скачать книгу бесплатно
Таемниця двох океанiв
Григорий Борисович Адамов
Григорий Адамов
Таемниця двох океанiв
Частина перша
НЕЗВИЧАЙНИЙ КОРАБЕЛЬ
Роздiл І
ПЕРЕРВАНА РОЗМОВА
До свiтанку лишалось уже небагато.
Із кiмнати на чотирнадцятому поверсi крiзь шпарку мiж щiльними портьерами у вологу темряву двору пробивалася слаба, ледве помiтна смужка свiтла.
Маленька настiльна лампа пiд низьким чорним абажуром кидала яскравий конус свiтла на невелику дiляночку географiчноi карти, розкладеноi на столi. Усе навколо губилося в густих сутiнках.
Двi людини схилилися над картою. Їхнi обличчя були невиразнi, в пiвтемрявi поблискували лише очi: однi – вузькi, косо поставленi, тьмянi, непроникнi; другi – великi, палаючi, глибоко запалi в чорноту орбiт. Неясними контурами проступали постатi них людей.
Людина, що сидiла бiля столу, видимо, невелика на зрiст, коренаста i сильна, з виправкою вiйськового, пiдняла голову i, не вiдриваючи пальця вiд крапки в центрi Атлантичного океану, запитала:
– Точнi координати Саргассовоi станцii невiдомi?
– Нi, капiтане.
– Я вас неодноразово просив, Крок, не називати мене так.
Крок випрямився. Вiн був дуже високий на зрiст, широкий в кiстках, з довгими руками.
– Пробачте, Матвiю Петровичу, – промовив вiн глухим голосом. – Я все забуваю про це.
– Ваша забутливiсть може нам коли-небудь дуже дорого коштувати. Якщо ви для мене Крок, i тiльки Крок, то i я для вас – запам'ятайте раз i назавжди – лише якут, iнженер, Матвiй Петрович Івашов.
Матвiй Петрович говорив надто правильною росiйською мовою, з твердими, ясними закiнченнями слiв, з тiею правильнiстю, яка найлегше видае iноземця.
– Слухаю, Матвiю Петровичу. Бiльше цього не буде. Повторюю, координати поки що менi невiдомi. Я про них дiзнаюся лише на мiсцi. Гадаю, що станцiя буде десь тут, у цьому районi.
Вiн поклав у яскраво освiтлене коло на картi широку руку з довгими сильними пальцями i гостро заструганим олiвцем обвiв невеликий простiр на схiд вiд Багамських островiв.
– Ну, цього, звичайно, мало. Як тiльки точнi координати стануть вам вiдомi, передайте iх на «Ледi Макбет». Вона вкаже вам, коли треба пустити пояси. Вашi позивнi – ІНА2, позивнi «Ледi Макбет» – ЕЦІТ.
– Слухаю, Матвiю Петровичу. Їй вiдомо, що гiдроплан повинен буде взяти мене?
– Звичайно… (Кроку показалася на обличчi Матвiя Петровича тiнь люб'язноi посмiшки.) Ми не допустимо, щоб Ганна Миколаiвна виплакала своi чарiвнi оченята за своiм нареченим.
Крок стримано вклонився, помовчав, потiм нерiшуче промовив:
– Я хотiв би, Матвiю Петровичу, ще раз повторити нашi умови: я зобов'язаний повiдомити вам координати першоi тривалоi зупинки – i бiльше нiчого. Ви, з свого боку, повиннi були домогтися негайного звiльнення Ганни
Миколаiвни. Сподiваюсь, що тепер, пiсля того як я погодився на цi умови, вона вiльна?
– Я певний цього… Як тiльки ми з вами домовились, я негайно послав радiограму. Щождо наших умов, то ми чекаемо вiд вас тiльки повiдомлення координат з тривалих зупинок по всьому шляху слiдування судна.
Крок здригнувся i поспiшно, з тривогою в голосi сказав:
– Як? По всьому шляху слiдування? Адже говорилося тiльки про першу станцiю! І пiсля першого ж мого повiдомлення мене повинен був узяти гiдроплан з «Ледi Макбет». Я не розумiю, Матвiю Петровичу… Ви ставите тепер новi умови. Ми про це не говорили.
– Ну, Крок, хiба це так уже важливо? Головний штаб внiс цi незначнi змiни, передбачаючи рiзнi випадковостi, якi можуть перешкодити нам використати ваше перше повiдомлення. Чи варто з приводу цього сваритися? Єдиним неприемним наслiдком для вас може бути лише затримка з переходом на наше судно.
