скачать книгу бесплатно
– Нiскiльки не жартував, Павлику. Адже в наших скафандрах ми можемо спускатися на найбiльшi океанськi глибини. На тисячу, п'ять тисяч, навiть десять тисяч метрiв! А це буде сильнiше i страшнiше, нiж щелепи кашалота.
– Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Глузуете? – недовiрливо подивився Павлик на зоолога. – Адже там тiльки вода! М'яка… А кашалот! Ого! Вiн так стисне зубами! Ви ж самi казали менi, що зуби у нього ось якi! – Павлик розвiв руки майже на пiвметра. – В такiй пашi скафандр трiсне, як горiх.
Зоолог скоса глянув на Павлика i посмiхнувся.
– Ти, бiчо, не розводь рук так далеко. Вистачить i чвертi метра. І то досить страшно. А вода… так, вона м'яка… А чи знаеш ти, скiльки важить кубiчний метр води?
– Знаю, – впевнено вiдповiв Павлик, – одну тонну.
– Ну ось. А стовп води висотою в десять метрiв над площею в один квадратний метр важить десять тонн, або, як кажуть, тиск такого стовпа дорiвнюе десяти тоннам, а над кожним квадратним сантиметром – одному кiлограмовi. Цей тиск дорiвнюе тисковi всього стовпа повiтря, чи атмосфери, над площею земноi поверхнi в один квадратний метр або квадратний сантиметр. Тому говорять ще, що тиск десятиметрового стовпа води дорiвнюе тисковi однiеi атмосфери.
– Так, я це знаю, Арсене Давидовичу. Це величезна вага, але ми ii не вiдчуваемо, бо всерединi нашого тiла е повiтря пiд таким же тиском.
– Гаразд. Тодi тобi неважко буде зрозумiти, що чим глибше ми спускаемося пiд воду, тим бiльше вона давитиме на нас. На глибинi ста метрiв тиск цiеi, як ти говориш, м'якоi води дорiвнюватиме ста тоннам на кожний квадратний метр площi, або десяти атмосферам. Поверхня людського тiла, в середньому, дорiвнюе двадцяти тисячам квадратних сантиметрiв, i тиск води на цiй глибинi на все тiло людини досягае майже двохсот тонн; на глибинi п'яти тисяч метрiв вiн уже дорiвнюе десяти тисячам тонн. Ти розумiеш? Це такий тиск, пiд яким не тiльки людина, а й залiзшiй порожнистий цилiндр сплющиться.
В нашому ж скафандрi людина лишаеться цiлою i неушкодженою.
– Виходить, що скафандр iз сталi? – запитав Павлик.
– Коли б вiн був iз сталi, то треба було б зробити його з таких товстих пластин, що людина в такому важкому скафандрi навiть на глибинi п'ятисот метрiв не могла б i кроку зробити по дну, В таких броньованих скафандрах водолази до цього часу працюють на глибинах до восьмисот метрiв, i iх пересувають по дму з мiсця на мiсце з допомогою лебiдок i на ланцюгах. Та й робота там яка! Рукава i штани товстi – нi зiгнути, нi розiгнути руку або ногу, 3 рукавiв стирчать клiщi, ломик, сокира, якими керуе зсередини рука водолаза. Чи багато так наробиш!
Павлик знову, як i ранiше, легко пiдняв руку, помацав металевi краги на нозi i весело сказав:
– А нашi скафандри просто розкiш! Легкi, зручнi. А з чого ж вони зробленi? Виходить, не з сталi?
– Нi, не з сталi, а з чудового легкого надтвердого сплава, який недавно винайшли радянськi металурги. Незважаючи на те, що нашi скафандри зробленi з дуже тонких листiв цього сплава, вони здатнi витримувати величезний тиск на глибинах до десяти тисяч метрiв. Цьому, правда, допомагае i дуже дотепний рухомий каркас скафандра, його, так би мовити, кiстяк iз того самого матерiалу. Крiм того, нашi молодцi-хiмiки придумали спосiб робити невеликi пластини з цього сплава гнучкими. Такi пластини вставили в скафандр у тих мiсцях, де вiн згинаеться, – на плечах, на лiктях, поясi, колiнах, ступнях, пальцях рук.
