скачать книгу бесплатно
Лицар з Кульчиць
Ярослав Іванович Ярiш
Історiя Украiни в романах
Ім’я Юрiя Кульчицького овiяне загадками, двозначностями i навiть легендами. Яким же насправдi був рятiвник Вiдня? З якого роду-племенi походив той, хто врятував велику европейську столицю вiд турецькоi навали?..
Іще молодим, через конфлiкт iз польським шляхтичем, Юрiй змушений тiкати з рiдних Кульчиць на Запорозьку Сiч, де зустрiчаеться з козацьким отаманом-характерником Іваном Сiрком i виконуе його доручення. Розвiдник, воiн, контрабандист, шпигун, але понад усе – запорозький козак. Ось таким постае перед читачами Юрiй Кульчицький, який врятував Вiдень вiд туркiв i першим у тих краях почав варити каву, в новому гостросюжетному романi молодого письменника Ярослава Ярiша, автора книжок «Сповiдь з того свiту» та «Судний день», що вийшли друком у видавництвi «Фолiо».
Ярослав Ярiш
Лицар з Кульчиць
© Я. І. Ярiш, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006
* * *
Пролог
Данило, князь Галицький, молився. Вiн стояв навколiшки в церквi перед образом святого Василiя. Був простоволосий, в одязi рядового дружинника. Читав молитви щиро, ревно, як це вмiють робити тiльки люди сильноi волi. Разом iз ним молилися ченцi. Князь звертався до Бога, дякуючи за перемогу над ворогами землi Руськоi. У церквi було тихо, тiльки чулося шипiння воску на запалених свiчках. Така дружня i щира молитва в цьому куточку завжди додавала князевi душевноi легкостi та сили. Тут Бог зважав на його молитви.
Данило дуже полюбив цей край. Тут добра земля – масна, родюча, тут шовковистi трави, тут сине небо iз жайворонками та дивовижно гарна пiсня дiвчат. А ще поряд повноводий Днiстер, який годуе людей рибою та захищае вiд ворога. Навколо – густi бори, лiси, дiброви, так що й свiта бiлого за ними не видно. Краса, тиша, благодать Господня.
Пiсля звершень державних та трудiв ратних Данило завше приiжджав сюди, до свого селища, аби вiдпочити та помолитися у монастирi Святого Василiя. У розмовi з iгуменом завжди мiг знайти розраду i пораду. От i тепер приiхав сюди iз доброю звiсткою.
– Істинно, велику побiду дав Господь тобi, княже, та дружинi нашiй над мадярами, – сказав отець iгумен до князя, коли вони вийшли iз церкви i попрямували до валiв.
– Славлю Господа, – вiдповiв Данило. – Нiби Дух Святий зiйшов на наших воiв. Особливо комонники мужньо билися, сильно трощили лави ворожi – вони нам ту перемогу принесли.
Отець iгумен поглянув на небо: там повiльно пливли хмари, збиваючись докупи, аби пiд вечiр впасти на землю життедайним дощем.
– То допомогли святi мученики Флор тi Лавр.
Князь поглянув на iгумена, щиро зiзнався:
– Не чув про таких.
– Вони були рiднi брати, майстри-каменотеси. Цi святi угодники колись прийняли мученицьку смерть за вiру Христову. Зараз святi Флор i Лавр е покровителями коней: без iхньоi допомоги тут не обiйшлося.
Данило задумався. Монастир стояв у лiсовому урочищi, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом. Данило став на височинi й дивився на широкий розлив Днiстра. Тодi повернув голову у другий бiк, ковзнув поглядом по единiй дорозi, що вела з городища на захiд: там розросталося нове селище.
– Чого люди йдуть iз городища i селяться там? – запитав князь настоятеля монастиря.
– Там б’ють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться.
Князь мить подумав, а потiм сказав:
– Тодi нехай i мое городище там буде, пiду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там i дiм Божий мае стояти. Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру…
Сталося, як сказав князь. Так iз прадавнього поселення, iз княжого улюбленого селища зародилося село Кульчицi, i постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям iз роду Драго-Сасiв, за iхнi величезнi заслуги, за хоробрiсть. Із цього славного кореня i пiшли роди Кульчицьких…
Видиво у Юрковiй головi розсiялося: Данило Галицький посмiхнувся малому на прощання i зник. Із лiсовоi обителi хлопець знову повернувся до рiдноi хати: навпроти нього сидiв тато i рiвним голосом розповiдав бувальщину. Батькiвська хата була великою i свiтлою. Багато образiв i рушникiв. Батько завжди сидiв у головi стола i навчав своiх синiв. Змалечку навчав.
– От з якого кореня, синку, пiшов наш рiд. І то не просто легенда: князi та королi своею високою рукою надавали нам права i привiлеi на цю землю. І все це не просто так – усе кров’ю нашою викуплено. Не десяток i не одна сотня наших родакiв наклали своiми головами за Батькiвщину. Нас усюди знають, бо ми – Кульчицькi!
Малий Юрко iз великою увагою слухав розповiдi свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену дерев’яну колбу, ззовнi схожу на качалку, якою жiнки розкачують тiсто, тiльки вдвiчi бiльшу i без ручок.
– Чи знаеш ти, синку, що це?
– Макогiн.
Батько спохмурнiв, але цього разу не збештав за необережне слово i вуха не надер. Пояснив терпляче:
– Нашi заздрiсники називають нас «макогонами» через нашi права шляхетськi. І права цi – тут.
Батько вийняв грубий корок, прироблений зверху. Деревина всерединi колби була видовбана, натомiсть там були встромленi сувоi паперу, скрiпленi рiзними печатками i замотанi у шовк.
– Ось це нашi права i привiлеi. Це наша честь. А свою честь, синку, шляхтич шануе бiльше, нiж власне життя.
Батько обережно склав усе на мiсце i сховав у скринi. Зачинив вiко.
– Тату, а розкажiть ще раз про нашого дiда! – попросив малий Юрко.
– Але ж я вже розказував…
– Ще хочу послухати…
Батько посмiхнувся, узяв малого на колiна, закрутив вуса i почав свою розповiдь:
– Настали тривожнi часи, коли татарськi орди плюндрували наш край, а людей гнали у полон. Ординцi завжди нападали раптово, коли iх нiхто не чекав. Люди розбiгалися, ховаючись у лiсах та болотах бiля Днiстра. Та найбiльше кульчичани збiгалися до своеi церкви, аби за ii валами сховатися вiд хижих степовикiв.
Такий напад стався i цього лiтнього дня. Забили тривожно дзвони на церквi мученикiв Флора i Лавра, попереджуючи околицю про небезпеку. Тiльки люди зачинили за собою браму – тут же до валiв церкви прискакали вершники на низьких степових конях, iз луками та кривими шаблями. Вони запалили село, пограбували хати господарiв. Тепер ординцi обложили церкву, щоб узяти ii штурмом та нахапати собi хоробрих кульчичан у ясир.
Шляхта готувалася до вiдсiчi.
– А шо, пани-брати, чи готовi показати бусурманам зуби?! – гукнув до оборонцiв отаман.
– Готовi, отамане! – дружно вiдповiла кульчицька шляхта.
– І не тiльки зуби, а ще й шаблi покажемо, – докинув котрийсь дотепник.
Тут малий Юрко засмiявся, батько ж продовжив свою розповiдь:
– Добре. Та найперше треба вивести звiдси жiнок, дiтей та Святi Дари з церкви, щоб iх не осквернили агаряни. Ану, баби, гайда по еднiй до липи. І ви, панотче, iдiть. Вiзьмiть дарохранительницю. Не забудьте нiчого: нi Євангелiе, нi хреста, нi антимiнса. Та ви й самi знаете, – роздавав далi команди отаман…
Пiд старою липою був пiдземний хiд. Саме тим ходом i мали зараз рятуватися жiнки та дiти, а чоловiки повиннi прикрити iхнiй вiдступ.
Отаман витяг шаблю. Поруч були шляхтичi Ручка та Сметанка. Вони чекали на появу ворога, аби кинути йому на голову важке камiння. Ще далi на валу розмiстилися Цмайло, Жигайло, Густ, Дашинич: виймали стрiли iз сагайдакiв i клали на тятиви лукiв. Далi, бiля ворiт, пильнували зi списами в руках Вачинич, Гут, Колодчак, Мiлькович, Штокайло й Хапко. Самi ворота були густо пiдпертi довгим кiллям.
– Алла! Алла! – хижо закричали татари й кинулися до валiв. Вони перелiзли дружно рiв, приставили драбини та полiзли на вал. Іншi пiдбiгли до брами i заходилися бити у неi важким стовбуром. У татар зразу ж таки полетiли стрiли та камiння – першi трупи степовикiв упали на землю. Татари й собi почали стрiляти з лукiв.
Тулюк, Шумило та Васькович пiдiймали важкi дерев’янi колоди й кидали з валу просто нападникам на голови – i тi летiли iз драбин у рiв. Костик та Губ’як, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачi i почали скидати драбини геть.
Татари лiзли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кiлька з них таки видерлися на вал i намагалися перелiзти палiсад. Їх зустрiли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рiв. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клiмович, Смуж, Чiп, а правiше – Кiт, Бучак та Гречинич. Ще далi бився Попiль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко.
Багатьох у тiй атацi втратили нападники вбитими, а ще бiльше було поранених. Оборонцi також не дорахувалися кiлькох своiх. Отаман оглянувся – жiнки й дiти вже встигли втекти пiдземним ходом, забираючи iз собою церковнi iкони та коругви. Останнiм iшов панотець.
– Богу дякувати, – мовив сам до себе шляхтич i перехрестився.
Татари вiдiйшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу.
– Це наша можливiсть: треба рятуватися, – сказав отаман. – Новоi атаки не витримаемо: бусурмани рознесуть браму.
– А як же церква?
– Вiдбудуемо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости.
Так швидко порадилися шляхтичi й пiшли до пiдземного ходу.
Коли татари рознесли колодою браму i вдерлися досередини – не було вже нiкого. Вони дивилися навкруги, не можучи нiчого зрозумiти.
– Цi гяури iз шайтаном знаються! – гаркнув татарський мурза.
– Вони обдурили нас! – крикнув котрийсь iз беiв.
– Де наш ясир? Не могли ж вони полетiти, як птахи, чи, як мишi, поховатися в землю!
– Втекли пiдземним ходом. Вони вже далеко, – сказав один старий татарин.
– Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли бiльше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, – мурза пiдвiв голову, розглядаючи церковну баню. – Схоже, хрест там посрiбнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилiзь, скинь той хрест додолу.
Один iз татар закинув аркан i полiз на купол. Видершись на самий верх, вiн почав розхитувати хрест, аби завалити його.
Тим часом за цим дiйством спостерiгав один iз кульчицьких господарiв – це був старий Шелестович, твiй, синку, пра-пра-якийсь там дiдо. Вiн ледве встиг заховатися вiд татар на горищi своеi хати, коли тi раптово налетiли. На щастя, вiтер понiс пожежу в iнший бiк – i хата нашого дiда не згорiла. Шляхтич принишк там i тiльки тепер наважився виглянути.
– Господи, Боже мiй! Та що ж то робиться?! Нiхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашiй церквi! Господи Боже, скарай iх своею десницею!
Дiдо трохи розсунув снопи соломи на своiй стрiсi, намацав лук, стрiлу. Легко прицiлився i вистрелив. Вiтер пiдхопив стрiлу й понiс просто до купола церкви.
Зазвичай iз сотнi таких далеких пострiлiв влучае один. Стрiла просвистiла в повiтрi i просто влучила татариновi у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, i полетiв униз.
Бусурмани охнули й вiдскочили. Мурза вихопив шаблю, своiми примруженими очима став оглядатися, звiдки стрiляли, однак нiчого не мiг побачити.
– Сам шайтан випустив ту стрiлу! – гукнув один iз ординцiв, його пiдтримали iншi.
– Шайтан помагае урусам!
– Невiрнi собаки знову обдурили нас. Спалити iхню церкву!
– Стiйте! – стримав ординцiв мурза. – Їхнiй Бог карае нас, то краще лишiть цю церкву у спокоi. Їдьмо звiдси.
Татарський чамбул залишив церкву i зупинився на майданi.
– Бiда, повелителю, вода велика суне на нас! – раптом з одного кiнця села до мурзи примчали татари.
– З iншого боку також усе затопило! – прибiгли другi.
– Вода всюди, нема виходу! – гукали у розпачi третi, розмахуючи руками.
