скачать книгу бесплатно
– Як до штабу? – здивувався Жникiн i закричав: – Вона засуджена до розстрiлу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!
– Наказ комiсара! Термiново! – повторив вiстовий.
– За якi заслуги? Вона буде розстрiляна! Контра бiлява! Чого ти посмiхаешся! – волав матрос i наставив на Мiру маузер.
– Товариш матрос Жникiн! Наказ товариша комiсара доставити ii в штаб! І швидко! – наполягав вiстовий, пiд яким кiнь так i грав. Сам вiстовий дивився грiзно, видно, приемно йому наказувати цьому Жникiну, бiйцю хороброму, але як людина вiн став пiсля полону скандальний, i в полку його тепер не любили. – Наказ! – повторив вiстовий, а сам iз захопленням дивився на Мiру, яка йому непомiтно пiдморгнула. Жникiн аж заревiв з роздратування, з ненавистю подивився на вiстового, потiм на Мiру.
– Ну, сучко! Пощастило тобi! Тiльки не думай, що надовго! Все одно тебе розстрiляю! Я! Особисто! Продiрявлю лоб твiй бiлий! Тодi подивимося, чи посмiхатимешся, чи нi! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечерi! Пристрелю! – закричав матрос. Зненацька таки вдарив Мiру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитоi губи i знову посмiхнулася. Наче це гра якась була. Жникiн зовсiм осатанiв, кинувся до неi, збив з нiг, хотiв топтати ногами.
– Товариш комiсар наказав доставити живою i непошкодженою! – закричав вiстовий, у якого аж губи пересохли вiд захвату. Дивився на Мiру, як кiт на м’ясо. Подобалася йому ця дiвка. Така горда. І як гляне, так усе перевертаеться. Бiсики в тих очах!
Вiстовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникiна, а той аж заревiв вiд лютi. Але привчений був до дисциплiни. Та i якщо вiн, балтiйський моряк, сiль революцiйноi землi, не буде дотримуватися дисциплiни, то що вже тодi чекати вiд мобiлiзованих гречкосiiв, якi тiльки i мрiють, як по хуторах своiх розбiгтися. То зупинився, не став утоптувати Мiру в землю, як хотiв.
– Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго вiдпускаю я тебе! Вже увечерi особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землi будеш посмiхатися, пiдстилка офiцерська, курва буржуазна! Забирай ii!
– Куди забирай, як я ii повезу? – спитав вiстовий.
– На мотузку i хай бiжить за тобою! – Жникiн вiд крику вже аж охрип.
– Давайте краще на возi довезу. Швиденько, – запропонував Чет.
– О, з возом краще, – погодився вiстовий.
– Щоб якусь сволоту бiлогвардiйську ще возом возити! – обурився матрос. – Хай пiшки iде, проститутка офiцерська!
– Комiсар наказав якомога швидше, – нагадав вiстовий.
Мiра посмiхнулася i пiшла до возу. Легко застрибнула, вмостилася на сiнi, наче королева на тронi.
– Рушай, Ваню, – сказала Чету.
– Ах ти ж тварюко! Я тобi дам солдатом Червоноi армii командувати! Суко! – вибухнув Жникiн i кинувся до Мiри, щоб схопити ii за дрiбнi кучерики, стягнути з воза i бити, бити, бити. Але Чет нагнав коня i вiз заторохтiв до села, де знаходився штаб. Вiстовий поiхав поруч. Жникiн вилаявся i повернувся до полонених.
Позаду воза матрос знову сказав про караючу руку свiтовоi революцii та пролетарський суд, про заслужене покарання. Далi пострiли. Не залп, а по одному, з маузера матрос стрiляв полонених, що стояли навпроти викопаних власноруч могил. Коли Жникiн убив усiх, солдати закинули до могил руки чи ноги, що стирчали з ями, потiм почали прикидати земелькою.
