скачать книгу бесплатно
– То кажеш, золото?
– І золото i дiаманти. Багато, – кивнула Мiра. Вона обiрвала подiл сукнi, щоб зручно було сидiти верхи. Хоч i без сiдла, а трималася на конi так, наче все життя верхи iздила.
– Де багато золота, там багато i бажаючих.
– Ну, кiлькiсть бажаючих завжди можна зменшити. – Мiра засмiялася i поплескала долонею по гвинтiвцi вiстового, яка була в неi за плечима.
Їхали далi. Тиша, тiнi вiд дерев. Конi вгрузали копитами у торiшне листя, яке вкривало лiсну дорогу товстим шаром. Зненацька пролунали пострiли. Чет гепнувся на землю, Мiра теж. Лежали у неприродних позах, наче мертвi. Хвилина тишi, потiм з кущiв вибiгли якiсь озброенi дядьки у строкатому одязi, але всi у шапках з вовчими хвостами. Поспiшали до тiл, перегукувалися мiж собою, що, нарештi, узяли хоч якусь здобич. Два конi, зброя, а ще, може, i по кишенях щось е.
– Чорт! Старцi! Навiть сiдел немае! – забiдкався один з нападникiв.
– Та хоч щось! – примирливо сказав iнший.
Вони вже звикли, що в цих багато разiв обiдраних краях годi й сподiватися на багату здобич. Наближалися до Чета та Мiри, зброю опустили. Коли пострiли. Чет стрiляв одразу з двох рук, Мiра з одноi, але лупила гвинтiвкою прямо в лоб. Нападники попадали, не встигнувши зробити жодного пострiлу.
Тиша. Чет вичекав з хвилину, роздивлявся, чи немае когось у кущах, потiм пiдхопився i побiг, пригинаючись до землi, готовий стрiляти при першiй нагодi. Ось вiн вже був бiля нападникiв. Всi мертвi. Пiдiйшла тихо, наче кiшка, i Мiра. Торкнулася ногою вовчого хвоста на шапцi одного з загиблих.
– Вовча дивiзiя.
– Ти iх знаеш? – спитав Чет.
– Було дiло, – вона посмiхнулася.
Кiлька мiсяцiв тому Мiра iхала у потязi, повному бiженцiв з пiвночi, що тiкали вiд кривавого бунту на начебто спокiйний пiвдень. Мiра сидiла бiля вiкна i вiдверто нудилася у компанii корнета Соловейчика, невисокого, худорлявого, гарячкуватого хлопця, який намагався виглядати дорослим та мужнiм. Корнет, чомусь одягнений у парадний мундир, сидiв павичем, час вiд часу торкався кобури з револьвером, який надавав йому впевненостi. Навпроти сидiв худий i голомозий чоловiк у пенсне. Корнет вже деякий час з ним сперечався. Мiрi було нудно, то вона роздивлялася пейзажi за вiкном. То лiси були, тепер ось поля.
– Голодранцi не можуть перемогти! Такого ще не бувало! Хоч у Давньому Римi, хоч у нас при Пугачовi! – майже кричав Соловейчик i гупав кулаком по столу, щоб приховати тремтiння свого голосу.
– Але ж от у Францii голодранцi у свiй час перемогли! – ехидно зауважив дядько в пенсне.
Соловейчик подумав: «Бридкий тиловий щур», – i подивився зневажливо, хоча i сам не багато пороху понюхав.
– Так то ж Францiя! Господи, та вони жаб iдять! У них що завгодно може трапитися! А ми – руськi люди! – Соловейчик знову гепнув кулаком, сильно гепнув i ледь не засичав, бо забився.
– Корнете, ви на двi чвертi поляк, а ще на чверть нiмець, якщо я не помиляюся! – в’iдливо нагадав спiврозмовник, який добре знав батькiв Соловейчика, дрiбних помiщикiв з-пiд Ревеля.
– Кров не важлива! Важливий дух! – закричав Соловейчик, якому за ту нiмецьку чверть кровi довелося багато вислухати ще у кадетському училищi, пiд час Першоi свiтовоi вiйни, коли нiмцi стали головними ворогами. Далi довелося слухати вiд бойових товаришiв на фронтi, де вiн пробув усього мiсяць, не встигши взяти участь в жодному бою, бо захворiв на грип i був вiдправлений у тил. Сподiвався, що тепер надолужить свое у священнiй вiйнi з червоними бунтiвниками. – По духу я – руська людина! На вiдмiну вiд деяких, якi мовби й руськi, а поводяться гiрше за жидiв!
