скачать книгу бесплатно
Вiтiко
Адальберт Штiфтер
В iсторичному романi видатного австрiйського письменника Адальберта Штiфтера (1805–1868) яскраво описано подii XII столiття, ми стаемо свiдками становлення Чеськоi держави, бачимо ii стосунки з сусiднiми Баварiею, Австрiею, Польщею та Угорщиною, участь у походi на Мiлан. Але цей твiр – водночас ще й запiзнiлий куртуазний роман, оспiвування лицарських чеснот i чистого кохання. Образ головного героя Вiтiко подано в розвитку – вiд юнака, який шукае своеi долi, вiн доростае до мудрого державника, що дбае про людей i краiну.
Книжка буде цiкава всiм, хто любить iсторiю, цiнуе щирiсть почуттiв i полюбляе чудовi описи природи.
Адальберт Штiфтер
Вiтiко
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
* * *
Передмова
Автор зi щирою любов’ю присвячуе цей лiтературний експеримент з iсторii рiдного краю своiм землякам, надто з давнього i почесного мiста Праги.
Лiнц, грудень 1864 р.
У дитинствi я часто натрапляв на слiди роду, що жив на пiвднi Богемii i живе далi в народних спогадах та оповiдках. Юнаком я став вивчати тi слiди i провiв багато днiв у руiнах його родового замку. Потiм я вдавався до рiзних дитячих спроб написати художню розповiдь про цей рiд. Згодом пiсля численних перерв i повернень до працi склалося щось поважне i дiйшло недавно до завершення, проте через мою хворобу це завершення знову довелося вiдкласти на довгий час. Тодi друзi порадили менi опублiкувати спершу початок твору, що тепер у вас перед очима. Про успiшнiсть цiеi спроби, прошу, судiть поблажливо. Нехай iсторики, якщо дехто з них ушануе своiм переглядом наступнi сторiнки, не знайдуть у них багато неправдивого, а митцi не знайдуть багато нехудожнього, i нехай, якщо Господь позбавить мене хвороби й дасть менi нову силу, наступнi томи вийдуть кращими за цей перший.
Лiнц, грудень 1864 р.
Адальберт Штiфтер
Вiтiко
Том перший
1
Спiв, дзвiнкий i чистий, наче спiв жайворонка
У верхнiй течii Дунаю стоiть мiсто Пассау. Рiчка тiльки-но вийшла зi Швабii та Баварii, i до цього мiста доходить один iз пiвденних виступiв баварсько-богемського лiсу. Цей виступ – гостра i прямовисна скеля. Єпископи Пассау збудували на нiй укрiплений замок Оберхаус, щоб при нагодi мати змогу оборонятися вiд своiх пiдданих. На схiд вiд Оберхаусу височiе ще один кам’янистий горб, на якому стоiть будиночок, що колись належав черницям, тож його називають Черничим маетком. Мiж цими двома горами пролягае ущелина, по якiй тече рiчка, що, як дивитися згори, чорна, мов чорнило. Це Ільц, вiн тече з богемсько-баварського лiсу, що всюди посилае до Дунаю бурi та чорнi рiчки, i тут поеднуеться з Дунаем, на чималiй вiдстанi оздоблюючи його пiвнiчний берег темною каймою. Оберхаус i Черничий маеток поглядають згори на мiсто Пассау, що лежить на пiвдень по той бiк Дунаю на широкiй височинi. Далi за мiстом е ще одна рiчка, що тече з далекого пiвденного високогiр’я. Це Інн, вiн теж тут впадае в Дунай i також формуе вздовж його пiвденного берега кайму, але вже свiтло-зелену. Покрiплений цими двома допливами, Дунай