– Зовсiм Жникiн з катушок зiрвався, – сказав вiстовий, а сам все дивився на Мiру, в якоi сукня задралася вище колiн. Ноги тонкi, гарнi ноги. Вiстовий аж за губи себе кусав.
– Ага, хоч на ланцюг саджай матросика, – погодився Чет.
– Це вiн пiсля Вовчоi дивiзii. Тодi ж весь загiн балтiйських морякiв побили. Йому пощастило вижити. Тiльки ж потiм сам отаман Куделiн на спинi величезну зiрку вирiзав. Так що Жникiн тепер нiколи не роздягаеться, навiть у баню ходить у сорочцi. Пiсля полону присягнувся вiн за кожного загиблого товариша по п’ять контр на той свiт вiдправити. Вже, кажуть, сiмнадцятьох вiдомстив, – сказав вiстовий i закивав головою в захопленнi. Чи то Жникiним, чи то Мiрою, що сидiла з вiдсутнiм виглядом i дивилася невiдомо куди, виставивши голi колiна.
Матрос Жникiн олiвцем робив записи у маленький блокнот. Шiсть рисок – по рисцi за кожного вбитого.
– Ваня Тепляков, вiдомстив я тебе! Покойся з миром i чекай революцiйного воскресiння, коли пiдведуться з могил всi революцiйнi героi, щоб жити у раю свiтлого майбутнього! – урочисто проголосив Жникiн. Солдати, якi закiнчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот i замислився. Подумки перераховував усiх убитих товаришiв, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.
– А чого ii в штаб везуть? – спитав Чет i кивнув за спину, де сидiла Мiра.
– Та не знаю. Може, полоненi щось розповiли.
– Полоненi? – спитав Чет, i Мiра почала прислухатися.
– Ага. Узяли трьох вранцi. Офiцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки бiлi, нiжнi, не бувае таких рук у мужикiв. Ось iх i впiзнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, – посмiхнувся вiстовий, а сам вирячився на рот Мiри, на припухлi пiсля удару губи.
Так дивився, що аж плямкав, а сам не помiтив, як боса нога Мiри пiд соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Їi пальчики залоскотали його. Обидва посмiхнулися. Вiстовий цих iгор не помiтив, вiн все дивився на припухлi пiсля удару Жникiна губи Мiри. Потiм вiдвернувся i хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобi не байдужi коровуватi медсестри зi шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого пiднiме, мабуть, знае всякi фокуси панськi, про якi бувалi товаришi розповiдають.
Вiстовому було двадцять рокiв, природа в ньому буяла, i серце охоплював тривожний неспокiй. Вiн дивився i дивився на Мiру, йому схотiлося почути ii голос.
– Наче щось там про скарби якiсь казали. Щось ти знаеш про скарби, га, красуне?
Мiра мовчала, дивилася собi у степ, щось розумувала, посмiхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.
– Та ти i сама скарб, – посмiхнувся вiстовий i зазирнув Мiрi в очi. Злякався ii погляду, нагнав коня, вирiвнявся з Четом, схилився до нього. – Чуеш, може, давай звернемо? Он там ярок е, колодязь там, кущики. Давай звернемо!
– Навiщо? – наче не зрозумiв Чет.
– Водички попити. З нею, – засмiявся хрипко вiстовий i кивнув Четовi за спину, подивився на Мiру. – Хочеш же водички, красуне?
Мiра не вiдповiла, вiстовий засмiявся i продовжив:
– А то ж це неправильно. Офiцернi усякоi давала, контрi та буржуазii, а нам, бiйцям робочо-селянськоi Червоноi армii, хiба не можна скуштувати це добро? Хiба не заслужили ми кров’ю все, що побажаемо? Заслужили! Наша вона, маемо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа. Ти тiльки в очi iй глянь, то вiдразу зрозумiеш, якi там чорти водяться, – вiстовий збуджено засмiявся i хрипко задихав. – Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесi служив, там не в один публiчний дiм ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловiка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаеш. Все одно ii сьогоднi-завтра до стiнки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!