Соловейчик натякав, що його спiврозмовник iхав не до армii вступати добровольцем, щоб боротися з комунiстичною заразою, захищати Русь вiд жидо-комуняцькоi сволоти, а тiкав до Константинополя. Не хотiв проливати кров за царя i Вiтчизну, точнiше, тiльки за Вiтчизну, бо цар сам вiдмовився вiд трону, завдавши болючого удару всiм монархiстам. Хоча деякi вважали, що государя-iмператора пiд загрозою смертi примусили зректися престолу.
– Я… – почав було з образливою посмiшкою чоловiк, але продовжити не змiг, бо в голову йому потрапила куля. Кров i шматочки черепа розлетiлися по всьому купе. А ще друзки розбитого скла. Ще пострiли, у вагонах зчинився крик. Корнет ошелешено дивився на все це i затремтiв. Вбитий завалився на стiл, Соловейчик заверещав, наче перелякана баба. Мiра скривилася.
– Корнете, поводьтеся, як офiцер! – тихо сказала вона й обережно визирнула з вiкна.
Соловейчик замовк, з неприхованим жахом дивлячись на вбитого спiврозмовника, який завалився на стiл i свiтив дiркою у потилицi. Потяг тим часом iхав далi, весь у пострiлах та криках. Ось хтось заверещав: «Вовчики! Вовчики!» Корнет, коли почув це, то почав скиглити:
– Господи! Ми пропали! Вовча дивiзiя! Ми пропали! За що, Господи, за що?
Соловейчик пiдхопився, намагався кудись бiгти. Але в коридорi вагона була така метушня, що не проштовхатися, i корнет повернувся з побiлiлим обличчям. З його скривлених жахом губ падала слина.
– Мiро! Ми пропали! Вони – звiрi! Вони будуть нас катувати! Це – Вовча дивiзiя! Нас чекае страшна смерть! – шепотiв вiн, блiдий та в сльозах.
Мiра знову подивилася у вiкно.
– Можливо, – сказала спокiйно.
– Мiро, я не хочу потрапити до них у полон! Краще застрелитися! – закричав корнет.
– Сядьте, – наказала Мiра. Тихенько, але так, що корнет сiв i почав дивитися на неi з надiею, наче розгублена дитина на дорослого. – І сидiть тихо.
Вона говорила зосереджено, бо вивчала ситуацiю за вiкном. Потяг все ще мчав, а з двох бокiв за ним летiла орда вершникiв з вовчими хвостами на шапках. Вони стрiляли по вагонах i поступово наближалися. З потяга по нападниках нiхто не стрiляв. У ешелонi iхали однi лише бiженцi, охорони не було. Хiба що кiлька офiцерiв, якi зараз похапцем зривали форму i викидали ii у вiкна, а самi вбиралися в цивiльне. Бо ж вiдомо, що Вовча дивiзiя була особливо жорстока до офiцерiв та комiсарiв. Таке з ними робили, що страшно навiть говорити про це. Корнет чув тi розмови, i перелякано дивився, як вершники стрiмко наближалися до вагонiв.
– Вони близько! Вони зараз захоплять потяг!
– Корнете, не висовуйтеся! – наказала Мiра. Новi пострiли й осколки скла, якi подряпали обличчя Соловейчика, пiдтвердили ii правоту.
Корнет далi тремтiв, утирав неслухняними руками кров з обличчя.
– Що робити, Мiро, що робити? Ми пропали! – перелякано шепотiв вiн.
– Сидiть тихо! – спокiйно сказала дiвчина.
– Але вони вб’ють нас! Страшно вб’ють! Вони катують офiцерiв, а жiнок гвалтують! Вони нелюди! Треба щось робити!
– Єдине, що ви можете зараз зробити, це помовчати, – несподiвано зло вiдповiла Мiра, якiй набрид вже корнетiв плач.
Бандити мiж тим наздогнали потяг. Першим мчав на здоровезному конi по пояс голий велетень, що тримав у руках обушок, та не простий, а вiдразу з трьома шипастими гирями. Гилив тим обушком вiкна вагонiв. У розбитi вiкна прямо з коней стрибали бандити. І вiдразу починали грабувати та вбивати. Пострiли, зойки, крики.
– Мiро, не можна так сидiти! Мiро! – закричав корнет. У цей час потяг почав рiзко гальмувати, бо «вовчики» захопили паровоз. Корнет не втримався на ногах i впав, при цьому вдарився головою об полицю i знепритомнiв.
– О, так краще, – сказала Мiра, яка нахилилася i забрала у корнета револьвер з кобури. Сiла i спокiйно дивилася у вiкно. Потяг вже зупинився, уздовж нього носилися верхи бандити. У деяких з них були набитi тюки зi здобиччю. У кiлькох i жiнки, перекинутi через сiдла. Крики i пострiли грабiжникiв наближалися. Мiра на них не зважала. Чекала. Ось i в ii вагон увiрвалися бандити. Кидалися в купе, хапали, що могли. Один з «вовчикiв» зазирнув до Мiри.