тече потiм далi на пiвденний схiд i мае на своiх берегах, здебiльшого на пiвнiчному, високi, вкритi лiсом гори: виступи богемського лiсу, якi спускаються аж до води. На пiвнiч вiд щойно описаноi мiсцевостi земля пiднiмаеться, наче окремими сходинками, вгору назустрiч лiсовi, що дiстав назву богемсько-баварського. Той край ряснiе гiрськими схилами, довгими хребтами, численними глибокими улоговинами та круглястими долинами, i хоча тепер його здебiльшого вкривають луки, поля й людськi оселi, вiн належить усе-таки до того величезного лiсу, який, напевне, багато рокiв тому рiс на кожному клаптику землi. Але що вище вгору, то щедрiше прикрашають той край дерева та лiси, то ряснiше його омивають чистi струмки з гранiтними бережками, то частiше його овiвае чисте й прохолодне повiтря, аж поки на горах Арбер, Лузни, Унчин, Плехи i Драйзесель (горi Трьох Сiдал) лiс здiймаеться найвище i стае найгустiшим, а в багатьох мiсцях просто-таки непрохiдним. Цей ще й досi великий лiс у низинах переважно буковий, вище починаеться царство ялиць i всiеi родини хвойних, i, нарештi, на гiрських гребенях часто росте гiрська сосна i трапляеться криволiсся, але не через велику висоту, а внаслiдок холодних вiтрiв, якi панують там залюбки й вiльно. З гострих залiсених гiрських гребенiв можна побачити долину Влтави, що змiiться, iнколи помiж болотистих земель, вiльних вiд лiсу, i тече в далекi краi. Лiс постае перед рiчкою густими широкими хвилями, нерiдко бере ii у свiй затiнок, а потiм знову дае iй змогу текти далi серед лук i пасовиськ. Отакими численними хвилями лiс тягнеться на пiвнiчний схiд у глиб Богемii, аж поки через багато годин, якi довелося б iти пiшки, своею останньою хвилею, яка мае назву Бланско, виходить на рiвнину, де стоiть мiсто Будейовiце. Якщо в улоговинах i округлих долинах лiс ще дае притулок численним лукам, ланам i селам, то посерединi неприборканi лiсовi хащi тягнуться вiд гори Плехи на схiд через гори Смрчина (Хохфiхт), Краснi Планини i Градки, i в ньому немае анi галявин, анi людських осель. Рiчка Влтава теж тече на схiд, i то тiльки по Богемському краю. Їi течiя в долинi великого лiсу дуже повiльна. Нижче вiд Єзуiтського лiсу вона натрапляе на гору Луч, що стоять на лiвому березi. Далi Влтава зустрiчаеться зi скелею Чортового муру, i ii течiя коло нього бурхлива й несамовита. Нижче рiчка знову обминае гарнi лiсистi пагорби i ще якийсь час тече на схiд. Потiм змiнюе напрям, повертае на пiвнiч i покидае Лiсовий край. Їi течiя там жвавiша i швидша, нiж у болотистих лiсових долинах на високогiр’i. Рiчка натрапляе ще на кiлька твердих скель i лiсистих пагорбiв, якi, звиваючись, змушена обминати, а також на кiлька видовжених схилiв, уздовж яких змушена текти прямо, аж поки гори стають дедалi нижчi й вона легко обминае iх, а потiм, подолавши багато миль, виходить, як i Бланско, на рiвнину, де стоiть Будейовiце. Найважливiшi населенi пункти, якi Влтава й нинi проминае вздовж своеi течii, – села Горнi Плана i Фримбурк, абатство Вишшi Брод i мiстечка Рожмберк i Крумлов.
За доби, коли в Нiмеччинi владарював Конрад III, перший iз роду Гогенштауфенiв, у Баварii правив Генрiх Гордий, маркграфом австрiйським був Леопольд Щедрий, а на княжому престолi в Богемii сидiв Собеслав I, – iдеться про 1138 рiк, – ущелиною мiж горою, де стоiть Оберхаус, i горою Черничого маетку (тодi на тих горах буяла дика рослиннiсть) вiд Дунаю до пiвнiчних пагорбiв верхи на сивому конi, чия масть видавалася майже такою, як свiжо розламаний шматок залiза, iхав один чоловiк, власне, ще юнак. Рiденька порiсть, радше жовта, нiж каштанова, прикрашала його верхню губу i обрамляла пiдборiддя. Щоки були майже малиновi, очi синi. Про волосся на головi годi було щось сказати, бо його цiлковито прикривав шкiряний шолом, що був немов чашею з дуже мiцного i грубого матерiалу, тож навiть досить сильний удар мечем навряд чи пробив би його, i шолом так сидiв на головi, що ховав усерединi все волосся, а вiд вух на спину тягнулась запона, тож навiть удар по шиi, здаеться, не завдав би вершниковi шкоди. Але це подовження шолома не вiльно звисало на плечi, а лежало грубим шаром i ховалося пiд куртку, що, пошита з такоi самоi шкiри, тiсно облягала весь тулуб. Пiд пахвами були прорiзи, щоб можна було пiдняти руку високо вгору i глянути в разi потреби на спiднiй полотняний одяг. Певне, з такоi самоi шкiри були й штани верхiвця. Вся та шкiра попервах була тьмяно-жовта, i, хоча годi було недобачити, що ii дуже ретельно доглядали та чистили, слiд усе-таки визнати, що вона була не нова й на нiй виднiли слiди вiд негоди й зiтертих плям. На поясi у вершника висiв меч. Якийсь плащ або полотняна, а то й вовняна свита була скручена i пристебнута до сiдла, тож важко було здогадатися, що то за рiч i навiщо вона. Тiльки колiр здавався сiрим. Вершник не мав пiр’iн на головi i нiде нiяких знакiв на собi. Руки були без рукавичок, права звисала, а лiва тримала вузду. Кiнь мав бiльшi копита й мiцнiшi ноги, нiж у звичайних бойових та верхових коней. Вершник, вибираючись з ущелини, не поглядав анi праворуч, анi лiворуч i не озирався на мiсто. Була рання година дня наприкiнцi лiта, що вже наближалося до осенi. День був безхмарний, i сонце припiкало. Кiнь iшов уздовж ущелини повiльною ступою. Вийшовши з неi, пiшов швидше, але й далi ступою. Пiднiмався довгим схилом на гору, потiм ступав по пласкiй вершинi, далi з гори, знову схилом угору, другим схилом униз, у лiс, iз лiсу, аж поки настав уже майже полудень. Тiеi пори вершник доiхав до кiлькох рубаних хат, що мали назву Гауценберг. Хати безладно розкинулись на горбистiй мiсцевостi. Там уже було холоднiше, нiж на Дунаi, бо, якщо в Пассау росло багато плодових дерев, тут здiймалася вгору одинцем тiльки дика черешня, а ii не раз зламане гiлля свiдчило, що взимку повз неi промчало багато несамовитих бур. Натомiсть навколо черешнi дуже гарним кружечком скупчились горобини, що росли й коло багатьох хат i поеднували зелень свого листя i вже народжувану червiнь ягiд iз сiрою барвою покрiвель. Заiзд був кам’яним будинком, коло нього теж росла горобина, а сам вiн мав плаский дах iз великих гранiтних плит iз широкою стрiхою. Крокви виступали далеко вперед, були пофарбованi в червоний колiр i прикрашенi рiзьбленням. У стiнi, що виходила на вулицю, були дверi з червоними одвiрками. Вони вели до шинку. Неподалiк вiд дверей були ворота, що вели на подвiр’я. На вулицi стояло чимало кам’яних столiв. Далi вглиб стояли вкопанi в землю конов’язi. Ще далi вiд тих стовпiв стояло кiлька вiдкритих стаень, щоб конi мали дах над головою. Позаду стаень виднiв лiс.
Вершник, доiхавши до хат, повернув на вузеньку стежку до заiзду, там став i спiшився. Пiдвiв коня до конов’язi, дiстав вудила з пащi, дiстав недоуздок iз сiдельноi сумки i прив’язав ним коня до конов’язi. Потiм дужою чоловiчою рукою взяв iз сiдла вовняну ганчiрку i протер обидва боки та iншi частини коня. Впоравшись i струсивши ганчiрку, ще провiв голою долонею по животу й по спинi тварини, що дивилася на нього. Потiм накрив коня плащем. Коли вiн розклав той плащ, стало видно, що то дуже простий i невигадливий шматок грубоi вовняноi тканини сiроi барви. Коню вiн не дав нi пашi, нi води, а покинув його й пiшов до одного з кам’яних столiв, за яким нiкого не було, й сiв.
