скачать книгу бесплатно
Коли турки пiдiйшли до рова й швидко закидали його снопами, обстрiл припинився. Яничари приставили драбини й пiшли на штурм. Рушниця та пiстолi Юрiя нагрiлися вiд безперервноi стрiльби, та Кульчицький посилав туркам порцii свинцю одну за одною. Вiн не вiдчував утоми та спраги, повнiстю зосередившись на веденнi бою. Іншi ополченцi дивилися на нього й собi билися смiливо та вмiло.
А тим часом турки видерлися на мури – зав’язався бiй. Яничари в сiчу йшли справдi мов на свято своеi душi i вмирали так легко, що аж страх наганяли на вiденцiв. Замiсть загиблих новi яничари лiзли на мур, немов ворожi кулi для них – просто мухи.
Австрiйцi спихали яничарiв iз валу назад у рiв, закидали iх гранатами та камiнням, лили зверху окрiп та смолу. Рiв був уже повнiстю завалений турецькими трупами, а вони все лiзли й лiзли.
Юрiй застрелив iз пiстоля одного турка, що закрiпився на мурi. Михайлович допомiг йому – i вони удвох великим рогачем зсунули важку турецьку драбину, так що вона з гуркотом упала вниз. Тут же над головою просвистiли кулi. Товаришi пригнулися, швидко стали набивати рушницi та пiстолi.
– Ми так довго не витримаемо, – сапаючи сказав Михайлович. – Вони пруть i пруть, нiби завороженi.
– Терпи, козаче: iм скоро набридне, не такi вони й страшнi.
Рушницi були набитi. Товаришi стали на повний зрiст i пальнули просто в груди черговим туркам, що показалися на мурi.
І тут пролунав вибух, аж заклало вуха й сколихнулася земля. Чорний дим, перемiшаний з пилюкою, величезним стовпом повалив у небо – туркам вдалося закласти пiд мури мiну, вони пiдiрвали частину фортецi. Яничари зараз же поперли напролом.
– Тримайся тут, Юрку! – гукнув Кульчицький Михайловичу, а сам побiг до пролому. Вiн краем ока вгледiв Франка, що сам один колов шпагою яничарiв на всi боки. Двое рейтарiв, що перед тим насмiхалися з оборонцiв, були затисненi до валу i гарячково вiдбивалися палашами. Турки кремсали iх ятаганами, i тiльки шоломи та залiзнi нагрудники рятували поки що життя цим двом: iм приходила остання хвилина.
Кульчицький налетiв, як коршак. Ногою вiн ударив одного з яничарiв – i той полетiв на своiх друзiв, збивши iх у купу.
– Слава-а-а! – дико заволав Кульчицький, кинувшись зi своею шаблею на спантеличених туркiв.
– А-а-а! – слiдом крикнули рейтари, а далi i всi оборонцi, горлаючи, кинулися у контратаку.
Побачивши такий вiдчайдушний опiр, турки спинилися, а оборонцi, навпаки, стали тиснути на них, аби зайняти втраченi позицii.
Бiй iшов не на життя, а на смерть. Яничари рвалися у пролом iз дикими криками, закликаючи на допомогу Аллаха. Оборонцi вiдбивалися люто, захищаючи грудьми своi родини й домiвки.
Аж тут прибiгла помiч: кiлька пiдроздiлiв пiхоти прийшли на допомогу оборонцям, а вiв iх сам граф Штаргемберг. Вiн гукав серед бою, розмахував своею шпагою, не боячись схопити кулю. Окриленi його появою оборонцi почали битися ще смiливiше i зовсiм скинули туркiв iз муру, а тодi ще й почали бити по них iз рушниць.
І раптом зламалася турецька сила. Яничари не могли сподiватися такого шаленого опору, щось нiби враз переламалося у iхнiй лавi, й вони почали безладно вiдступати. Навколо лежала незлiченна кiлькiсть яничарських трупiв. Дикий радiсний крик почувся на мурi. Зараз же сяк-так залатали пролом, зроблений мiною. Сьогоднi перемога була за вiденцями, хоча у тому бою вони втратили п’ятдесят чоловiкiв убитими, серед яких трое офiцерiв.
Юрiй повертався додому пiсля бою, аби хоч кiлька хвилин вiдпочити. Вiн ледве волочив ноги – цiлу добу йому доводилося товктися на мурах, битися з яничарами, допомагати гармашам, пiдносячи iм ядра та порох. А ще Юрiй латав пробоiни в мурi вiд турецьких ядер, тягав побитих та поранених. І так уже цiлий мiсять. Вiн недоiдав, валився вiд утоми, i тiльки козацька завзятiсть додавала йому сили i вселяла надiю.