– Вiддавай грошi i прикраси! Нумо!
– У валiзi, – кивнула Мiра на велику валiзу загиблого сусiда, яку виштовхала у прохiд.
Бандит спробував вiдчинити валiзу, та виявилося, що вона зачинена на замок. «Вовчик» не здивувався, вистрелив i таки вiдчинив валiзу, почав копирсатися у речах. Знайшов мiшечок з дорогоцiнностями. Сховав собi за пазуху. Задоволено зареготав. Потiм подивився на Мiру.
– Нумо йди сюди!
– Впевнений, що хочеш цього? – спитала вона спокiйно. Бандит здивовано вирячився на неi, бо звик до переляку i покори, а не питань з боку жiнок, яких грабував.
– Що? – трохи ошелешено перепитав вiн.
– Питаю, чи ти дiйсно хочеш, щоб я пiшла до тебе, – Мiра посмiхнулася, чим роздратувала бандита, який звик, що лише вiн смiеться, а iншi в його присутностi тiльки плачуть i тремтять.
– Сюди, я сказав! Ти що, не зрозумiла, суко! – Вiн кинувся до Мiри з кулаками, щоб провчити цю зарозумiлу сучку, щоб показати, хто тут мав запитувати i смiятися. Вiн вже, мабуть, намрiяв, як буде гвалтувати ii, коли пролунав пострiл. І бандит завалився на пiдлогу з дiркою посеред лоба.
Не те щоб пострiл пролунав, як грiм серед ясного неба, але здивування в iнших бандитiв таки викликав.
– Що там? – спитали товаришi вбитого, зайнятi в iнших купе, але вiдповiсти iм було вже нiкому.
Мiра обережно визирнула в прохiд. Попрямувала до виходу з вагона, коли дорогу iй перепинив бандит, що тягнув кiлька валiз водночас. Вiн випхався з купе i здивовано вирячився на Мiру.
– Ти хто така? Нумо йди сюди, сучко! – бандит хтиво посмiхнувся, бо помiтив, яка Мiра гарна. Потiм помiтив револьвер у руцi Мiри. І плями кровi на ii сукнi. – Якого бiса?
Смикнувся, але йому було нiчим вихопити з-за паска револьвер, бо обидвi руки були зайнятi награбованим. Навiть не встиг здогадатися поставити валiзи i полiзти за зброею, оскiльки пролунав пострiл. Бандит почав падати, як i перший, з акуратною дiркою у центрi лоба. Наче ото в iндусiв, фотографii яких можна було побачити у журналi «Навколо свiту».
Мiра переступила через труп, коли в прохiд вибiгло одразу кiлька бандитiв, здивованi черговим пострiлом i мовчанням товаришiв. Знову пострiли. І знов акуратнi дiрочки у лобi в зарiзяк, кожен з яких лише встиг здивуватися тому, вiд чиiх рук приймав смерть. Мiра вбила всiх «вовчикiв», потiм повернулася до першого. Схилилася над ним, полiзла за пазуху, забрала у нього мiшечок, який вiн знайшов у валiзi. Перевiрила й iнших вбитих бандитiв. Забирала лише червiнцi й дорогоцiнностi. Потiм повернулася до свого купе i поплескала по щоках Соловейчика.
– Корнете, нам вже час.
Вiн вiдкрив очi, здивовано подивився на Мiру з револьверами, якi вона забрала у бандитiв.
– Що трапилося?
– Нiчого. Якщо не хочете тут залишитися, то ходiмо.
– Куди?
– Подалi звiдси.
Корнет пiдвiвся, вийшов у прохiд, побачив там трупи й ошелешено закрутив головою.
– Х-х-хто це iх? – спитав хрипко.
– Доля, – тихо вiдповiла Мiра.
Корнет помiтив добрячу калюжу кровi бiля одного з убитих. Соловейчику стало зле, вiн ледь не втратив свiдомiсть.
– Корнете, тримайтеся! – наказала йому Мiра. Переступала через трупи, наче через дерев’янi колоди, тягнула Соловейчика до виходу з вагона. Пасажири перелякано на них дивилися i мовчали. У деяких на обличчi були синцi, на пiдлозi конав чоловiк з розпанаханим черевом. «Вовчики» не знали хороших манер, звикли легко вбивати, якщо хтось пручався, або й просто так убивати.
Корнет визирнув з дверей вагона i побачив, що уздовж потяга носилися бандити, вже обкладенi мiшками зi здобиччю.
– Там «вовчики»! – прошепотiв вiн Мiрi на вухо.