На лавi перед заiздом сидiв чоловiк, вбраний вiд шиi до пiдошов в однакову грубу буру тканину, яка тiсно облягала його струнку постать. На плечах вiн мав дуже коротку сiру свиту, пошиту зi ще грубшого полотна, нiж решта одягу. На ногах були важкi черевики. Бiльше вiн не мав на своему тiлi нiчого. Голова була непокрита, а на нiй буяло таке густе й кучеряве чорне волосся, що здавалося, нiби кожне окреме пасмо скрутилося в кiльце. Навколо пiдборiддя, на верхнiй губi й на обох половинках обличчя виднiло таке саме коротеньке волосся, але, здаеться, ще кучерявiше. З тiеi чорноти визирало червоне молоде обличчя з дуже великими чорними очима. Чоловiк обв’язував мiцним залiзним дротом, сплiтаючи його руками, наче грати, трiснутий череп’яний горщик. Вершник сiв обличчям до того чоловiка.
Збоку вiд вершника, десь за десять крокiв вiд нього, за дерев’яним столом сидiли ще двое чоловiкiв. Вони мали на собi дуже бруднi шкiрянi жилети. А широка стiльниця не давала змоги побачити, в чому вони вбранi нижче. Їхнi шкiрянi шапки лежали на столi. Один мав темно-руде волосся i руду бороду, другий був чорнявий, але в тiй чорнотi проступало вже багато сивини. Рудобородий мав рокiв тридцять, сивобородий – рокiв п’ятдесят. Обличчя в обох були дуже засмаглi. Перед чоловiками на столi стояв великий череп’яний кухоль iз синiми намальованими квiтами. До лави коло столу був прихилений арбалет, а на лавi лежала палиця з залiзним вiстрям, яку можна було б назвати i списом. На вулицi вже не було iнших гостей, крiм мандрiвного крамаря за найдальшим i найменшим столом, що поставив свого возика з товарами, певне, з череп’яним посудом, коло себе.
А чи був хто в самому шинку, годi було побачити.
Тiльки кури господаря походжали на сонечку i вряди-годи дзьобали зеренце з розсипаного конячого фуражу.
Коли вершник сiв за стiл, з дверей iз червоними одвiрками до нього вийшов господар у куртцi з оленячоi шкiри, темних штанах i плескатiй шапцi. Пiдiйшов до столу, де сидiв юний вершник, i запитав:
– Чи потрiбне вам щось, що може дати наш дiм?
– Гаразд, якщо ви до моiх послуг, – вiдповiв вершник, – то дуже небагато. Подайте менi шматок м’яса, хлiб i трохи пива. А коли я поiм, пришлiть слугу, щоб я сказав йому, що потрiбне для мого коня.
– Я й сам догляну вашого коня, – запропонував господар.
– Для мене було б краще, якби ви вчинили саме так, як я просив, – заперечив вершник.
– Добре й так, – кивнув господар i пiшов.
З заiзду одразу вийшла червонощока дiвчина з двома русявими косами, що звисали з потилицi на червоний нагрудник i чорну вовняну спiдницю. Дiвчина постелила чисту скатертину на нерiвну стiльницю й поклала зверху мисочку, нiж i виделку. Потiм принесла в сiрому кухлi теж iз намальованими синiми квiтами пиво i нарештi шматок смаженоi телятини i буханець хлiба. Вершник розрiзав м’ясо i хлiб, з’iв iх i запив пивом. Коли вiн допив, прийшов господар i хотiв знову наповнити кухоль, але вершник поклав руку на вiнця й проказав:
– Досить, я вже вгамував свою спрагу. Пришлiть тепер слугу, щоб мiй кiнь був доглянутий.
За сусiднiм столом рудобородий простяг господаревi кухоль iз синiми квiтами, щоб той знову наповнив його. Господар пiшов iз кухлем у дiм.
Коли до столу вершника пiдiйшов слуга й запитав про його бажання, вершник вiдповiв:
– Накажи служницi, щоб вона водою, соломою i пiском почистила трохи конячий жолоб.
Слуга дивився на вершника так, нiби не збагнув, чого той хоче, тому вершник пояснив:
– Я повинен тримати свого коня в чистотi, i тому помийте менi жолоб.
Слуга послав служницю, що принесла воду в коновцi, потiм солому та пiсок i помила один iз дерев’яних жолобiв, якi стояли перед заiздом замiсть ясел. Вершник пiдвiвся з-за столу, придивлявся до ii роботи i пiдказував iй. Коли служниця помила, той жолоб поставили перед його конем. Потiм вершник сам узяв у руки плаский i видовжений заокруглений кошик, у якому слуга принiс вiвса, струснув зерно i насипав частину, вимiрявши долонями, коневi в жолоб. Коли кiнь скуштував i став iсти, вершник знову пiшов до столу, сiв i дивився просто себе.
