скачать книгу бесплатно
– Радий старатися! – тупнув Чет. – Георгiя я ще зароблю!
– Ось у цьому я не сумнiваюся, – кивнув Шемаханський.
– І заробив же! – це Єрофеев уже в хатi розповiдав про подвиги товариша комiсару. Налив собi та Лiберману спирту з фляги. – Аж два Георгiя заробив! Один за те, що ми великий наступ нiмцiв зупинили. Не просто наступ, а наступ трупiв!
– Це як? – здивувався комiсар.
– А так. Нiмцi якось навчилися мертвих iз землi пiднiмати i спрямовувати в останнiй бiй. Там треба було спецiальним газом тiла обробляти, вони пiднiмалися та iшли в атаку.
– Андрiю, бiльше не пий, досить! – строго сказав Лiберман.
– Борю, та я тобi правду кажу! На власнi ж очi це бачив! І з нами ж тодi був Іван Карпович Пiдiпригора.
– Це той сищик?
– Так, найкращий сищик iмперii! – закивав радiсно Єрофеев. – Хороший мужик!
– Імперiалiстичний поплiчник! Вiн же в охранцi киiвськiй служив!
– Ну, я теж в iмператорськiй армii служив i царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…
– Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? – перепитав комiсар, i очi в нього загорiлися.
– Так. Десятки тисяч звезли в одне мiсце з усього фронту, обробили газом i вони посунули вперед. Насправдi цi мертвi, iх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собi солдати. Ходять неквапливо, стрiляти прицiльно не можуть, наказiв не розумiють. Ідуть собi прямо, i все. Але коли iх багато, то не зупинити, бо ж кулi iх не беруть.
– Як не беруть?
– А так! Ти по них з кулемета сiчеш, а вони сунуть вперед. Кулi через тiло пролiтають, i все. Хiба що кулями навпiл перерубаеш, тодi труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помiчае вiн твiй багнет! Ти його на багнет, а вiн далi на тебе лiзе. Тiльки якщо голову вiдтяти або ноги, так можна було зупинити цих негiдникiв. І нiяк iнакше! І нехай би один чи десять, а iх же тисячi, сотнi тисяч. У них на дорозi полк був, так змели полк i не помiтили! Але ми iх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, нiмцi б Петроград тодi взяли!
– Ти, Андрiю, цим дуже не хвалися. Бо ж чим ранiше царська влада вiйну б програла, тим швидше б революцiя почалася. А ти, виходить, царя захищав! – докiрливо сказав комiсар.
– Та, Боря, я ж тодi не знав анi про революцiю, анi про комунiзм. Просто воював, думав, що за Вiтчизну.
– Я розумiю, – кивнув Лiберман. – А отой газ, яким нiмцi мерцiв в атаку пiднiмали, його не залишилося?
– Нi, Іван Карпович все знищив. І газ, i вчених, якi його розробляли, i обладнання все.
– Як знищив? – скривився Лiберман. – Для чого?
– Сказав, що диявольська вигадка i проти Бога злочин, бо мертвим спокiй треба давати. Ну, щоб нiхто бiльше не скористався тим газом, вiн все i знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обiцяли посадити, бо самi ж хотiли проти нiмцiв скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам i казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякi речi в руки давати. Слабка людина i на погане швидка. Так вiн казав.
– Дурень твiй Іван Карпович. Справжнiй реакцiйний дурень! – строго сказав Лiберман. – Уявляеш, як би нам нинi той газ у нагодi став? Та якщо б ми могли мертвих пiдняти i в наступ кинути, так одразу б всiх ворогiв революцii знищили!
– Недобре це якось, мерцiв з могил пiднiмати, – засумнiвався Єрофеев.
– Недобре справу революцii не захистити. А все, що революцii на користь, то добре i дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрiю!
– Так, говорили, – кивнув комполку.
– А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.
– Як зайнятися? – здивувався Єрофеев.