– Нi, нi, Матвiю Петровичу! – схвильовано заперечив Крок. – Виходить, що я змушений систематично iнформувати вас? Це не те… Це – занадто.
– Яка рiзниця, дорогий Крок, – зневажливо посмiхнувся Матвiй Петрович, – один раз чи два-три рази? По сутi, це те саме. А втiм, якщо це вас не влаштовуе, у мене ще е час повiдомити головному штабовi про вашу вiдмову. Ганна Миколаiвна, мабуть, з гiрким подивом сприйме свое повернення в незатишну обстановку, яку вона щойно залишила.
Широко ступаючи, Крок кiлька разiв пройшовся по кiмнатi, нервово потираючи рукою свое голене пiдборiддя. Нарештi вiн зупинився бiля столу i хрипло сказав:
– Матвiю Петровичу, я не заперечую. Але я хочу бути впевненим. Ви повиннi дати менi слово дворянина… слово самурая, що з цього моменту Ганна Миколаiвна зовсiм виключаеться з гри i що за всiх обставин я буду знятий iз судна до його прибуття в кiнцевий пункт.
– Крок! Ви можете не сумнiватися, що вашi бажання будуть виконанi точно. Даю вам слово! До речi, Крок, коли судно мае закiнчити свiй рейс? Ви розумiете, наскiльки нам необхiдно це знати в зв'язку з вашою другою вимогою?
Крок мовчав, опустивши голову. Смужка свiтла упала на його високий лоб; дрiбненькi краплини поту поблискували на ньому. Крок дiстав хусточку i витер пiт, важко дихаючи i продовжуючи мовчати.
– Ну, – наполягав Матвiй Петрович, не дочекавшись вiдповiдi, – чого ви соромитесь? Як ми зможемо пiдготувати ваш перехiд на наш корабель, не знаючи, скiльки часу в нашому розпорядженнi?
– Я не знаю, – глухо вiдповiв Крок, не пiдводячи голови i опускаючись на стiлець по другий бiк столу.
– Цього не може бути! – рiзко заперечив Матвiй Петрович, ударивши долонею по картi. – Ви вимагаете вiд мене зобов'язань, не даючи менi змоги виконати iх! Це нелогiчно. І, зрештою, яка рiзниця мiж iнформацiею про координати i iнформацiею про строк прибуття? Чому ви першу можете давати, а вiд другоi вiдмовляетесь? Типове протирiччя широкоi слов'янськоi душi.
Матвiй Петрович з досадою вiдкинувся на спинку стiльця, закинув ногу на ногу i забарабанив пальцями по столу.
– Перестаньте манiритися i ламатися, Крок! – рiшуче продовжував вiн пiсля хвилинноi мовчанки. – Я повинен знати строк. Якщо ви не скажете, то наша угода анулюеться. І не тiльки угода – ми бiльше не будемо зацiкавленi у вашому благополуччi. Не забувайте, що всi вашi розписки старий Абросимов передав у наше розпорядження. І ваша записка до мене теж зберiгаеться надiйно… Ну! – з досадою i нетерпiнням закiнчив Матвiй Петрович. – Строк! Строк! Чи варто сваритися друзям через таку дрiбницю!
Крок рвучко встав iз стiльця, швидко пройшовся двiчi по кiмнатi i, рiзко зупинившись бiля столу, запинаючись, промовив:
– Гаразд… Але я не впевнений… Я чув, що строк призначено на двадцять трете серпня…
Наче вiд удару електричного струму, Матвiй Петрович пiдскочив i тут же повiльно опустився на стiлець. Коричневожовте обличчя його закам'янiло, очi заховалися пiд опущеними повiками.
– Он як! – пробубонiв вiн, очевидно ледве тамуючii хвилювання. – Двадцять трете серпня? Це… це дуже цiкаво…
Помовчавши, вiн продовжував уже спокiйнiше:
– Тепер все ясно, любий Крок. Звичайно, до двадцять третього серпня ми встигнемо зняти вас iз судна. «Ледi Макбет» чи iнший наш корабель своечасно дасть вам знати про це…
І, нiби забувши про присутнiсть Крока, втупивши очi в простiр вiн повiльно й роздумливо повторив:
– Двадцять третього серпня… Що це? Випадковiсть?.. Чи iм стало вiдомо?..
Нарештi Матвiй Петрович стрiпнувся, взяв олiвець i, побавившись ним, змiнив розмову.
