скачать книгу бесплатно
Свята Марiйка
Зiнаiда Валентинiвна Луценко
Украiнська жiноча проза
Скiльки б не писали – та кожна жiноча доля неповторна. Хтось, як та Марiйка, покiрно терпить знущання чоловiка, бо так само терпiла мама. Надежда не мириться iз роллю жертви – i виростае над собою. Параска доводить, що не iм’я красить людину, а навпаки. Христi довелося пережити найстрашнiшу зраду, але вона знайшла в собi сили вiдродитися i стати щасливою…
Історii, списанi iз реального життя…
Зiна Луценко
Свята Марiйка
Оповiдання, роман у новелах
Замiсть Передмови
Скiльки б не писали, та кожна жiноча доля неповторна.
Хтось, як та Марiйка, покiрно терпить знущання чоловiка, бо так само терпiла мама.
Надежда не мириться з роллю жертви – i виростае над собою.
Параска доводить, що не iм’я красить людину, а навпаки.
Христi довелося пережити найстрашнiшу зраду, але вона знайшла в собi сили вiдродитися i стати щасливою.
Оленка гiрко розчаровуеться у коханому, проте це лишень перше ii кохання.
Маланка ще в дитинствi намрiяла собi червоне плаття – i попри все його здобула.
Неля Трохимiвна вiддала всю себе роботi, та сiм’ю не вберегла.
Лiда Якiвна до сiмдесяти лiт працювала в школi, тому що вдома ii нiхто не чекав.
Варвара теж вирiшила вiкувати самотою, але доля iй подарувала сина.
Наталка могла б зламатись, проте… Недарма ж ii колись покохав Андрiйчик!
Історii, списанi з реального життя.
Автор
Христя у намистi
Оповiдання
Христя у намистi
У кожного в життi бувають такi помилки, яких уже нiколи i нiчим не можна виправити.
Стефан Цвейг. «Марiя Стюарт»
А як же Христя любила маму! Нiкого в свiтi так вона не любила, як ii.
Ще була маленькою…
Вранцi мама встане, щоб збиратись на роботу, а Христя варить каву.
– Мамусенько, йди-но iсти! – i виставляе на стiл картопельку, що вже й готова, крае хлiбець, сипле цукор.
Мама розчiсуе у ваннiй довге волосся, малюе губи, i Христя тут – обiйме, поцiлуе, радiе мамi.
Разом з мамою iдуть iз дому, разом повертаються назад, i навiть сплять в одному лiжку!
Мама у Христi працюе в школi – веде гурток малювання, музику i танцi. То Христя увесь час iз нею. На кожну перерву прийде, пощебечуть.
На танцях Христя краще за всiх танцюе, усiм за приклад, i хоч вона найменша в групi, зате ж, мов зайчик скаче, крутить колесо, вальсуе, сiдае на шпагат.
– Моя ти красунечко, моя принцесо, – часом каже мама, тiшачись тим, яка талановита у неi росте дитина.
Та й мама ж гарна! Висока, ставна, кучерява, аж дивно Христi, що вона працюе у школi простою вчителькою, могла б знiматися у кiно або хоча б виступати на сценi; дивно.
Дуже красива у Христi мама, всiм на заздрiсть, тiльки ж… нiяк вона не може вийти замiж – немае в Христi тата. А як би Христя хотiла, аби ii мама була щасливою! Так що ж… То один чоловiк до них поселиться, поживе-поживе трохи, та й iде геть; мама плаче. Потiм iнший… Минае якийсь час, у них на столi у вiтальнi з’являються пишнi букети квiтiв, мама купуе нове плаття, просить Христю заночувати у сусiдки. Христя чекае, надiеться i радiе за маму, бо та стае веселою. Аж якогось дня застае маму в сльозах.
За одного чоловiка мама майже вийшла замiж, уже й на море з ним iздила. Правда, Христю не брали iз собою, вiдправили у табiр, на все лiто. Як же Христя там за мамою сумувала, бо ще нiколи i нiде не була без неi! Першi днi то тiльки й думки було – що про маму. А настане вечiр лягати спати, Христя ставить хрестик, що iще один день минув, уже менше чекати. Це спочатку – i сон не йшов, i плакала в подушку, i листи матiнцi щодня по три рази на день писала. А далi й звикла, знайшла собi гарних подружок. Мама теж: увесь час Христi телефонуе i розповiдае, як же гарно воно буде, коли вони усi разом зустрiнуться та й заживуть iз новим татком, який вiн добрий i турботливий, який щедрий i веселий.
У кiнцi серпня Христя повернулася додому, познайомилася з майбутнiм маминим чоловiком.
У середу вже мали йти й розписуватись, аж тут знов – одне й те саме: i цей покинув!
Цього разу мама плакала найдужче, ридала i била посуд – той, що подарував iй новий чоловiк, а ще говорила й говорила, мов сама до себе, але ж Христя усе те чула. І зрозумiла Христя: найтяжча мамина бiда, що не може вона бiльше мати дiтей, одна Христя, й досить.
– Через те ти й сама? – спитала Христя, як мама, уже заспокоiвшись, мовчки сидiла бiля вiкна й курила цигарку за цигаркою – навчилась iз новим кавалером.
– Через те й сама. Бачиш, доню, тодi так сталося, як народжувала я тебе, трапилась зi мною бiда… Я тобi не можу всього розказати.
– Чому ж, матусю?
– Ти ще мала i все одно не зрозумiеш.
– Але я любитиму тебе за всiх дiтей на свiтi! – пообiцяла тодi Христя.
– Моя ти доня золота, – поцiлувала Христю мама.
– Мамочко, рiднесенька моя, я все-усе для тебе зроблю, ти тiльки попроси.
– Геть усе-все?
– Геть усе!
– Тож не забудь…
Минуло й це, i зажили Христя з мамою, як звичайно. Разом ходили в школу, гуляли увечерi мiстом, пекли пирiжки i дивились телевiзор. Мама час вiд часу з кимось зустрiчалася, ходила на побачення, iнколи приносила додому цукерки, бувало, й плакала, але нiколи вже не заводила вона мову про замiжжя. Христя й звикла, як потрiбно було, залишалася удома й чекала маму, часом i ночувала сама. Але вона уже була доросла i все розумiла: що мама молода i гарна жiнка, i що iй потрiбна чоловiча увага.
Аж якось мама повернулася iз чергового побачення дуже схвильована, зайшла в квартиру i вiдразу ж кинулась до дзеркала, стала пильно на себе роздивлятись. Потiм вона увiмкнула гучно музику i затанцювала; волосся на головi розтрiпалось, щоки пашiли рум’янцями, очi незвично горiли. І коли Христя пiдiйшла до мами, то ледве упiзнала в нiй ту ж саму жiнку, яку вона бачила сьогоднi вранцi.
– Мамочко, що з тобою? У тебе все гаразд? – стривожено спитала Христя. Вона вже була зростом в маму, дарма що тiльки-тiльки виповнилося тринадцять рокiв, худенька i цибата.
– Ет, доню… – мама зненацька знiтилася i по-дурному захихотiла, мов дiвчинка-пiдлiток.
– Я тут вечерю зготувала, сиджу, чекаю, а тебе все немае та й немае.
– Не хочу я iсти, хочу танцювати! – мама раптом вхопила Христю за плечi й мiцно притиснула до себе. – Донечко моя, яка ж я щаслива!
У мами почався бурхливий роман, i Христя боялася тiльки того, аби i цей чоловiк не повiвся так, як iншi. Вона зi страхом чекала того дня, коли мама скаже, що вона от-от виходить замiж i що з ними хтось буде жити… А потiм будуть сльози, утопленi у келихах iз коньяком, нарiкання на нещасливу долю та повна квартира диму вiд сигарет.
Але Христя помилилась, цього разу усе було по-iншому. Вже за тиждень мамин новий чоловiк переiхав жити до них у квартиру, привiз iз собою речi. Наступного ж дня вiн взявся за капiтальний ремонт, потiм закупив новi меблi…
Мама розквiтала на очах. Тепер вона чи не щодня одягала до школи нову блузку; сукнi, чобiтки, пальта, бiлизна, косметика – усе нове й найкраще: вiтчим Христi був заможною людиною. І Христя теж мала багато обновок. Хоча й ранiше вони з мамою жили не бiдно, але вiдтодi, як iз ними оселився дядько Славко, життя стало просто казковим! Мама бiльше не вела урокiв, вона залишила собi тiльки години танцiв i ходила в школу не для заробiтку, а бiльше – для розваги.
І раптом…
– Христю, я маю iз тобою серйозно поговорити, – мама була чимось дуже стурбована.
– Слухаю, мамусю. – «Хоч би не сталося того ж, що й ранiше», – подумалось.
– Розумiеш… Ти вже велика дiвчинка, Христю… Я хочу про щось у тебе попросити, про щось дуже-дуже важливе, послухай мене уважно.
– Мамо, я все розумiю, i що б не сталося, я все для тебе зроблю.
– Христю, тобi уже майже чотирнадцять рокiв, – мама чомусь погляд вiдводила убiк i мiцно-мiцно стискала руки, яскраво-червоним манiкюром аж рiзала собi долонi.
– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.
– Любиш?
– Люблю, – повторила Христя.
– Ти скоро станеш геть дорослою, i тодi я залишуся сама…
– А дядько Славко?
– Вiн мене покине, як i всi iншi, щойно дiзнаеться, що я не зможу народити йому дитину.
– Тодi… Я тебе нiколи не покину, мамо!
– А я дядьковi Славковi пообiцяла, що народжу, – мовби не чула Христi мама. – Але ти ж знаеш, що я не можу.
– Ти не переймайся, – Христя хотiла обiйняти маму, як вона це робила безлiч разiв, погладити рукою по волоссю, поцiлувати, заспокоiти. Але мама цього разу вiдсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жiнка, Христя аж сахнулась.
– Пам’ятаеш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу бiльше мати дiтей, бо коли тебе родила… – i мама заплакала.
Христя стояла поряд i не знала, що iй тепер робити, а ще – почувала на собi за щось велику провину.
– Мамо, як я можу зарадити? Хiба я чимось можу?…
– Можеш… – i мама вiдвела погляд убiк. – Я пообiцяла дядьковi Славковi, що народжу йому дитину, а тодi вiн зi мною одружиться. Тiльки тодi, як у нас буде дитина, вiн так сказав. А я йому пообiцяла! Але… Просто знаеш, доню, дядько Славко уже був одружений, i в тому шлюбi дружина була безплiдна, i тепер вiн хоче бути впевнений. А я не можу…
– Що ж робити, – зiтхнула Христя.
– Я думала i от що вирiшила: ти народиш менi дитину – вiд дядька Славка.
– Я?…
– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядьковi Славковi треба дитину, i йому байдуже, хто ii народить, аби тiльки дитина була його, вiд нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зрiла дiвчинка. Ми нiкому не скажемо, вiд кого ця дитина. Оскiлькi ти неповнолiтня, то вiдразу ж пiсля пологiв напишеш вiдмову вiд дитини, а ми з дядьком Славком ii вдочеримо, добре, доню? Ти вiддаси нам дитину, i все у тебе буде, як i ранiше, закiнчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.
Христя мовчала.
– Ти народиш для мене дитину?
– Мамо, нi!
– Але ж ти колись менi обiцяла, що все-все для мене зробиш, Христю?! Подумай сама, – мама переходила на крик, у ii очах з’явились сльози. – Подумай сама: ти колись поiдеш вiд мене, вийдеш замiж, у тебе з’явиться своя сiм’я, дiти. А я залишуся тут, стара, геть самотня, нiкому не потрiбна. Я й так уже пiвжиття на тебе поклала, тiльки на тебе одну!!! І тепер менi за те така дяка?! Оце така твоя любов до мене?!
– Менi страшно…
– Тобi страшно?! А яким буде мое життя, подумала?! Я тебе прошу, доню, народи менi дитинку! Тiльки ти можеш зарадити моiй бiдi, допоможи менi, благаю!..
– А дядько Славко про це знае? Вiн згоден? – раптом тихо спитала Христя.
– Я сьогоднi з ним поговорю, – мама тремтячими пальцями дiстала з пачки сигарету, черкнула запальничкою, затягнулася. – Коли у тебе були останнi мiсячнi?
А за тиждень усе сталося… Мама вирахувала потрiбний день i час, щоб усе пройшло як слiд, щоб усе вдалося з першого ж разу.
Дядько Славко був геть не проти, вiн тiльки трiшки перед тим висварив маму, що вона вiдразу про все йому не розповiла, що збрехала. А мама попередила дядька Славка, що ОЦЕ буде вперше i востанне.
– Пам’ятай: це тiльки заради народження нашоi дитини, i не бiльше! Аби ти нiчого такого собi не думав.
А до Христi:
– Слухай дядька Славка, вiн скаже, що i як.
– Я уже про все знаю! – сказала Христя, i це були ii останнi слова, промовленi до мами.
Вона мiцно причинила за собою дверi, коли вони увiходили з дядьком Славком до спальнi, i ще мiцнiше закрила серце – од усiх дорослих.
Їi однокласницi вже мали кавалерiв, дехто навiть зустрiчався по-серйозному, а Христя просто кохала Сергiйка, свого сусiда по партi, i вiн ще навiть про те не знав. Вона була чистою дiвчинкою, яка любила читати про кохання, гарно танцювала i потай складала вiршi. І ось тепер, пiсля тiеi зустрiчi з дядьком Славком, у спальнi, свiт для Христi утратив барви. Вона вiдразу ж, наступного дня, пiшла до перукарнi i вiдрiзала волосся, попросила, аби зробили короткого iжачка, по дорозi додому придбала чорний лак для нiгтiв, туш для вiй i яскраво-червону помаду.
– Ти на кого стала схожа?!! – кричала на кухнi на Христю мама. – Що ти iз собою таке зробила? Як тепер пiдеш до школи? Та тебе ж iз першого уроку виженуть!