Марiя жила в домi одного iз друзiв гера Франка: Кульчицьким там видiлили невеличку комiрчину. Жiнка була при надii – i Юрiй хвилювався за неi набагато бiльше, нiж за самого себе.
Вiн тихо переступив порiг, прислухався, оглянувся, аби не розбудити дружину.
Марiя не лежала на лiжку – постелила собi на пiдлозi.
– Менi так зручнiше, – пояснила, побачивши чоловiка. Схоже, чекала на нього. – Люблю на твердому спати, а ще тут не так душно.
Юрiй вiдчув, що насправдi вона боiться турецьких ядер, хоч i не говорить про це. Їi аж трусило вiд страху та хвилювання. Це може недобре вiдбитися на дитинi. Юрко прилiг поруч iз нею, поклав iй руку на живiт. Вiд цього дотику вона перестала труситися, страх перейшов.
– Ну як там наш малюк, копав сьогоднi?
– Ще й як. Тiльки це буде не малюк, я малючка. Я дуже пострашнiла на лицi – це наша доця взяла вiд мене мою красу.
– Ну що ти, маленька. Ти е найгарнiша у свiтi, а у нас обов’язково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рiд Шелестовичiв-Кульчицьких.
Вiн ще довго говорив до неi, доки жiнка заспокоiлася остаточно, а сам Юрiй вiдчув, що страшна втома накривае його ковдрою, – вiн засинав, притулившись до теплого жiночого тiла.
– Ти ж не iв нiчого, Юрку. Так i зовсiм iз сил упадеш, – сказала Марiя.
– Ну що ти, як же не iв. Нам сьогоднi видавали на мурах пайки, – збрехав Кульчицький. Вiн знав, що дружина недоiдае, тримаючи сухарi для нього. Вiн може обiйтися, а от вона… Їй треба бiльше, мае зараз iсти за двох.
Вони тiльки-тiльки задрiмали, як пiшли новi бомбардування мiста. Турки обстрiлювали Вiдень, намагаючись розвалити його оборонний мур, або стрiляли всередину, щоби побити якнайбiльше вiденцiв та спричинити пожежi. Одне з таких ядер упало зi страшним трiском на сусiднiй будинок. Пролунав вибух. Марiя здригнулася, скрикнула. Юрiй обiйняв ii, затуливши ii голову, сам же краем ока виглянув через вiконце. Сусiднiй будинок пилав.
– Ставай, миленька, нам треба виходити звiдси: пожежа може перекинутися.
Вiн допомiг дружинi пiдвестися, вони вийшли надвiр, i вiн провiв ii до льоху – це був схронок вiд бомбардувань для жiнок i дiтей. Ядра то тут, то там падали на мiсто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач i лемент, пожежа розгорялася.
– Посидь тут.
– А ти ж куди? – Марiя не хотiла вiдпускати його руку, мiцно затиснувши у своiй долонi.
– Треба загасити пожежу, бо згорить так цiле мiсто. Сиди в льосi й нiкуди не потикайся, – наказав Юрiй, а сам побiг.
Вiденцi вже гасили пожежу приготованою заздалегiдь водою й пiском. Юрiй зараз же кинувся помагати, позбiгалися й iншi. Пожежа лютувала страшна, однак оборонцi вiдважно стали проти неi – i вона таки покорилася людинi.
Кульчицький стояв увесь чорний вiд сажi, втоми та безнадii. Вiн дивився навкруги – люди були пригнiченi, дiти блискали голодними очима, висовуючи своi голiвки iз криiвок. Крик i жiночий лемент затих, проте на його мiсце в душу залiзла якась порожнеча зневiри.
До нього пiдiйшов Михайлович, що також був тут.
– Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землi»?
– Нi, слiд казати: «Вдаримо лихом об землю», – виправив його Кульчицький.
Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили.
– Ти, пане Кульчицький, щось не дуже добре виглядаеш, – спробував по-своему пiдбадьорити товариша Михайлович.
– Харчi закiнчуються. Люди вже починають ловити котiв, мишей та собак, – вiдповiв Юрiй.
– Чую, чую. Гадав, що то турки знову почали обстрiл, а то так гуде твое голодне черево.
Кульчицький продовжував говорити, нiби не чуючи розрад товариша:
– А ще червiнка по людях розходиться. Я бачив, як сьогоднi вивезли кiлька возiв iз трупами, а заражених уже скiльки.
Серб укотре видихнув дим з легенiв, поглянув на Юрiя, блиснувши своiми темними, як балканська нiч, очима. Тодi витяг з кишенi сухаря й вiддав Юрiю.
