скачать книгу бесплатно
Одного разу на Дикому Сходi
Владислав Валерiйови Івченко
Владислав Івченко (нар. 1976 р.) – украiнський журналiст i письменник, автор кiлькох повiстей та оповiдань, неодноразовий лауреат мiжнародноi премii «Коронацiя слова».
Роман «Одного разу на Дикому Сходi» написаний, за визначенням самого автора, у жанрi украiнського вестерну. Подii розгортаються в Украiнi пiд час Громадянськоi вiйни. За великими скарбами, якi захованi у палацi барона фон Шпiла бiля села Шпилiвка, що пiд Охтиркою, починаеться справжне полювання. Їх хочуть отримати i червонi, й бiлi. Здаеться, здобич уже поруч, але раптом виявляеться, що палац барона охороняе чудовисько – величезний i могутнiй Голем, штучна людина, велетень, зроблений за допомогою ворожiння та кабали вiденськими рабинами i проданий за великi грошi фон Шпiлу. На честь господаря чудовисько називають Шпилем. Вiн шiсть метрiв заввишки, йому не завдають шкоди кулi i снаряди, не кажучи вже про холодну зброю. Але е в нього слабке мiсце – вiн закохуеться…
Владислав Івченко
Одного разу на Дикому Сходi
© В. В. Івченко, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016
Роздiл 1
Втеча
– Копайте собi могили! – крикнув матрос Жникiн i грiзно подивився на полонених.
Широкий степ з уже вигорiлою пiд палючим лiтнiм сонцем травою. Посеред степу стояв вiз, у який було запряжено двое заморених конячок, що в’яло крутили хвостами, женучи в’iдливих гедзiв. На возу сидiв чоловiк рокiв тридцяти у сiрих штанях, латанiй сорочцi, пiдперезанiй шкiряним поясом з кобурою. Чоловiка звали Четвер Загорулько, або просто Чет. Вiн був широкоплечий, довгорукий, з великою головою, прикритою солом’яним кашкетом. Чет повернувся з царськоi вiйни, жив собi вдома, нiкого не чiпав, а тепер був мобiлiзований до Червоноi армii.
Чет дивився на сiмох полонених, що стояли бiля возу. Всi у брудному, скривавленому одязi. На обличчях зчорнiла кров i пилюка. Кров у шiстьох чоловiкiв. Сьома – жiнка. Їi звали Мiра. Струнка бiлявка з тонкими рисами обличчя. Їi не били. Тiльки, мабуть, тягли, бо сукня в кiлькох мiсцях була порвана та брудна. Мiра мружилася на сонцi й спокiйно дивилася на десяток солдат з рушницями, що стоять навпроти, виблискуючи багнетами своiх трьохлiнiйок. Солдати були одягненi, хто у що. Однi в бувалих одностроях рiзного фасону i кольору, iншi просто у сорочках, пiдперезанi хто поясами, а хто просто мотузками. Тiльки будьонiвки у всiх були однаковi, новенькi, виданi нещодавно. З великими червоними зiрками. Солдати б присiли у тiнi воза та закурили, вони були з селян i звикли берегти сили, але наказував тут матрос Жникiн, невеличкий чоловiк у шкiрянiй куртцi, безкозирцi на головi i з маузером на боцi. Це вiн сказав копати могили, а зараз люто дивився на полонених.
– Копайте, копайте! Ви думаете, ми будемо копати? Е нi, хоч перед смертю попрацюйте, гади контрреволюцiйнi! Нумо, узяли лопати! – закричав матрос неприемним голосом нервовоi людини. – Їх треба зарити, щоб вони не стали розсадниками всiлякоi зарази! Вiд контри i пiсля смертi шкода може бути робоче-селянськiй державi! – пояснив Жникiн солдатам, якi, було, здивувалися, навiщо це треба заривати, коли завжди просто розстрiлювали i наступали далi. Солдати зашепотiлися мiж собою. Жникiн роздратувався i тупнув чоботом. Цi тупi селюки, вони геть нiчого не знали, окрiм своiх хуторiв, якими марили i вдень i вночi, все намагалися втекти, а радянську державу захищати не хотiли. І це в такий час! У Жникiна кулаки стиснулися, вiн читав революцiйнi газети i знав, що вороги обступили молоду республiку, а в тилу намагалися ослабити ii саботажем та епiдемiями.
