скачать книгу бесплатно
Пiд яскравим свiтлом настiльноi лампи лейтенант крiзь сильну лупу сантиметр за сантиметром уважно вивчав пiдвiконня.
– Тут хтось стояв… Зовсiм недавно… Дощ навiть не встиг змити слiду, – тихо промовив лейтенант.
Складаним ножем вiн обережно зняв з пiдвiконня малесенький коржик, чорний i тонкий, не бiльший за десяти-копiйчану монету, i поклав його на долоню.
– Тютюн… попiл… земля… – Понюхавши i секунду подумавши, додав: – з недокурка, що прилип до каблука чи пiдошви.
– Ясно, товаришу лейтенант, – сказав Сергеев, пiдсвiчуючи лампою, – хтось тут напевне стояв.
– Так, але хто саме? – задумливо спитав лейтенант. Вiн знову почав оглядати пiдвiконня крiзь лупу.
– Тут стояла людина, – пильно вглядаючись у пiдвiконня i все з бiльшою переконливiстю в голосi, тихо говорив лейтенант, – тут стояла людина дуже висока на зрiст, з дуже великими ногами. . Але хто ж вiн i куди подiвся? Невже по вiрьовцi спустився з чотирнадцятого поверху? Це неймовiрно!
Лейтенант знову вiдчинив вiкно i крiзь лупу почав розглядати зовнiшнiй карниз. Нiяких слiдiв, подряпин, пошкоджень на ньому не було.
– Сергеев, спустiться з Максимовим i огляньте двiр внизу, пiд цим вiкном.
Лейтенант витяг записну книжку, вирвав аркушик, загорнув у нього тонкий спресований коржик iз землi й тютюну i поклав пакетик у книжку. Покiнчивши з цим, лейтенант взявся за таз. Знявши портьеру, вiн побачив пiд нею купу напiвобгорiлих паперiв, записок, книжок, фотознiмкiв. Лейтенант обережно вийняв усi вцiлiлi попiльнi аркушики i, уважно переглядаючи iх, розкладав на столi, на географiчнiй картi.
Кружок, окреслений олiвцем, схiднiше Багамських островiв у Саргассовому морi, привернув його увагу. Задумавшись на хвилину, вiн взяв один з напiвобгорiлих аркушикiв. На ньому було видно уривки записiв географiчних широт i довгот – градуси, мiнути, секунди. Лейтенант заглибився у вивчення аркушика.
Раптом вiн впустив його на стiл, рiзко повернувся i скочив. У наступну мить двое тiл, звившись у клубок, покотилися на пiдлогу. Бiля них, коротко дзенькнувши, упав фiнський нiж.
Ще через хвилину капiтан Маеда лежав iз скрученими за спиною руками.
Лейтенант покликав Єрофеева. Вдвох вони перенесли капiтана на диван.
Можливо, що цього разу господар квартири справдi знепритомнiв.
Повернулись Сергеев i Максимов. Вони принесли великий чорний плащ, застебнутий на багато гудзикiв. Багато тонких, пружних i довгих, вiд комiра донизу, прутiв утворювали немовби внутрiшнiй каркас величезноi парасольки. До нижнiх кiнцiв цих прутiв були прикрiпленi мiцнi шовковi шнури, якi сходились на внутрiшньому кiльцi, зробленому з широкого шовкового пояса.
– Де це ви знайшли? – запитав лейтенант, з подивом розглядаючи дивовижну знахiдку.
– Саме пiд цим вiкном, товаришу лейтенант, – вiдповiв Сергеев. – Воно висiло на деревi. Заплуталося в гiллi.
– Тепер усе зрозумiло, – сказав лейтенант. – Це портативний парашут. З допомогою нього зник iз цiеi кiмнати другий, може найнебезпечнiший злочинець.
З вулицi донеслося гучне виття сирени: прийшла мед-карета. Капiтана Маеду в супроводi Єрофеева i Коваленка вiдправили в тюремну лiкарню.
Лейтенант з помiчниками, що лишилися, продовжував старанний обшук.
Роздiл II
ПІДВОДНІ ЗУСТРІЧІ
Бiй наближався до кiнця.