– Панi Марiя не повинна голодувати. Вiд червiнки тобi нiчим не зараджу, а от харчiв добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькi. Треба прокрастися й набрати борошна.
– Можна. Тiльки це не допоможе, – вiдповiв Кульчицький. – Не зможу iсти, бачачи, що дiти голодують. – Вiн кинув головою у бiк сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зi своiх схованок та обережно розглядали попелище. Навiть не вкусивши сухаря, вiн вiддав його одному малюку. – До того ж люди готовi здатися туркам. Я вiдчуваю це.
Михайлович знову пихнув димом:
– Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоiй козацькiй головi.
– Крутиться, i то вже кiлька днiв. Треба прориватися до союзникiв, дати iм знак iз мiста, закликати на помiч.
– Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови цих ходакiв.
Кульчицький нахмурився:
– Моя, брате, козацька голова нехай поки що стирчить на шиi. Я не збираюся крастися, а перевдягнуся за турка й вiдкрито пiду через табiр. Пiдеш зi мною?
Михайлович поглянув на нього:
– Всi козаки такi божевiльнi, чи тiльки ти один?
– Є на Сiчi хлопцi iще крутiше зваренi. Колись тебе вiдведу туди, сам подивишся. То ти зi мною, чи як?
– А що, пiду. Як кажуть козаки: «Два рази не помреш».
– Та нi, брате, слiд говорити: «Двiчi не вмирати»! Так справжнi козаки говорять. А тепер iди та знайди нашого пана Амбросiя, нехай заведе нас до Штаргемберга. Я ж пiду поки до Марii.
Роздiл ІІІ. Серпень 1683 року
– У першу чергу я хочу, аби ви особисто заопiкувалися моею дружиною. Вона при надii, тому за нею потрiбен догляд. Прошу, аби ви гарантували ii безпеку.
Пан Юрiй стояв перед графом Штаргембергом i висував своi умови.
– Якщо треба, то вона буде жити у моему домi, iй тут буде безпечно i затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький?
– Бiльше нiчого. Що для мене у свiтi найголовнiше – я сказав.
Граф був мужнiм старим солдатом. Слово графа було твердiшим за камiнь, а норов суворiшим навiть за його блакитнi нiмецькi очi.
– Похвально. Добре, що е мiж нами такi люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обiцяю вам, що в будь-якому разi мiсто про вас нiколи не забуде.
– Для мене буде великою честю прислужитися Вiдню. А тепер прошу вiдпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутiнки. На зливу. У тих сутiнках ми зможемо пробратися в турецький табiр, а вже далi, як Господь нам допоможе, дамо собi раду. – Кульчицький мав уже свiй план.
– Мусите бути пильними: важливi листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам.
Цього разу вiдповiв серб:
– Козаки кажуть: «Темна нiч – це друга козацька матiр», вона нас заховае.
Штаргемберг ще раз, оцiнюючи, поглянув на Кульчицького i Михайловича й подумав собi, що цi двое знають, що роблять. Вiн махнув рукою, показуючи на заздалегiдь приготований турецький одяг.
– Це шати турецького купця та його слуги. Хто ким буде – обирайте самi. У ковнiрi зашитi листи до цiсаря та Карла Лотаринзького. Та бiльше, нiж оцим листам, вони повiрять вашому слову. Просiть iх, благайте, погрожуйте, хоч на голову станьте, але змусьте iх вдарити на туркiв. Кажiть, що столиця цiсарська вже довго не втримаеться.
Вiн це повторював уже не раз. Два Юрii i так зрозумiли свою мiсiю, знали, що мають казати, коли стануть перед цiсарськi очi.
– Авжеж, знаемо, що говорити. Найперше, ми iх будемо батькувати. Щойно зайдемо у цiсарське шатро, вiдразу батьком i накриемо. А потiм i цiсарську матiр згадати треба. Тодi вони, може, й пiдуть на помiч Вiдню, а не будуть телитися. Без батька i матерi iхньоi тут нiяк.
На щастя, тi слова Михайлович сказав, коли вони вже вийшли iз графських покоiв: вiд гарячого балканця можна було сподiватися всього.
– Припни язика, все-таки про вiнценосних осiб говориш. І перестань перекручувати козацькi приповiдки.
– А я бiльше не перекручую.
– Нi, перекручуеш. Ти казав бiля графа, що нiч – це друга козацька матiр. А слiд говорити просто: «Нiч – козацька мати». Я буду купцем, а ти – слугою.
– Чого це я – слугою?
