скачать книгу бесплатно
– Та нiчого: спалили iх живчи на вогнищi…
– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самi потекли з ii очей. Вiдвернулася.
Миколай пiдiйшов до неi, обiйняв:
– Та чого ти. Пан Юрко жартуе…
– А я тобi казала, казала… Твiй язик тебе ще до бiди якоiсь доведе…
– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б менi на Сiч…
– Я також про Сiч думаю, – втрутився Юрiй.
Миколай поглянув на нього iз зацiкавленням.
– Як хочеш, то йди на свою Сiч, але тодi за мене забудь, – знову озвалася Мариня.
– Мариню бери з собою, – пiдказав Кульчицький.
– Ага, думаете я така дурна, пане Юрку? – вiдповiла дiвчина, витираючи сльози. – На ту Сiч жiнок не пускають.
– На Сiч – так. Але навколо е безмежнi землi. До того ж родючi. Там можна осiсти.
– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дiдько лабатий тебе псячою кров’ю не обiзве!
– Амiнь! – закiнчив Юрко i подав Миколаевi руку. – Як надумаеш – приходь, побалакаемо.
Миколай потиснув подану руку, i вони обiйнялися ще раз.
Раптом увагу Юрiя привернув якийсь незрозумiлий гомiн. На мiськiй площi перед ратушею зiбралися два великих гурти шляхти, i помiж ними Юрiй упiзнав своiх. Спочатку важко було розiбратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом i молодий Кульчицький-Шелестович зрозумiв, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаевi, Юрiй поспiшив туди i незабаром опинився у самiй гущi подiй.
Навпроти кульчицькоi шляхти стояли польськi пани на чолi з тим самим Ігнатiем Коналiнським. На площi вже закипiло, як у казанi. Шляхта зараз же позбiгалася: однi – за кульчичанами, iншi – за поляками.
– То ви iдiть преч, немитi! Вiд вас смердить гноем, iдiть хлiви чистити. Ви ся риете у землi, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбiр – наш!
– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, i за це король дав нам право i шаблi. Тож не смiй нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострi вони! – гукнув у вiдповiдь ляхам хтось iз Гординських.
Юрко зрозумiв, що полякiв зiбралося бiльше, тому як дiйде до сутички, то перевага буде на iхньому боцi.
– Шляхтич нiколи не буде порпатися в землi: на то суть хлопи. То якi ви шляхтичi?! Тiльки смiх! – кепкували далi поляки.
– Нашi роди сидiли на цiй землi за сотнi лiт до того, як ви сюди прилiзли – голодранi зайди. І герби нашi старшi: ще князь Лев, син Данила Галицького, iх нам дав за вiрну службу!
Раптом Коналiнський пiдняв руку, аби припинити гамiр. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик:
– Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приеднали до козакiв, до того бидла схизматського, i разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали ii москалям. Такi з вас захисники Ойчизни!
Шелестович мусив вiдповiсти:
– Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панiв, однак, видно, мало били. Це ви розпинаете Вiтчизну, ви чвари сiете помiж русинами i ляхами, а вiру нашу благочестиву повсюди принижуете. Якби не ваша злiсть, то козаки iз ляхами далi б жили у згодi та мирi, i ми разом, дружно би стали проти туркiв, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаете – хочете кров християнську пролити.
Гарячi пани знову завелися, всi почали гукати разом, перекрикуючи один одного:
– А чого ви сюди припхалися? Це наше мiсто.
– Не брешiть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбiр – княжий город!!!
– До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаетеся нiколи того, пся крев!
– Ах ви ж ляхи, чортовi сини, собача вiра!
Шляхта почала хапатися за шаблi. Раптом помiж ворогуючими сторонами став священик iз хрестом.
– Одумайтеся, брати! Що робите?!
Цей заклик панотця i справдi трохи пригасив пристрастi. Притихли i поляки, й русини. Ігнатiй Коналiнський став навпроти отця, гукнув:
– Ви, схизматики, кинули менi образу i виклик. А ти, бородатий попе, лiпше сховайся i не кричи, бо ми тобi голову вiдiтнемо, як там, у Кульчицях.
Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькiй церквi, була iще жива, рана ця болiла. До того ж молодий пан Ігнатiй вирiшив довести своi слова дiею: коли священик не вiдступив, панок витяг свою шаблю i наставив на панотця.
– Тодi вже краще менi вiдрубай, – наперед вийшов Юрiй i заступив собою отця. Тодi тихо додав: – Якщо зможеш.
– Хто ти такий? – скривився Коналiнський. – У тебе навiть шаблi нема!
– За мною стоiть моя земля, вiра i честь шляхетська, тому можу побороти тебе i без шаблi!
Присутнi охнули, Коналiнський приставив свою щаблю Юрковi до шиi.
– З вогнем жартуеш, гевале.
Кульчицький посмiхнувся:
– Усi бачили, як ти, пане, погрожуеш менi зброею. Я маю право захищатися!
– Тiльки спробуй сiпнутися – i голова твоя…
Панич не встиг договорити, як раптом Юрiй вийшов з-пiд удару, блискавично вихопив з-за каптана свiй «макогiн», а тодi завдав короткого, але сильного удару. Поцiлив просто у перенiсся. Коналiнський скрикнув, випустив шаблю i впав на снiг. Поляки зразу ж кинулися до нього, пiдвели: Ігнатiй стогнав, а кров так i цiбенiла крiзь пальцi, забризкуючи одяг i капаючи на снiг.
– Гей, лайдаку, ти вдарив шляхтича…
Юрiй добре знав, що особу шляхетського походження не можна бити анi кулаком, анi палицею. Вiн враз висмикнув корок, витяг з колби грамоти i пiдняв iх догори.
– Я б нiколи не вдарив уродзоного пана патиком, бо сам е шляхтичем з дiда-прадiда! Але я, захищаючись, ударив у вiдповiдь пана своiми шляхетськими привiлеями, що записанi королями ось у тих грамотах! Аби бiльше нiхто не смiв називати мене, шляхтича, гевалом та лайдаком! Коли ж пан Коналiнський вважае, що маю борг, то радо з ним зустрiнуся: чи в судi, чи у чистому полi! Я – Юрiй Кульчицький-Шелестович, гербу «Лис»!
Говорячи останнi слова, Юрiй побачив, що збоку пiдходять жовнiри iз мiськоi варти, аби розборонити шляхту. Коналiнський стояв, стогнучи й тримаючись за скривавлене обличчя, – iз поламаним носом битися вiн уже не мiг. Декотрi пани повисмикували шаблi, однак у бiй не кидалися: чогось чекали. Можливо – наказу.
– Та чого ми чекаемо: рубай схизматiв! – крикнув один з них.
– Досить!
Це було сказано не дуже голосно, але всi цей заклик почули i принишкли. Наперед вийшов старший пан: високий, сивочолий, з пронизливими блакитними очима. Цими очима вiн уважно змiряв Юрiя, тодi панотця, а далi мовив:
– Боiв бiльше не буде.
Саме цiеi митi всередину натовпу ввiйшли жовнiри.
– Що тут ся стало? – запитав ротмiстр.
– Нiчого. Ми вже йдемо, – сухо сказав старший пан.
Ротмiстр, упiзнавши його, вклонився.
– Пане суддя…
Старший пан продовжив:
– Панство з околицi також може iти собi додому: дуже не хочеться, аби нинi, на таке велике свято, пролилася чиясь кров.
Ротмiстр оглянувся на старшого Шелестовича.
– Ми проведемо панство до брами…
Кульчичани невдоволено загомонiли, однак батько Юрiя притишив цей гул жестом своеi руки, а тодi звернувся до панотця:
– Дякуемо вам, отче. За все дякуемо.
– Ви е справжнi християни, жертводавцi храму цього, тому дверi нашоi церкви кожен день вiдкритi для кожного з вас. Во iм’я Отця i Сина i Духа Святого.
Шелестович перехрестився, поцiлував панотця у руку, i кульчичани всi гуртом рушили до своiх саней…
Роздiл VІ
Мiщуки з передмiстя запросили кульчичан до себе на гостину, i тi забавилися в Самборi аж до самого вечора. Коли стемнiло, шляхта посiдала хто на коней, хто на сани, й подалися додому, виiхавши на Львiвський шлях.
Пiд вечiр почав сипати дрiбненький снiжок. Було прохолодно, подував вiтерець, граючись вогнями смолоскипiв. Пахло рiздвяним морозцем, навкруги – святкова тиша i лише дзвiночки святково дзеленчать на кiнськiй упряжi.
Дорога була важка – снiгопад посилився. Вiн сипав просто в очi, так що доводилося мружити iх. Їхали тихо, без коляди – помучилися за цiлий день, однак всi були задоволенi. Посвяткували на славу: поколядували, погостилися, а найголовнiше – не лишили у свято на самотi самбiрську церкву.
