скачать книгу бесплатно
– Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своiх мишастих коникiв погонич, i «соколики» весело бiгли втоптаним снiгом битого шляху.
Бандрiвський усе зирив навсiбiч, аби не зустрiти по дорозi сiроманцiв. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь iхнiй рiд славився як добрi господарi та вiдважнi воiни, люди побожнi та високовченi.
– Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький.
– Та… Майже не заглядаю.
– Що, повiшали молота i клiщi на гвiздок?
– Молот повiшав, а клiщi… Розумiеш, до мене зараз бiльше звертаються не так з реманентом та пiдковами, а бiльше з хворими зубами.
– Ого… Що лiкуете?
– Можу й полiкувати… Травами… Та коли геть погано, то беру своi ковальськi клiщi, раз – i нема зуба.
Юрiя мимоволi струсило – i не тiльки вiд холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворi зуби нагнала на Юрiя неприемнi вiдчуття.
– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрiвський.
Юрко i сам не знав, що зараз вiдповiсти.
– Дасть Бог – побачимо.
– Приiздiть iз батьком до нас на свята – ми з Марiею будемо радi вас вiтати. Ти пам’ятаеш мою Марiю?
Юрiй вiдразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дiтьми, батьки вже намагалися домовитися мiж собою про майбутнiй шлюб: земля до землi, поле до поля…
– Коли я iхав до Львова, вона ще була малою…
– Ого. Виросла. Вiдколи ii мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дiвка! Побачиш…
Вiд самого Львова уздовж дороги тягнувся лiс. Коли ж проiхали Рудки, то вiн нiби став ще густiшим, загрозливо наступав з обох бокiв на шлях. Подеколи складалося таке враження, нiби от-от дерева вийдуть на дорогу i повнiстю перекриють шлях подорожнiм, оточать iх з усiх бокiв. Гучний хiд коникiв, вйокання шляхтича, шуркотiння саней голосною луною вiдбивалося помiж лiсових дерев, i його далеко було чути у морозному повiтрi.
Земля Самбiрська була давня, княжа. Споконвiку тут жили русини: вiдвойовували вiд лiсу своi лани, сiяли хлiб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Днiстрi, плели iз червоноi лози «самбiрки» кошики, кошi, полукiшки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вiтчизну. Не один кiвш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Днiстер вийде з берегiв та позатоплюе людськi хати й урожай. Тiльки впертi бойки знов i знов бралися до роботи, вiдбудовували вкотре свое життя на цiй Богом данiй землi. І цю землю пан Юрiй вiдчував, дихав нею i нiколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.
У своiй задумi Юрiй незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотiв пiдвезти до самоi хати, однак Юрiй вiдмовився – далi сам: не смiв бiльше затримувати чоловiка на Святвечiр.
– Дякую, пане Михайле, чим можу вiддячити?
– Образити мене хочеш, пане Юрку? Нiчого вiд тебе не вiзьму. Вiтай батька, нехай на пiслязавтра готуе сани та добре всипе коням вiвса.
– А що буде?
– Як що – до Самбора шляхта iде! – Бандрiвський знову вйокнув на коней i вже темною дорогою потрюхикав у бiк Городища.
Юрiй провiв його очима, а тодi рушив дорогою вгору, намагаючись iти швидким кроком: треба було розрухати затерплi ноги, розiгнати по них кров. Пройшовши кiлька крокiв, вiн побачив рiдну церкву мученикiв Флора i Лавра. Вона була огороджена валом – не один татарський набiг пересидiли тут кульчичани, захищаючи вiд хижих кочовикiв свое життя та свою святиню. Старшi люди говорили, що сам Сагайдачний одного разу, повертаючись на Сiч iз Варшави, звернув у рiдне село i разом зi своiми козаками та мiсцевою шляхтою насипали новi вали навколо церковцi. Також вiн пригадав, як його вперше сюди привела мати.