Каракатиця втрачала силу. Вчепившись двома руками за тонкий виступ скелi, вона намагалася рештою вiсьмома обвити слизьке гадюче тiло мурени. Звичайно сiре з зеленими смужечками i цятками забарвлення каракатицi, яке так добре приховуе ii на фонi вкритоi водоростями скелi, тепер, у розпалi бою, вiд лютi i страху безперервно змiнювалось, i по тiлу пробiгали барви всiх вiдтiнкiв. Кiльце пружноi шкiри бiля початку рук розтяглося, i з нього виглядав темнобурий попугаячий дзьоб – великий, твердий, гострий, здатний пробити до мозку голову навiть крупноi риби. Двое великих круглих очей виблискували то рожевий, то голубим, то срiблястозеленим вогнем. Як завжди на полюваннi за рибами, каракатиця намагалася пiдтягти ворога своiми хапальними руками, всiяними численними присосками, до щелепiв, щоб прокусити йому череп. Але ворог цей – крупна двометрова мурена – був надто великий, спритний i дужий. Яскравожовта передня частина риби – товста i кругла – мелькала в невловимо швидких рухах, ii качина паща з багатьма гострими зубами рвала тiло головоногого то з одного, то з другого боку.
Стара, досвiдчена каракатиця, велетень серед подiбних до неi, що з перемогою виходила досi з багатьох битв, вперше зустрiлася з таким невiдпорним нападом. Вона використала уже майже весь запас чорнильноi рiдини, якою забарвлювала навколо себе воду до чорноти. Вона уже втратила правий плавець i двi руки, зовсiм вiдрiзанi гострими зубами мурени. В цей критичний момент вона спробувала застосувати свiй давнiй, випробуваний спосiб у боротьбi з довгомордими рибами. Змахнувши, як бичами, одночасно всiма шiстьма вiльними руками, чотирма короткими вона обвила тiло мурени, а двi хапальнi спробувала обмотати навколо ii пащi. Але одна рука потрапила в пащу мурени i вмить безсило звисла, звиваючись, мов черв'як. Другою рукою iй все-таки пощастило мiцно стиснути страшнi щелепи ворога. Мурена люто билася в цiй петлi. Їi довге цилiндричне тiло звивалося в кiльце, потiм розверталося, i темний хвiст з страшною силою бив по каракатицi, шо притулилася до скелi. Потрiбно було лише три таких удари, щоб оглушена каракатиця послабила петлю на пащi мурени. Ще кiлька ударiв – i паща вiдкрилася, потiм зiмкнулась; довга рука вiдокремилась вiд голови i, скручуючись та розкручуючись, повiльно пiшла на дно.
Каракатиця вiдчепилася вiд скелi i, огорнувши себе чорнильною хмарою, спробувала втекти. Це iй однак не вдалося. Мабуть, надто мало чорнильноi рiдини лишилося уже в неi в кишенi, i хмарка через це вийшла прозорою.
Через хвилину, коли вона розтала, можна було бачити хапливе i люте бенкетування мурени.
Вдалинi, в зеленуватосинiх сутiнках, промайнуло темне, довге i гнучке, як батiг, тiло з гострою, мов у щуки, головою. Широка паща була повна крючкуватих зубiв, на кiнцi щелепи стримiли два величезних, схожих на iкла зуби. Блиснуло срiблясте черево.
Мурена помiтила небезпеку лише в останню мить. Ледве встигла вона пiдняти голову з розкритою пащею, товста кругла шия майже сховалась у широкiй пащi пришельця Баракуда – страховисько антiльських вод – наче блискавка, поразила мурену.
Звиваючись i сплiтаючись, як двi стальнi пружини, величезнi риби клубком вертiлися, майже торкаючись дня, пiдiймаючи хмари пiску та мулу. В усi боки летiли пiднятi могутнiми струминами води шоколаднi голотурii, схожi на огiрки з високими м'ясистими пухирцями; чорнi морськi iжаки, круглi, як хлiбини, з розчепiреними в усi боки довгими гострими голками; жовтi, зеленi, яскравочервонi морськi зорi; офiури з довгими, тонкими, як батоги, променями; рiзнобарвнi, вкритi слизом губки, «величезнi мокрицi» – по двадцять-тридцять сантиметрiв завдовжки. Розповзались задом наперед раки; поспiшно, бочком, тiкали краби на високих, як ходулi, нiжках, високо несучи своi товстi, могутнi клешнi. Риби рiзнокольоровим дощем розлiтались подалi вiд цього страшного мiсця.
