скачать книгу бесплатно
Тим часом хата знову була повна: посходилися всi. Знадвору чулася коляда: мелодiя була схожа на пiсню до святого Миколая, тiльки слова були трохи iншi.
Як пiшов до стрика до хати,
там почав я колядувати.
Стрик стрiянку напувае,
а на ме-е-не не зважае,
не зважае.
Юрко спочатку не повiрив власним вухам, прислухався. Дитячi голоси виводили далi:
У п’ецу пироги кипiли,
в коминi ковбаси висiли,
як почав я пiдступати
i по однiй витягати
до торби.
Вiн вийшов з хати. Малi, побачивши його, раптом повтiкали з-пiд вiкна, лишився тiльки один, рокiв десяти. Мав на головi шапку, що зсувалася йому на очi, та кожушину.
– Ти чий? – запитав строго Юрiй.
– Дашинич я.
– А що таке за коляду ви спiвали? Не встидно? Будете бачити, курвi сини, батьковi скажу.
– Ну й кажiть. Ми тут колядуемо раз, другий, а ви сидите в хатi i не чуете. То ми вам i заспiвали, щоб знали, як шанувати колядникiв.
Схоже, цей молодий шляхтич вмiв за себе постояти.
– Коли так, то зараз прийду.
Юрiй надавав йому солодких рогаликiв з медом та горiхом, медiвникiв, пирiжкiв з яблуками.
– Ковбаси ще дайте, – нахабностi молодому Дашиничу не позичати. Юрiй посмiхнувся, але виконав волю молодого колядника.
Вiн кiлька хвилин спостерiгав, як малий у важких чоботах побрiв снiгом, закинувши торбину за плечi. Кульчицький посмiхнувся, згадавши себе, своi дитячi лiта. Вiн пiшов на подвiр’я, почав розглядатися. Не змiнилося нiчого. Як завжди, тут був лад, чистота, видно, що всюди заглядало око дбайливого господаря, всього торкалася його тепла рука. Дiтей своiх батько також привчив до роботи: помагають, пильнують. І тiльки вiн, Юрко, вiдбився вiд господарства, вiд роботи, вiд землi. Ще пух пiд носом не почорнiв, як вiн подався до Львова на науку… Чи дасть собi зараз раду тут, у селi, чи прокинеться у ньому те, напiвзабуте? Побачимо. Вiн же украiнський шляхтич, а не польський чи французький. Тi не люблять землю, ганьбою вважають працювати на нiй. Ми ж iншi: ми свою земельку любимо, з великою пошаною обробляемо та збираемо врожаi. Земля вiддячуе нам за нашу працю й любов.
Вечiр настав швидко. Шляхта збиралася бiля церкви. Кожен одягався у найдорожчий одяг, шляхтичi до бокiв чiпляли шаблi. Старшi чоловiки, жiнки й навiть дiти всiдалися на вистелених сiном санях. Молодi шляхтичi басували на конях. Коли всi зiбралися, дружно скинули шапки й перехрестилися до церкви. Рушили. Попереду iхали молодi вершники на конях i освiтлювали дорогу смолоскипами. По дорозi вдарили музики i понад заснiженим полем знову почулася коляда, яка у цi днi над Кульчицями не замовкала.
Отак з колядою шляхта в’iхала у Городище, далi пiшла на Дубляни й iншi села по черзi. До Кульчицьких приеднувалися шляхтичi Городиськi, Дублянськi, Гординськi, Бiлинськi, Сiлецькi, процесiя дедалi бiльше розросталася, а до неi приеднувалася все нова i нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Днiстер, а тодi через Калинiв та Бабину доiхали до Самбора.
Роздiл V
У передмiстi шляхту зустрiли урочисто: жили тут простi русини-ремiсники. Обмiнявшись вiтаннями, усi гуртом пiшли поклонитися найстаршiй церквi Святого Филипа, а вже пiсля цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав свiтанок – i всi брами у мiстi широко вiдчинилися. До мiста хлинув люд з передмiських вулиць: Горiшньоi, Замiськоi, Середньоi, Завидiвки, Долiшньоi, Поводовоi. Також пiдтяглися люди i з навколишнiх сiл.