Коли минув певний час, вершник знову пiдвiвся й пiшов до свого коня. Ще раз насипав йому зерна i цього разу дав ще й сiна, яке принiс слуга. Потiм стояв коло коня.
До вершника пiшов один iз двох чоловiкiв, якi сидiли недалеко вiд нього. То був старший, уже з сивиною. Пiдступивши досить близько, заговорив до молодика:
– Оце гарний кiнь, дужий i, певне, i мчить дуже прудко.
– Кiнь добрий, i менi його прудкостi вистачае, – вiдказав молодий вершник.
А старший чоловiк за мить озвався знову:
– Ви тут не гнiвайтесь на людей, якщо вони не тямлять, як ставитись до вас: адже вони не вченi. Сюди дуже рiдко навiдуються пристойнi вершники, бо це аж нiяк не шлях для вiйська, тут немае сiл та мiстечок, якi б торгували мiж собою всякою всячиною, а тутешнi пагорби та ущелини не дають змоги воювати. Господар тут звичайний селюк, а далi йдуть самi лiси, де й люди не живуть. Але ви, звiсно, приiхали не туди й не поiдете туди.
– Я задоволений харчем, який менi подали в цьому домi, – вiдповiв вершник, – i овес добрий для мого коня, i сiно.
– Авжеж, – погодився чоловiк, – але тут не вмiють поштиво ставитись до шляхетних людей.
– Я не шляхетний, – мовив вершник.
– Тепер у цiй вiйнi багато може статися, – не вгавав чоловiк. – Можуть iздити посланцi та воiни i обирати шляхи й стежки, про якi нiхто нiколи й не думав.
– Менi тiльки селяни траплялися по дорозi, – заперечив вершник.
– Тодi ви, мабуть, приiхали з Пассау, – виснував чоловiк.
– Коло цього заiзду сходиться багато дорiг, – стенув плечима вершник.
– Це правда, – погодився чоловiк. – Є лихi люди, якi можуть пiдстерегти якогось посланця, щоб отримати винагороду. Є герцог Генрiх, шляхетний, багатий i могутнiй чоловiк, зять нашого покiйного iмператора, – нехай Господь навiки благословить iмператора, – цей герцог мае клейноди i не вiддасть iх. Потiм е король Конрад, ясновельможний володар iз дому Штауфенiв. Ще е святий володар, архiепископ Трiрський, крiм того, австрiйський маркграф Леопольд, молодий володар. Вiн единоутробний брат нового короля i буде триматися коло нього. Князь Собеслав у Богемii вже старший лiтами i мае досвiд.
– Я ще не бачив жодного з цих володарiв, – вiдповiв вершник.
– Авжеж, ви ще молодi, – казав чоловiк, – i ще знайдете свое щастя у свiтi. Вам дiстануться ласки та почестi. А я вже старий i тому не можу нiчого, крiм молитися за високi голови. Бажаю вам, молодий пане, щоб ви справдi мали багато щастя i не втратили його.
– Що ж, ви менi бажаете добра, тому i я коли-небудь зроблю вам послугу, якщо вона буде потрiбна вам, – мовив вершник.
– Добра, тiльки щирого добра, – пiдтвердив чоловiк i повернувся до свого товариша за столом.
Та тiльки-но той чоловiк пiшов вiд вершника, перед ним з’явився ще один. Кучерявий молодик став трохи поодаль i прикипiв своiми чорними очима до коня. Мабуть, уже скрiпив свiй глечик.
Вершник, що згортав докупи рештки зерна в жолобi, глянув на кучерявого й мовив:
– Ти теж милуешся моiм конем?
Кучерявий пiдiйшов ближче й вiдповiв:
– Милуюся, вiдколи ви приiхали сюди. А той чоловiк теж був у захватi вiд нього? Певне, що так.
– Ти вмiеш iздити верхи? – запитав його молодик.
– Так, умiю, – вiдповiв кучерявий, – i не потребую анi стремен, анi острог, анi сiдла. Я iжджу верхи босонiж, керую колiньми, п’ятками й кулаками.
– Мабуть, гарна iзда, – протягнув молодик.
