтенант, – i нiякого впливу на кита! Оце так сила! Адже машина здатна, мабуть, розвити не менше як двiстi кiнських сил! Це чудовий, найновiшоi конструкцii китобоець при-мiрно в триста регiстрових тонн.
– Але вони гинуть! – закричав Марат. – Вони гинуть, товаришу лейтенант! Невже ми не допоможемо iм?
– Капiтан зараз буде тут, – вiдповiв лейтенант. – Я вже викликав його. Сам я не маю права.
– В чому справа? – перервав лейтенанта голос капiтана. – А!.. Розумiю. Рiдкiсний випадок. Становище китобiйця загрозливе. Гм… Шкода… Справа може закiнчитися для нього погано. Вони навiть не можуть обрубати трос. Капiтан помовчав, не зводячи очей з екрана. З труби судна, що гинуло, раптом повалили густi клуби диму, вiтер зараз же рознiс iх i розвiяв. З оголеною, здавалось мертвою трубою, судно рвонулося вперед i понеслося з ще бiльшою швидкiстю.
– Вода залила топки котлiв! – вигукнув лейтенант. – Тепер вони зовсiм безпомiчнi.
Капiтан преобразився. Очi спалахнули рiшучiстю.
– До носовоi гармати! – скомандував вiн. – Викликати головного акустика!
Лейтенант натиснув кнопку на телефонному щитку бiля овального голубуватосрiблистого екрана. Рожеве свiтло залило екран, i на його полi з'явився склепистий вiдсiк, заставлений рiзноманiтними ящиками, котушками, великими скляними приладами, якi були густо обвитi проводами. Серед цiеi павутини i, здавалось, хаотичного нагромадження приладiв у високому крiслi перед щитком з кнопками i важiльками i срiбним екраном свого телевiзора сидiв головний акустик пiдводного човна товстий, рум'яний Чижов.
Капiтан подав команду в екран:
– Цiль – органiка! Бити по киту! Позбавити руху!
– Єсть цiль – органiка! Позбавити руху! – почулася вiдповiдь акустика.
Повернувшись до зоолога, капiтан пiвголосом промовив:
– Нехай хоч здобич буде нагородою для цих людей за перенесений ними переляк. А здобич добра! Подивiться, який велетень!
Кит разом з судном був уже на вiдстанi семи-восьми кiлометрiв вiд пiдводного човна. Розмiром вiн був справдi дивовижний. Вiн мав у довжину не менше як тридцять два метри; його могутнiй хвостовий плавець, близько восьми метрiв завширшки, працював, мов дивовижна машина. Кит не виявляв навiть ознак утоми. З непослабною силою, уперто i навально нiсся вiн все далi i далi.
Пiдводний корабель, наче великий орган, наповнився урочистим потужним гудiнням…
Минуло кiлька секунд, i раптом, наче наштовхнувшись на невидиму i непереборну перепону, кит рiзко, з повного ходу, зупинився. Стрясаючись вiд безладних ударiв хвоста i плавцiв, вiн бився, звивався в корчах, розкривав i закривав велетенську, схожу на печеру i закриту вусами пащу. Нарештi, останнiм могутнiм зусиллям вiн зметнув догори свiй величезний хвiст i, наче вiдрiзаний невидимою великою бритвою, хвiст вiдлетiв, його, немов парус, вiднесло пiдводною хвилею, яка виникла навколо агонiзуючоi тварини.
Кит здригнувся, завмер i, перекинувшись зморшкуватим черевом догори, почав повiльно спливати.
Зараз же нiс китобiйця в потоках пiнявоi води, що збiгала, вирвався на поверхню океану. Мокре, блискуче судно тихо рухалось по iнерцii вперед з безсило повислим донизу тросом гарпуна.
Немов не вiрячи ще в свiй порятунок, розмахуючи руками, люди радiсно i розгублено металися по палубi.
Пiдводний човен швидко вiддалявся, тримаючи курс на пiвнiчний захiд.
О п'ятнадцятiй годинi на екранi «Пiонера» показалися обриси величезноi пiдводноi гори, яку вiн з такою наполегливiстю шукав.
Роздiл VI
СЕРЕД ДРУЗІВ
Дбайливий зоолог так старанно зробив Павликовi перев'язку на головi, яка найбiльше потерпiла пiд час зiткнення з меч-рибою, що з-пiд бинтiв виглядали тiльки нiс, рот i одне вухо.