Баракуда не випускала мурену iз своiх немов закам'янiлих щелепiв. Вона все глибше занурювала своi жахливi зуби в тiло жертви. Нарештi, з силою струснувши мурену, вона вирвала з ii товстоi шиi величезний шматок м'яса i вмить проковтнула його. Лишаючи за собою широку смугу кровi, що розповзалася, мурена кинулася тiкати. Але з невловимою швидкiстю баракуда наздогнала ii i люто почала рвати свою здобич.
***
Павлик iшов слiдом за зоологом, пiднiмаючись крутим схилом пiдводноi гори, йому все ввижались довгi гострi зуби баракуди, ii широка паща, ii нерухомi круглi очi, сповненi, здавалось, холодноi лютi. Вiн боязко оглядався навкруги.
Його м'яке волосся, звичайно гладенько причесане, з рiвним боковим продiлом, зараз трохи розкуйовдилось i злиплося вiд поту. Великi сiрi очi стали круглими. Тонке, з гострим пiдборiддям обличчя було блiдим. Тiнi, якi мелькали довкола, лякали його. Згущений зеленуватий сутiнок ущелин, гротiв, проваль у нагромадженнi скель, гiрлянди водоростей, що гойдалися, заростi морських лiлiй – звiдусiль загрожувало несподiваним, страшним, нещадним. Вiн ледве волiк ноги, його кроки пiдiймали з дна легкими срiблистими хмаринками бiлий кораловий пiсок. Вiн наступав на голотурii, якi мирно ковтали мул, на морськi зорi, що повiльно повзали по дну, на мармуровобiлi мiшкуватi асцидii, якi лопалися пiд його важкими пiдошвами, на вапняковi трубочки черв'якiв, якi висунули догори своi червонi зябра з дивовижно тонким гiллястим узором кровоносноi системи…
– Ну ось, – сказав зоолог, який iшов попереду, – кар'ера мурени закiнчилась швидко. Із зубiв баракуди рiдко кому вдаеться врятуватись.
– А нам вона… нiчого не могла б заподiяти, Арсене Давидовичу… коли б ми не заховалися в ущелину? – злегка заiкаючись, запитав Павлик.
Зоолог посмiхнувся i, за звичкою, пiдняв руку, щоб погладити свою чудову асiрiйську бороду, вкриту рiвними рядами дрiбних завиткiв. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.
– Будь спокiйним! – вiдповiв вiн. – Проти наших скафандрiв безсилi зуби не тiльки баракуди, а навiть володаря пiдводних глибин – кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: менi просто не хотiлося заважати акторам на сценi. Але навiть Скворешнi я не радив би зустрiчатися пiд час купання, в самих трусах, з баракудою. Це, мабуть, найстрашнiша риба, найхоробрi-ший хижак антiльських вод.
Зоолог раптом зупинився, опустився на колiна i, пильно вдивляючись у щось на днi, покликав:
– Павлику! Надзвичайне видовище! Йди сюди швидше, бiчо!
Голос його в маленькому радiоприймачi, захованому в шоломi Павлика, звучав весело i збуджено. Крiзь прозорий шолом Павликовi видно було велику голену голову в такому самому шоломi, крупний нiс, волохатi чорiи брови i синьочорну блискучу бороду, що зникала пiд комiром скафандра Спереду шолома блищав срiблом рефлектора невеликий, але потужний, немов маленьке сонце, круглий випуклий лiхтар. Металевий, кольору воронова-ноi сталi скафандр на спинi i грудях роздувався, роблячii маленького зоолога схожим на фантастичного горбатого карлика. В цих горбах у нього i в Павлика мiстились невеликi, але значноi емкостi електричнi акумулятори, механiзми для руху, запаси кисню. На гнучкому металевому поясi висiли кортик, ще один переносний лiхтар, сокирка на довгому топорищi, круглий згорток i щось на зразок Довгого плесковатого патронташа. Справа бiля пояса висiв квадратний плесковатий ящичок з ручкою i коротким дулом, як у браунiнга. До ручки ящичка тягся з спинного горба гнучкий шнур. На лiвiй руцi в металеву манжету скафандра пiд прозорими кружечками були вправленi три найнеобхiднiшi для пiдводних подорожей прилади – годинник, компас i глибиномiр.