Тепер у церквi не правиться: опечатана. Пролилася у нiй кров мiсцевого панотця Кульчицького – Ручки, який захищав святиню вiд нападу латинян. Самбiрськi поляки за пiдтримки гусарського полку вирiшили перевести церкву в унiатство. Тiльки от кульчани завжди мiцно трималися своеi вiри батькiвськоi i не забажали вiддавати унiатам свого храму. У запалi сутички один гусар зарубав священика просто перед престолом, однак i це не допомогло – Кульчицi латинянам не скорилися. Навпаки, своiми силами в селi збудували ще двi православнi церкви, показуючи свою вiдданiсть благочестивiй вiрi та старим украiнським традицiям.
Юрiй скинув шапку, перехрестився й уклонився старiй церквi. Обов’язково ще настане той день, коли вiряни зiйдуться до неi на святу лiтургiю.
Юрiй пiдiйшов до джерела, що било бiля церкви, напився iз нього цiлющоi води, обмив лице.
Минувши церкву i цвинтар, вiн рушив далi. Ця частина села звалася Кульчицi – Рустикальнi, або Королiвське. Тут жили хлопи. Шляхта мешкала вище, на Горському та на серединi, на майданi села, або, як ще казали, на Пляцу.
Вулицею Юрiй вийшов на Пляц, поминувши церкву Воздвиження Чесного Хреста, а тут уже побачив рiдну хату.
Роздiл ІV
На Святвечiрньому небi зiйшла вже не одна зiрка. Висипалися вони цiлими плеядами: посмiхалися людям, вiнчуючи радiстю та веселiстю. У хатi вже, напевно, вечеряють. Он через вiконце видно вогник свiчки на столi.
Рипаючи по снiгу чобiтьми, Юрiй iшов до дверей. Якраз переступив перелаз, а вони раптом вiдчинилися i з них вийшла мати.
– Юрцю, синочку, ти приiхав! – сплеснула вона руками i кинулася до сина в обiйми.
За всi тi роки в хатi нiчого не змiнилося, навiть та сама пiдкова була прибита до порога. Сiни, завiшанi рiзним маминим приладдям: терлицi, прялки, мотовила… У кутку стояли жорна i ступа. Юрiй мимоволi задивився, стоячи на порозi: нiби нiколи й не покидав рiдноi хати.
– Ну, що ж ти став, сину, заходь до хати. Заходь!
Дверi лiворуч вели в комору. Там, крiм батькових iнструментiв, тримали зерно в плетiнках, а ще у трьох куфрах лежало полотно сестрам на придане. Юрiй повернув праворуч i, вiдчинивши дверi, зайшов до свiтлицi.
Тут свiтився каганець, освiтлюючи хату. Батько та швагри сидiли пiд головною стiною, що була вся обвiшана iконами. Молодшi брати розмiстилися на бамбетлi. Сестри поралися бiля печi, носили iз мисника тарелi й полумиски.
– Христос рождаеться, – тихо привiтався Юрiй.
Усi раптом застигли, дивлячись на дивного гостя. За якусь мить батько видихнув:
– Сину?!
– Юрку! – зiрвалися iз бамбетля брати.
– Юрчику! – кинулися в обiйми сестри.
Родина саме збиралася за святвечiрнiм столом, так що Юрко нагодився саме вчасно. Його зустрiли радiсно, як найдорожчого гостя. Брати й сестри обiймали, цiлували, зняли шапку, кожух, запросили до столу. Далi привiтався iз татом, потиснув його завжди теплу, широку долоню, обiйнялися.
– Добре, сину, що приiхав. Мама цiлий день тебе виглядала, нiби чула. Ух, як змужнiв, добрий шляхтич! Козак! Тепер ми уже всi зiбралися, тож сiдаймо до столу, дорога родино.
Батько внiс до хати околiт житньоi соломи – «бабу», а з вiвса в’язаний снiп – «дiда», «дiдуха». А ще невеликий оберемок сiна – «сiнце». Сказав:
– Помагай, Бiг, на щастi, на здоров’i на той Святий вечiр.
– Бодай здоров, бодай здоров, бодай здоров, – вiдповiла мама.