– Ну ось, – погладив зоолог свою розкiшну бороду, зав'язавши останнiй вузол на тiм'i пацiента. – Власне, якщо робити все це за правилами, то треба було б, бiчо, покласти тебе в лiжко денькiв на два. Хiба тобi погано було б тут? Але ти ж не влежиш! – засмучено додав вiн.
Засмучення лiкаря-зоолога було цiлком зрозумiлим. Госпiталь пiдводного човна, де вiдбувалася ця розмова, справляв чудове враження своею iдеальною чистотою, м'яким свiтлом i порожнечею трьох лiжок з бiлою бiлизною. Пiсля врятування з крижини Павлик пролежав на лiжку цього госпiталю кiлька днiв i лише сьогоднi вранцi, пiсля дводенного тренування, залишив його для першоi невеликоi прогулянки пiд водою. Зараз вiн не виявляв абсолютно нiякого бажання повернутися в лiжко. Несмiлива спроба зоолога покласти його зустрiла дружний протест Павлика i Марата, який до цього моменту вiдiгравав роль асистента в клiнiцi.
– Та що ви, Арсене Давидовичу! – вигукнули вони в один голос
– Я зовсiм здоровий i чудово себе почуваю, – додав Павлик.
– Ну гаразд, гаразд! Іди обiдати, а потiм неодмiнно поспи. Сьогоднi нiкуди бiльше не виходь. А пiсля сну прийди до мене в лабораторiю, бiологiчну.
Становище загального улюбленця при багатьох приемних сторонах мае однак немало i негативних.
З того часу як Павлик був врятований за таких трагiчних обставин, екiпаж пiдводного човна зосередив на ньому весь запас невитраченоi батькiвськоi любовi, невтомноi жадоби покровительства слабому, такоi характерноi для дужих, мужнiх людей. Це було дуже приемно, проте вимагало i виявлення почуттiв у вiдповiдь. Але дорослих було багато – двадцять сiм чоловiк, а Павлик один. І едине, чим вiн мiг вiддячити двадцяти семи своiм новим друзям, була увага i зацiкавленiсть до того, що вони розповiдали йому. А оскiльки всi вони були вiдчайдушними ентузiастами свого чудового корабля, безмежно закоханими в нього i в свою роботу на ньому, то всi розмови в iдальнi, в червоному кутку, в кают-компанii зводилися до човна, до його чудових якостей, до його незрiвнянноi переваги над iншими пiдводними човнами, якi не мали тут iншого найменування, окрiм «жаб».
Але якщо всi на «Пiонерi» були ентузiастами, то Ма-рат Мойсейович Бронштейн, електрик другого розряду, двадцяти рокiв, якого, до речi, нiхто iнакше не називав, як просто Марат, безперервно палав у незгзсаючому полум'i любовi до дивовижного судна. Треба при цьому вiдзначити, що в будiвництвi човна вiн брав участь, працюючи по телефонiзацii скафандрiв. Вiн прямо-таки марив човном, i говорити про нього було для Марата величезною насолодою. Не слiд тому дивуватися, шо саме вiн ранiше за всiх i палкiше за всiх почав знайомити Павлика з усiма особливостями i перевагами цього чудового творiння радянськоi технiки. Ще бiльше розпалювалось у Марата бажання до цього тому, що, як це не дивно для радянського хлопчика, Павлик майже не знав про будову не тiльки «Пiонера», але й будь-яких iнших пiдводних човнiв взагалi.
Вони разом вийшли з госпiтального вiдсiку у вузький коридор i, обiйшовши центральний пост, пiшли повз диспетчерськi каюти головного механiка, головного електрика, начальника акустичноi частини, потiм повз каюти командного складу i команди. Стiни коридора були облицьованi коштовним лакованим деревом. По стелi проходили товстi i тонкi труби, пофарбованi в рiзнi кольори. На пiдлозi, вбираючи шум крокiв, тяглася каучукова дорiжка. Через кожнi п'ять метрiв коридор роздiлявся водонепроникною переборкою з невеликими дверима, а в пiдлозi час вiд часу зустрiчалися круглi люковi отвори з металевими схiдцями, якi спускалися вниз. Крiзь цi отвори видно було внизу мiдь, скло i сталь рiзних машин та приладiв, якi або були непорушнi, або тихо гули в дiяльнiй роботi пiд пильним наглядом контрольних апаратiв.