– І не тiльки це, Арсене Давидовичу! – з захопленням сказав Павлик. – А як ми швидко носимося пiд водою! Як справжнi риби! Навiть швидше – як птахи! І телефон, i свiтло, i зброя. І навiть гарячий шоколад! – Павлик розсмiявся. – Хочете поiсти? Будь ласка! Бульйон, какао. Можете водичкою запити.
– Одним словом, кожен сам собi ресторан, – посмiхнувся зоолог.
– Похiдний ресторан! Кафе на колесах, тобто на ногах. До чого додумались! Як же це все виходить, Арсене Давидовичу? Я ще не встиг розглянути як слiд внутрiшню будову скафандра… Ой, що там?
Павлик раптом зблiд i притулився до зоолога. Учений швидко оглянувся.
– Де? Та це ж просто пучок водоростей. Який же ти боягуз! Не можна ж так, Павлику, голову втрачати. Ранiше нiж злякатися – придивися хоч трохи… Ну, а щодо скафандра справа дуже проста, бiчо. В задньому ранцi, на спинi – кiлька маленьких акумуляторiв з великим запасом електрики. Там же патрони з запасом рiдкого кисню на сорок вiсiм годин; поглиначi вуглекислоти, вологи та iнших шкiдливих продуктiв дихання; маленький, але потужний моторчик для гЕинта, який дае нам рух. А в передньому, нагрудному ранцi – термоси з водою, з гарячим бульйоном або какао. Вiд термосiв iдуть до рота гнучкi трубки з твердими наконечниками; поряд з термосами невелика радiотелефонна станцiя, з допомогою якоi можна зв'язатися i говорити одночасно з кiлькома iншими такими самими станцiями на вiддалi до двохсот кiлометрiв. У шоломi бiля вух розташованi навушники, а внизу, бiля пiдборiддя, – мiкрофон. На шоломi проти лоба водолаза – потужний електричний лiхтар, промiнь якого прорiзуе воду на сiмдесят п'ять метрiв наперед. І всiма цими приладами i механiзмами ти керуеш з допомогою рiзних кнопок, важелiв i маховичкiв, якi мiстяться на щитку управлiння в твоему патронташi на поясi. Але все це ти повинен i без цiеi лекцii знати, iнакше ти не мiг би зараз бродити зi мною тут, пiд водою.
– Авжеж! Я, звичайно, вже знаю це. Я хотiв лише дiзнатися, як все це дiе. Як, примiром, збираеться в акумуляторах так багато електрики? Як дiють нашi бойовi електричнi рукавицi? Чим стрiляють нашi ультразвуковi пiстолети?
– А! Ось чого тобi треба, бiчо! Це запитання серйознiшi, – вiдповiв зоолог. – Але, на жаль, iх доведеться вiдкласти. Бачиш, ми вже бiля коралових рифiв. Незабаром прийдемо до Скворешнi.
Попереду, крiзь скляну прозелень вод, почали виглядати, немов околиця лiсу, ледве помiтнi обрись кущикiв i маленьких дерев: низькорослих, безлистих, з самих лише стовбурiв i гiлок, скарлючених i вузлуватих, то товстих iз здуттями, нiби кактуси, то тонких i прямих, як лозини верби.
– Зрештою, – вiв далi зоолог, – цiлком можливо, що Скворешня уже закiнчив тут роботу i перейшов на iнше мiсце. Треба дiзнатися.
Вiн натиснув ледве помiтний виступ на патронташi. Передня стiнка вiдкинулася донизу i повисла на завiсах, вiдкривши всерединi патронташа ряд кнопок з випуклими цифрами на них i важелькiв над дужками з подiлками.
На ходу зоолог зсунув одну з кнопок трохи вниз, закрiпив ii на новому мiсцi i натиснув.