Чет мовчав. Вiз торохтiв степом, на ямi струснулася i голова Чета. Вiстовий сприйняв це, як згоду.
– Ось i добре! А то як же таку красу червакам вiддавати, мусимо i скуштувати панських наiдкiв! – захвилювався вiстовий, пригальмував коня, порiвнявся з Мiрою. – Ну що, красуне, поiдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панiв-офiцерiв ублажала, що вмiеш робити, аби чоловiкам приемно було. Ага?
Спитав, на неi вирячився, ноги так стиснув, що аж кiнь фиркати почав.
– Ой, дивися! – Мiра зробила великi очi i подивилася кудись вiстовому за спину. Той здивувався, вiдсахнувся вiд дiвчини, озирнувся. А Мiра пiдхопилася з возу, вихопила у вiстового шаблю i з одного удару знесла йому голову. Тiльки кров i бриснула. З переляку кiнь став дибки, скинув тiло i поскакав геть. Мiра спокiйно витерла шаблю об сiно. Чет навiть не озирнувся подивитися, що воно дiеться. Тiльки посмiхнувся i закрутив головою.
– Ну то й що? – спитала його Мiра.
– Та думаю.
– Тугодум ти.
– А ти – швидка.
– Такi зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, iнакше наздожене. То поiдеш зi мною? – Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потiм сплюнув.
– А, поiхали, – сказав вiн i почав розвертати вiз. Правив у бiк лiсу, який чорнiв за полем. Мiра посмiхнулася i всiлася поруч.
– Правильно, зi мною весело, – сказала вона. Чет якось розгублено всмiхнувся.
– Та я бачу.
Роздiл 2
Наздогнати та випередити
Штаб полку Червоноi армii розмiщувався у великiй хатi сiльського куркуля. У добрiй хатi з залiзним дахом, дубовою пiдлогою, двома пiчками, обкладеними кахлем. Колишнi господарi, батько та син, висiли зараз у саду на яблунi. Батька повiсили, бо знайшли на горищi кулемет. Повiсили б i так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюцiйний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодiй республiцi. Сина повiсили б i так, бо знову ж таки куркульське сiм’я, ну i щоб не мстився. Молодий, дурний, мiг би шкоду якусь зробити радянськiй владi. А iз зашморгу шкоду революцii не вчиниш. І для мiсцевих повчально, нехай знають, що червонi чикатися не будуть – влада це рiшуча та непереборна, перед якою тiльки схилитися i чекати на рiшення власноi долi.
Пiд яблунею ще лежав труп матерi. Пристрелили, щоб голосiнням за сином та чоловiком не заважала. Та iй так i краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловiка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчi живого мiсця не залишилося. По зчорнiлiй кровi вже квапливо бiгали численнi мухи.
У великiй кiмнатi куркульськоi хати за столом сидiли командир полку Андрiй Єрофеев та комiсар Борис Лiберман. Комполку – середнього зросту мiцний чоловiк, зi страшними шрамами на обличчi. Комiсар – високий та худий, з чорним кучерявим волоссям i пухкими губами, у новiй шкiрянцi, з маузером на боцi. Перед ними на стiльцях сидiло двое скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя. Другий щось шепотiв спухлими губами. Полоненi сидiли у кутку пiд простреленими i порубаними шаблями iконами. Це такий був елемент антирелiгiйноi пропаганди. Поруч стояло трое солдат зi збитими кулаками, якi за наказом гамселили полонених, щоб розв’язати iм язики.
– Ну що ж, повторимо, корнете Соловейчик, – звернувся Лiберман до того полоненого, який ще подавав ознаки життя. – Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?
Корнет ледь кивнув головою. З його обличчя падали краплi кровi.