– Як в готелi! Свiтло, чисто, красиво, – сказав Павлик Маратовi, тихенько проводячи на ходу пальцем по лакованих стiнках коридора.
– Ти цього нiде, на жодному пiдводному човнi не побачиш, тiльки у нас, – з звичайною гордiстю за свого «Пiонера» сказав Марат. – Тут майже половина човна вiдведена екiпажевi для житла. На iнших пiдводних човнах кожний зайвий кубометр вiддаеться або нафтi, щоб можна було ще пропливти зайвий кiлометр, або торпедам, щоб зробити ще один пострiл по вороговi, або акумуляторам, щоб було хоч трохи бiльше електроенергii для пiдводного плавання. Про людей там доводиться думати в останню чергу.
– А «Пiонеровi» хiба не потрiбнi нi нафта, нi електрика, нi торпеди?
– «Пiонер» знае тiльки одну енергiю – електрику, – вiдповiв Марат. – І вiн ii може добути скiльки завгодно, в першому-лiпшому пунктi океану. Звичайнi «жаби» в своiх акумуляторах можуть зробити запас електроенергii для плавання пiд водою тiльки на двадцять-тридцять годин, а потiм вони змушенi випливати на поверхню, вiдкривати люки i запускати своi дизелi. Дизелi крутять гвинти i динамомашини. Гвинти рухають пiдводний човен, а динамомашини виробляють електричну енергiю, якою знову заряджаються акумулятори для пiдводного плавання.
В самому кiнцi коридора була iдальня – простора каюта з склепистою стелею, заставлена невеликими столиками i красивими, що вертiлися, крiслами, пригвинченими до пiдлоги. Кожен столик стояв на однiй тов» стiй круглiй тумбi i був накритий скатеркою з круглим вирiзом у центрi. У вирiзах поблискував чорний лак, а навколо на скатерках були розставленi прилади для iжi, хлiб на тарiлочках, поставцi. Каюта була залита м'яким свiтлом ламп з матових пiвкуль, вправлених у стелю. Їi стiни були прикрашенi портретами керiвникiв краiни, Червоноi Армii i Флоту, кiлькома картинами з морськими пейзажами i сценками з життя морського флоту, статуетками, мiцно прикрiпленими до поличок i постаментiв, невеликими акварiумами з плаваючими в них тропiчними рибками. До столика Павлика i Марата присiв Цой. Був обiднiй час, i в iдальню заходили все новi й новi люди. Кожен з них, помiтивши Павлика, окликав його, заводив ласкаву розмову з ним, розпитував про здоров'я i про самопочуття.
Мало не чiпляючись головою за матовi пiвкулi в стелi, до Павлика, Марата i Цоя пiдiйшов Скворешня i зайняв мiсце бiля них.
З його появою з рiзних бокiв посипалися жарти:
– Андрiю, що це ти вигадав гратися з акулою?
– Та нi, вiн хотiв притягти ii сюди i пустити в акварiум.
– І зовсiм не в акварiум, а вiн обiцяв своему колгосповi надiслати хоч яку-небудь завалящу акулу для розведення в ставку.
– Андрiю Васильовичу, ви б ii своiми вусами зв'язали i притягли…
– От скаженi!.. – добродушно бурчав Скворешня, оглядаючи товаришiв, що смiялися, i накручуючи на палець довгого вуса. – Хiба я винен, що вона з голоду в кабель вчепилася? А про мiй колгосп краще менi не нагадуйте. Батько сообщив, що сiвбу вони закiнчили ранiше за всiх у районi. Я iм справдi обiцяв у премiю за вiдмiнну роботу щось привезти з походу… Ось тепер ламаю голову i не придумаю, який би iм подарунок зробити.
– Чи не акулу, справдi, Андрiю Васильовичу? – почувся спiвчутливий, насмiшкуватий голос Ромейка, молодшого механiка, маленького, чорнявого, з жвавими глузливими очима.
– Що там акулу! Кашалота!
– Кита!
– Велетенського восьминога!
– Гаразд, гаразд! – бубонiв Скворешня пiд нестихаючий смiх. – Вже якось проконсультуюся з Арсеном Давидовичем.
– Здрастуй, герою! – почувся раптом серед шуму знайомий дзвiнкий голос.
У дверях стояв комiсар Сьомiн – засмаглий, з рiзкою свiтлою смужкою на верхнiй частинi лоба. Перед переходом на пiдводний човен «Пiонер» вiн цiлий рiк провiв на есмiнцi «Киплячий» в далеких пiвденних морях, i тропiчний загар досi не зiйшов з його обличчя. Нiс у комiсара був трохи пошкоджений: боксер Сьомiн, чемпiон Ленiнграда, був широко вiдомий у Радянському Союзi, але перемоги над iншими радянськими спортсменами давалися йому, мабуть, нелегко.
Найбiльше вражала в комiсаровi густа сивина волосся над молодим обличчям з маленькими чорними, пiдголеними на кiнцях вусиками i чорними жвавими очима. Говорили, що ця сивина з'явилася у нього пiсля тривалого перебування на самотi з трупом загиблого капiтана в за-тонулому на великiй глибинi пiдводному човнi, на якому вiн також був комiсаром. Всю команду вiн викинув на поверхню в рятувальних буях, а для нього самого справного буя не лишилося – частину буiв пошкодило пiд час аварii, а рятувальна експедицiя через шторм змогла лише через кiлька дiб пiдняти його з дна разом з човном. Але комiсар не любив говорити про це, i за точнiсть догадок про походження його сивини не можна було поручитися.
– Ти що? Паломником в Мекку лагодишся? – смiявся комiсар, наближаючись до столу, за яким сидiв Павлик з своiми друзями. – Он яку чалму накрутив тобi Арсен Давидович! Ну, як справи? Здоровий, молодець?
– Дякую, товаришу комiсар! – весело вiдповiв Павлик, схопившись з мiсця i витягши руки по швах, немов справжнiй червонофлотець. – Зовсiм здоровий.
– Ну, дякуй i вдень i вночi Крепiновi за скафандр, – вiдповiв комiсар. – В такому скафандрi нiчого не страшно.
В iдальню зайшов старший лейтенант Богров – струнка, з широкими плечима людина, його голене обличчя з сiрими спокiйними очима, щiльно стиснутими губами i квадратним пiдборiддям пiдкреслювало твердий характер i вперту, наполегливу волю. Бiлий формений кiтель, немов вилитий, сидiв на його ставнiй постатi. Старший лейтенант не поспiшаючи пiшов у глибину iдальнi, здалеку по-дружньому посмiхаючись i киваючи Павликовi. За ним показалася висока постать капiтана Воронцова, командира корабля. Всi встали. Командир жестом дозволив «вiльно», i всi шумно сiли на своi мiсця.
– Як справи, Павлику? – запитав капiтан, зупинившись бiля хлопчика i поклавши руку на його забинтовану голову. – Ти тепер у нас надовго залишишся, бо нi заходити в порти, нi зустрiчатися з суднами ми не можемо. Треба тобi, голубчику, швидше навчитися орiентуватися пiд водою по компасу i по радiопеленгах. Доведеться звикати до нашого життя.
Очi у капiтана звичайно були трохи прикритi опущеними повiками, i це робило його обличчя суворим та нелюдимим. Але зараз на губах у нього грала посмiшка, свiтлi очi широко розкрилися, i на обличчi не лишалося й слiду суворостi.
– Добре, капiтане, – знiяковiло i радiсно вiдповiв Павлик. – Я буду старатися.
– Не «добре», а «есть, товаришу командир!» – поправив Марат пiд загальний смiх.
Як тiльки капiтан сiв за свiй стiл поряд з зоологом, комiсаром Сьомiним i старшим лейтенантом Богровим, на всiх столах, в центрi, вiдкрилися круглi отвори i показалися, пiдiймаючися знизу, стопки тарiлок з першою стравою.
Їдальня наповнилася приглушеним гулом голосiв, дзвоном посуду, жартами, смiхом i розмовами.
– Марате Мойсейовичу, а все-таки як же на «Пiонерi» одержують енергiю? – з апетитом доiдаючи смачний суп, повернувся до початоi розмови Павлик.
– По-перше, зови мене просто Марат – який я Мой-сейович! – i говори менi «ти».