Павлика найбiльш вражала несподiвана гнучкiсть цього металевого одягу. І тепер, коли зоолог без напруження, легко i вiльно нагнувся, став на колiно, пiдняв руку i покликав нею Павлика, хлопчик не мiг утриматися, щоб не приторкнутися металевими пальцями до своiх металевих грудей. Це було чудесно i захоплююче. Це викликало почуття безпеки i спокою. «Навiть зуби кашалота безсилi проти наших скафандрiв», повторив вiн слова зоолога i, вже зовсiм повеселiлий, квапливо пiдiйшов до нього, трохи напружуючись, щоб перебороти опiр води.
Не спускаючи очей з якоiсь яскравоi плями, що повiльно рухалася по дну, зоолог витяг руку:
– Тихенько, Павлику! Не злякай iх! Нагнись i дивися.
– Рак, Арсене Давидовичу! – сказав Павлик, при дивившись. – Але чому вiн наполовину заховався в якусь черепашку? І що це за квiтку вiн несе на собi?
Незважаючи на шiстдесятиметрову глибину, Павлик чудово бачив, що робиться на днi i що робить цей дивовижний рак.
День над поверхнею океану, мабуть, був яскравий, безхмарний. Час наближався до пiвдня. Тропiчне сонце уже високо пiднялося, його промiння з кожною годиною пронизувало чисту, прозору воду дедалi вертикальнiше i тому менше вiдбивалося i глибше проникало в неi. Бiлоснiжний кораловий пiсок, що застеляв дно, як чудовий рефлектор, повертав водi сонячне свiтло, яке доходило до нього.
– Ця квiтка жива, – сказав зоолог. – Актинiя – тварина. Вона – хижак, справжнiй, страшенний хижак. А пiд нею в черепашцi справдi рак, але не звичайний, а рак-самiтник. Дивись, вiн зовсiм вилiз iз черепашки. Бачиш: власна шкаралупа вкривае лише його груди, голову i клешнi. Решта його тiла м'яка i зовсiм беззахисна. Тому рак завжди намагаеться знайти порожню черепашку якогось молюска, щоб заховати в нiй свое довге голе черевце.
І вiн всюди тягне цю черепашку за собою, як хатку, а за найменшоi небезпеки ховаеться в нiй цiлком.
– Дивiться, дивiться! – закричав Павлик. – Рак вилазить iз своеi хатки! Який вiн смiшний! Одна клешня величезна, а друга маленька.
Павлик заливався веселим смiхом. Зоолог теж розсмiявся.
– Яка вона красива, ця актинiя! – захоплювався далi Павлик. – Вона схожа на айстру. Правда, Арсене Давидовичу? Тiльки у неi пелюстки набагато довшi, звивистiшi i зовсiм фiолетовi… таких айстр не бувае.
– Правда, правда, бiчо. Тiльки це не пелюстки, а щупальця. Живi, рухливi. Бачиш, як вони гойдаються навколо рота актинii, на верхiвцi ii стовбура? Та ти поглянь навкруги: iх тут багато, цих актинiй, i найрiзноманiтнiших.
Павлик пiдняв голову. Справдi, всi скелi i уламки камiння були вкритi цими яскравими, пишними пiдводними квiтами. Високi, до тридцяти-сорока сантиметрiв, i низькi, майже плоскi, то з довгими, що розвiвалися, як розпущене волосся, то з короткими, немов пiдстриженими щупальцями, червонi, зеленi, пурпурнi, фiолетовi, жовтi, з усiма вiдтiнками i переходами цих фарб, – вони являли собою живий, неймовiрно яскравий квiтник.
Навкруги шугали або повiльно i поважно пливли риби незвичайних, найфантастичнiших i несподiваних форм. Кiлька невеликих губанiв з усього ходу раптово, мов пс сигналу, зупинились над прозорим шоломом зоолога. Червонуватi боки риб по всiй довжинi вiд довгастоi голови до широкого закругленого хвоста, були розмальованi тем-носинiми смугами, довгий спинний плавець з гострими, колючими променями рябiв рiзноманiтними фарбами. Ледве ворушачи хвостом i плавцями, повiльно розкриваючи i закриваючи своi товстi, немов припухлi губи, губани нiби про щось радились, потiм спустилися нижче i повисли непорушно з усiх бокiв навколо шолома зоолога. Здавалось, вони уважно розглядали i вивчали це дивне, незвичайне в пiдводному свiтi створiння, лiниво дiлячись думкою з цього приводу.