Зоолог прислухався i зупинився. На обличчi його зростав подив разом з занепокоенням.
– Настройся на Скворешню, – звернувся вiн до Пав-лика. – Натисни кнопку номер дванадцять. Нiчого не розумiю… Що там робиться?
Павлик швиденько вiдкрив свiй патронташ i настроiв радiоприймач ще на одну станцiю. Пiд його шолом увiрвався свистячий шум переривчастого дихання, змiшаного з потоком хриплоi лайки, крикiв, розмови з неймовiрноi мiшанини украiнських i росiйських слiв.
– Вiддай!.. Вiддай, бiсова тварюко!.. А, трясця тобi… Радянського добра захотiла?.. Мене не потягнеш… Нi, брат… Не вийде!
Потiм – немов дроворуб, коли рубае лiс:
– Ах-х-х! Ось тобi! Лх-х-х! Потiм одчайдушний вигук:
– Тпру-у-у! Стiй! Стiй! Куди понесла, гадюка! Зоолог не витримав.
– Скворешня! Що сталося? – гучно, з тривогою в голосi закричав вiн. – 3 ким ви б'етеся?
– Лорд! – почувся в шоломах зоолога i Павлика голос, що задихався. – Швидше до мене! А то ця тварюка… шланг розiрве. Поспiшайте, поспiшайте!.. Ах-х-х! Ах-х-х! От живуча тварюка!..
– Ми бiжимо до вас! – закричав зоолог. – Тримайтесь!
Вiн побiг уперед, до узлiсся коралових заростей.
– За мною, Павлику! Рiж воду плечем! Плечем вперед! Не вiдставай! Гвинт не варто запускати, уже недалеко.
Бiгти було, проте, досить важко. Вода чинила опiр, м'яко пружинила. Все ж через хвилину зоолог i Павлик увiрвалися в чагарник. Який не був Павлик стурбований i навiть зляканий, але на мить вiн застиг у нiмому захопленнi. Те, що здалеку, з зеленоi густоi пiтьми, здавалося схожим на голий покручений чагарник, зблизька, на свiтлi, виявилося казково пишним садом. Всi стовбури i гiлля без листя були суцiльно вкритi живими квiтами, зiрочками з витягнутими, як язики, пелюстками всiх фарб i найтонших вiдтiнкiв – вiд нiжнорожевого до криваво-червоного, вiд прозороголубого, як димка, до емалево-синього i вiд жовтооранжового, як золото, до темнозеле-ного, як iзумруд. Це були корали – то маленькi, тоненькi, звивистi гiлочки, що прилипли на боках скелi, то величезнi колонii з мiльйонiв крихiтних тварин – квiтiв, якi вкрили своiми тiльцями могутнi вiдмерлi маси попереднiх поколiнь. І крупнi строкатi чашечки квiтiв бiля пiднiжжя цих колонiй були також корали, i навiть строкатий мох мiж ними складався з мiльйонiв i мiльярдiв крихiтних живих квiток.
Сад жив i ховав у собi – в своiх ущелинах, тунелях, гротах, великих i маленьких печерах, у сплетiннях своiх стовбурiв i гiлок – велике кипуче життя. Хмари блискучих, нiби вилитих iз строкатого рiзнобарвного металу риб носилися, як тропiчнi птахи в кораловiй хащi. Красивi прозорi рачки лазили по гiллю. Численнi червонi, жовтi, оранжовi морськi зiрки повiльно пересувалися по дну, по скелях, по коралових стовбурах, пiдтягувалися присосками своiх м'ясистих нiжок-променiв до найближчих предметiв.
Рiзнокольоровi офiури, родичi морських зiрок, з довгими тонкими, гнучкими, як батоги, променями майже переверталися на кораловому мосi, шукаючи здобич. Чорнi морськi iжаки з розсiяними по всьому круглому тiлу блакитними цяточками повзали всюди. Полчища найрiзноманiтнiших черепашок i морських слимакiв мiсцями зовсiм устеляли дно i кораловий мох. Яскравi пучечки i ажурнi гiлочки зябрiв трубчатих черв'якiв виглядали з iх тоненьких трубочок. Мiрiади крихiтних рiзнокольорових i блискучих рачкiв, черв'якiв, морських павучкiв, слимакiв повзали, стрибали, вибiгали i знову ховалися в маленьких щiлинах, ямках i трiщинах, серед барвистоi розкошi.
Застигнувши на мiсцi, Павлик дивився широко розкритими очима на цю феерiю, на це беззвучно кипляче життя. Але зовсiм близько вiд нього, при першому його грубому вторгненнi, все це життя вмить завмерло, заховалося, зникло. Закрились кораловi квiти, втяглися всередину iхнi пелюстки, поховалися в глибинi хащi крихiтнi рибки, черв'яки, павучки. Сiра, безбарвна, мертва пустеля оточувала Павлика.
Вiн пiдняв голову i над собою бiля стрiмкоi скелi побачив зграю великих риб. Це були скаруси – риби-па-пуги. Краса i гармонiя iх розцвiтки могли захопити най-суворiшого цiнителя живопису. Природа, здавалось, використала всi кольори, всi вiдтiнки i тони, якi тiльки можна було знайти на ii багатiй, невичерпнiй палiтрi фарб. Краса найяскравiших тропiчних птахiв поблякла б перед фарбами цих морських папуг.
Риби-папуги висiли головами вниз, тихо ворушачи сi-руватофiолетовими, в нiжних червонуватих цятках хвостами, облямованими бiлою смужкою. Вони ретельно об'iдали маленькими товстогубими ротами нiжнi кораловi вiточки на скелi. Інодi однi з них з наповненими ротами довго i неуважно, як жвачку, пережовували iжу. Трохи вище Павлик помiтив трьох крупних риб-папуг, оточених невеликою зграею дрiбних синьосмугастих губанiв. Павлик одразу не зрозумiв, що роблять цi губани навколо величезних, порiвняно з ними, скарусiв, якi смирно висiли в водi, йому здалося спершу, що губани вчепилися в них з усiх бокiв i хочуть розiрвати на частини. Але, придивившись, Павлик несподiвано голосно розсмiявся.
– Перукарня! Риб'яча перукарня! – вигукнув вiн, не маючи змоги втриматися вiд смiху.
Круглi голови папуг, iх щоки i зябровi кришки з щiльною крупною, яйцевидною лускою були вкритi шаром бiлого коралового пилу. Здавалось, що товстi, розфранченi, вирядженi, як на весiлля, пани вiддали в розпорядження прислужливих перукарiв своi вiдгодованi, густо напудренi морди. Губани нiжно i обережно знiмали цей кораловий пил з щiк i зябрiв папуг, своiх багатих родичiв, i, мабуть, з насолодою поiдали його.
У смiх i вигуки Павлика, в безперервний потiк украiнсько-росiйськоi лайки i обурених крикiв Скворешнi пiд шолом Павлика увiрвався голос зоолога:
– Чого смiешся, бiчо?
І через хвилину мовчання почувся його тривожний оклик:
– Павлику! Павлику! Де ти? Де ти подiвся? Павлик оглянувся. Вiн був сам. Заспокоене його нерухомiстю, знову розквiтло i закипiло навколо нього життя.
Скiльки часу вiн простояв тут, зачарований i закам'янiти, в цьому чудовому, невимовноi краси саду? Хвилину чи годину? Де Арсен Давидович? Як знайти його тепер в цих хашах? Як вибратися звiдси?
– Арсене Даниловичу! – тремтячим голосом послав вiн несмiливий оклик в зелений безконечний простiр навколо себе. – Арсене Давидовичу!
– Говори, Павлику! – почулася вiдповiдь. – Говори, говори! Я слухаю! Де ти? Вiдстрой Скворешню. Вiн заважае.
– Я серед коралiв. Я вiдстав вiд вас, Арсене Давидовичу… Тiльки на хвилинку… Я не знаю, куди йти…
У нього скривилися губи, i вiн несподiвано схлипнув.