– Що ви думаете, Крок, робити, коли приiдете до нас? Адже ви будете багатою людиною… – І, стримано посмiхнувшись, додав: – Власником прекрасноi дружини… i не менш шановного тестя.
– Не знаю ще, Матвiю Петровичу, – глухо i неохоче вiдповiв Крок, – Може, поiду в Америку. Мене неодноразово запрошували туди на роботу.
– О Крок! – обережно сказав Матвiй Петрович. – Якщо ви маете намiр продовжувати працювати, невже ви думаете, що вас, талановитого iнженера, спецiалiста по реактивних двигунах, недостатньо оцiнять у моiй краiнi? Я сподiваюсь, коли ви поживете в нас, то змiните свою думку i своi намiри… Ну-с, а тепер повернемось до справи. – Матвiй Петрович нахилився над картою i продовжував: – У наступному, найзручнiшому пунктi – Гiбралтарi – на вас буде чекати…
Зненацька, не закiнчивши фрази, вiн пiдняв голову i прислухався. Стривожений Крок повернув обличчя до дверей i завмер. У мертвiй тишi, що наступила, донеслись вiддаленi, ледве чутнi шурхiт i рух.
Матвiй Петрович м'яко, нечутно, як кiшка, схопився з стiльця.
– Увага! – прошепотiв вiн. – Усi документи i папери про похiд – на стiл!
Вiн вихопив з бiчноi кишенi редингота кiлька тонких папiрцiв з рядками цифр, кресленнями, малюнками i шпурнув усе це на стiл. Потiм, кинувшись в один iз куткiв кiмнати, швидко, зле тихо висунув iз високоi шифоньерки ящик, згрiб у жменю все, що там було, i теж кинув на стiл.
Крок у цей час тремтячими руками шарив у своiх кишенях, дiстаючи звiдти папiрцi. Його рухи зовсiм не були схожi на швидкi, чiткi, упевненi рухи Матвiя Петровича. Крок безладно хлопав себе по кишенях, викидав iз них на стiл записки, тут же знову хапав iх, пробiгав очима, деякi клав знову в кишеню, щоб у ту ж мить знову вихопити i покласти на стiл.
– Ви певнi, що це… що це… до нас? – запитав вiн глухим переривчастим шепотом.
– Так! – коротко кинув Матвiй Петрович i, нахилившись, витяг з-пiд лiжка великий емальований таз..
У передпокоi почувся короткий дзвiнок. Крок похитнувся i обiперся рукою об стiлець. Навiть крiзь пiвтемряву кiмнати можна було помiтити, як зблiдло його обличчя.
– Кидайте всi цi папери в таз! – наказав Матвiй Петрович.
В'ялими, неслухняними руками Крок схопив папери iз стола i побiг з ними до таза. Кiлька папiрцiв, трiпочачись i гойдаючись, упали на пiдлогу.
– Ви збожеволiли! – прошипiв Матвiй Петрович, пiдбираючи папiрцi. – Ви нас погубите!
Розiтнувся другий, тривалий i рiзкий дзвiнок.
– Пiдпалiть папери i швидше одягайте плащ! Матвiй Петрович, виявляючи несподiвану силу, почав
присувати до дверей важку книжкову шафу. З передпокою почувся гучний удар, другий i потiм трiск дерева. Сiрники ламалися, спалахували i гасли в тремтячих руках Крока.
– Прокляття! – Еилаявся Матвiй Петрович. – Ви завжди будете таким боягузом? Давайте сiрники! Одягнiть плащ i – у вiкно! Швидко!
Передпокiй наповнився стриманим гомоном i тупотом нiг. Почувся владний голос:
– Івашов, вiдчинiть! Ми знаемо, що ви тут!
В кутку кiмнати спалахнуло яскраве полум'я i на мить освiтило згорблену постать Крока, загорнуту в чорний широкий i довгий, до п'ят, плащ, i дебелу, кремезну постать Матвiя Петровича.
Матвiй Петрович одним стрибком опинився бiля столу, погасив лампу i штовхнув Крока до вiкна.
– Ваше життя тепер дорожче за мое, – прошепотiв вiн, всовуючи йому в руку шнур з петлею. – 3 вашим життям зв'язаний успiх всiеi справи. Рятуйтесь! Я iх затримаю тут скiльки зможу i пiду слiдом за вами. Стрибайте i зараз же смикнiть за петлю!
Вiн розсунув важкi портьери i вiдчинив вiкно. В обличчя вiйнула волога свiжiсть, дрiбнi бризки вкрили пiдвiконня. Вдалинi, з чорноти ночi, крiзь дощ i водяний пил пробивались рiдкi, оточенi оранжовим ореолом вогнi окраiнних вулиць Ленiнграда.
Дверi, пiдтримуванi важкою шафою, уже трiщали пiд натиском.
Крок стояв на пiдвiконнi, переступаючи з ноги на ногу i судорожно вчепившись однiею рукою за раму вiкна. Пiд ним чорнiла безодня в чотирнадцять поверхiв.
– Та стрибайте ж, чорт вас вiзьми! – майже задихаючись вiд лютi, проричав Матвiй Петрович i, рвонувши Крока за руку, з усiеi сили штовхнув його в темряву.
З здавленим криком Крок полетiв униз, i зараз же щось хлопнуло, як пробка, що вилiтае з пляшки шампанського.
Матвiй Петрович виглянув з вiкна, прислухався, задоволено кивнув головою i повернувся до дверей. У слабкому свiтлi згасаючого паперового вогнища вiн помiтив, як шафа загрозливо хитнулася пiд натиском iз передпокою. Поворушивши на бiгу паперову купу в тазу, Матвiй Петрович кинувся до барикади.
В ту ж мить могутнiй удар зiрвав дверi з петель i перекинув високу важку шафу. Гуркiт, трiск, брязкiт розбитого скла заповнили кiмнату.
Через зiрванi дверi по шафi, що впала, вбiгли люди. Лампи, якi спалахнули, освiтили розсипанi на пiдлозi книги i осколки скла, серед яких нерухомо лежав на пiдлозi придавлений шафою Матвiй Петрович. Кров з розбитоi голови залила його обличчя, руки були розкинутi.
– Єрофеев i Петров, звiльнiть пораненого! – почулася команда. – Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможiть гасити вогонь! Зiрвiть портьеру!
Молодий командир, з вiдзнаками лейтенанта державноi безпеки, пiдбiг до таза. Вихопивши з рук Коваленка портьеру, вiн накинув ii на запаленi папери.
– Тримайте портьеру, поки вогонь зовсiм не погасне, – звернувся вiн до свого помiчника. – Не придавлюйте паперiв, щоб не зiпсувати попелу…
Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкiряному диванi. Єрофеев i Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогiн. Матвiй Петрович вiдкрив очi, i перше, що вiн побачив, був молодий командир, який схилився над ним i пильно вдивлявся в його обличчя.
– Здрастуйте, капiтане Маеда… Як ви себе почуваете?
Матвiй Петрович пiдняв трохи голозу, швидко оглянув кiмнату i, заплющивши очi, вiдкинувся на подушку.
– Я протестую… проти цього дикого нападу… Вимагаю негайно доставити мене в консульство, – промовив вiн слабим голосом.
– Квартира радянського пiдданого iнженера Івашова, наскiльки менi вiдомо, не користуеться правами екстериторiальностi, – посмiхнувшись, вiдповiв лейтенант. – Вам слiд було вiдчинити дверi i назвати себе, капiтане. Може, ми зумiли б тодi зробити церемонiю нашого знайомства не такою хворобливою.
Матвiй Петрович нiчого не вiдповiв i продовжував нерухомо лежати з заплющеними очима.
– Здаеться, знепритомнiв, – зауважив Єрофеев. До кiмнати зайшов Максимов.
– Медкарета через десять хвилин прибуде, товаришу лейтенант, – доповiв вiн.
– Чудово! Вони його приведуть до пам'ятi, а поки що зробiть йому першу перев'язку. Потiм обслiдуете цю кiмнату. Єрофеев, Петров i Коваленко – решту примiщень. Сергеев залишиться зi мною. Всi знайденi папери – сюди, на стiл. Робити все максимально швидко i уважно!
Вiн повернувся до кутка. Накритий портьерою таз зовсiм перестав курiти. Очi лейтенанта зненацька зупинились на портьерах iншого вiкна, якi колихалися вiд вiтру. Вiн швидко кинувся туди.
– Сергеев, це ви вiдчинили вiкно?
– Нi, товаришу лейтенант. Воно, мабуть, було й ранiше вiдчинене.
Пiдбiгши до вiкна, лейтенант рiзким рухом розсунув портьери i виглянув. Внизу, в густiй чорнотi, не видно було землi.
Лейтенант захлопнув вiкно.
– Сергеев, лампу сюди!