– Добре, – кивнув комiсар. – Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дiйшли. І там провели обшук у палацi барона фон Шпiла. Так?
Лiберман подивився на полоненого, той похнюпив голову i мовчав.
– Так? – невдоволено перепитав комiсар.
Корнета штовхнув один iз солдатiв, i той кивнув головою. З рота його потекла червона цiвка. На пiдлозi поруч валялися вибитi зуби i шматочки м’яса з обличчя. Били сильно, кастетами.
– У палацi ви шукали скарби барона. Та не знайшли. Через вихiд банд до вас у тил вимушенi були вiдступити. Та зустрiли поручика Синицина, який згадав, що служив з сином барона, а той розповiдав, що окрiм палацу барона в Охтирцi був ще i його лiсовий будинок бiля села Шпилiвка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у мiстi, можуть бути там. Так?
Корнет кивнув. Точнiше просто сiпнув головою, можливо, це вже була просто агонiя.
– Вашi розмови почула така собi Мiра Б’янко, донька дрiбного чиновника з Петербурга, яка кiлька тижнiв тому з’явилася при штабi i з якою у поручика Синицина були статевi зносини, або роман, як ви це називаете. Вона сказала, що теж товаришувала з сином барона i навiть була в тому лiсовому будинку, то обiцяла провести до нього. Але потiм кудись зникла. Тодi ви з поручиком Синициним i пiдпоручиком Вольфом вирiшили самостiйно дiстатися лiсового будинку i забрати скарби барона фон Шпiла, якi, за чутками, оцiнюються бiльше нiж у пiвтора мiльйони золотих карбованцiв. Так?
Корнет знепритомнiв i не вiдповiдав.
– Води! – наказав Лiберман.
Один iз солдатiв вибiг i принiс iз вулицi вiдро крижаноi води з глибокого колодязя. Вилив на полоненого, але той не опритомнiв. Солдат прислухався до корнета.
– Товаришу комiсаре, готовий вiн.
– Оце ще бiла кiстка! – роздратувався Лiберман. – Слабаки! Варто тiльки трохи притиснути, то й дохнуть, як мухи! Приберiть iх звiдси!
Солдати винесли трупи, зачинили дверi, залишивши командира полку i комiсара.
– Андрiю, ти розумiеш, який шанс ми отримали? – спитав комiсар i подивився на товариша палаючим поглядом.
– Який, Борю? – трохи здивувався Єрофеев, який був бiльше рубака, анiж розумаха.
– Пiвтора мiльйони золотих рублiв! Радянська Росiя задихаеться в оточеннi ворогiв, iй потрiбнi грошi, щоб вести далi визвольну вiйну, але узяти iх нiзвiдки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо ii, то це буде велика перемога революцii! Величезна! – Комiсар почав збуджено ходити кiмнатою. Стукали пiдбори його новеньких чобiт. Коли ступив ногою в калюжу кровi, чобiт поiхав пiдлогою, i Лiберман ледь не гепнувся.
– Нумо прибрати тут! – закричав вiн з кiмнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби i шматки плотi. В ii присутностi командири мовчали. Знали, що тут по селах здебiльшого ворожий соцiальний елемент, при якому краще не патякати, iнакше банди швидко про все дiзнаються.
Коли селянка пiшла, Лiберман зачинив за нею дверi. Вiн був роз’ятрений тими скарбами, не мiг знайти собi мiсця, перебирав ногами, наче кiнь.
– Пiвтора мiльйони золотом! Та ти знаеш, скiльки зброi для революцii можна купити на цi грошi! – зашепотiв комiсар.
– Не кажи гоп, поки не перескочиш, – заспокоiв Єрофеев, який по мужицькiй своiй природi завжди був обережний i не схильний до зайвих мрiянь.