– Бiчо, ти тiльки не лякайся! Стiй спокiйно, не сходь з мiсця. Я недалеко: ми, мабуть, тiльки хвилин п'ять як розiйшлися, не бiльше. Подивися навкруги, Павлику. Я йшов через корали прямцем. Подивися, чи не видно моiх слiдiв: зламаних гiлок, кущiв… Обдивися уважно, бiчо.
– Та нi… Арсене Давидовичу, – тремтячим голосом сказав Павлик, безпомiчно оглядаючись навколо. – Вони всi однаковi, гiлки i кущi. Вони всi нiби поламанi… Нi… нiчого не видно… Арсене… Арсене Давидовичу!..
Останнi слова Павлик промовив майже пошепки, переривчастим голосом; становище здавалося йому безвихiдним i далеко не вiдповiдало розмiрам Павликовоi мужностi.
– Ну i це не страшно, бiчо. Не бiйся, голубе! Стiй на мiсцi i нiкуди не йди. Я збiгаю до Скворешнi, допоможу йому, а потiм – до тебе. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин я повернусь.
– Гаразд, Арсене Давидовичу…
– Ти тiльки стiй нерухомо, i нiхто тебе не зачепить. На всякий випадок надiнь рукавицi.
У Павлика стиснулося серце вiд цих слiв.
– Добре, Арсене Давидовичу… на… надiну…
– Пам'ятай, як користуватися ними. Увiмкни струм. Краще за все обiймай ворога обома руками, обома долонями, щiльно… Я вже бiжу до Скворешнi, говорю з тобою на ходу i буду говорити, щоб тобi не було нудно самому. Якщо побачиш щось пiдозрiле, скажи менi.
Поки зоолог продовжував розмовами розважати Павлика, хлопчик зняв згорток з пояса i пальцями, що не розгиналися вiд страху, ледве розгорнув його. В руках у нього опинилися двi бiлi гумовi рукавицi не зовсiм звичайнi на вигляд: кожна складалася з трьох пальцiв – для великого, вказiвного i одного спiльного для решти трьох. На здутiй долонi було видно випуклу металеву пластинку, а широкi довгi розтруби повиннi були далеко заходити за кистi рук. Павлик натяг рукавицi на руки i пристебнув розтруби спецiальними кнопками до рукавiв скафандра.
«Обнiмай ворога обома долонями», повторив вiн про себе.
Вiн оглянувся навкруги. Вiн готовий був заплакати вiд страху. Якi вороги? Хто вони? Це, мабуть, щось жахливе… Баракуда… Акула… Хто ще тут бувае? Баракуда… Акула… Обняти акулу…
Майже не слухаючи зоолога, Павлик з завмираючим серцем слiдкував за кожною тiнню, що з'являлася вдалинi, в зелених сутiнках.
Пропливали то поодинцi, то цiлими зграями рiзнобарвнi нiжно пульсуючi медузи. Мелькали риби, поблискуючи яскравими фарбами. Проносились величезними зграями маленькi крилоногi молюски з широкими плавцями i майже зовсiм прозорими, тонкими i нiжними, як хрящ, черепашками. Креветки – грацiознi i тонкi морськi рачки – вправно полювали на них i зникали разом з ними. Вдалинi промайнула голуба iскорка, стрибнула вгору, впала вниз, зустрiлася з червоною, синьою, зеленою… Вже iх сотнi, тисячi цих рiзнобарвних, як коштовне камiння, що стрибали вгору i вниз, у всi боки, iскорок. Ось уже все навколо посмуговано, списано мiльйонами i мiльярдами блискаючих i палаючих ниток i крапок. Нiби густий дощ iз крихiтних, пурпурних, сапфiрових, iзумрудних, золотих iскор вихором носиться навколо. Це танець сафiрин, крихiтних рачкiв з ряду веслоногих.
Розкривши рота вiд захоплення, забувши про страх i самiтнiсть, Павлик дибився навколо, заслiплений чудовим видовищем, машинально вiдповiдаючи iнодi на запитання зоолога.