Церква стояла на горбочку, неподалiк вiд костелу та ратушi. Польськi пани нiколи б не дали дозволу на будiвництво православноi церкви, якби бiда iх не притиснула. Це сталося бiльш як сто рокiв тому. Тодi татари нападали й немилосердно нищили навколишнi землi. За три роки на Самбiр було вчинено бiльше двадцяти нападiв, тож мiський уряд вирiшив побудувати навколо мiста мури. Королiвськi урядовцi не давали ради: мури нiяк не могли викiнчити. У цей час православним епископом Перемишльським та Самбiрським був Антонiй Радиловський, родом iз сусiднiх Радлович. Вiн постiйно клопотав за церкву для самбiр’ян у мiстi, аби побудувати справдi величний храм i не боятися, що у незахищеному передмiстi його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигiзмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-украiнцям побудувати третину мурiв. Вони працювали не покладаючи рук, i невдовзi старе княже мiсто мало i високi надiйнi мури, й православну церкву. Мури тi, що ставили своiм коштом русини, тягнулися вздовж Королiвського ставу, вiд Руськоi башти i Владичоi брами аж до монастиря бернардинiв.
Латиняни чинили дуже великий спротив будовi цiеi церкви, однак нiчого зробити не могли – Радиловський мав на руках королiвський привiлей. Вiн освятив ii у 1558 роцi. За свое життя цей епископ заслужив дуже велику повагу не тiльки простих людей, але й самого короля. Сигiзмунд Август надав йому почесне звання прелата.
Юрiй знав iсторiю цього славного епископа i гордився тим, що мав такого земляка. Зараз вiн стояв перед церквою, знявши шапку, – хрестився.
– Зброю лишаемо ззовнi, – нагадав батько, збираючи шаблi та кинджали. Це була не просто зброя, а шляхетський гонор: рукоятi майстерно викованi, прикрашенi дорогоцiнним камiнням. Уже тихiше добавив: – Будьте пильними: казали передмiщуки, що бачили тут Коналiнського. Аби гевалту не вийшло.
Юрiй не зрозумiв:
– А то хто?
– Коналiнський? Пан один, власник Вугерець. Тяжба iз ним судова в нас за тi землi, що за гумном.
– Ого. А що Вугерцi мають до нашого гумна? – не зрозумiв Юрiй.
– Мають. Латиняни спiльно тиснуть, хочуть нам дих перекрити, тiльки ради нiяк не можуть дати. Добре, йдемо до церкви, бо скоро мiсця не буде, щоби стати…
Лише невелика частина бажаючих змогла тодi вмiститися у церквi. Бiльшiсть людей просто залишилися на подвiр’i – така сила народу зiбралася тут. Юрковi та iншим кульчичанам вдалося пробитися всередину, вони стали так, аби iм було усе добре видно.
На морозному повiтрi лунко вдарили церковнi дзвони – Благовiст.
Із Царських врат вийшов старенький священик, одягнений у ризи срiбного кольору. Почалася утреня, а за нею мала вiдбутися божественна лiтургiя. Людей ставало дедалi бiльше й бiльше, однак нiхто не нарiкав, православнi тулилися одне до одного, аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроем, тихою радiстю й веселiстю.
Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церквi, вiдразу згадав чудово розписаний iконостас. Праворуч вiд Царських врат був образ Спасителя, а лiворуч – iкона Богоматерi. На бокових дверях, дияконських, зоображенi першi диякони Стефан i Филип. Юрiй пiдвiв очi: зверху, з-пiд самого купола, на нього лагiдно дивився Христос Пантократор.
Утреня проминула швидко. Старенький священик звiв руки догори, возгласив:
– Слава Тобi, показавшому нам свiт!
Хор гучно заспiвав велике славослов’я.
– Слава у вишнiх Богу…
Кульчицький пiдспiвував хору, дякуючи Богу за денне свiтло i за дарування духовного Свiтла, тобто Христа Спасителя, який просвiтив людей своiм ученням – свiтлом iстини.
Пiсля святковоi лiтургii народ вийшов на свiже морозне повiтря. Мало хто вiдразу побiг до хати – бiльшiсть людей зiбралися на площi перед ратушею. Народ весело гудiв, вiталися однi з одними, чоломкалися. Юрко зустрiв тут багато своiх давнiх знайомих, приятелiв. Святковий настрiй витав над людьми, добрий дух Рiздва розiйшовся площею.
Крiм православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площу – почулася польська мова, вигуки, смiх.
Юрiй крокував собi в натовпi, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дiвчиною. Кульчицький почав пригадувати, де мiг ранiше бачити того парубка – дуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справдi, згадав: та це ж молодий господар iз Радлович!
Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами iхнiй син iздить верхи тiльки на шляхетськi села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карi очi та чорнi брови. А радлiвськi дiвчата, хоч i не були шляхтянками, зате гарнi, мов чарiвницi. А хлопцi якi! Хто зi шляхтичiв мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – iшов до Радлович. В однiй iз численних отаких парубоцьких пригод i зустрiлися колись Юрiй Кульчицький i Миколай Бакалець.
– Здоров, пляцку!