Павлик не знав, на що ранiше дивитись, чим бiльше захоплюватись. Вiн зробив мимовiльний рух руками. В одну мить губани розлетiлися i загубилися в невеликому табунцi своiх родичiв, якi ретельно вiддирали черепашки вiд сусiдньоi скелi i задумливо перетирали iх своiми тупими, плоскими зубами.
Поволi пропливла прозора, нiби вилита з найчистiшого скла, рожевофiолетова медуза. Їi холодцювате дзвоноподiбне тiло внизу було облямоване нiжною бахромою, а з середини нього спускались, розвiваючись, мов пучок рiзнокольорових шнуркiв, довгi щупальця. Медуза плавно неслась, безперервно стискуючи i роздуваючи краi свого дзвона.
Бiля одного з них нiжних створiнь промайнула маленька срiбляста рибка – i вмить картина змiнилася. Щупальця прилипли до спини рибки, рибка завмерла, наче паралiзована: жалкi нитки, викинутi з щупальцiв, вп'ялися у ii тiло, впущена отрута одразу ж оглушила ii. Щупальця стиснулись, пiдтяглися пiд дзвiн, до рота медузи, i в наступну мить Павлик бачив уже крiзь ii прозоре тiло темнi обриси рибки; вся вона не вмiстилася в шлунку медузи, i хвiст стирчав ще через рот назовнi.
– Бiчо, глянь, що робить рак-самiтник!
Павлик оглянувся. Рак зовсiм вилiз iз своеi загнутоi, як рiжок, черепашки. Згинаючи i розгинаючи голе рожеве черевце, вiн пiдповз до iншоi такоi самоi черепашки, але бiльшоi, засунув у неi клешню i витяг кiлька пiщинок.
– Що вiн робить? – спитае Павлик.
– Сам зрозумiеш зараз, бiчо. Менi також вперше доводиться бачити цю операцiю не на малюнках, а в натурi, на власнi очi.
Рак-самiтник знову дослiдив клешнею всерединi черепашки i, очевидно, лишився задоволений. Вiн вповз черевцем вперед у черепашку i посидiв у нiй трохи, немовби влаштовуючись там. Потiм вiн вилiз i пiдповз до попереднього свого житла. Красуня-актинiя, з невисоким цилiндричним стовбуром, пофарбованим у темночервоний колiр, з чорнильними смугам» i плямами, стояла свiжа, розкiшна, то стискуючись, то розширюючись i далеко розпустивши навколо себе своi довгi фiолетовi, з червонуватими кiнцями щупальця. Щупальця грали, ворушились, звиваючись, оточуючи верхiвку стовбура букетом гнучких барвистих змiйок. Двi маленькi рибки, весело граючись чи ганяючись одна за одною, майнули срiблястими краплями, зачепивши щупальця актинii. В одну мить обидвi рибки виявилися обплутаними клубком щупальцiв – безпораднi, не маючи змоги навiть поворушити хвостом.
У наступну мить клубок iз здобиччю зник у ротовому отворi, що широко розкрився на верхiвцi стовбура, в центрi вiнця щупальцiв. Ще мить – i над актинiею знозу розпустилася чарiвна квiтка з красивими, нiжними, слабими на вигляд пелюстками.
Вражений цим небаченим полюванням, цiею пiдступнiстю, схованою за красою i витонченiстю, Павлик, з палаючими очима, машинально повторював:
– От здорово! Яка красива злючка! Яка злючка красива!
Зоолог спробував знизати металевими плечима.
– Не зла, бiчо, i не добра. Вона просто живе i бореться за життя. А до капусти i кондитерського печива ii нiхто не привчав.