«Бабу» розстелили на долiвцi – дiти почали лазити по нiй i шукати горiхи, якi поховав там iхнiй дiд. При цьому вони мукали, кокали, iржали та вiдтворювали по-смiшному, по-дитячому iншi звуки домашньоi живностi, аби в цьому роцi добре велося господарство.
Зазвичай Шелестовичi, як i iншi шляхтичi, споживали iжу на «стiльцi». Однак сьогоднi, при святi, святковим вишитим обрусом застелили скриню, поклавши пiд обрус сiно. «Дiда» розмiстили у правому кутi. Мати разом iз сестрами наклала на скриню-стiл дванадцять святвечiрнiх страв. Були тут кутя, голубцi, пироги, гриби, часник, риба, капуста, пампухи; олiя до всiх страв була з льону або конопель. Пили узвар.
Почали з молитви, яку голосно промовляв господар. Далi батько сказав:
– Дорога родино! Вiтаю вас iз тими святами, iз тим Рiздвом, аби ми iх провели у щастю, здоров’ю, дочекали до других свят. Христос рождаеться!
– Славiмо Христа! – вiдповiли йому дружно.
Не встиг Юрiй i зiгрiтися добре хатнiм теплом, як знадвору почулася коляда, – усi Шелестовичi потягнулися до батьковоi хати. Родина була велика, так що ледве вмiстилася всерединi. Вiдколи помер дiд, батько лишився найстаршим iз Кульчицьких-Шелестовичiв, так що всi збиралися на Святу вечерю у iхнiй хатi. Родина мусить бути дружною, бо де мiцна родина, де пам’ятають своi звичаi i традицii – там i сильна держава. І нiколи, жодного року святвечiрня традицiя не могла бути порушена, нiхто не наважився роз’еднати родинного ланцюга.
Вони разом вечеряли та колядували. Серце Юркове радiло, що вiн сидiв зараз помiж усiх цих людей, що на Святу вечерю дорога завернула його до рiдноi хати. Нарештi тато пiдкрутив вус i мовив те, чого так довго чекали дiвчата:
– Та йдiть уже, слухайте свого пса.
Сестри пирснули смiхом i поспiшили надвiр, аби послухати, звiдки загавкае собака: з того боку iм i судженого свого чекати…
Із-за святвечiрнього стола родина встала, аби просто пiти до церкви на Рiздвяну вiдправу. Юрiй був змучений з дороги, однак до церкви на Рiздвяну службу не пiти не мiг: усi разом пiшли до новоi церкви, по дорозi колядуючи. Їх пiдтримали iншi родини, i незабаром звiстка про народження Божого дитяти рознеслася не тiльки по Кульчицях, а й навколишнiми полями та лiсом, полинула аж до зiрок.
Повернувшись iз церкви, Юрiю вдалося залiзти у запiчок i трохи поспати, вiдпочити. Коли прокинувся, у хатi був тiльки батько – молодшi брати й сестри розбiглися по селi колядувати, а старшi допомагали матерi по господарству. Батько обiйшов коней, яких завжди годував i чистив особисто, й тепер сидiв на лавi. Юрко сiв бiля нього.
– Добре, бiгме добре, сину, що ти приiхав. Побудеш у рiднiй хатi, вiддихнеш кiлька днiв.
– Менi, тату, до Львова повертатися бiльше нема чого. Я пiшов зi служби.
Батько здивувався, однак у його очах було бiльше тривоги, нiж розчарування. Розпитувати сина не поспiшав. Чекав, доки Юрiй сам розкаже.
– Із кожним роком до Львова сунеться все бiльше й бiльше латинян. Окатоличене вже мiсто повнiстю, руському шляхтичу нема вже мiсця нi в урядi, нi в лавi.
– Давно вже так повелося, – вiдповiв батько.
– Давно. Та я завше вiрив, що своiм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизнi та вiрi. І не раз би ще прислужився…
– Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку.
– Тату, я мiг стати великою людиною у ратушi, тiльки менi треба було вiдректися вiд своеi вiри, а прийняти латинство. Я не змiг, вiдмовився навiдрiз.