– Та ви що! – наче здивувалася вона. – Добре, що попередили, тепер знатиму. – Мiра посмiхнулася, а до вагона заскочив ще один бандит.
– Сучко! – тiльки i встиг сказати вiн, бо миттево гепнувся на пiдлогу вже зi звичною дiркою у лобi.
– Вони нас уб’ють! – перелякано зашепотiв Соловейчик, вирячившись на труп.
– Можливо. Роздягайтеся, – спокiйно наказала Мiра. Корнет ошелешено подивився на неi.
– Що?
– Роздягайтеся!
– Вибачте, я не буду, я… вмерти, як офiцер, як дворянин, не зганьбити… – почав було булькотiти Соловейчик, який притиснувся спиною до стiнки i стояв до Мiри боком.
Мiра вистрелила i збила ремiнну бляху на штанах корнета. Тi почали падати. Соловейчик намагався притримати iх, але Мiра притиснула його лiктем до стiнки.
– Роздягайтеся. І швидко, – сказала вона тихо, але так впевнено, що корнет почав таки роздягатися. А Мiра роздягла щойно вбитого бандита. Кинула Соловейчику, який вже стояв в однiй бiлизнi, бандитськi лахи.
– Тепер одягайтеся.
– Навiщо? – спитав корнет, але обпiкся поглядом Мiри i почав кивати головою i поспiхом натягувати одяг убитого «вовчика». Мiра обережно визирнула з вагона. Побачила, що уздовж потяга iхав вершник. Молодий хлопець зi скривавленою шаблею. Так сп’янiв вiд кровi, що навiть не грабував, а iхав уздовж ешелону та волав. Мiра визирнула i махнула йому рукою. Хлопець помiтив ii, поставив коня дибки, зупинився бiля дверей вагона. Мiра пiдморгнула, провела язиком по губах. Поманила пальчиком, щоб «вовчик» iшов до неi. Хлопець не вагався, стрибнув у вагон прямо з коня.
– Яка краля! – вiн поспiшав до Мiри, шаблю кинув, розстебнув на ходу штани. Пострiл. Куля продiрявила лоб. Бандит упав. У тамбур перелякано визирнув Соловейчик, який почувався дуже нiяково у бандитському одязi.
– Корнете, сiдайте на коня, – наказала Мiра. – Я кинусь через сiдло. Їдьте вiд потяга наче зi здобиччю. Зрозумiли?
Корнет перелякано кивнув, але видно, що вiд шоку мало що розумiв.
– На коня, – повторила Мiра. – Потiм iдеш вiд потяга. Не поспiшаеш, наче зi здобиччю. Вперед!
Мiра дала корнету ляпаса, щоб хоч трохи отямився. Соловейчик боязко визирнув з вагона i тут же сховався.
– Там «вовчики»!
– На коня або пристрелю, – сказала Мiра i наставила на корнета револьвер.
– Що?
– Швидко! – виштовхнула його з вагона. Корнет вивалився, впав на землю, пiдхопився. На нього нiхто не звертав уваги, навколо була метушня, бандити поспiшали, бо скоро мiг прийти панцерний потяг. Соловейчик схопив коня за вуздечку, всiвся у сiдлi, перелякано озирнувся, пiд’iхав до дверей вагона, звiдки вистрибнула Мiра i лягла поперек сiдла.
– Поiхали, чого стоiш! – зашипiла корнету. Той нагнав коня i поiхав геть вiд потяга.
Кiлька бандитiв тiльки тодi звернули увагу на корнета, коли вiн був уже на вiдстанi пiвсотнi метрiв.
– Стiй! Ти куди? Хто це? Стiй!
Соловейчик пришпорив коня. Бандити кинулися навздогiн. Потроху наближалися. Корнет щосили гнав коня, але йому з двома людьми було важко.
– Мiро, бандити наближаються! – перелякано зашепотiв Соловейчик, в якого похолола спина, наче вкрившись льодом.
– Я бачу, – Мiра вже вихопила револьвер i прицiлилася. Далi пострiли. Бандити почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дiрками у лобi. Двое «вовчикiв» зупинилися, розвернули коней i нагнали iх геть вiд утiкачiв.
Бiля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всiм цим спостерiгав отаман Куделiн, Батько «вовчикiв». У нього на шапцi була цiла вовча голова з ощиреною пащею.
– Швидше! – гримiв вiн, i бандити, якi вже i так упрiли, поспiшали ще бiльше.
– Пане отамане, пане отамане! – це прискакали тi двое з переслiдувачiв, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевiльнi.
– Що таке? – невдоволено спитав Куделiн, якого турбувала здобич, а не якiсь дурницi.
– Втекли! – хором доповiли бандити.
– Хто?