Мурза уважно оглянувся навколо. Днiстер любив виливати у таку пору, пiсля дощiв. Вiн разом з потоком, який iшов пiвденнiше, та лiсовими струмками перекрили татарам дорогу до вiдступу. Жовта вода широко розливалася долинами i взяла Кульчицi в щiльне кiльце. Татари не мали виходу.
– Ще воiни мого дiда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля i ця вода. Молiть Аллаха, воiни моi, аби допомiг нам звiдси вибратися живими!
Батько закiнчив свою розповiдь. Малий Юрко аж розцвiв: батьковi iсторii про козакiв, Сiч, Дике Поле й ординцiв надзвичайно були йому до вподоби. Зiскочивши з лави, вiн поцiлував тата у руку, дякуючи за науку, а тодi заткнув за пояс дерев’яну шаблю i побiг гратися надвiр…
Роздiл І. Вiдень, 1683 рiк
Дверi вiдчинилися тихо – i вiн зайшов до кiмнати. Марii не було. Юрiй зняв iз голови свiй каптур i повiшав його на гвiздку, прибитому до грегара. Сiв за стiл i пiдпер голову руками. Навiть трохи зрадiв, що зараз немае Марii: хотiлося побути на самотi, переварити в собi усе, що сталося.
Сьогоднi вiн ще раз ходив у ратушу, i йому знову дали вiдмову. Це вже втрете. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволi вiддалялася вiд нього, а вiн уже не мiг за нею бiгти, не мiг пiдстрибнути так високо, аби впiймати.
Що ж сталося iз бравим шляхтичем? Вiн був уже не той, що колись, нiби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старiсть почала пiдкрадатися? Нi, справа не в тому. Юрiй Кульчицький-Шелестович iще чуеться при силi та при добрiм здоров’i. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, нiби хитра мачуха, заохочуе тебе до працi, до звершень, радiе iз твоiх успiхiв. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же вiдвернеться вiд тебе. Це не мати, що захистить, пожалiе. Зла мачуха лише буде лаяти й смiятися, як сьогоднi лаяли й смiялися в ратушi. Корч би iх злапав: його навiть не допустили до бургомiстра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Вiднi, ти – нiхто. Через iхню чергову вiдмову журба чорною гадюкою закрутилася бiля серця Юрiя, навiть яскравi веснянi барви враз зблякли.
Удома, в рiдних Кульчицях, не був уже з тисячу лiт. Тiльки мама сниться. А ще недавно батько прийшов увi снi: немов розповiдае йому, малому, iсторiю про iхнього пра-пра-якогось там дiда, що застрелив степовика на куполi церкви. Дивно…
За роки свого бурлакування Юрiй Кульчицький об’iздив чи не всю величезну Османську iмперiю, а також пiв-Європи. Ким вiн тiльки не був: i купцем, i перекладачем, i кур’ером, i моряком, i солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпiвся, рiзного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому?
Юрiй намагався пригадати собi рiдну домiвку, село, церкву, але з кожним роком на чужинi йому вдавалося це дедалi важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе.
Кульчицький крутнув головою, аби вiдiгнати вiд себе важкi думи, однак вони все лiзли й лiзли, нiби тяжкi снiговi хмари.
– Усе лишу, а до хати мушу навiдатися. Вiзьму Марiю-Уршулю i махну, – вголос пообiцяв сам собi.
Нiби почувши, що чоловiк думае про неi, Марiя зайшла у кiмнату.
– Ти вже вдома, милий мiй?
– Вдома, – сухо вiдповiв Юрiй.
Вiрна дружина вiдразу зрозумiла, що його вкотре спiткала невдача у ратушi, тому не розпитувала бiльше нiчого. Юрiй був голодний: пiшов з хати iще з самого ранку, а надворi була вже обiдня пора. Доки вiн сидiв отак за столом i думав свою тяжку думу, Марiя зготувала йому стиранку – улюблену украiнську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала ii з молоком та свiжоспеченим хлiбом.
Юрiй мовчки поiв, i йому трохи вiдлягло вiд серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рiдну хату, маму.
– Марiе, а давай поiдемо до Кульчиць, – раптом сказав Юрiй.
Рiд ii також походив iз Кульчиць, та зла доля i ii закинула на чужину. Тут, у Вiднi, вони й знайшли одне одного.