Батько гримнув кулаком по столi:
– І добре зробив, як справжнiй шляхтич! Рiд наш споконвiку за вiру тримався бiльше, нiж за свое життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корiнням iз Богом даноi землi вiру нашу благочестиву. Заманюють у своi лабети, обiцяючи високi крiсла, посади, славу й багатсво. А найгiрше, що е багато таких вiдступникiв, якi повiрили ляхам i зреклися своеi вiри, забули мову, наплювали на Украiну i допомагають панам обдирати власний народ. Бог би iх скарав!
Ця батькова мова розважила Юрiя. Тут ще й мати прийшла до хати iз вiдром молока. Вона чула останнi слова, пiдiйшла до сина, поцiлувала у чоло.
– Не журися, синочку.
– Так, нема чого журитися. Тi дрова, що я зладував на хату Дмитровi, вiддам тобi. Дмитро молодший, нехай почекае. Оженимо тебе: тут е багато ладних шляхтянок, грунт вдiлимо, – вiв далi батько.
Юрiй опустив очi:
– Не хочу бути для вас тягарем. Того грунту, що маете, тату, на нас усiх не вистачить. Надумав я собi, що на Сiч пiду, як колись наш Конашевич.
Ця новина нiби прибила батька й матiр. Вони переглянулися. Мати хотiла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо:
– На Сiч – не пущу. Це вже не та Сiч, що була колись, за Конашевича.
– Там пануе рiвнiсть i братерство: нiхто й нiколи не зможе скасувати святого запорозького звичаю… Ви ж самi, тату, казали…
Батько пiдняв руку, даючи Юрковi знак замовкнути.
– Думаеш, синку, сидимо ми тута, в Кульчицях, i нiчого не бачимо й не чуемо? Ранiше запорожцi билися з ордою i ляхами за свободу своеi землi. Наш родич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Європу врятував вiд турецькоi навали. А зараз що? Замiсть того, щоби з гетьманами украiнськими разом на ворога стати, зрадливi запорожцi пiдiймають бунти по Украiнi! Хiба ж це лицарi? Нi, на Сiч не пущу…
Юрiй сумно посмiхнувся:
– Але ж там воля, тату. Нема пана, нема хлопа – всi рiвнi братчики! Можливо, там i бракуе мудрого й виваженого слова…
– Березовоi кашi – от чого iм бракуе! – грубо перебив батько. – Спаскудилися вони! Злакомились на подарунки царя московського, за свое дбають у той час, коли за державу постояти треба! Ех, шкода, що наш Сагайдачний не спалив тоi Москви, коли була така нагода, – може б, бiда вiд нас вiдвернулася!
На хвилину запала мовчанка, котру нiхто не смiв порушити. Врештi, знову заговорив батько:
– Твоя голова i твiй хист тут у пригодi стануть. Ти зможеш стати провiдником тутешньоi шляхти, об’еднати усiх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичi взяти. Недавно холера викосила половину села, то на мiсце померлих русинiв пани нагнали iз Польщi мазурiв, заселили ними пiв-Радлович. Про Самбiр я i не кажу. Украiнцевi заборонено хату собi купити чи поставити у мiстi, хiба що за мурами. У мiстi ж самi ляхи, шваби та жиди. Вони i в урядi, вони i в лавi, iм i пiльги всi. А нашого русина то й податками обклали, i на панщину.
Батьковi слова справили враження. Юрiй запитав:
– А тут як?
– Скорiше менi волосся на долонi виросте, нiж я чи хтось iз мого роду пiде на панщину. Маю привiлей, грамоту королiвську на свою землю, i герб маю старий, що передаеться вiд батька до сина уже сотнi рокiв!
Батько повернувся до скринi, вiдчинив вiко i вийняв звiдти «макогона» – ту саму дерев’яну колбу, котру показував Юрiю ще у дитинствi. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки.
– От де нашi права шляхетськi. Через цю грамоту, через цю колбу i дражнять нас «макогонами». Ця грамота королiвська дае нам привiлеi i обов’язки. Одного разу пани польськi хотiли обдурити нас i примусити робити на них панщину. То ми разом зi шляхтою гординською половили тих комiсарiв у лiсi Кочубiнцi i били iх по плечах i куди попало отими макогонами. Так ми iм нагадали про свое право, i вони надовго запам’ятали нашу науку.
Тут батько трохи заспокоiвся, видихнув i продовжив уже спокiйнiше:
– Так що тепер хтось один iз села мае йти до вiйська, а ще кожен шляхтич мае зарiзати курку для короля. Так ми й рiжемо курей кожен рiк на зимового Миколая, тiльки нiхто iз королiвськоi родини за тими курми не приходить.
При цих словах батько лукаво посмiхнувся i пiдкрутив вуса.
Юрiй обережно розгорнув грамоту. На нiй було двi печатки: одна королiвська, друга – герб роду iхнього прадавнього Драго-Сасiв: стрiла на щитi, повернена вiстрям догори. А пiд стрiлою старий мiсяць, спиною обернений донизу, а кiнцями догори. На кожному iз цих загострених краiв стримiло по однiй зорi.
– Завжди пам’ятай, сину, хто ти i з якого роду. Шляхтич понад свое життя мае берегти вiру православну, благочестиву, захищати слабих та немiчних, боронити державу, народ, землю рiдну вiд усякого ворога, – говорив далi батько, i тi слова западали парубковi глибоко в душу. – Сьогоднi ввечерi збираються усi кульчицькi шляхтичi: i Дашиничi, i Шелестовичi, i Жигайли, i Костики, i Поливки, i Смужi, i Цмайли й Попелi та всi iншi. Пiдемо з колядою до Городища, до Бiлини, Сiльця, Гординi, Озимини – зi всiх сiл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову лiтургiю. Церква Самбiрська освячена на Рiздво Пресвятоi Богородицi, а завтра Собор Матiнки Божоi. Тож i пасуе всiм православним християнам прибути до церкви та вшанувати ii. Хай подивляться католики, що жива iще руська кiстка, що б’еться шляхетське серце. У тому походi й представлю тебе мiсцевiй шляхтi, а там i на соймик вiзьму, що буде навеснi у Судовiй Вишнi.
На мить запала мовчанка, батько собi щось обдумував, мати й сестри, що забiгли до хати, почали накривати стiл – прийшла обiдня пора.
– Ех, пам’ятаю, як ми збиралися отак, коли вiйсько Хмельницького прийшло до Самбора, i полковник Капуста обложив там щiльно ляхiв та жидiв. Скiльки ж то наших пiшло за козаками добувати волю для Украiни. Потiм вдруге прийшли козаки, тiльки вже з москалями, а не з татарами. Тiкало вiйсько польське з мiста, забiгли пани в Радловичi, а звiдти до Кульчиць хотiли, аби пересидiти в лiсi та гайнути до Перемишля. Добре ж ми iх прали отам, просто на межi Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув менi руку. Шкода, що не вдалося Хмелю визволити всю Украiну вiд Сяну до Дону, всi землi, де сягае вiра православна й мова украiнська. Жили б зараз у своiй державi…
На столi вже стояла кутя, свiжий хлiб, голубцi, лоскотала приемно нiздрi шинка, ковбаса. Юрко запитав:
– А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького пiдтримали?
– Хотiли. Тiльки ми королю знов у пригодi стали. За два роки пiсля Хмельницького до Самбора пiдступив семигородський Ракочiй зi своiми мадярами. Були б узяли мiсто, бо щiльно його оточили. Та мiсцевий люд, шляхта православна, дали iм таку вiдсiч, що князь мусив узяти з мiста окуп i вступитися.
– Ракочiй i шведи були тодi спiльниками Хмельницького, – нагадав Юрко.
– Так, були. Тiльки козаки Хмеля не хотiли воювати бiльше з ляхами. Цар московський замирився з королем, козаки вiдступили до Днiпра, а ми тут лишилися…