Зненацька з пiску на днi бiля Павликових нiг звилося величезне чотирикутне створiння, оксамитовочорне, плоске, як залiзний лист. В одному його кутку видно було велику розкриту панду, над нею, на горбочку, двое палаючих очей. Два iнших кутки хвилеподiбно i швидко, мов крила, вигиналися. З четвертого кутка звисав тонкий, як батiг, хвiст з довгим шипом, що стримiв догори. Це був скат. Вiн на льоту пiймав рибу, яка пропливала надто близько вiд його сховища, проковтнув ii i впав на дно. Там вiн швидко, в кiлька прийомiв зметнув хмару пiску, i, коли вона осiла, скат зник пiд ним.
Павлик цього вже не бачив. Поява двометрового чудовиська була такою несподiваною, що, пiднявши руки, смертельно злякавшись, вiн кинувся вбiк, до високоi, як скеля, вiдмерлоi колони коралiв.
Ледве вiн встиг вiдскочити, як щось величезне, довге, загострене спереду зметнулось iз-за великого сусiднього куща i кинулось на нього з навальнiстю артилерiйського снаряда. Павлик вiдчув страшний удар в груди, пiд його простягнутою рукою пронеслася жахлива паща, повна зубiв, i величезнi холоднi очi. Промайнула думка: «Обняти»…
Руки зiмкнулися навколо якоiсь слизькоi товстоi колоди. Павлик вiдчув ще сильнiший приголомшливий удар, потiм усе зникло, провалилося в темряву…
Роздiл III
ПІСЛЯ БОЮ
– Швидше, швидше, товаришу Лорд! Я держу ii за хвiст, щоб ii чорти держали! Сили моi кiнчаються, будь вона проклята!
– Скворешня! Що це таке?
Зоолог вибiг iз хащiв водоростей. Вiн побачив незвичайну картину. На вiдкритiй галявинi в яскравому зеленуватому свiтлi, бiля кiлькох машин, що працювали пiд прозорими, немов iз скла, ковпаками, стояла гiгантська постать людини в металевому скафандрi i величезному шоломi. Зiгнувшись у виглядi великого потужного лука, вона однiею рукою держала петлю з товстого гнучкого кабеля, що з'еднував два ковпаки з працюючими машинами. В петлю вчепилася зубами невелика, двометрова акула, яку людина держала рукою за тонку частину тiла, бiля самого хвоста. Рило акули далеко виступало над широкою пащею, ii темносiра жорстка шкiра була схожа на напилок, великi круглi очi, тупi, безтямнi, палали бiлуваторожевим вогнем лютi. Зоолог одразу ж впiзнав осе-ледцьову акулу, неймовiрна зажерливiсть якоi дивувала ще стародавнiх спостерiгачiв. Звичайною iжею цiеi акули е оселедцi, коли вони хмарами пiднiмаються iз глибин i йдуть до берегiв для нересту. Але вона переслiдуе й iнших риб, яких тiльки в змозi здолати.
Своiй славнозвiснiй родичцi, прославленiй розбiйницi морiв i океанiв – звичайнiй акулi, або мокою, – оселедцьова акула поступаеться лише розмiром i силою.
Акула, яку велетень з надзвичайним напруженням сил тримав за хвiст, звивалася, згиналася i розгиналася, але не випускала з пащi захопленого нею кабеля.
Ноги Скворешнi по кiсточки вгрузли в пiсок. Червоне вiд зусилля обличчя було вкрите потом. Акула люто смикала кабель у всi боки, але не могла вирвати його з рук велетня.
Вихопивши з пiхов кортик, зоолог кинувся до акули.
– Рукавицi, рукавицi, Лорде! – зарепетував Скворешня, мотаючись слiдом за скаженими рухами акули. – Кортиком нiчого не зробите!