– Андрiю, зараз привезуть ту дiвку, i вона нас вiдведе туди! До того лiсового будинку! – Комiсар не хотiв бути песимiстом зараз, коли iм так пощастило. – Можливо, вона i мiсце знае, де грошi схованi! Це буде наша велика перемога, Андрiю! Рiшучий крок до перемоги всесвiтньоi революцii! Бо це ж не просто золото чи дорогоцiнне камiння! Це ж зброя, це паровози, це мiць революцii, ii м’язи! І ми здобудемо iх! Тi скарби стануть вугiллям у топку революцiйного паровоза, який вивезе нас у свiтле майбутне, у комунiзм!
– Добре, аби так, Борю, – кивнув Єрофеев. Вiн почав воювати ще в японську. Тодi теж здавалося, що буде не вiйна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеев потрапив у полон, чотири мiсяцi був там, потiм втiк. З дванадцяти шибайголiв, що наважилися на втечу, до своiх повернулося лише трое. Іншi залишилися на тих чужих сопках, про якi потiм написали сумну пiсню.
Єрофеев досi згадував ту втечу. Дванадцять колишнiх полонених поспiшали вузенькою лiсовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лiсi. Один з них показав, що збираеться вiдiйти до вiтру, зiйшов зi стежини, зайшов у кущi. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружнi, один за одного, вони не покинули бiдолаху, бо ж разом бочку солi з’iли, пройшли через страшне i вижили у полонi. Вискочили за кущi i побачили величезного смугастого звiра, який рвав на шматки вже бездиханне тiло iхнього товариша. Вони зупинилися, а звiр атакував iх, п’яний вiд кровi. Першим настигнув саме Єрофеева. Збив з нiг, як кiшка мишу. Єрофеев покотився з розпанаханим кiгтями обличчям, звiр повалив ще одного, перекусив шию одним рухом потужних щелеп, повалив наступного. Той боець примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався пiд час ходи. Тигр закрутив головою, i палка вiдлетiла. Вiн схопив чоловiка i почав шматувати його гострими iклами. Єрофеев кинувся на звiра з-за спини i ввiгнав у шию заточений шомпол. Увiгнав глибоко, до самоi рукоятi. Цим шомполом Єрофеев вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрiв iх в тайзi i мiг донести.
Звiр заревiв i скинув Єрофеева, пiдхопився, щоб убивати далi. Один з утiкачiв схопив iз землi каменюку i жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всi почали хапати каменюки i кидати iх у нападника. Один з утiкачiв ударив своiм дебелим цiпком по лапi звiра. Той ревiв, крутив головою, з шиi стирчав шомпол i юшила кров.
– На тобi! – Єрофеев зi скривавленим обличчям теж кидав камiння, якого тут було багато, – великi брили, якi з трiском ударялися об голову хижака. Вiн спробував утекти, але йому перечепили лапи i кидали знову та знову. Аж поки звiр не перестав рухатися. Втiкачi важко дихали, тремтiли i дивилися на звiра.
– Це тигра! – сказав один з них, який був ординарцем у офiцера i бачив зображення тварини в книзi. Про тигра чули всi, але нiхто його не бачив. Роздивлялися.
– О, звiрина! – сказав Єрофеев. Пiдiйшов i витягнув iз шиi звiра шомпол, який ще мiг знадобитися. Потiм склали тiла загиблих товаришiв у яму, навалили зверху камiнням, бо голiруч могилу тут було не вирити. Залiпили рани Єрофеева якимось листям i пiшли далi. Вiдтодi на його обличчi цi шрами, якi бiльшiсть приймала за шабельнi.
Поки комполку згадував, комiсар ходив навколо i напружено про щось думав.
– Значить, так, Андрiю, накажи, нехай готуеться загiн. Сотня бiйцiв. Гармата i три кулемети. Про всяк випадок. Не виключено, що бажаючих отримати скарби буде багато. Але узяти iх мусимо ми i тiльки ми! Цi скарби конче потрiбнi революцii!
– Добре, Борю, – комполку пiшов вiддавати накази.