– Я кому сказав? Копати! Копати! – Жникiн пiдбiг до першого полоненого i вдарив його в обличчя кулаком. Чоловiк навiть не вiдвертався. З носа почала юшити кров, полонений байдуже витер ii. – Копати! – кричав матрос i схопився за маузер. Полоненi маузера не злякалися, вони розумiли, що зараз iх хоч так, хоч сяк розстрiляють, чого вже тут було боятися. Але цей малахольний матрос – вiн же дурний, наче сало без хлiба, – не заспокоiться i на мить, буде волати та бити, хай йому грець. Полоненi скривилися, неквапливо узялися за лопати i почали длубати собi могили. Тi, хто з селян, з жалем дивляться на жирну степову землю. Оце б таку орати! Який би врожай можна було виростити, скiльки б пудiв збiжжя! Але нi, замiсть насiння озимини прийме вона iхнi тiла, а наступноi весни виплюне буйною зеленню трави. А як вiйна закiнчиться, то i золотом хлiба. Ех, коли закiнчиться вiйна! Без них. Мужики думали про мир, про те, що тодi землi буде досхочу, бо ж поменшае народу iстотно. Добре тодi буде, але без них.
Наймолодший з полонених, смiшний гiмназист iз пiдслiпуватими очима, почав скиглити. Вiн утiк вiд батькiв, бо перечитав вдома кiлька пригодницьких романiв про смiливих та гордих бурiв, якi протистояли плебейським англiйським загарбникам. Вiн думав, що потрапить на красиву та героiчну вiйну, стане героем, якому будуть присвяченi першi шпальти газет. Вiн у подробицях уявляв кожен свiй подвиг на передовiй, i подвигiв тих було багато. Прийшов до золотопогонникiв, до бiлих, бо ж сам був iз дворянського, нехай i збiднiлого, роду. Та замiсть подвигiв його вiдправили пiдносити снаряди на батарею, бо анi стрiляти, анi рубатися на шаблях вiн не вмiв. Вiн хотiв навчитися, дуже хотiв. Але в першому ж бою батарею посiкли червонi, якi напали на неi з тилу, хитрим, варварським маневром, якого нiхто не чекав. Так гiмназист потрапив у полон i тепер мав безславно померти. Жодного подвигу, вiн навiть вистрелити не встиг, а тепер його пристрелять, наче бродячого собаку. Ця думка виявилася для нього заважкою. Вiн упав на землю i почав ридати. Іншi полоненi не дивилися на нього, мовчки копали своi могили, кидали лопатами чорнi хлiбини масного степового чорнозему. Зi смертю, що наближалася, кожен залишався сам на сам.
– Нумо припини, сучий сину! Бери лопату та копай! – пiдбiг до хлопця Жникiн i вдарив його носаком у бiк. Хлопець скрутився, а потiм кинувся до чобiт матроса, схопив iх руками i почав цiлувати.
– Дядьку, пощадiть! Дядьку, помилуйте! Не хочу вмирати! Пощадiть! – Хлопець бився в iстерицi, все цiлував i цiлував чоботи трохи ошелешеного Жникiна, який засумнiвався лише на мить. А потiм стиснув зуби. Бо знав, що свiтова революцiя не для слабкодухих, ii не зробиш у бiлих рукавичках i треба бути готовим до кровi.
– Нумо припини! – вiдкинув хлопця ногою, наче кошеня. – Бери лопату i копай! Копай!
Ударив носаком, потiм кулаками, ще i ще. Хлопець закричав i ось уже копав разом з усiма. Чорну, розкiшну землю, що швидко сiрiла на щедрому степовому сонцi та вiтрi.
Шiсть чорних дiрок у пожовклiй травi, шiсть очей, якими смерть дивилася на своi майбутнi жертви. Шiсть, бо Мiра ями собi не копала.
– А ти чого не копаеш? – помiтив Жникiн i вмить роздратувався. – Думаеш, як панна, так i могилу тобi мусять iншi копати? Все життя кров народну пила, палець об палець не вдарила i в останню мить попрацювати не хочеш, сучко! Нумо копай! – матрос жбурнув ногою лопату до Мiри. Дiвчина подивилася на нього. Презирливо, як на дурного собаку, що бiжить за екiпажем i гавкае бiля колеса невiдомо для чого. Жникiна аж пересмикнуло вiд ii погляду. Наче того ж собаку, якого вiзник приласкав на всю спину батогом. – Ах ти ж курво! Ще посмiхатися менi будеш! Та я тебе! – Жникiн аж затремтiв вiд лютi.
– Матросе, ми з вами не на «ти» i нiколи не будемо, – сказала Мiра спокiйно. І всi здивувалися цьому спокою. Солдати он аж закрутили головами, бо ж видно було, що Жникiн запальний, i з ним так не можна балакати, бо вб’е. Але балакала. – Це по-перше. А по-друге, останнi хвилини свого життя я не хочу витратити на те, щоб санiтарiю вам, червонопузим, забезпечувати. Краще сонцем помилуюся.
– Ах ти ж суко! – вибухнув матрос i кинувся до дiвчини з занесеним кулаком. Вона навiть не спробувала втекти чи затулитися руками. Стояла i посмiхалася. Всi вирячилися на них, i жоден не помiтив, як Чет вiдстебнув кобуру i поклав руку на револьвер. А другу руку сунув у сiно на возi. Сидiв i спостерiгав, весь напружений, наче стиснута пружина.
Матрос пiдбiг до Мiри i зупинився перед нею з пiднятою, готовою для удару рукою. Кiлька секунд вони дивилися в очi одне одному. Жникiн тремтiв, Мiра була спокiйна, наче аж з цiкавiстю роздивлялася матроса. Зовсiм його не боялася, чим дратувала того ще бiльше.
– Твар! Пiдстилка офiцерська! Сучка! Шльондра! Ти менi не вказуй! – розбурхував себе матрос, але так i не наважився вдарити, вiдступив на крок. Чет прибрав руку з револьвера. – Суко! Суко! Суко! – забурмотiв матрос, невдоволений сам на себе, що не змiг ударити. Тепер боявся i подивитися в очi Мiрi, вiдвертався. – Не хочеш копати – залишимо так! Як собаку! Стервом валятися тут будеш! І я тебе власними руками пристрелю! Чуеш, курво? Особисто тобi кулю в потилицю пущу, сучко лiнива! Та я таких, як ти, знаеш скiлькох до стiнки поставив, наволоч буржуазiйну!
Мiра почула це i зблiдла. Зчепила зуби, приплющила очi. Згадала, як гостювала у дядька Анатоля на Волинi, в його великому маетку. Батьки вiдiслали ii з Петербурга вiдпочити на природi i набратися сил. А то ж худе, блiде, раптом на сухоти захворiе. А у дядька Анатоля i молоко, i мед, i ягоди, свiже повiтря i товариство з чотирьох двоюрiдних сестер та кузена Мiкi. Звiсно, трохи лякало, що вiйна була неподалiк, але фронт нiбито стабiлiзувався, у газетах писали, що австрiяки з тевтонами далi не пiдуть. До того ж батько Мiрин якраз утратив роботу, вдома було сутужно, позичати грошi батьки не вмiли, то й вирiшили, що вже самi бiдуватимуть, а дитину мучити не треба.
Вiдправили, i все було добре аж до того самого вечора, коли все трапилося. Тодi вже тривожнi часи почалися – i на фронтi розгардiяш, i в тилу. Розповiдали страшнi речi, що солдати власних офiцерiв убивають пострiлами у спину, а потiм тiкають додому чи не цiлими частинами, кидають фронт напризволяще. Дядько Анатоль, коли таке чув, то кривився i важко зiтхав, бо сам же був колишнiй офiцер, росiйський дворянин, державник, i серцем переймався за долю iмперii. Тiтка Ельшбета бачила, як чоловiк хвилювався, i полiтичнi розмови заборонила. А того вечора дiти влаштували виставу. Казкову. Мiра грала принцесу, усi хотiли бути принцесою, але роль вiддали Мiрi, бо хто, як не вона, на казкову принцесу була схожа.
Вистава пройшла чудово, i дядько Анатоль, i тiтка Ельшбета, i кузен Мiкi, який вже вважався дорослим i участi у виставi не брав, щиро аплодували. Раптом на вулицi загавкали собаки. І пролунали пострiли. Дядько Анатоль побiлiв, кинувся до парадного входу, коли це з чорного, який вiв до двору, вломилися люди. П’янi, бруднi та озброенi. Заволали: «Горiлки! М’яса!» Дядько Анатоль наказав iм iти з будинку геть, та вони проштрикнули його багнетом. Ось так просто, навiть не говорили нiчого. Дядько, такий рославий i сильний, здивовано дивився на миршавого дезертира, який насадив його на багнет, наче курча на рожен. Потiм ноги пiдiгнулися i дядько впав. Заплакали сестри, закричала тiтка Ельшбета. Тiльки Мiра мовчала. Дивилася на труп дядька. Дезертири почали грабувати будинок, а iх зiгнали в одну з кiмнат, де зачинили. Це була кiмната кузена Мiкi. Вiн дiстав зi свого столу револьвер, який подарував йому хтось з родичiв на повнолiття. Тiтка Ельшбета намагалася зупинити сина, але вiн був невмолимий, обличчя побiлiло. Навiть гримнув на мати, щоб не заважала. Тепер вiдчував себе единим чоловiком у родинi i мусив захистити iх усiх. То постукав у дверi i вбив нападника, який вiдчинив. Потiм ще двох поранив, доки не закiнчилися набоi. Мiкi застрелили. Бо хоч i дезертири, а понюхали пороху на фронтi, стрiляти вмiли i здолали переляканого пiдлiтка, досвiдченого хiба що у полюваннi на качок.
Тiтка Ельшбета страшно закричала. Їi витягли i почали гвалтувати. Мало не на очах дiтей. Потiм усiх дiвчат вiдвели до сараю, де зачинили у темрявi. Згодом принесли туди i ледь живу тiтку. Дезертири почали пити-гуляти у будинку. Слухали патефон, вiдкорковували шампанське, брудно лаялися, спiвали якихось соромiцьких пiсень. Було дуже страшно, дiвчатка сидiли i плакали над ледь живою матiр’ю, яка стогнала на пiдлозi. Мiра ж лазила стiнами, складеними з дикого каменю. Шукала хоч якусь шпарину, щоб утекти, вiдчувала, що не можна залишатися. Але камiння було викладено щiльно, дядько Анатоль любив у всьому порядок i якiсть.
Мiра видерлася аж до даху, мацала дошки i черепицю. Знайшла одне слабке мiсце, хитала i розхитала, зiдравши нiготь. Таки вибралася на дах. Хотiла далi сплигнути, вiдчинити дверi до сараю i разом з усiма втекти, але почула п’янi голоси, що наближалися. Мiра завмерла на даху. Вже почало свiтати, i якби дезертири були уважнi, вони б помiтили ii. Але вони були п’янi i розпаленi кров’ю. Говорили мiж собою, що свiдкiв залишати не можна. Бо всяке може бути.
Вiдчинили дверi до сараю, почали витягати дiтей i тiтку Ельшбету. Вони хотiли заколоти iх багнетами, але не змогли. Чомусь iм стало лячно штрикати дiтей багнетами. Навiть п’яним лячно. То поставили iх бiля стiни колишньоi каретноi, де ранiше стояв автомобiль дядька Анатоля, який вiн добровiльно вiддав на потреби фронту. Тiтка Ельшбета, яка ледь трималася на ногах, кинулася до солдат, цiлувала iм ноги, благаючи, щоб дiтей не чiпали.
– Вони ж малi! Вони ж дiти!
Їi вiдштовхнули до стiнки i почали стрiляти. Тут Мiра закричала. Вона бачила все, i вона не могла втриматися. Їi крик почули.
– Он де курва! Нумо злазь! – закричали дезертири. Один вистрелив. Якби вони не були такi п’янi, то Мiру б убили на даху. Але куля розбила черепицю поруч з Мiрою. Дiвчина наче прокинулася i почала дертися дахом, перелiзла через гребiнь, потiм протилежним схилом i стрибнула в кущi за сараем.
– Нумо стiй, зараза! – Дезертири побiгли за нею. Не те щоб вона була iм дуже потрiбна, однак iнстинкт мисливця розбурхав iх. Хотiлося ще кровi, i вони бiгли за Мiрою, яка намагалася сховатися серед алей парку. Того самого парку, який дядько Анатоль так любив. У парку, вичищеному i доглянутому, було важко сховатися. Мiра побiгла до бесiдки Кохання – так цю дерев’яну споруду називав дядько. Тут Мiра якось цiлувалися з кузеном Мiкi i iй було страшно i дуже хвилююче, аж до тремтiння у ногах. Вона ще нiколи нi з ким не цiлувалася. Хоч iй було вже сiмнадцять, i подруги розповiдали i не про таке!
Мiра стрибнула пiд сходи альтанки у добре iй вiдому ще з дитинства схованку. Заповзла у куток i там тихенько тремтiла, намагаючись не вити вiд жаху та вiдчаю. Чула, як бiгали п’янi дезертири, шукали ii, голосно лаялися. Потiм плюнули i стали повертатися до будинку, де чекала ще випивка. Усi повернулися, окрiм одного, молодого хлопця з пiдбитим оком. Того самого, який наштрикнув на багнет дядька Анатоля. Цей хлопець хапав Мiру за сiдницi i груди, коли вiв до сараю. Реготав i казав, що це не цицьки, а наче комарi покусали.
– Чого ти iх не виростила на панських харчах?
Потiм вiн пiдходив до сараю i шепотiв, щоб Мiра вийшла до нього. Обiцяв за те вiдпустити когось iз сестер. Мiра б пiшла, вона дуже любила сестричок. Але тiтка Ельшбета, яка прийшла до тями, заборонила. Тiтка сподiвалася, що пострiли чули у сусiдньому селi, сповiстять до повiту, i звiдти ось-ось прибудуть полiцiя чи козаки. Але нiхто так i не прибув.
– Ну, де ти? Виходь! – закричав солдат. Вiн забiг у бесiдку й оглядав парк. Вже свiтало. – Де ти?
Солдат ще раз огледiв парк, а потiм подивився на пiдлогу альтанки, прикинув висоту пiдвалу i зареготав.
– Сучко, ти ж тут, ти ж десь тут! Я ж тебе чую! Ти тут! Ти пiд пiдлогою! – солдат зареготав i почав стрибати на мiсцi, з усiеi сили гупаючи по пiдлозi новими чоботами, який узяв у пограбованому будинку. – Нумо вилазь, коза! Вилазь, кому я сказав! Я тобi зроблю, я тобi влаштую!
Вiн вiдчував страшне збудження i хрипко реготав, гупав чоботами все сильнiше. Ох i правильно вони звернули з дороги, ох i правильно! Мало того, що будинок – повна чаша, так ще i бабiв повно! Спочатку та панна. Хоч скiлькох народила, хоч i не молода уже, але тiло ще красиве. Селянськi баби у такому вiцi, як загнанi конячки, все на них висить. А ця була наче молодуха, лите тiло! Добре паннам живеться. Але зараз буде йому справжня молодуха! Може, навiть незаймана ще! Дезертир аж завив. У нього ще жодного разу не було незайманоi. Багато чув про це, але жодноi. Ось тепер все змiниться! А ще цнотливi дiвчата хорошi тим, що вiд них нiчого не пiдчепиш. У нього i так з прутня капало, не хотiв ще ризикувати.
– Моя ти будеш! Виходь, сучко, виходь! – вже не кричав, а хрипiв солдат. Боявся, що товаришi прибiжать i доведеться дiлитися з ними дiвкою. А вiн же хотiв бути з нею сам, щоб тiльки йому вона належала! То хрипiв i з усiеi сили бив ногами по дошках, щоб налякати дiвку, примусити вилiзти ii з-пiд альтанки. Не знав дезертир, що в одному мiсцi дошки пiдлоги пiдгнили. Дядько Анатоль все збирався сказати прикажчику iх лагодити, та не встиг. Солдат укотре стрибнув, вдарив чоботами об пiдлогу, одна з дощок зламалася i вiн провалився ногою. Заверещав, бо злякався та й забився боляче.
– Ну ти, сучко, доплигалася! Ну я тобi зроблю! Суко! – вiн лаявся, кричав i намагався звiльнити ногу. Мiра, що лежала на землi, прикривши голову руками, i тремтiла, тепер крiзь щiлину в пiдлозi побачила, що гвинтiвка солдата впала i лежить осторонь. – Я тобi зроблю! Курво! Сучко! Я тобi влаштую!
Мiра швидко поплазувала до виходу. Ось вона вже висунулася з пiдвалу, побачила, як солдат копирсаеться i не може витягнути ногу, бо чобiт зачепився за цвях у балцi. Мiра вилiзла з-пiд пiдлоги i кинулася у бесiдку. До гвинтiвки. Солдат побачив ii. І який п’яний не був, але злякався.
– Нумо вiддай гвинтiвку! Вiддай! Вiддай, я сказав! Та ти ж стрiляти не вмiеш! – кричав вiн i простягав до Мiри руки i смикав ногою, яка провалилася по колiно i мiцно зачепилася. Мiра подивилася на дезертира. Кивнула. Стрiляти вона дiйсно не вмiла. Нiхто не вчив ii стрiляти, вона ж дiвчинка. Але не обов’язково стрiляти. Вона бачила, що зробили з дядьком. Ось цей миршавий солдатик i зробив! Вона бачила i запам’ятала! Рiзкий рух, i Мiра встромила багнет у живiт дезертиру. Так само, як вiн дядi Анатолю. Дезертир зойкнув i перелякано подивився на метал, що входив у його тiло. Схопив гвинтiвку руками, хотiв вирвати, але Мiра мiцно тримала i тiльки натискувала. Тiльки здавалося, що вона тендiтна та слабка. Нi, вона була сильна, зараз вона була дуже сильна. Дезертир обхопив дуло руками, намагався зупинити багнет та Мiра зi всiеi сили тисла. Солдат поступово завалювався назад, хрипiв, почав плюватися кров’ю. Мiра притиснула його до пiдлоги i вiдчула, як багнет уперся в дерево. Солдат захрипiв, кров зацебенiла з губ, вiн кiлька разiв смикнувся i завмер. А Мiра далi тиснула на гвинтiвку. Вся тремтiла, важко дихала i тиснула, тиснула, тиснула. Потiм подивилася на дезертира. Вiн був мертвий. Залишила гвинтiвку i сiла прямо на пiдлогу. Потiм почула крики дезертирiв, якi пиячили в будинку. Скривилася. Пiдвелася i спробувала витягти багнет. Спочатку не вдалося. Тодi стала на труп i з усiеi сили потягла гвинтiвку. Таки висмикнула. Витерла пiт iз лоба. Узяла гвинтiвку обома руками i пiшла до будинку. Пострiли, крики. Чоловiчi.
Лише увечерi Мiра дiйшла до повiту, шукала полiцмейстера. Але той сховався, бо його самого ледь не вбили.
– Нiкуди я не поiду! Немае тепер полiцii, немае! – бурмотiв вiн п’яний та переляканий. – Смута почалася, нова смута! В мене двох городничих вбили лише за те, що вони у формi на вулицю вийшли! Не пiду я нiкуди звiдси, не пiду!
Мiра повернулася до маетку дядька Анатоля сама. Зайшла у двiр i побачила там з десяток селян, якi вантажили на вози речi та меблi з будинку. Поруч лежали тiла вбитих дезертирiв, але селяни на них уваги не звертали. На Мiру теж.
– Що вирячилася, iди звiдси! – сказав iй якийсь мужик, що якраз витягнув з будинку патефон. – Чуеш чи нi!
– Чую, – кивнула Мiра i пiшла до сараю. Вийшла звiдти з гвинтiвкою. Знову пострiли, крики. Чоловiчi. Могилу родинi дядька Анатоля Мирi довелося копати самiй. Бiльше нiчого копати вона не збиралася. То тепер ось стояла i мружилася на сонцi, тодi як поруч бiгав розлючений матрос.
– Чуеш, оцими от руками я тебе пристрелю! Як собаку скажену! – кричав Жникiн Мiрi. Здавалося, що зараз лусне вiд лютi.
– Ач нервовий який, – прошепотiв один iз солдатiв.
– Вiн у полон до Вовчоi дивiзii потрапив, – тихо сказав другий.
– Ти що! – Всi перелякано подивилися на Жникiна, бо не уявляли, як людина може повернутися з полону Вовчоi дивiзii, найвiдомiших у цих мiсцях зарiзяк та душогубiв.
Жникiну той полон частенько снився. І тодi вiн прокидався з криками i весь в поту. Матрос досi пам’ятав той жах. Кiлька десяткiв червоноармiйцiв у спiдньому зi зв’язаними руками сидiли у тiньочку великоi грушi. Перестиглi плоди час вiд часу гепалися на землю i розбивалися. Дзижчали оси, яких тут було багато. Полонених охороняв десяток бiйцiв у дуже строкатому одязi, але в кожного на шапцi був пришитий вовчий хвiст. Охоронцi сидiли колом i рiзалися в карти на грошi. Точнiше, на майно. Час вiд часу той, хто програв, йшов до коней, що паслися поруч, знаходив свого, лiз у приторочений мiшок i брав щось iз награбованого. Чи то дорогу жiночу хустку, чи золотий червонець, годинника або двiйко-трiйко золотих зубiв, яким платив борг. Грали далi, грали азартно, часто сперечалися, хапалися за зброю, однак не стрiляли.