– Авжеж добра, i конi не скидають мене, навiть коли хвицаються, кусаються, стають дибки i пiдскакують.
– А ти маеш коня? – запитав вершник.
– Сам я не маю коня i нiколи не мав його, але iжджу на конях iнших людей.
– І тi люди дозволяють тобi iздити на своiх конях? – запитав молодик.
– Так, щоб привести iх iз пасовиська й повести купатися, – вiдповiв кучерявий. – А е ще конi на громадському вигонi, вони там викачуються або пасуться.
– І добрi тi конi? – запитав вершник.
– Так, добрi, – вiдповiв кучерявий, – але е рiзниця, однi дужчi, iншi слабшi, але такого гарного i гладенького, як у вас, немае. Я б хотiв коли-небудь посидiти на такому конi, в сiдлi i вставити ноги в цi залiзнi петлi.
– Для цього треба мати вправнiсть, – сказав вершник.
– Той, хто плавае, знiмае воронячi гнiзда, переходить струмки по стовбурах i ловить бугая, зможе i в такому сiдлi всидiти.
– Атож, сидiти легко, – кивнув головою вершник, – але ж треба вести коня, щоб вiн був розумний i слухався вершника.
– Та я швидко навчився б, – запевнив кучерявий. – А передусiм дбав би про свого коня так, як ви.
– Це добре, – похвалив вершник.
– Ви накрили його плащем, щоб вiн не застудився пiсля швидкоi iзди? – запитав кучерявий.
– Бачиш, ти нiчого не тямиш у доглядi коней, – пояснив вершник, – бо пiсля швидкоi iзди не можна, щоб кiнь, навiть укритий плащем, стояв на мiсцi, слiд водити його по колу, спершу швидше, потiм повiльнiше, щоб вiн потихеньку остигав i був готовий iсти i пити.
– Тодi чому ви одразу поставили свого коня? – запитав кучерявий.
– Бо я аж нiяк не iхав швидко, – вiдповiв вершник.
– Їхали нешвидко? – перепитав кучерявий i пильнiше глянув на вершника.
– Коли швидкiсть не потрiбна, – пояснив вершник, – я пускаю коня ступою. А вiн вiддячуе менi, коли я потребую сили i швидкостi.
– Дуже добре, – кивнув головою кучерявий. – Я б доводив коневi свою вiрнiсть, щоб i вiн був вiрний менi i йшов за мною.
– Отак було б чудово, – похвалив вершник.
– Оскiльки я знаю стежки в лiсi i знаю, як звуть у лiсi людей та iхнiх собак, то знав би, й чого хоче кiнь.
– Можливо, – стенув плечима вершник.
– Та я нiколи не матиму коня, – скрушно похитав головою кучерявий.
– Це ж чому? – запитав вершник.
– Бо нiколи не матиму так багато пфенiгiв, щоб купити його.
– Ага, – кивнув головою вершник.
– Навiть якби я був у лiсi першим слугою, я б не мав змоги купити такого лицарського коня, як ваш. Із лицарським конем я б чимало зробив.
– Так, але ж ти нiколи не матимеш його, – сказав вершник.
– А якби на вiйнi коло нашого вiйська я взяв пiку, пiшов до ворога, викрав коня i приiхав би на ньому верхи назад, той кiнь належав би менi?
– То була б здобич, – пояснив вершник.
– А вiн би належав менi? – знову запитав кучерявий.
– Якщо ти будеш не просто супутником чи випадковим подорожнiм, а таки залученим до вiйська i здобудеш коня не пiд час загальноi битви або нападу, а сам пiдеш до ворога i сам приведеш коня, його, звичайно, лишать тобi, – вiдповiв вершник.
– Тож я так i вчиню, – запевнив кучерявий.
– Авжеж, мiй друже! – всмiхнувся вершник.
Кiнь тим часом уже почав байдужiти до своеi поживи i дедалi частiше поглядав навколо. Вершник наказав принести йому води, кiнь попив, а потiм вiн знову докинув йому в жолоб трохи вiвса. Поки кiнь жував, вершник стояв поряд. Кучерявий теж стояв i придивлявся. Коли кiнь поiв i ще раз попив води, вершник витер йому губи i забрав жолоб. Потiм молодик пiшов до столу i звелiв гукнути господаря. Коли той з’явився, запитав:
