скачать книгу бесплатно
– Ти ж знаеш, милий мiй, я завше хотiла поiхати на Украiну. Але чи час зараз? – Жiнка приклала руку до свого живота, який поволi почав виглядати з-пiд фартушка.
– Твоя правда, нам треба думати про дитину, – погодився Юрiй. – І та кав’ярня менi з голови не йде. Не можу заспокоiтися, доки не доможуся свого.
– А ти не поспiшай, хороший мiй. Вода камiнь точить. Та й до бургомiстра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кав’ярню.
Юрiй пiдвiвся, поцiлував жiнку в руку, тодi в солодкi уста, пригорнув до себе.
– Досить, досить тобi, Юрку, пестощiв… Заходив пан Амбросiй, шукав тебе, вiн може повернутися.
Настрiй у Юрiя вiдразу полiпшився – увесь свiт уже не був таким чорним. Ось що значить мати справдi вiрну, люблячу жiнку, яка розумiе тебе з пiвслова. Вiн ще раз обiйняв дружину, поцiлував.
Капiтан Амбросiй Франк був його давнiм другом. Вiн навiть вiддав окрему кiмнату iз кухнею у своему домi для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капiтан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, i всiляко допомагав йому у вiдкриттi першоi у Вiднi кав’ярнi. Саме iз цим питанням Юрiй носиться останнiм часом та оббивае пороги усiх можливих мiських урядiв. Там з нього тiльки смiються: вони ще не зрозумiли, що то е за напiй – кава!
Тактика у пана Амбросiя була дуже простою: вiн запрошував до себе своiх друзiв, знайомих, а тодi кликав пана Юрiя, аби той почастував iх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Вiднi своiх прихильникiв, бо серед друзiв капiтана були люди впливовi, якi могли б закинути за пана Кульчицького слiвце у ратушi.
Юрiй здогадався, що зараз йому доведеться у капiтана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати свое начиння.
– Попий хоч на дорогу! – гукнула йому Марiя.
– Нема часу, – вiдповiв вiн, а тодi затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марiя пiдiйшла до нього зi своею фiлiжанкою. Жiнка нiколи не пила каву гiрку та чорну. Вона додавала собi до неi вершки та цукор.
– Так набагато смачнiше, – вiдповiла вона на його нiме запитання.
Вiн був iз нею згiдний: смак справдi набагато приемнiший, однак суть кави була в iншому – вона повинна додавати бадьоростi, сили, вiдганяти сон.
– Справжнi козаки п’ють тiльки чорну каву, – пiдморгнув Юрiй дружинi i вийшов з кiмнати.
Капiтан мешкав у тому самому будинку, тiльки вхiд був з iншого боку. Жили вони у Леопольдштадтi – передмiстi Вiдня, заселеного переважно евреями та вихiдцями з Балкан. Мешкало тут i чимало австрiякiв, як-от пан Амбросiй. Ця дiльниця була поза мурами мiста, i вiд Вiдня ii вiддiляв Донаоканал – один iз рукавiв Дунаю. Так i виходило, що Леопольдштадт лежить нiби на островi, помiж самим Дунаем та його рукавом.
У свiтлицi Юрiя зустрiли схвальними вигуками.
– А от i наш кавовий майстер, – сказав гер Франк. – А ми вже зачекалися.
– Гер капiтан так багато розказував про пана, що нам аж цiкаво скуштувати того славного напою, – докинув один з гостей.
Усього в свiтлицi було четверо чоловiкiв без самого Юрiя. Це був капiтан, двое його гостей, яких Юрiй ще не знав, та давнiй товариш – Юрко Михайлович – серб.
– З радiстю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й вiдчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, – вiдповiв Юрiй i пiшов до кухнi.
– Дозволь, гер Кульчицький, пiти з тобою та подивитися, як ти чаклуеш над тим напоем, – зголосився один з гостей.
– Прошу, – погодився Юрiй.