Зоолог зупинився. В одну мить рукавицi були натягнутi на руки, кнопки застебнутi, i в наступну мить двi долонi злегка стиснули акулу з обох бокiв. Вiд удару електричного струму акула здригнулась, судорожно звилася майже в кiльце, потiм з неймовiрною силою розпрямилась, вiдкинувши Скворешню i зоолога, мов кошенят, у рiзнi боки. Потiм вона розiмкнула пащу i, здригаючись, опустилася на дно.
Зоолог зараз же схопився на ноги, але Скворешня пiдiймався з грунту поволi, з зусиллям.
– Як це сталося, Скворешня?
– Фу-у-у… Дайте вiддихатися… Коли б ви запiзнилися на двi-три хвилини, погано було б… машинам. Цiй божевiльнiй рибинi з голоду здалося, що кабель – це щось iстiвне, i вона вчепилася в нього. Розумiете, Арсене Давидовичу, що було б з агрегатами, коли б вона вирвала кабель з-пiд ковпакiв?! Тиск води, що ввiрвалася б, знищив би цi нiжнi машини. Я зробив з кабеля петлю в тому мiсцi, де вона його схопила, i пружинив, приймаючи на свою руку всi удари акули. Спершу я цю тварюку бив по мордi, по очах; вона тiльки метляла головою, але кабеля не випускала i страшенно смикала його, працюючи хвостом. Тодi я пiймав другою рукою хвiст. Ну й силища!
– Чому ж ви не пустили в хiд своi рукавицi?
– Та тому, що боявся випустити з рук кабель. Бiс ii знае, що вона натворила б у цей момент! А де ж Павлик? Я чув вашу розмову. Вiн десь вiдстав вiд вас? Зоолог затурбувався.
– Ах, матiнко! – скрикнув вiн. – Я зовсiм забув про нього. Павлику! Павлику! Чого ж ти мовчиш? Павлику!..
Вiн з тривогою подивився на Скворешшо.
– Ви теж не чуете вiдповiдi?
Велетень захвилювався. Як завжди в такi хвилини, Скворешня негайно звертався до дикоi сумiшi украiнських i росiйських слiв, яку вiн називав «рiдною мовою». Багато обставин взяли участь у формуваннi цiеi «мови» i в переконаннi Скворешнi в тому, що це його рiдна мова: i Воронезький район, в одному з напiвукраiнських, напiв-обрусiлих сiл якого вiн народився, i виховання в росiйськiй школi-десятирiчцi, i велика любов до росiйськоi лiтератури, особливо до росiйських поетiв, яка жила в ньому разом з пристрасною любов'ю до Шевченка, Коцюбинського, i, нарештi, служба в Червоному флотi: спочатку в надводному, а потiм, i до цього часу, в пiдводному.
– Нi, нiчого не слишу, – сказав вiн, голосно сопучи, i з неприхованим роздратуванням додав: – Де ж ви мальчика загубили, товаришу Лорд?
– Вiн вiдстав у кораловiй хащi, коли я спiшив до вас, Скворешня… Павлику! Павлику! Вiдповiдай же!.. Вiн мовчить… З ним щось сталося, – сказав зоолог. – Бiжiмо, Скворешня!
– Треба було до нього возвращаться, а не до мене бiгти. Чорти б мене не схопили, коли б ще десять мiнут лишку дали. Запускайте гвинт, а я сейчас за вами.
Вiн вiдкрив патронташ на поясi i натиснув одну з численних кнопок на довгому щитку управлiння. Почувся голос:
– Говорить старший лейтенант Богров. Що скажете, Скворешня?
Скворешня, за звичкою, випрямився, пiдтягся i сказав:
– Спiшу доповiсти: хлопчик Павлик, що знаходиться на борту корабля, направляючись разом з товаришем Лордкiпанiдзе до мiсця роботи на пунктi номер шiсть Кораловоi мiлини, вiдстав у дорозi вiд товариша Лордкiпанiдзе, загубився в коралових заростях i перестав вiдповiдати на виклики. Товариш Лордкiпанiдзе, який поспiшав за моiм викликом до мене на допомогу в зв'язку з нападом на кабель i на мене акули, зараз знаходиться тут.