Лiберман сидiв, схиливши голову. Чомусь вiн згадав свое багате революцiйне минуле. І в тюрмi посидiв, i на каторзi був, i до шибеницi його виводили, але в останнiй момент замiнили смертну кару довiчним ув’язненням. Згадав свою першу справу, теж пов’язану з добуванням грошей для революцii.
Лiберман, ще зовсiм молодий, з довгим та кучерявим волоссям, сидiв у якомусь кабаку з кiлькома бугаями вiдверто кримiнальноi зовнiшностi. Вiн був ще без шкiрянки i нагана, у цивiльному вбраннi, помiтно знервований. Але у внутрiшнiй кишенi його сюртука лежав маленький браунiнг, i це надавало йому деякоi впевненостi у розмовi з цими бандитами.
– Там буде десь сто тисяч. Половину менi, половину вам, – сказав Лiберман, прикладаючи всiх зусиль, щоб голос його не тремтiв.
– Нас четверо, а ти один, – злодii важко подивилися на нього, але вiн витримав iхнiй погляд.
Що йому ще залишаеться, коли для боротьби потрiбнi грошi, а узяти iх нiзвiдки. Хiба вiн пiшов би до цих душогубiв, якби охранка не схопила всю бойову групу iх органiзацii? Схопила по-дурному, як дiтей. Якийсь фiлер у Киевi вистежив iх на конспiративнiй квартирi, увiйшов туди, коли хлопцi спали, забрав зброю, а потiм викликав полiцiю. З п’ятьох арештованих двое пiшли на шибеницю, iншi – до Сибiру. А йому тепер доводиться мати справи з громилами, яким начхати на революцiю. Їм би тiльки грошi. Але йому теж потрiбнi грошi, щоб закупити зброю та друкарню.
– Якось недобре виходить з частками, – сказали кримiнальники i почали зловiсно всмiхатися. – Ти один, нас – четверо, а грошi навпiл.
– Я про все дiзнався i все спланував, – вiн намагався показати, що зовсiм не боiться цих злодiiв.
– Навiщо тобi стiльки грошей, жиду? – спитав один з бандитiв.
– Для революцii.
– То ти з тих, з прибацаних? – зневажливо посмiхнулися бандити, якi не поважали цих дурнiв-революцiонерiв, що ладнi були iти до тюрми або й загинути бозна за що.
– Завтра, о десятiй, починаемо, – вiн пiдвiвся i пiшов. Бандити подивилися йому вслiд, а коли вiн вийшов, зареготали. Потiм говорили про те, що пiсля справи замочать жидка, бо з таким фраером дiлитися – себе не поважати.
– Дев’ять грамiв свинцю йому, а не половину грошви!
– Та який там свинець! Перо у бiк, i вся справа!
Вранцi до контори банку, яку намiтив Борис, зайшли бандити, одягненi мулярами. З ящиками, в яких начебто реманент. Спитали, де тут стiну робити. Їх провели до пiдвалу. Там вони узяли з ящикiв не кельми та кирки, а револьвери, обеззброiли охорону, привели керуючого вiддiленням. Довелося розбити йому пенсне на обличчi, щоб вiн вiдкрив великий сейф. Швиденько покидали пачки грошей у великi полотнянi торби. Потiм заштовхнули керуючого у сейф i зачинили там. Задоволено посмiхалися, пiдiймаючись сходами нагору. За планом, Лiберман мусив чекати iх на бричцi бiля входу.
Але Лiберман чекав iх бiля сходiв до пiдвалу. Вже встиг покласти на пiдлогу двох охоронцiв i спокiйно чекав, тримаючи в руках по револьверу. В нього були деякi змiни до плану, якi для громил виявилися несподiваними i фатальними. Коли бандити вийшли нагору, Борис розстрiляв iх упритул. Потiм забрав торби з грошима i звернувся до переляканих вiдвiдувачiв та службовцiв банку:
