скачать книгу бесплатно
– Я буду чекати пiд дверима десять хвилин. Якщо хтось вийде, то отримае кулю. Все зрозумiло?
Люди, що лежали на пiдлозi, перелякано мовчали, боялися навiть голову пiдняти.
– Ну, мовчання – ознака згоди, – пожартував Лiберман i вийшов з банку. Дверi зачинив на навiсний замок, який купив заздалегiдь. Спокiйно пiшов вулицею, нiхто не звертав на нього увагу. Це було добре, бо Борис ледь тримався на ногах. Потiм на добутi ним грошi куплять одразу двi друкарнi i кiлька ящикiв зброi. За ту операцiю його вiдмiтять iз самого ЦК партii, а полiцiя призначить велику нагороду за його голову.
Комiсар знов згадав тi пострiли на сходах. Тодi вiн вперше стрiляв у людей. Його ледь не знудило прямо там, вiн вийшов на вулицю, хотiв забiгти у пiдворiття, але примусив себе витримати. Блював уже вдома. Далi вбивати було значно легше. А вбивати доводилося, бо революцiя не робиться в бiлих рукавичках. Комiсар знав це, то особливо не переймався через кров. Треба, то треба. Всесвiтне щастя варте кровi. І краще вбити тисячi чи десятки тисяч задля свiтлого майбутнього мiльйонiв. Арифметика iсторичного процесу проста i сюди не можна впускати дамськi сантименти про грiх вбивства. Не грiх, якщо заради високоi мети.
У кiмнату повернувся Єрофеев.
– Все, Борю, загiн готуеться. Може, поiхати з тобою?
– Нi, Андрiю, залишайся тут. Нам треба тримати фронт. А тут i махновцi, i денiкiнцi, банди ще нишпорять. Чого так довго ту дiвку не везуть?
– Та не так щоб i довго, – заспокоiв Єрофеев, але й сам вже трохи почав хвилюватися.
– Ти надiйного бiйця послав за нею?
– Надiйного. Мiй вiстовий, вже другий рiк при менi, повнiстю вiдданий справi революцii.
– Просто та ще дiвка, вона може i звабити. Коли сидiла в сараi, так забила памороки охоронцю, що вiн дозволив iй втекти. Пам’ятаеш же?
Єрофеев закивав, бо пам’ятав добре, що це за змiя була, дiвка ця. Поставили ii охороняти молодого солдата, з московських робочих. Дисциплiнований, письменний, про революцiю навчений. Начебто надiйний. Але от бiля сараю притиснувся вухом до стiнки, слухав спокусливий шепiт зсередини, потiм заглядав у щiлину. Там Мiра розстебнула свою сукню i показувала груди. Пiдставляла iх пiд промiнь сонця, що випадково заглядав у сарай через дiрку в даху. Солдат припав оком i важко дихав. Полiз рукою в штани, почав робити рухи. Мiра засмiялася. Дуже звабливо. Так що всi памороки солдату забила.
– Навiщо ж так. Іди до мене, – зашепотiла хрипким голосом.
Солдат гучно ковтнув слину, озирнувся, чи немае кого поруч. Потiм крадькома пiдiйшов до дверей, вiдчинив iх, зайшов до сараю. Солодко посмiхнувся, почав знiмати штани. Із темряви вистрибнула Мiра i вдарила нижче пояса. Солдат зi стогоном зiгнувся, Мiра вихопила його гвинтiвку, вдарила прикладом у голову. Солдат повалився на землю, наче оклунок з дертю. Мiра зв’язала руки ременем, затягла подалi в сарай, з гiмнастерки зробила кляп. Обережно визирнула з дверей, прикрила iх i побiгла до ближчого гаю.
– Лише випадково роз’iзд на дорогi ii знову схопив, – нагадав Лiберман.
Одразу семеро вершникiв на дорозi з лiсу. Виiхали з-за дерев i вирячилися на Мiру. Не просто вирячилися, а ще i гвинтiвки наставили.
– Ти куди? – спитав один. Мiра клiпнула очима, а потiм показала рукою iм за спину, наче хтось там був. Добре показала, бо ж досвiдченi бiйцi, а всi, як один, озирнулися, наче за наказом. А Мiра стрибнула з дороги в кущi, побiгла. Позаду крики, пострiли, кулi над головою засвистiли. Мiра тiкала, швидко бiгла, коли дерева i кущi несподiвано закiнчилися, попереду поле. І два десятка солдатiв, переляканi пострiлами, залягли, наставили на лiс своi гвинтiвки.