Миколай обернувся вiд своеi дiвчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лицi заграла посмiшка.
– Здоров, макогоне!
Юрко пiдiйшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зi своеi голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.
– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фiца.
Вони потисли один одному руки.
– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гостi? – спитав драгун.
– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаеш. Гарна ж у тебе дiвчина!
– Маринею називаеться, родом з П’янович. Така ж напiвсирота, як i я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоiвкою у вельможних панiв служить. Та нiчого, невдовзi я ii заберу звiдси: я щойно з походу повернувся.
– Якого походу?
– Так вiдслужив я свою службу королевi i панам – час тепер за свое гнiздо подумати.
– І добре!
– А хiба що, ми за Богом камiння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фiца. Хату свою поставлю, коня куплю.
Раптом вiн заспiвав – знав отих спiванок своiх безлiч, а голос мав просто божественний.
Штири конi маю, ше си штири куплю,
Я сi шляхтичови з дороги не вступлю!
Юрко посмiхнувся:
– А ти все спiваеш. Молодець.
– А що менi ще робити? – сказав Миколай i знову заспiвав:
А я хлопець з-пiд Самбора,
Тато вмер, а мама хвора —
Гуляю, спiваю, як холера!
Юрко засмiявся:
– Щастя тобi, Миколаю. Пильнуй свою дiвчину: дуже вже гарна твоя Мариня.
– І тобi здоров’я, пане шляхтичу.
Вони саме мали попрощатися, як раптом надiйшов гурт польських шляхтичiв. Вони грубо вiдштовхнули Юрiя i навiть не збиралися вибачатися – пiшли далi. Це була образа.
– Гей, панове, вам треба бiльше вважати!
Один iз полякiв обернувся. Іншi також зупинилися. Пан змiряв Юрiя поглядом, оцiнивши статуру та одяг. Зрозумiвши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобровоi шапки.
– Перепрошую пана.
Тим часом його приятелi стали витрiщатися на Мариню.
– Глянь, яка слiчна панна.
– Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана суддi покоiвкою служить, – заперечив iнший. – Наш пан суддя е дуже добрий: вiдпускае дiвчину до церкви кожноi недiлi.
– То до церкви, а не до бахура! – третiй кивнув у бiк Миколая, а тодi, вишкiрившись, продовжив: – Розказували, що декотрi покоiвки крадуть iз панського столу котлетки i носять у панчохах своему бахуру голодному.
Пани заулюлюкали:
– Ану ж бо, дiвко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру вiд котлеток.
Вiд такого нахабства Миколай почервонiв, Юрiй поблiд, пани ж розреготалися. Кульчицький краем ока поглянув на Миколая, поплескав по плечi, заспокоюючи.
– Облиш. До ката пiдеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тодi ступив крок уперед, ставши помiж шляхтичами i своiми друзями.
– Даремно ви, панове, ображаете невинну дiвчину.
– А хто ii ображее? Хiба ж вельможному пану заборонено пожартувати зi свого хлопа чи покоiвки? – вiдповiв за всiх той самий, що штовхнув Юрiя.
– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберiгати i захищати пiдданих. Не ображати! – стояв на своему Кульчицький.
Пан поклав руку на свою шаблю, пiдкрутив вус.
– Я, Ігнатiй Коналiнський, гербу «Рiлля», е шляхтичем з дiда-прадiда. Моi права шляхетськi – шаблею писанi.
Юрiй мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вiчi. Лiва рука мимоволi почала намацувати шаблю при боцi, однак вiн раптом згадав, що батько повiдбирав у них зброю.
До Коналiнського пiдiйшов один з його товаришiв, поплескав по плечi, а до Кульчицького мовив:
– Ми б iще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спiшно.
– І нам вже час, пане Юрiю, – раптом сказала ззаду Мариня.
Пани розвернулися й пiшли.
– От чого я хочу пiти на Сiч! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумiв його з пiвслова. Мариня теж:
– Обиш його, Микольцю. Не треба. Тi пани – вони всi такi.
– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очi! – продовжив свою гнiвну тираду Миколай. – Розвелося панiв! Шляхта! Де срав пес – там герб вирiс!
Вiд цих слiв Юрiй посмiхнувся, Мариня охнула.
– Та що ти таке вже мелеш своiм язиком, бодай тебе свiт не чув i не видiв!
Миколай поглянув на Юрiя.
– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Нiколи не змирюся з тим, що хтось е лiпший за мене лиш через те, що мае якийсь там папiрець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полi, а Єва пряла пiд хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто iм тi папiрцi на шляхетство повидавав? Бог?
– Матiнко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.
Кульчицький знову посмiхнувся:
– Ти знаеш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужi…
– І що?