У грубi вже горiли дрова, тож Кульчицький просто порозсовував iх по кутах гачком – кава мае варитися на малому вогнi. Далi вiн поставив на блят залiзний таз iз пiском усерединi, чекав, доки пiсок нагрiеться. За цей час помив руки, засипав дрiбно розмеленi кавовi зерна у турку (вiн так називав посудину, в якiй варив каву), залив холодною кип’яченою водою. Тут було рiвно на двi фiлiжанки – для гостей пана капiтана.
Пан Юрiй пересовував турку з мiсця на мiсце по пiску, доки кава поволi не зварилася. Гостi iз зачудуванням дивилися на всi тi чаклування. Тiльки кава пiдходила до кипiння, почала пiдiйматися своею пiною, як Юрiй хвацько пiдхопив ii i розлив у двi фiлiжанки. Божественний аромат тут же розлiгся кiмнатою, почав лоскотати нiздрi присутнiм.
– О, God, який запах. Готуйте, пане Юрiю, i менi чимшвидше фiлiжаночку, бо не витримаю – помру, – почав благати гер капiтан.
Гостi сiли просто тут, на кухнi, за стiл. Вони iз пересторогою спочатку вдихали аромат, вдивлялися, спробували пригубити, однак напiй був дуже гарячий.
– Не бiйтеся, моi друзi, – закликав Франк. – Смiливiше. Скуштуйте – i ви зараз же вiдчуете, як по тiлу вашому розiллеться приемний потiк, так нiби скуштували божественного нектару.
Гостi зробили по кiлька ковткiв, увесь цей час Амбросiй дивився на них, чекаючи iхнього «вердикту». Пан Юрiй тим часом обернувся до кухоньки, готуючи новi порцii.
– Дас iст гуд! – почав махати головою один з гостей, вони з капiтаном посмiхнулися один одному. Тодi увагу перевели на другого.
– А менi не дуже. Аромат – хороший, а от смак – нi до чого, гiркий дуже, – мовив другий гiсть.
– Смак можна пом’якшити, додавши цукру й молока. Моя дружина завжди так снiдае, зробивши собi горня кави з цукром та молоком та взявши печиво чи рогалики, – сказав вiд плити Юрiй. – Попивши зранку кави, будеш бадьорим цiлий день. А ще таким гарячим напоем можна зiгрiтися холодними осiннiми чи зимовими вечорами.
Гiсть iще раз надпив, скривився:
– Як на мене, то е два види напоiв: однi – щоби втамувати спрагу, iншi – щоби полiпшити собi настрiй. Як на мене – то краще пиво чи вино.
Амбросiй тут же заперечив:
– А ти, друже, не порiвнюй. Це рiзнi речi.
Вiн iще довго переконував свого товариша, вони говорили й пили каву. Нарештi, гiсть, якому напiй спочатку не сподобався, мовив:
– Справдi, вiдчуваю, що кава мене збадьорила. А ще присмак у ротi залишаеться дуже добрий. Я радитиму своiм друзям, аби приходили до пана Юрiя на каву.
Кульчицький i Франк посмiхнулися один одному, пiдняли своi фiлiжанки й стукнулися легенько ними.
– Приготування кави ми бачили, а от iз чого тi пахучi зерна зробленi?
– А це вже нехай буде моею таемницею, моiм рецептом, – посмiхнувся Кульчицький.
– Ви б, панове, закинули в ратушi слiвце за нашого пана Юрiя. Вiн пооббивав уже всi пороги, та нiяк не може добитися до бургомiстра, аби дав йому лiцензiю на вiдкриття першоi кав’ярнi тут у нас, у Леопольдштадтi. Оце було би славно! Кожен бажаючий мiг би собi зайти та випити кави! – вигукнув Франк.
Гостi задумалися.
– Ми б могли, та тiльки е одна рiч, через яку зараз не дуже зручно пiдходити iз цим до бургомiстра чи цiсаря. Рiч у тiм, що султан турецький Мухамед IV збирае вiйсько, аби напасти на Вiдень. Вiн хоче пiв-Європи поставити на колiна. Тому не думаю, аби цiсар зараз згодився на вiдкриття турецькоi кав’ярнi.
Це була погана новина.
– Може, iще все минеться, – махнув рукою Франк. – Чи ж тiльки один раз у нас iз турками доходило до ворожнечi?
– Дав би Бог, – зiтхнули гостi.
Запанувала тиша. Нараз один iз гостей запитав Юрiя:
– Ви, гер Кульчицький, прецiнь не турок? Певно, серб, як i пан Михайлович?
– Нi, я з Галичини.
Гостi не второпали:
– Поляк, чи що?
– Нi, русин.
Нiмцi й далi не розумiли:
– Невже московiт?
Пан Юрiй нахмурився:
– Ще чого бракувало.
– Вiн козак з Украiни, – втрутився в розмову Юрко Михайлович, який досi переважно мовчав.
– Он воно що! – вiдразу зрозумiли присутнi.
У той час про Украiну знали добре всi держави Європи. То вже пiзнiше настануть важкi часи, коли славне iм’я Украiни пiде в забуття i ii будуть плутати iз Росiею чи Польщею.
– Ja, ja, – закивав головою один з гостей. – Украiну знають всi. І то здебiльшого завдяки козакам. Вони стоять наче мiцний щит, вiдгороджуючи Європу вiд мусульманського свiту. Кращих воiнiв проти туркiв не знайти. Було б дуже добре, якби козаки виступили в союзi з нами проти османiв, якщо все-таки дiйде до вiйни.
– Я щоденно молюся за Украiну i прошу Господа, аби зглянувся на народ мiй, захистив мою землю. Та поки що просвiтку не видно: i татари з турками, i поляки, i москалi тиснуть зi всiх бокiв, не даючи козакам розправити крила, – сумно сказав Кульчицький.
Вони ще бесiдували якийсь час, а тодi почали розходитися, залишившись iз добрими враженнями вiд гостини.
Роздiл ІІ. Серпень 1683 року
Страхи вiденцiв не були марними: турки таки прийшли пiд стiни iхньоi столицi. Надii на те, що все минеться, що прийдуть союзнi вiйська i не допустять до мiста полчища Магометовi, не справдилися. Цiсар зi своiм двором покинув столицю, залишивши ii на кiлькатисячне вiйсько графа Штаргемберга. Вiдень тримав оборону вiд 14 липня вже майже цiлий мiсяць.
Із самого початку турки взяли мiсто у щiльне кiльце, зайнявши передмiстя. Леопольдштадт протримався три доби. 17 липня вночi турки таки вдерлися туди, вiдрiзавши Вiдень вiд Дунаю.
Почалася облога. Мусульмани не змогли здобути самого мiста: мури були надто високi, та й оборонцi добре огризалися. Великий вiзир Кара-Мустафа, що очолював майже двохсоттисячне турецьке вiйсько, вирiшив перемогти вiденцiв голодом, хворобами, безкiнечним бомбардуванням.
У Вiднi зiбралися тисячi людей зi всiх околиць, що шукали тут захисту вiд ворогiв. Із кожним днем ситуацiя в мiстi ставала дедалi гiршою. Своi чорнi, лиховiснi пазурi почала запускати пошесть червiнки та голод. Люди слабли й гинули; мiсто горiло. Поволi згасала надiя на порятунок.
Незважаючи на все, Вiдень тримався. Граф Штаргемберг намовляв людей не здаватися, не вiрити туркам. Вiн навiть видав прокламацiю, де нагадав вiденцям про подвиг iхнiх прадiдiв. Тодi, у 1529 роцi, мiсто успiшно вiдбилося вiд полчищ турецького султана Сулеймана. Граф обiцяв, що скоро прийде пiдмога, а сам посилав одного за одним посланцiв до цiсаря, проте жодному з них не вдалося дiйти: турки всiх ловили й нещадно карали на очах у оборонцiв.
У повiтрi пахло страхом, пригнiченням, однак iще не безнадiею. Мешканцi з дня на день чекали повернення цiсаря разом iз польським королем, однак днi минали, а пiдкрiплення все не було.
Юрiй по сорочцi одягнув легку кольчугу: не захистить вiд кулi чи стрiли, зате вiд неприемного порiзу кинджалом чи ятаганом буде саме враз. Поверх накинув простору свитку, пiдперезався туго поясом. У шароварах i тiй свитцi був бiльше схожий на турка, нiж на европейця. Одягався зручно, аби в бою одяг не сковував рухiв. Зi зброi узяв рушницю, два пiстолi, шаблю та кривий турецький кинджал.
Саме свiтало. Лiто цього року видалося спекотне. Кульчицький iшов до валiв, вдихаючи свiже ранкове повiтря. Небо було чисте й безкрае, таке лагiдне, привiтне, тихе. Сонце, що вставало, дивилося навколо примруженими очима. Ранкова свiжiсть вiдступала вiд його теплого погляду i ховалася у повноводий Дунай. Дарма було сподiватися хоч на маленьку хмаринку, що заступить сьогоднi землю вiд палючих променiв: вiд спеки не можна буде сховатися навiть у затiнку; день справдi буде жарким.
Юрiй на мурi швидко вiдшукав очима Франка та Михайловича й пiшов просто до них. Зверху кинув оком на турецький табiр: кара Божа. Нiби хмара, що мала б сидiти на небi та затуляти гаряче сонце, раптом впала на землю перед мiськими стiнами. Всюди, куди не кинь оком на пiвнiч чи на захiд, – турецькi намети. Нема iм нi початку, нi кiнця-краю. І тiльки зi сходу широко розливався Дунай, i то його заполонили турецькi баржi iз провiантом для армii. Мухамед IV зiбрав цю силу iз цiлоi землi своеi неосяжноi, кинув правовiрних проти християн, аби показати свою безмежну могутнiсть. Вiв це страшне вiйсько пiд зеленим прапором пророка великий вiзир Кара-Мустафа.
Юрко достоту не знав, яка кiшка перебiгла помiж нiмцями i турками: однi говорили, що то французи намовили султана, iншi твердили, що це через полякiв. У султана давня вiйна з Ляхистаном, а цiсар i польський король – союзники, тому турки найперше вирiшили вдарити на Вiдень. Третi вбачали у цьому походi iнтриги угорцiв. Чи так чи сяк, а Мухамед вирiшив покласти свою велику руку на Схiдну Європу i не спинявся нi перед чим.
Юрiй же був упевнений, що самий ласий шматок, який хоче вiдiрвати вiд Ляхистану падишах, – це Украiна. Або хоч частина ii. Недарма минулими роками турки тричi ходили пiд Чигирин, але тричi козаки з московськими ратниками давали iм вiдсiч. Тепер султан вирiшив зайти з iншого боку.
Кульчицький привiтався i став на мурi поруч зi своiми товаришами. Запала мовчанка: якусь хвилю трiйця друзiв спостерiгала за ворогом. Нарештi мовив капiтан:
– Судячи iз перемiщення вiйськ, турки сьогоднi вдарять на нас.
На це йому нiхто не вiдповiв, натомiсть запитав Кульчицький:
– Що чути про союзникiв?
– Збираються. Штаргемберг каже, що вони вже на пiдходi, що король польський чекае тiльки на козакiв.
– Аби хоч встигнули.
Франк пiшов муром, усе оглядав, перевiряв гармати. Кульчицький з Михайловичем лишилися тут разом з iншими ополченцями: це були переважно простi мiщани, яких турецька загроза змусила вiдкласти своi справи i взятися за зброю. Їх згуртував навколо себе гер капiтан, аби захистити мiсто, а Кульчицький з Михайловичем були однi з перших, хто пiдтримав його.
Трохи далi стояли рейтари iз рушницями та палашами, одягненi у залiзнi шоломи i нагрудники, а ще далi – пiхота: граф Штаргемберг кинув усi можливi сили на захист цих мурiв.
У турецькому вiйську був поки що спокiй, тож i оборонцi собi балакали, сподiваючись, що сьогоднi вороги на штурм так i не пiдуть.
– З ким доводиться разом битися. Краще б без них, бо тiльки будуть пiд ногами крутитися, – почув раптом Кульчицький збоку i зрозумiв, що це стосуеться його та товаришiв з ополчення. Оглянувся – на нього дивився мордатий рейтар. Не вiдповiв нiчого: не час. Навiть спробував зрозумiти солдатiв: був бiльше схожий на турка, нiж на християнина, зi своею шаблею та шароварами. Нiчого не поробиш, бiй зараз усе розсудить.
Раптом по турецькому таборi пролунав голосний крик. Вiн повторився ще раз, потiм ще.
– Видно, кухар скликае туркiв на снiдання, – гукнув той самий рейтар, кепкуючи.
– Це муедзин. Вiн кличе правовiрних на молитву, – заперечив йому Кульчицький. Юрiя раптом роздратувало таке невiгластво i безпечнiсть рейтарiв перед боем.
– Що це? – запитав один iз рестораторiв-ополченцiв, який Кульчицького добре знав.
– Цей заклик називаеться «азан», чуете: вiн, наче пiсня, спiвучий. У ньому йдеться про те, що нема на свiтi бога, крiм Аллаха, а Мухамед – його пророк. Ще вiн закликае, аби мусульмани зараз збиралися до молитви.
Із валiв було видно, як всi у турецькому таборi повернулися обличчями на схiд, до Мекки, й почали молитися.
– Клятi дикуни! – гукнув рейтар. – Дивуюся, чому ми ще досi не розiгнали цю орду.
– Бо вони сильнi воiни. У них – джихад. Кожен iз цих людей буде битися не на життя, а на смерть, аби сьогоднi ще попасти у рай. Нам, панове, також не завадило б помолитися.
Найбiльше Кульчицький боявся, що той жартiвливий дух перейде вiд двох мордатих рейтарiв до iнших. Вкрай небезпечно було сьогоднi недооцiнити турецьку силу.
– Із твоiх слiв виходить, що нам краще вiдразу полягати в могили чи здатися цим дикунам! – розiзлився рейтар. – Он яка iх сила, а ще вони такi вiдважнi воiни! На що нам сподiватися, як перемогти таку армiю?
Юрiй вiдчув, що зараз усi дивляться на нього. Мовив:
– Ця армiя не така вже й сильна. Ми, козаки, не раз били туркiв – i ви знаете про це, панове. Їхня велич – це iхня сила i слабкiсть одночасно. Коли туркiв бити не в лоб, а з флангiв, з тилу, атакувати блискавично, то панiка пошириться у тому велетенському тiлi i жоден полководець не зможе навести у такiй армii лад. А вiйсько без ладу – це не армiя, а стадо баранiв. Я чув, що iз союзними вiйськами iдуть моi земляки – козаки з Украiни. Ось побачите, як скоро турки почнуть тiкати звiдси! Нам головне – протриматися ще кiлька днiв, тиждень.
Цi слова збадьорили присутнiх ополченцiв. Вони загукали, засмiялися, дехто дружньо плескав Кульчицького по плечах.
– Як добре, що мiж нами е козак. Тепер ми точно не пропадемо!
Вiдразу пiсля молитви турки почали обстрiл. Ядра iхнi зi страшним стогоном врiзалися в мур, трощили його, перелiтали всередину i тут страшно розривалися. Вiденцi вiдповiли пострiлами зi своiх гармат. Бомбардування тривало десь годину, а тодi корпус яничарiв пiшов на штурм. Турки несли iз собою драбини та снопи очерету, аби закидати ним фортифiкацiйнi рови. Оборонцi зустрiли iх картеччю та мушкетною стрiльбою. Турки густо падали, гарматнi ядра робили у iхнiх лавах величезнi борозни, однак на мiсце загиблих ставали все новi й новi яничари – i та безмежна лава невпинно просувалася до валу.
Вiд порохового диму, вибухiв усе навкруги стало у чорному туманi. Гуркiт був такий, що не було чути нi крикiв командирiв, нi навiть власних думок. Турецькi ядра розривалися на самому мурi недалеко вiд Юрiя, забираючи життя вiдважних оборонцiв. Ще й незносна спека душила за горло.