– А так, що арештувати, допитати. Вiн – хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. – Лiберман зробив запис у нотатнику. – А ти продовжуй про Чета того.
– Та що продовжувати. Шибайголова вiн був страшний! Добре ми воювали, могли i до унтер-офiцера дослужитися, якби не поведiнка Четова. Бо завжди встрявав вiн, куди не треба. Потiм мене поранили, я пiд Петербургом лiкувався. А там революцiя, два роки його не бачив.
– І як знову зустрiлися? – спитав Лiберман.
– Та випадково. Я з позицiй повертався, без охорони, а тут банда дезертирiв наскочила. Вбили б гади! – Єрофеев аж головою закрутив.
Згадав, як мчав полем, а за ним летiв десяток вершникiв. Єрофеев стрiляв по них з револьвера, кiлькох збив, але набоi закiнчилися. Гнав далi, коли пiд ним убили коня. Комполку вчасно зiстрибнув, покотився землею, пiдвiвся, вихопив шаблю i чекав вершникiв, якi стрiмко наближалися. Здаеться, що йому вже було не врятуватися. І вiн сам це добре розумiв, дратувався, що ось так задурно загине вiд рук якихось босякiв, коли стiльки ще треба зробити для перемоги революцii! Спересердя сiк шаблею повiтря. Загинути не боявся, але хотiв загинути за революцiю, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть вiд якихось дезертирiв, яким тiльки i треба, що чоботи з трупа зняти!
– Нумо наближайтеся! Ось я! – кричав Єрофеев i рiзав шаблею повiтря. Вершники стишили хiд i брали його у кiльце. Нi, не будуть вони з ним битися на шаблях, просто пристрелять з безпечноi вiдстанi, заберуть зброю, чоботи, перевiрять кишенi. Вони задоволено посмiхалися, бачили, що нiкуди вiн вiд них не дiнеться. Зненацька пролунали пострiли, такi влучнi, що всi дезертири, один за одним, попадали з коней, наче перестиглi яблука на вiтрi. Останнiй докотився по землi майже до нiг Єрофеева. Комполку здивовано озирнувся. Побачив на сусiдньому горбочку вершника з гвинтiвкою. Вершник з’iхав униз.
– Привiт, Андрюхо! – сказав несподiваний рятувальник. Єрофеев придивився i впiзнав Чета.
– Чете, ти! Друже, як ти тут опинився?
– Та повз проiздив. Бачу – вбивають. Придивився – тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!
– Братуха! – Єрофеев побiг до Чета, той зiстрибнув з коня, обiймалися, цiлувалися. – Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик менi! Спiкся Андрюха Єрофеев! І ганебно ж як! Вiд якихось дезертирiв загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходiмо разом революцiю робити! – сказав Єрофеев i поплескав товариша по плечу.
– Куди? – здивувався Чет.
– Революцiю! Воювати за всесвiтне братство! Комунiзм! – аж закричав Єрофеев. – Ходiмо! Нам такi бiйцi ой як потрiбнi!
– Та нi, в мене хутiр, – закрутив головою Чет.
– Який хутiр, Чете? Звiдки в тебе хутiр? – здивувався комполку.
– Та так, пригрiла жiночка одна.
– Тьху, жiночка! Тут такi справи робляться, а ти – жiночка! Тут свiтова революцiя! Ми iсторiю робимо! Точнiше, закiнчуемо! Бо як установимо комунiзм, то не буде бiльше iсторii, а тiльки щастя! Суцiльне, для всiх щастя! А ти – хутiр, хутiр! Поiхали зi мною! Революцii такi бiйцi, як ти, конче потрiбнi! З такими бiйцями ми хоч кого переможемо! І ти заднiх не пастимеш! Це ранiше ти мужик був, нiхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он – комполку! І ти станеш! Бо ж боець добрий, досвiд маеш! – Єрофеев ще раз обiйняв Чета. – Ходiмо!
– Та нi.