Полоненi дивилися на ту гру, переглядалися мiж собою. Серед полонених був i Жникiн. Кусав собi губи, крутив невдоволено головою. Оце б зараз кинутися, та передушити цих бандитiв, як курчат. Тiльки нiчого не зробиш зi зв’язаними руками, тим бiльше що на них дивиться кулемет з тачанки, за яким сидить хлопчик рокiв чотирнадцяти, не бiльше. Наче дитина, але всi бачили, як вправно винищував вiн червону кавалерiю зi свого кулемета.
– Батько iде! – закричав хлопчик, коли помiтив на дорозi куряву. Потiм стало чутно торохтiння двигуна автiвки, яку отаман Вовчоi дивiзii забрав у вбитого нiмецького полковника. За машиною рисила сотня отаманськоi охорони, перших зарiзяк у всiй Вовчiй дивiзii.
Бiйцi, почувши про Батька, вмить сховали карти, розсовали по мiшкам вигране i стусанами примусили полонених пiдвестися та вишикуватися у ряд. Коли порядок був наведений, десятник стрибнув на коня i помчав до Батька на доповiдь.
– Тридцять сiм полонених, чекаемо наказу!
– Зараз подивимося, – кивнув Батько, вiн же отаман Куделiн, колишнiй кримiнальник, якого вiтри вiйни та руiни видули в отамани Вовчоi дивiзii.
Коли пiд’iхав автомобiль Батька, один з охоронцiв шанобливо вiдкрив дверцята, i ступнув отаман Куделiн на землю. Пiдiйшов до полонених.
– Ну що, комунiстики, добiгалися? – спитав вiн i зареготав. – Наслухалися жидiвських патякань i полiзли куди не треба! Еге ж? Свiтле майбутне почали будувати, йолопи!
Батько iшов уздовж лави полонених, посмiхався. Потiм зупинився бiля Жникiна, який аж скривився вiд ненавистi до ворога революцii.
– Чого це тебе мордуе, га, дурню? – спитав отаман i хижо вишкiрився.
– Нiчого, – зле вiдповiв матрос.
– Диви, як неввiчливо зi мною розмовляеш! Комiсарам своiм чоботи лизав, а на мене аж гиркае! В очi дивися! – Отаман узяв матроса за пiдборiддя, смикнув угору, вдивився. Посмiхнувся. – Хочеш смiливим бути, але ж боiшся, гiрший за мишу перед котом! Дивися, хоч не всрися! – Отаман зареготав i за ним зареготали його бiйцi. А Жникiн не витримав i плюнув Куделiну в обличчя. Той вдарив його кулаком. Майстерно вдарив, звалив на землю i почав лупцювати. – Ах ти ж виблядок комiсарський, ах ти ж тварюка червонодупа! Ах ти ж мудило!
Бив, поки не заморився, плюнув на Жникiна, важко дихав, витирав пiт з обличчя. Потiм подивився на своiх охоронцiв.
– Ну що, хлопцi, пограетесь?
– Можна, Батько! – хором вiдповiдають вони.
– Тодi червонодупих у поле! Нехай побiгають!
Полонених стали тiснити з-пiд грушi у поле на вiдому забаву Вовчоi дивiзii.
– А цього залиште! З цим я ще попрацюю! – наказав отаман, коли Жникiна теж намагалися вигнати в поле. Залишили на землi скривавленого.
– Бiжiть! – наказали полоненим. Тi стояли, тупцювали на мiсцi. Їм пiд ноги почали стрiляти. Тодi тiльки червоноармiйцi побiгли у степ. Спочатку нерiшуче, а потiм все швидше. Охорона отамана Куделiна вичiкувала кiлька хвилин.
– З Богом, хлопцi, – кивнув Батько.
І з дикими криками зiрвалася з мiста сотня на своiх швидких конях, виблиснули на сонцi шаблi. Полетiли «вовчики» у степ. Швидко наздоганяли полонених i рубали iх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом. Цим витонченим мистецтвом Вовча дивiзiя була вiдома всiм.
За кiлька хвилин задоволенi охоронцi вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготiли, що тi червонi бiгали вiд них, наче зайцi. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далi. Жникiна запхали у багажник отаманськоi автiвки, i колона зникла у степу.
За кiлька днiв червонi перейшли у наступ пiд прикриттям двох бронепоiздiв, погнали Вовчу дивiзiю геть. Один з ескадронiв червоних козакiв атакував село, де був штаб «вовчикiв», але трохи спiзнився – отаман Куделiн устиг утекти.
– Узяли сiмнадцять полонених, машину отамана i чотири вози здобичi! – доповiв командир ескадрону комполку Єрофееву, який керував операцiею. – А ще товариша Жникiна знайшли.
– Жникiна? Живого? – здивувався Єрофеев, який знав, що по собi «вовчики» залишали тiльки понiвеченi трупи.
– Живого. Але катували його.
Жникiн лежав долiлиць на возi, який вiз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирiзана велика зiрка. Шматок шкiри, який зрiзав особисто отаман Куделiн, лежав поруч.
Ото пiсля того i став матрос Жникiн таким нервовим. Солдати розумiли, через що вiн пройшов. Всi про Вовчу дивiзiю чули, то спiвчували матросу. Оце i зараз, навiщо вiн у ту дiвку в’iвся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсiм не береже.
– Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми ii в чиюсь яму кинемо, i все. Вона худа, всюди вмiститься, – сказав один iз солдатiв, чоловiк рокiв сорока, з селянським обличчям i довгими, сильними руками хлiбороба.
– Нi! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати – кинемо ii тут, нехай ii собаки зжеруть! Пiдстилку офiцерську! – закричав матрос. – Копайте швидше! – кинувся вiн до iнших полонених, якi зупинилися i дивилися на нього. – Копайте! Нумо! – навiв на них маузер, тодi вони знову взялися копати.
Жникiн трохи вiдiйшов i став робити самокрутку. Пальцi тремтiли, нiчого не виходило, вiн вилаявся. Полоненi копали, Мiра стояла та посмiхалася, наче не розумiла, що от зараз ii вб’ють. Зовсiм спокiйна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неi, коли вона несподiвано пiдморгнула йому. Потiм зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозумiло що. Чет вiдвiв погляд. Дивився на товаришiв, якi курили «козячi нiжки» з мiцного самосаду. Уважно огледiв iх, перевiрив револьвер у кобурi i ще один узяв у сiнi з возу. Мiра подивилася на нього i загадково посмiхнулася, кивнула головою.
– Що ти посмiхаешся! Смiшно тобi! – закричав матрос, який помiтив ii посмiшку. Кинув так i не скручену цигарку i побiг до дiвчини. – Зараз побачимо, кому смiшно буде! Зараз побачимо! Все, досить копати! Зараз же всiх до стiнки!
– Товаришу командиру, малi ж ями, – намагався заспокоiти матроса хтось iз солдатiв.
– Для цiеi контри i таких вистачить! Все одно iх земля не прийме, бо вони вороги революцii! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!
Полоненi покидали лопати i заморено подивилися на своiх майбутнiх вбивць. Точнiше на вбивцю, бо тiльки матрос дiстав свiй маузер, а солдати, хоч i пiдвелися, тримали гвинтiвки за плечима. Дивилися на полонених. А Мiра все посмiхалася, наче купалася у сонячному свiтлi.
– Весело тобi, весело! – ще бiльше роздратувався матрос. – Зараз я тебе засмучу! – Вiн тицьнув у неi маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. – Іменем революцii ви засудженi до страти, як контрреволюцiйнi елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революцii, проти святоi справи, за якою свiтле майбутне нашого народу!
Чет вже наставив один з револьверiв на матроса, коли почув позаду тупiт копит. Озирнувся i побачив, що дорогою до них мчав вершник.
– Товаришу командире, вiстовий до нас iде, – сказав Чет.
– Що? – Жникiн озирнувся, невдоволений тим, що його вiдволiкли.
– Вiстовий. Зi штабу. Може, новий наказ якийсь?
– Який там ще наказ? Це контрреволюцiйну сволоту стрiляли i стрiляти будемо! – закричав матрос, пiдняв руку з маузером i прицiлився в Мiру. Чет тримав його на мушцi. Жникiн, наче вiдчувши щось, опустив руку. – Ну добре, почекаемо! А ти, суко, не смiйся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скаженого! Зрозумiла, курво! – закричав матрос i таки вiдважився штовхнути Мiру.
Мiра зневажливо подивилася на Жникiна. Вона була у сiрiй, подертiй i пропиленiй сукнi, свiтле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бiсики i посмiшка не сходила з обличчя.
Ось вже i вiстовий примчав. Кiнь весь у милi, видно, що гнав, як тiльки мiг.
– Наказ комiсара – громадянку Б’янко доправити до штабу! – кивнув у бiк Мiри.