– Бо менi бiльше пасуе бути купцем, i по-турецьки я балакаю краще. Тому мовчи i вдягайся за слугу, брате мiй, козаче сербський.
Графськi ад’ютанти iз подивом дивилися на двох «козакiв», не розумiючи, чи вони справдi лаються, чи так собi жартують. Цi ад’ютанти провели iх аж до брами при Шоттентораж.
– Ну, з Богом, – два Юрii перехрестилися й пiшли крiзь ледь прочинену браму в чорну нiч. Їх iще провели поглядом, аж доки двi постатi не зникли в темрявi. Тодi ад’ютанти велiли вартовим зачинити браму щiльно, особисто перевiрили всi засови…
Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний мiсяць, як не намагався вирватися з-пiд пуховоi ковдри хмар, не мiг нiяк. Зiрки також погасли.
Двое розвiдникiв принишкли i почали розглядатися. Потрiбен був якийсь час, аби очi звикли до такоi густоi темряви.
– Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповiдку. – Тепер я правильно сказав?
– Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгiгель. Бiля нього постiйно крутиться турецька сторожа. Треба ii тихо оминути i пролiзти до Верiнгерштрасе. Там уже турецький табiр, – сказав Кульчицький. – По нiчному таборi блукати небезпечно: турки можуть щось запiдозрити. Дочекаемося там свiтанку й пiдемо тодi далi.
– Добре. Іди, пане Юрiю, вперед, а я – за тобою.
Раптом десь удалинi почало гуркотiти в небi, нiби стрельнула якась небесна гармата. Два вiдчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самоi землi, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темiнь iм служила добру службу.
Тим часом блискавки стрiляли все ближче, грiм гуркотiв усе загрозливiше. Двом друзям доводилося все частiше прихилятися до землi, аби туруцькi вартовi не побачили iх при свiтлi, що розкидувала навсiбiч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землi й полiзли, нiби два вужi.
Здiйнявся вiтер. Дмухав сильно, нiби хотiв збити з нiг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсiкла небо, загримiло, ринув дощ. Вiн лив так рясно, що грубi краплi заливали очi, вода нiби стiною стояла перед подорожнiми. Витоптанi за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогнi враз згасли в турецькому таборi.
Кульчицький був упевнений, що вартовi турки поховалися вiд такоi страшноi зливи. Юрiй тiльки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кiлька крокiв перед собою уже нiчого не було видно. Вони повзли, повзли i повзли, пригнувшись до землi та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрiевого плеча.
– Стiй, пане козаче, здаеться, ми вже в таборi. Поглянь: це ж вершки наметiв стоять зовсiм поруч.
Кульчицький примружив очi, напружив зiр, як тiльки мiг.
– Справдi, ми вже у таборi. Треба знайти якесь захисне мiсце i сховатися вiд бурi.
Михайлович побачив вiз. Вони полiзли туди, заховалися пiд тим возом i принишкли.
Село Кульчицi, Галичина, Украiна. Рiк 1658-й
Це було бiльше як двадцять лiт до того. Тодi Юрiй був iще молодим парубком i навiть уявити собi не мiг, як доля-жартiвниця покидае ним по свiтах. Навiть у молодецьких снах до нього не приходили нi теплий Істанбул, нi суворий Вiдень, анi гордий Белград. Хоча десь у своiй душi Юрiй розумiв, що у батькiвськiй хатi йому не всидiти, шо вiн народився на цей свiт не для того, аби обробляти батькiвськi лани i доглядати худобу та коней. Широкий свiт завжди манив його набагато бiльше, нiж буднi днi збiднiлого украiнського шляхтича…
Стояла снiжна зима, тиснув мороз i, на щастя, притих вiтер – не так мерзлося. За час мандрiвки задубiв у ноги вiд незручного сидiння в санях, i той холод розлазився по всьому тiлу. Не помагав навiть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрiя у цiй дорозi, безперервно цмокав на конi, легко хлискав iх батогом, пiдганяючи. Не дивно, що так поспiшав: сьогоднi кожному хотiлося заскочити з морозу в теплу хату i виглядати першу зiрку, що зiйде на небi: наближався Святвечiр.
Юрко повертався зi Львова додому, думаючи, що назавжди. Скiльки ж то рокiв вiн вчився у тому Львовi?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успiшно у рiзних мiських урядах, йому пророкували добру кар’еру, але молодий пан Юрiй не захотiв, не змiг. Шкода й говорити.
На щастя, у Львовi зустрiв знайомого шляхтича Бандрiвського iз сусiднього Городища, i той згодився вiдвезти його до Кульчиць.