– Як нi? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливiсть i всесвiтне щастя робочих та селян воювати! Революцiя ж! Рiвнiсть, братерство! Дивовижна штука! Поiхали!
– Андрiю, та менi i вдома добре. Не хочу.
– Ти, мабуть, не розумiеш! Це ж комунiзм! Це ж як рай, тiльки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?
– Нi. Хiба менi до раю можна? – здивувався Чет. – Я людей вбивав.
– Так то у попiвський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комунiстичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революцii, за молоду республiку, то навiть краще, що вбивав ворогiв! Обов’язково в комунiстичний рай потрапиш, де з хлiбом сiллю зустрiчатиме тебе сама Роза Люксембург, славетна революцiонерка!
Поки Єрофеев агiтував, Чет збирав у вбитих дезертирiв гвинтiвки i торби зi здобиччю. І коней збирав, в’язав у ряд. Єрофеев iз сумом на нього подивився.
– Може, таки передумаеш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе i для мене! Хiба можна осторонь бути, коли революцiя? Це ж раз у життi трапляеться! Якщо пощастить! Ходiмо з нами, Чете, ходiмо!
– Нi. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революцiя.
Чет застрибнув на коня та поiхав геть.
– Так i не пiшов до нас служити! Не зрозумiв вiн революцiю, не вiдчув, – зiтхнув Єрофеев. – Хоча ж кому, як не йому, ii вiдчувати! Сиротi селянськiй! Може, правду кажуть, що то кров у нього панська, заважае революцiю серцем вiдчути.
– Ти ж кажеш, що селянин? – не зрозумiв Лiберман.
– Ну воно як, його мати, з селянськоi родини, покриткою була. Тобто завагiтнiла без шлюбу. Як ото живiт вирiс, ii батьки з хати вигнали. Ледь не пiд тином народжувала, по чужих хатах жила, потiм захворiла та померла. Дитину чужi люди пiдiбрали, виростили. Але казали, що батько його – офiцер, дiвчину спокусив, а потiм покинув. То, може, ота кров панська i не дае Чету вiдчути революцiю? Хоча iнший, навпаки, бiлих би не любив, бо через офiцерика якогось його мати загинула! Мститися б мусив, а вiн на хуторi засiв. Нецiкаве йому анi майбутне свiтле, анi всесвiтня справедливiсть!
– А як у полку опинився? – спитав Лiберман.
– Та як. Мобiлiзацiю коли проводили, то всiх загрiбали, хто мiг рушницю тримати. Ну i його. Я сам особисто поiхав, щоб вiн дурниць не наробив, – пояснив Єрофеев. Вiн добре пам’ятав, як все було.
Хату в полi оточили кiлька десяткiв солдатiв, якi поховалися, хто за деревами, хто за сараем, i чекали. Єрофеев пiд’iхав до ворiт, коня там залишив, зайшов у двiр. З хати Чет вийшов, при зброi. Єрофееву соромно було в очi товаришу дивитися, але що комполку мiг зробити, коли наказ про загальну мобiлiзацiю?
– Привiт, Чете.
– Привiт, Андрiю. Чи в гостi приiхав? – спитав Чет i посмiхнувся. – І не сам, дивлюся.
– Не в гостi, Чете, у справах. Мобiлiзацiя в нас. Забираемо тебе до армii.
– Ох, Андрiю, наслужився я в армii.
– То царська була армiя, а це наша, робiтничо-селянська, Червона. Зовсiм iнша справа.
– Справа iнша, а забривають, як i ранiше.
– Бо свiдомiсть низька у селян. Для них же комунiзм будують, а вони ото поховалися по хатах i знати нiчого не хочуть. Доводиться силою заганяти.
– Мене теж силою будеш, Андрiю?
– Всiх, Чете, всiх. Дивися, в тебе ж он жiнка е, хутiр. Або iди служити, або станеш ворогом революцii, а з такими розмова коротка, – сказав Єрофеев.
– Лякаеш, чи що?
– Нi, не лякаю. Розповiдаю, що вiдбуваеться. Солдати стоять за двором. Не пiдуть вони звiдси доти, поки ти в армiю не пiдеш. Або доти, поки не спалять тут все. Тобi обирати, – каже Єрофеев i дивиться кудись у бiк.
Чет мовчить, для комполку те мовчання неприемне.
– Ти зрозумiй, що просто нинi момент такий. Революцiя у небезпецi, i нам тут не можна слабини давати. Маемо бути твердими та суворими. Поставити пiд штик усiх, хто гвинтiвку втримати може. Щоб захищали революцiю, яка заради трудящих, заради тебе i мене. Немае iншого шляху. Розумiеш? – подивився Єрофеев на Чета. Той посмiхнувся криво. Ще постояли деякий час.
– Ну добре, – сказав Чет. – Як треба, то послужу. Тiльки прибери солдат i хутiр не чiпай.
– Добре, Чете. Молодець, правильно вирiшив, – Єрофеев наказав солдатам пiти. Сам залишився чекати Чета. Того проводжала якась жiночка зi сльозами на очах.
– Так вiн у полку й опинився. Служив, але вперед не лiз, – продовжив Єрофеев. – Ото все на возi iздив. Коней вiн любив, знався на них, а в бiй не лiз. Такий же боець був, а то так, наче вiзник якийсь. Не впiзнавав я його. А тут оце заради черговоi панночки скурився! Тьху! Як таким дурнем можна бути?
– То ти ii не знаеш, – сказав Лiберман i важко зiтхнув.
Сам мав що згадати. Ще у дореволюцiйнi часи прямував вiн якось центральною вулицею одного волинського мiста, куди прибув за завданням партiйного керiвництва. Був одягнений вбого, а тут назустрiч компанiя мiсцевоi золотоi молодi вискочила. Всi наряднi та моднi. Серед них i Мiра у супроводi кузена Мiкi. Це компанiя його товаришiв, нащадкiв найкращих тутешнiх родин. Всi смiються, жартують. Ішли до цукернi iсти тiстечка та пити каву з лiкером. Тут же з собору поруч виходив полiцмейстер мiста, бiля ворiт його чекав екiпаж. Лiберман вийшов з натовпу i попрямував до полiцмейстера. Поспiшав, розштовхував перехожих, наблизився, вихопив револьвер i двiчi вистрелив. Полiцмейстер впав, зчинився галас. Лiберман швидко пiшов геть. Зброю не ховав, то нiхто не насмiлювався його зупинити. Зайшов за рiг, там з цукернi вже вискочила золота молодь, жадiбна до видовищ. Мiра теж. Лiберман швидко крокував i погордливо дивився на цих порожнiх людей, що витрачають свое життя бозна на що замiсть того, щоб боротися за всесвiтне щастя i комунiзм. Помiтив Мiру. Вона посмiхнулася йому i зробила знак очима, мовляв, позаду щось вiдбуваеться. Стрiляти очима навчила ii одна подруга в Пiтерi, яка казала, що навiть з чоловiком у лiжку була. На ходу Лiберман озирнувся. Позаду нiкого не було. Тим часом бiленька Мiрина парасолька, якоi вiн не бачив, встряла йому мiж ногами. Вiн перечепився i з розгону гепнувся на землю. Револьвер випав з руки i поцокотiв брукiвкою. На Лiбермана тут же кинулися, схопили, передали полiцii, що якраз нагодилася.
– Вона небезпечнiша за змiю, – сказав Лiберман. У нього був ще один спогад. Зустрiчав Мiру вже у революцiйному Петроградi. Прийшов з групою чекiстiв для експропрiацii цiнностей у одного банкiра. Коли пiднiмався сходами, то побачив якусь дiвчину. Вона видалася знайомою.
– Стiй! – кинувся до неi, вона дiстала револьвер, натиснула на курок. Убила б, але осiчка. Їi схопили. Впiзнав Мiру. У саквояжi, який вона несла, виявили золото i прикраси. А банкiра знайшли сплячим. Щось пiдсипала йому до чарки. Тодi це видалося Лiберману смiшним. – І як же дворянка стала злодiйкою? – запитав вiн ii на допитi. Мiра мовчала, тiльки посмiхалася.
Що iй було розповiдати про те, як вона, дивом дiставшись до Петербурга, дiзналася, що батька ще в першi днi революцii вбили п’янi матроси, якi сплутали його мундир землевпорядника з офiцерським? Чи що мати вiд цього збожеволiла i ii швиденько вiдправили до божевiльнi, де вона вмерла за мiсяць, бо годувати хворих було майже нiчим? З квартири iхньоi спочатку все винесли сусiди, а потiм у iхнi двi кiмнати в’iхали чужi люди, якi почали лаяти Мiру, коли вона прийшла. Вони пiшла, безпорадно тинялася вулицями, поки випадково не надибала подругу, яка навчила гарненьку дiвчину нiколи не голодувати.
– А ти гарна, Мiро, ти свiжа, як ранковий снiг, тобi платитимуть великi грошi!
Подруга познайомила iз заможними людьми, що успiшно ловили рибку в мутнiй водi заколоту. І закрутилося. Ось той банкiр, вiн забув про все, коли вона прийшла, i не помiтив ii маневрiв з чаркою та снодiйним. Вона вийшла з квартири з хорошою здобиччю. Далi ii чекав дипломатичний паспорт у шведському посольствi, консул якого був у неi закоханий. Потiм пароплав i Європа, де б цiнностi з валiзки не стали зайвими. Але на завадi стали цi чекiсти. Звiдки i взялися? Вона посмiхнулася i закрутила головою. Вона була гарна, отi ii свiтлi кучерики, нiс трохи з горбинкою, тонка шия, гордий, спокiйний погляд. Комiсар вiдчував, що збудився, що втратив голову, що хоче ii. У нього були жiнки. Останнiм часом, коли вiн почав працювати в ЧК, то особливо багато. Та хiба можна було порiвняти тих корiв, якi цiлували йому чоботи, благаючи про порятунок своiх контрреволюцiйних родичiв, з цiею лялею! Вiн би назвав ii принцесою, але це було б неправильно з класовоi точки зору. Геть принцес, геть королев! Вiн зробить з неi свою служницю, покiрну та чуттеву!
Вiн би схибив, неодмiнно схибив, якби не побачив книгу Володимира Іллiча Ленiна «Матерiалiзм та емпiрiокритицизм». І це врятувало його. Комiсар був над глибокою прiрвою, але могутнiй твiр ватажка революцii утримав його. Лiберман вчасно схаменувся. Згадав, що вiн – солдат революцii, то не мiг дозволити тваринним iнстинктам перемогти вiдданiсть iдеалам. Вiн мусив покласти всi своi почуття та бажання на вiвтар революцii. Всi його дii мусили бути присвяченi одному – перемозi революцii. І про це вiн не мусив забувати i на мить. Ця красуня була ворогом, небезпечною контрреволюцiонеркою. Колись вона ледь не вбила його, бо пiсля замаху на полiцмейстера Лiбермана ледь не повiсили. Тепер вона знову хоче знищити його. Така природа ворогiв революцii. Але вiн буде сильнiшим. Вiн не пiддасться ii чарам. Ця жiнка – ворог, то не повинна жити. Пiдхопився, вiдсахнувся вiд Мiри, як вiд отруйноi змii, вибiг з кабiнету, щоб не бачити ii очей. Згадав про Одiссея, який наказав прив’язати себе до щогли, щоб убезпечитися вiд спiву сирен. Вiн убезпечиться ще надiйнiше. Наказав розстрiляти ii, як ворога революцii. Вона чула наказ i сприйняла його напрочуд спокiйно. Не кинулася на колiна, не почала кричати та просити про порятунок. Нiчого, наче це не ii збиралися розстрiлювати. Тiльки посмiхалася.
– Ти не боiшся смертi? – навiщось спитав Лiберман у коридорi.
Вона засмiялася.
– Комiсаре, я вже мертва. Мене вбивали не раз. Спочатку, коли дезертири увiрвалися в будинок мого дядька, вбили його, всю його родину, узялися за мене. Потiм, коли мене схопили солдати по дорозi до Петербурга. Пiсля того я вже нiчого не боюся.
Мiра згадала, як лежала пiд деревом. Їi руки були прив’язанi до стовбура. Одежа зiрвана. Час вiд часу до неi пiдходили по одному п’янi солдати i злягалися з нею. Вона була непритомна, когось це задовольняло. Кого – нi, той опритомнював ii ляпасами. Тодi вона починала смикати руки, зв’язанi мотузкою.
– Ну вiдкрий очi, вiдкрий! – П’яний дезертир у соболинiй шубi нахилився над нею. – Вiдкрий очi, вiдкрий, хочу iх бачити! – Плескав ii по щоках. Мiра опритомнiла. Солдат залiз на неi, спустив штани, почав рухатися. Шуба накривала iх обох. Солдат кректав вiд задоволення. Мiра смикала руки. Смикала, смикала i смикала. Нарештi мотузка впала. Руки вiльнi. Мiра не поспiшала, лiвою рукою ковзала пiд шубою. Знайшла ремiнь з кобурою. Дезертир охав усе гучнiше. Потiм почав сiпатися, наче його судомило. І тут пролунав пострiл. У голову. Дезертир завалився на Мiру. Вона ледь зiштовхнула його з себе, пiдвелася. Ноги не тримали ii, вся тремтiла. Намагалася iти, хапалася за гiлки i стовбури дерев, щоб утриматися на ногах. З кожним кроком ступала все впевненiше. І наближалася до великого багаття, навколо якого сидiла п’яна солдатня. Потiм пострiли i крики. Чоловiчi.
– Я вже нiчого не боюся, – Лiберман вiдчувае у поглядi Мiри стiльки ненавистi, що бiльше не вагаеться.
– Розстрiляти! Негайно!
Їi вивели, посадили в машину, в якiй було трое озброених чекiстiв, надiйних людей, вiдданих революцii. Мусили вивезти за мiсто, на полiгон, де виконувалися вироки. Але машина не доiхала до полiгону. Зранку машину знайшли на околицi мiста. Машину i тiла двох чекiстiв. Третiй зник разом з Мiрою. Його знайшли згодом. Закрутила йому голову, примусила стрiляти в товаришiв, використала, а потiм вбила.
– І цього твого Чета вона вб’е. Бо вона не жiнка, вона – гадюка! – Лiберман аж кулаком по столу вдарив.
– Та ну! Баба i е баба, – гмукнув Єрофеев i взявся за флягу зi спиртом.
– Досить, – зупинив його Лiберман. – Завтра рано виступати. Ми повиннi iх випередити.
– Та нiкуди не дiнуться. Хоча Чет ще той хитрун, – визнав Єрофеев i зiтхнув, дивлячись на флягу зi спиртом. Випив би ще. Бо вiйна важка справа. І коли лягати спати тверезим, то нiзащо не заснеш. Бо все якась маячня ввижатиметься. Кров, тельбухи, трупи. А як спиртику випити, то воно легше спиться. Набагато. Поки комiсар укладався, комполку ще зробив потайки кiлька ковткiв, запив водою i тодi вже пiшов спати.
Роздiл 3
Зустрiч Із Вовчою дивiзiею
Чет та Мiра переночували у копицi соломи, а ледь почало свiтати, сiли на коней i рушили. Зараз iхали верхи лiсовою дорогою. Прислухалися. Навколо все було тихо. Дивилися i на слiди, добре помiтнi на пiску.
– Хтось iхав перед нами. Вчора, мабуть, – сказала Мiра.
Чет кивнув, потiм подивився на неi. Вiдвернувся, кусав губи. Гостро схотiв почути ii голос.