У цей час до актинii пiдповз рак i, пiднявшись на лапках, почав клешнею обмацувати краi ii плоскоi круглоi пiдошви, якою актинiя прикрiпилась до черепашки. Потiм вiн спритно i з великим знанням справи з допомогою своiх нiжок почав вiдокремлювати пiдошву актинii вiд черепашки. Вiн немало попрацював, перш нiж актинiя, яка зовсiм не перечила дiям свого спiвжителя, опинилася в його обох клешнях, високо пiднята над дном. Рак поволi повз до нового житла, обережно несучи свою красуню. Наблизившись до черепашки, вiн поставив на неi актинiю, мiцно придавив ii пiдошву до вигнутоi поверхнi i довго притримував ii клешнями в такому положеннi. Павлик стежив за цим переiздом на нову квартиру, затаiвши дихання, боячись поворухнутися. Хвилин через десять, коли рак прийняв клешнi, чудова актинiя мiцно стояла на новому мiсцi в усiй красi, розпустивши навколо себе своi гнучкi нiжнi щупальця.
***
Ставало дедалi свiтлiше. Прямi променi сонця легко пронизували води Саргассового моря, найпрозорiшого в усьому свiтовому океанi. Пiдйом був досить крутий, але добре вiдрегульованi повiтрянi мiшки робили майже нечутною вагу скафандрiв i людей. Повiтря в мiшках лишалося якраз стiльки, щоб було достатньо для ходьби по дну i для переборення опору води. Рухатися було легко, невтомливо.
– Що ж не таке, Арсене Давидовичу? – спитав Пав-лик зоолога, як тiльки, залишивши рака-самiтника з його актинiею справляти новосiлля, вони вирушили далi вгору по схилу пiдводноi гори. – Навiщо цьому раковi його актинiя? Невже вiн так любить квiти?
Зоолог взяв Павлика пiд руку i пiшов поряд з ним.
– Справа не в квiтах, Павлику. Це – симбiоз. Сим-бi-оз… Спiльне життя тварин або рослин, що належать iнодi до зовсiм рiзних класiв. Метою симбiозу часто е захист, допомога пiд час добування iжi i рiзнi iншi послуги – отже, спiвробiтництво в боротьбi за iснування. Кожен iз товаришiв допомагае iншому деякими своiми здiбностями, яких цей iнший позбавлений.
– Чим же допомагае актинii рак? Адже вона й сама умiе так спритно полювати.
– Це вiрно. Але актинiя майже не здатна самостiйно пересуватися. А щоб краще харчуватися, треба рухатися i шукати iжу. Недобре завжди лишатися на мiсцi i чекати, коли здобич сама до тебе прийде. На спинi ж у рака, який весь час перебувае в русi, актинiя йде назустрiч здобичi, шукае ii.
– Осiдлала, значить, рака i роз'iжджае собi. Хитро придумала!
– Не так хитро, як це тобi здаеться, бiчо. Адже ти бачив: не вона чiплялася за рака, а той сам мало не силомiць перетяг ii на свою нову хатку. Це вiн шукае собi актинiю, а часом i двох-трьох. Вiн навiть вступае iнодi в бiй з iншими раками, щоб здобути собi подругу.
– Яку ж користь вона йому приносить?
– По-перше, вона прикривае собою його вiд ворогiв. У рака iх немало. А якщо на ньому не одна, а двi-три со-жительки, то його пiд ними майже зовсiм не видно, i вiн може вважати себе в достатнiй безпецi. По-друге, у актинii, яка роз'iжджае на раковi, полювання здебiльшого настiльки вдале, що i йому майже завжди перепадае щось iз столу його подруги.
– А справдi, Арсене Давидовичу, як це у них здорово виходить! Справжнi товаришi! У всiх тварин тiльки боротьба i вiйна, i лише у рака з актинiею дружба.
– Та нi ж, Павлику! Симбiоз не так уже рiдко зустрiчаеться в тваринному та рослинному свiтi. Я мiг би навести тобi багато прикладiв, iнодi просто несподiваних i дивовижних…
Раптом зоолог зупинився, випустив Павликову руку i, вiдбiгши вбiк, пiдняв щось iз дна. Павлик побачив, що учений розглядае велику чорну, хитромудро завиту черепашку, засунувши металевий палець мiж ii стулками.
– Яка важка… – бубонiв зоолог. – Немов шматочок залiза… Як дивно…
– Що це, Арсене Давидовичу?
– Павлику! – вигукнув раптом зоолог, з зусиллям розкриваючи стулки i пильно розглядаючи холодцювате тiло, що було мiж ними. – Павлику, це новий вид класу пластинчатозябрових. Зовсiм невiдомий у науцi. Нi, Павлику! – задихаючись вiд захоплення, продовжував зоолог. – Це не новий вид, нi, нi! Павлику, душа моя! Це новий клас! Так, так! Новий клас! У цього пластинчато-зябрового е голова! Ти розумiеш? Це вже не Lammelibranchiata. Це тепер буде новий клас: Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.