– Стiй! – крикнули iй.
Зупинилася Мiра, смачно плюнула на землю i засмiялася.
– Господи, як же не щастить! – пiдняла руки вгору.
– Небезпечна дiвка, – нагадав Лiберман. – Гiрша за змiю, небезпечнiша за кулю.
– Не хвилюйся. Боець надiйний. За революцiю горою, не зрадить, – запевнив комполку.
До кiмнати забiг солдат.
– Товаришу командире, Гнiдко прискакав! Сам! У кровi весь!
– Чорт! – Єрофеев пiдхопився i побiг з хати.
– Що таке, Андрiю? – поспiшив за ним Лiберман.
– По конях! – закричав Єрофеев з ганку.
За хвилину вже мчали полем. Знайшли тiло вбитого вiстового. І голову трохи осторонь.
– Ну сучка! – зашепотiв Єрофеев i поставив коня дибки.
– Я ж казав! – закричав Лiберман. – Небезпечна! Пiдступна!
Єрофеев озирнувся. Побачив невеликий загiн у полi. Це поверталися з розстрiлу солдати i матрос Жникiн, якi ще заходили до ярку попити води з колодязя.
– Де вона? – кинувся Єрофеев до Жникiна.
– Хто? – здивувався матрос.
– Сучка та! Мiра!
– Наказ же був до штабу доправити! – Жникiн не мiг второпати, що сталося, а потiм побачив труп вiстового. Одразу зрозумiв, що сталося, плеснув себе долонею по лобу. – А Загорулько де?
– Який Загорулько? – спитав Лiберман.
– Боець Загорулько! Я ж з ним ii вiдправив! Вiн на возi був! – закричав Жникiн i схопився за маузер.
– З Четом? – тихо перепитав Єрофеев i скривився.
– З ним! – заволав Жникин.
– Може, вона його в полон узяла? – спитав комiсар.
– Чета в полон не вiзьмеш, – сумно вiдповiв комполку.
– Зрадив! Зрадив, селюк задрипаний! – заверещав Жникiн.
– У погоню! – наказав Лiберман.
Вони зiрвалися з мiсця, мчали по слiду воза, але швидко знайшли його порожнiм i без коней, яких втiкачi випрягли.
– Пересiли! – закричав Єрофеев. – Обшукати тут все!
Вже увечерi Єрофеев i Лiберман сидiли у куркульськiй хатi, яку займав штаб, та пили спирт. Зайшов матрос Жникiн, весь в пилюцi, ледь на ногах тримався вiд виснаження.
– Все обшукали! Як крiзь землю провалився той Загорулько!
– Це вiн умiе, – кивнув Єрофеев.
– Завтра виступаемо. Доженемо iх! Нiкуди не дiнуться, – Лiберман стукнув кулаком по столу, аж чарки пiдстрибнули.
– Пiду скажу хлопцям, щоб готувалися, – комполку вийшов з кiмнати. Вже на вулицi сказав сам собi: – Спробуй ти Чета наздогнати! – зiтхнув i закрутив головою.
Вiддавши всi накази i перевiривши охорону, Єрофеев сiв покурити. Спочатку в садку, але там вже почали тхнути трупи, жара ж бо. Зайшов у двiр, там скрутив цигарку. Затягнувся тютюновим димом.
З цим Четом вiн був добре знайомий. Ще на царськiй вiйнi потоваришували. Згадав, як георгiiвськими кавалерами прибули на вiдпочинок у якесь бiлоруське мiстечко неподалiк вiд лiнii фронту. Ось вже Андрiй познайомився з якоюсь дiвчиною, танцювали.
– А ходiмо до мене, – запросила дiвчина, яка вже розповiла, що працюе покоiвкою у багатих людей.
– А панна не лаятиме?
– Панна тiльки зрадiе, – посмiхнулася дiвчина. – І товариша свого бери, – вона кивнула в бiк Чета.
Чого б i нi? Радо пiшли i невдовзi вже були у великому будинку, радше палацi. Там зустрiла iх красива, чорноволоса жiнка в аж занадто вiдкритiй сукнi. Пили солодке вино, iли фрукти, деяких Андрiй i назв не знав. Потiм Єрофеев з покоiвкою попрямували до кухнi, а Чет iз панi до ii спальнi на другому поверсi.
Єрофеев вже кохався зi служницею, коли почув нагорi крики та пострiли.
– Пан прийшов! – злякалася покоiвка, але солдата не вiдпустила. – Нi, ще!
Ледь Єрофеев вирвався з палких обiймiв, побiг сходами нагору. Там побачив чоловiка в офiцерськiй формi, який валявся на пiдлозi та плакав. З носу його юшила кров. Чет голяка стояв бiля стiни, тримав ногу на револьверi.
– Уявляеш! На самому цiкавому увiрвався! – зареготав Чет. Панi сидiла на лiжку i не виглядала дуже вже засмученою тим, що вiдбувалося. З презирством дивилася на чоловiка, який стукав кулаком по пiдлозi i плакав, наче гiмназистка. Зi слiз та кровi утворилася цiла калюжка.
Потiм приiхала полiцiя, викликана сусiдами. Невдовзi Єрофеев i Чет опинилися у тюремнiй камерi. Лежали на нарах в одних кальсонах, вошей били.
– Так що, розстрiляють нас? – спитав Єрофеев. Спокiйно так, наче просто цiкавився, котра година.
– Та бозна, – вiдповiв Чет з тим же градусом зацiкавленостi.
Вiдчинилися дверi i до камери зайшов полковник Шемаханський. Вже у вiцi, але бравий, починав службу ще на останнiй турецькiй вiйнi, повоював у Туркестанi i в Порт-Артурi. З перченим характером офiцер, он вуса як стирчать, очi ледь блискавками не кидаються.
– Ну орли! Ну орли! Ну не можете без пригод! – загримiв вiн, але за роздратуванням можна було помiтити i захват.
– Так точно, пане полковнику! – вiдповiли обидва бiйцi, що зiстрибнули з нар, стали струнко, як того вимагав статут.
– А знаете, що за законами вiйськового часу я вас розстрiляти мушу! – гнiвно спитав полковник.
– Так точно! – вiдповiли у два голоси, урочисто.
– Що – так точно? А воювати тодi кому? Коли таких орлiв самому розстрiлювати, то з ким же тодi тевтонiв бити? – забiдкався полковник.
– Пане полковнику, дозвольте спокутувати провину в бою, – сказав Чет.
– Якому бою? Стоiть фронт! Анi ми вперед не iдемо, анi нiмець!
– Тодi треба дiзнатися, що готують. Полоненого треба узяти, – запропонував Чет.
– Ага, ми приведемо, – приеднався Єрофеев.
Полковник подивився на них. Прискiпливо так. Хитнув головою, наче не дуже то довiряв.
– Ох, орли! Тiльки без голови зовсiм! Офiцера вдарити! Та ще в його будинку! Та ще ця iсторiя з його дружиною! Ну наче навмисно усе якомога гiрше робили! Ох!
– Офiцера i приведемо. Полковника нiмецького, – пообiцяв Чет.
– Полковника? – здивувався полковник Шемаханський.
– Полковника, – пiдтвердив Єрофеев.
– А, була не була! – махнув офiцер рукою. – Тiльки дивiться, без полковника нiмецького краще не повертайтеся! Одразу пiд розстрiл пiдете! Зрозумiли?
– Слухаемося, пане полковнику!
І ось вже Чет та Єрофеев повзли кущами. Минають нiмецькi позицii, залiзли у лiсок в тилу, там сiли перекурити.
– Ну i де ми полковника вiзьмемо? – спитав Єрофеев.
– Та пошукати треба, – вiдповiв Чет.
– Ох ти i бовдур! Спочатку до панi полiз, тепер ось нiмецького полковника пообiцяв! Зовсiм нi про що не думаеш!
– Багато думати – голова болiти буде. Ходiмо, – сказав Чет.
За деякий час вони вже лежали у кущах i роздивлялися у бiнокль якусь нiмецьку вiйськову частину, що розташувалася у селi.
– То полковник? – спитав Чет i передав бiнокль товаришу, який подивився на нiмецького офiцера, який виходив з екiпажа.
– Полковник, – кивнув Єрофеев. – Тiльки там же рота солдат i кулемет!
– О! – Чет пiдняв догори палець, посмiхнувся. – І кулемет! – поплазував у бiк нiмцiв.
– Куди ти? Скажи хоч, що задумав! – зашепотiв невдоволений Єрофеев, але Чет не вiдповiв. – Оце ще чортяка! – Єрофеев полiз за товаришем.
Потроху вже сутенiло. Чет пiдкрався впритул до кулемета, який був установлений на вишцi, звiдки зручно було обстрiлювати околицi. Бiля кулемета стояв черговий. Чет вийняв нiж i почав крякати, наче качка. Нiмець виглянув з вишки, бо не чекав качки пiд собою. Чет кинув ножа, який встромився у горло вартового. Нiмець захрипiв, перевалився через поручнi й оклунком упав униз. Чет пiдхопив його i тихенько поклав на землю. Показав Єрофееву, щоб той лiз до кулемета. Сам крадькома побiг до великоi селянськоi хати, в яку зайшов полковник. На входi там чергували два солдати. Чет кинув шматок землi, який пiдiбрав. Шматок гепнувся позаду, вартовi озирнулися, а Чет вже був бiля одного. Скрутив йому шию, наче курчатi, а другому приставив палець до спини. Нiмець пiдняв руки. Чет зняв з нього металеву каску i вдарив нею ж по потилицi. Нiмець впав. Чет обережно затягнув обох непритомних солдат у сiни. Полковник, мабуть, почув шум, щось спитав нiмецькою. Чет не вiдповiв. Почув музику. Прислухався, закивав головою, мабуть, музика йому сподобалася.
Увiрвався до кiмнати. А там полковник сидiв в одних кальсонах на лiжку, тримав у руках гiтару i з романтичним виразом обличчя щось спiвав, мабуть, про кохання. Зараз ошелешено вирячився на Чета. Той показав, щоб полковник мовчав. Повалив офiцера, зв’язав, засунув кляп до рота. Потiм забрав два парабелуми, нiмця прив’язав зi спини до себе. Вже йшов, коли побачив гiтару. Повернувся, узяв ii, покрутив у руках, бренькнув по струнах. Гiтара йому сподобалася. Прихопив iз собою, вийшов з хати i зiштовхнувся з двома солдатами, якi прийшлi змiнювати караул i не розумiли, куди подiлися iх товаришi. Солдати дивилися на Чета, у якого за спиною був полковник, а в руках гiтара. Руки iхнi потягнулися до гвинтiвок. Чет пiдкинув гiтару вгору, вихопив парабелуми з-за поясу. Два пострiли. Солдати впали, встигнувши лише схопитися за гвинтiвки, а Чет же повернув пiстолети за пояс i пiдхопив гiтару, поки вона не впала. Побiг з трофеями до лiсу. У нiмцiв почалася тривога. Солдати вибiгали з хат, а Єрофеев поливав iх з кулемета, прикриваючи Чета, поки той не забiг за дерева. Потiм Андрiй вiдступив сам.
– Кидай гiтару! Кидай гiтару! – кричав Єрофеев, коли бiгли лiсом. Але Чет його не слухав, мiцно тримав музичний iнструмент, хоча з ним i важко було бiгти лiсом, а гiлки били по струнах, видаючи чудернацькi звуки. Позаду чутно було пострiли i крики нiмцiв. – Нам ще фронт переходити! Кидай!
Уже вночi плазували полем, на одному краю якого стояли нiмцi, а на другому – росiйська армiя. Єрофеев тягнув на собi полковника, а Чет – гiтару. Інодi полем починав бiгати промiнь прожектора. Тодi зупинялися, застигали, втискуючись у землю. Чекали, поки прожектор пройде, i повзли далi.
– Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! – доповiли вже в штабi полковника Шемаханського.
– Ну орли! Змогли! Полковника! – Шемаханський аж пiдстрибував на мiсцi, коли загледiв Четiв трофей. – А це що у тебе?
– Гiтара.
– Де взяв?
– У нiмцiв. Сподобалася. Так грае красиво!
– От, Загорулько! За це я тебе i люблю! Що розумiеш ти красу! Молодець! – Полковник пiдбiг до Чета i мiцно його обiйняв. – Георгiя тобi не поверну, але вiд покарання звiльняю.