Зоолог уже встиг зробити тут, на днi Саргассового моря, немало таких вiдкриттiв, якi могли схвилювати i значно менш вразливого ученого, але i досi вiн не мiг ще звикнути до сюрпризiв, якими так щедро обдарував його океан. Однак, давши свое наймення новому класовi м'якотiлих, вiн зараз же почав здивовано обдивлятися дно навколо себе.
– Що ж це значить? Справдi, дивно… – бурмотiв вiн. – Дуже дивно… Куди ж вони подiлись?
Нiчого не розумiючи, Павлик машинально кружляв разом iз зоологом серед багатьох черепашок, голкошкiрих, асцидiй, що усiяли грунт, то шукаючи очима по дну, то здивовано поглядаючи на свого ученого друга. Нарештi вiн запитав:
– Та що ви шукаете, Арсене Давидовичу? Ми тут скоро передавимо все придонне населення.
– Як! – випрямився зоолог на весь свiй невеликий зрiст. – Невже ти не звернув уваги? Адже я не знаходжу тут бiльше жодного екземпляра цього дивовижного молюска! Що я буду робити з единим екземпляром, який я тримаю в руках? Хто менi повiрить, що це законний представник нового класу? До того ж вiн ще в'ялий, дохлий якийсь. І я передбачаю, що всi поставляться до нього, як до випадкового калiцтва. Що ж менi тепер робити? Продовжувати тут своi шукання не можна – ми запiзнимось…
Зоолог сiв на невелику скелю i розгублено дивився на свою дорогоцiнну унiкальну черепашку. Павлик теж був дуже засмучений не стiльки науково-методичними утрудненнями вченого, скiльки його пригнiченим виглядом.
– Знаете що, Арсене Давидовичу? – вигукнув вiн раптом. – Давайте запам'ятаемо це мiсце, а потiм повернемось сюди з Скворешнею, Маратом, Цоем i будемо шукати органiзовано. Справдi!
– Чудово! – зрадiв зоолог. – Ти цiлком правий. Ми ще пошукаемо! І тому, хто знайде другий екземпляр цього молюска – я подарую все, що вiя побажае. А тепер за роботу! Поставимо пам'ятник цьому мiсцю. А молюска заховай у сумку – моя вже переповнена. Коли повернемось додому, дамо його Цою для описання i аналiзу.
Наклавши високу купу камiння i замiтивши скелi, що оточували ii, вони рушили далi.
Зоолог задумливо промовив:
– Як багато нового i незвичайного! Як багато несподiваного доводиться менi зустрiчати тут, у цих неприступних для людей глибинах! Ти повинен бути вдячний, Пав-лику, своiй долi, яка дала тобi можливiсть брати участь у цiй першiй в iсторii науковiй глибоководнiй експедицii. З допомогою цих чудових скафандрiв i ти разом з нами ознайомишся з усiма таемницями, захованими в невiдомих глибинах океану. Я пам'ятаю, коли радянськi льотчики i полярники вперше сiли на Пiвнiчному полюсi, нашi хлоп'ята гiрке скаржились, що ось, мовляв, для них уже не лишилось на картi земноi кулi нiяких «бiлих плям», що все вже стало вiдомим, i iм, радянським хлоп'ятам, вiдкривати нiчого не доведеться. А про таку велетенську, можна сказати, суцiльну «бiлу пляму», як глибини Свiтового океану, забули! Про океан, який займае майже три чвертi земноi поверхнi. Про його таемничi, повнi чудес глибини – забули! Але ненадовго… Нi, ненадовго! Ми першi ластiвки тут. За нами сюди пiдуть тепер сотнi i тисячi дослiдникiв, i знову першими серед них будуть нашi, радянськi, бо тiльки в наших, радянських скафандрах можна опускатися сюди i працювати…
Кiлька хвилин вони йшли мовчки, серед риб, що снували навколо, кожен задумавшись про щось свое. Нарештi, Павлик, пiднявши голову, запитав:
– Арсене Давидовичу! Ви це серйозно сказали? Про кашалота. Невже i вiн не змiг би розкусити нашi скафандри? Ви, мабуть, пожартували?
