скачать книгу бесплатно
Пекло на землi
Вiталiй Юрченко
Історiя Украiни в романах
Колись це iм’я було мов бомба, що розiрвала львiвське поспiльство: багато хто не мiг повiрити, що ця людина, без паспорта i непомiчена ГПУ, могла з Соловкiв – через цiлий Союз! – перебратися за кордон… Справжне прiзвище Вiталiя Юрченка – Юрiй Тимофiйович Карась-Галинський. Вiн народився в 1899 р. у селi Текуча Уманського району. Закiнчив реальну школу, органiзував у рiдному селi осередок товариства «Просвiта», брав участь в украiнiзацii церковного життя. Пiсля поразки УНР залишився вчителювати, викладав украiнську мову i лiтературу, навчався в Інститутi народноi освiти. Активнiсть i популярнiсть сiльського вчителя незабаром привернули увагу агентiв ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.
Покарання вiн вiдбував у Соловецьких таборах, на будiвництвi залiзницi Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрiй утiк, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон iз Польщею та оселився у Львовi. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землi», «В Усевлонi ОГПУ та втеча звiдтiль».
Юрченко першим у свiтi описав беззатратну технологiю знищення тоталiтарним режимом людей у концтаборах.
Життя письменника скiнчилося трагiчно. Пiд час вiйни вiн мав зв’язки з мiсцевою нiмецькою комендатурою i помагав украiнським похiдним групам, добуваючи потрiбнi документи. Існуе версiя, що восени 1942 року його застрелили якiсь озброенi люди. До сьогоднi достеменно не вiдомо, хто це був: украiнська боiвка, яка вiрила, що Юрченко польський агент, польська боiвка, що мстилася за його зв’язки з нiмцями, чи большевицька. Найвiрогiднiше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року советськими партизанами за звинуваченням у написаннi пасквiлiв на советську владу.
Вiталiй Юрченко
Пекло на землi
КНИЖКА ПЕРША
ШЛЯХАМИ НА СОЛОВКИ
І З ДНІВ РАДОЩІВ І СМУТКУ
Коли валився царський трон, а вслiд за ним трiщали кайдани московськоi «тюрми народiв», – я був спаничений селюх. Лiтом пас у селi худобу, а взимку «кував» наослiп голi доктрини бездушноi росiйськоi школи. Учився сам, та й iнших вчив, бо, змалечку зiставшись без батька й допомоги, утримувався з власних рук.
Промишляючи про шмат насущного, не мав нi змоги, нi часу дивитись на свiт ширше, десь поза свою «Реалку»[1 - Реальна школа.].
Сьогоднi соромно i дивно, що, кiнчаючи середню школу, я був цiлковитий профан у життi суспiльно-полiтичнiм: не мав у руках газети, не прочитав нi одноi полiтичноi брошурки, навiть «Кобзаря» як слiд не студiював.
Отож не дивно, що революцiю зустрiв зi здивуванням. Лиш гучно-переливний гiмн свободи та небувало-велетенський рух манiфестантiв розбурхали в менi вiдчування великих подiй.
Вийшов я в сколихане море революцii й, затоплений бурхливими хвилями вiтрiв-бурунiв, поплив, шукаючи вiщого корабля та заповiтноi твердинi-пристанi.
Шукав iх у вогнях блискавичних гасел, спiзнавав у бурях мiтiнгових, виучував з дощiв промов.
І усвiдомив, що скiнчилась доба деспотизму, згинув перун «недiлимоi», в якiй «на всiх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фiна». Перевернулася нова сторiнка iсторii: засiяло сонце визволення пригнобленим народам.
Хто я такий? Чий я син i хто мiй нарiд? питався всiм еством, всiм iнтелектом.
І вiдповiдь знайшов, коли весняно-квiтневого дня став у кольони демонстрантiв пiд жовто-блакитним прапором. Не знав його символу… Інтуiтивно вiдчув його близькiсть, рiднiсть.
З iдеалом нацiонального прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю Украiни на розкрiпощенiй землi. Пiшов розумом слабкий, та вiрою сильний i духом непоборний за наше право на державу.
Став прозрiвати, дiзнаватись – «ким, за що були закутi». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Украiнськiм клюбi», якого став одним з найактивнiших членiв. Як перли, низав я данi про нацiю, державнiсть, мову, заслухувався на лекцiях, диспутах, що iх давали нашi тодiшнi провiдники – проф. Е. Іваненко, В. Камiнський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав новi слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рiдним словом; захоплювався всiми появами нацiонального вiдродження: працював у драматичному гуртку, брав участь у розбудовi нацiонального фонду, розповсюджував вiдозви, вiв нацiональну пропаганду, усвiдомлював та приманював молодь до «Клюбу».
Лiто минуло в напруженiм формуваннi нацiонального свiтогляду та гарту.
Останнiй рiк у середнiй школi почав я вже свiдомим украiнцем-юнаком. Дивувались моi приятелi-селюхи, з’iжджаючись по ферiях, що гарно так говорю «по-свойому». Це спонукало не одного й пiшла у нас жвава робота. Залунала щораз смiливiше рiдна мова в стiнах школи; щотижневi збори, дискусii, вистави, реферати; полинула молодь густими лавами до «Клюбу».
Не легко й не всякого «свого» вдавалось навернути на вiрний шлях: було багато перевертнiв, що цуралися духа й мови свого народу, многi заслiпленi великодержавним чванством-панством, не розумiли змiсту величньоi хвилi.
Перешкоджав нам «Союз Русской маладьожi». Рафiнованi напасники, синки вчорашнiх миколаiвських служок, вишколенi в дусi московського цареславного патрiотизму й ненавистi до iнших нацiй, – зняли проти нас травлю.
– «Далой сепаратiстов, мазепiнцев! Далой мужiцкiй язик! На базар з нiм дьоготь продавать», – зустрiчали нас на всяких зiбраннях.
Труднувато було нам – несмiливим i кволо органiзованим селюхам – стояти проти випещених гонорових барчукiв, що форсували вiками упревiлейованою величнiстю та заносились блеском «русской нацii й культури».
Проте, нашi сили щораз мiцнiли i лави прибували. По нашому боцi стали деякi вчителi – украiнцi, директор та панотець Заячкiвський. Ми заговорили про украiнiзацiю школи. З обуренням i свистом зустрiв «Союз Русской маладьожi» нашi домагання.
Та з церковного амвону завоювали масу. Панотець став читати Євангелiе, виголосив украiнською мовою кiлька проповiдей, спiльними силами перекладали з Дiянь апостольських i по черзi, хто мав добрий голос, iмпровiзували украiнського апостола.
Учнiвська маса поставилась до нацiонального питання поважнiше. Обурення великодержавних паничiв притихло. І пiд Рiздво здобули першу в мiстi украiнську школу. Вона стала фортецею украiнства.
Мiсто зайняли бiльшовики. Чули про них, як русотяпiв[2 - Москалiв-шовiнiстiв.] злiва, що з iншими гаслами зазiхають на нашу незалежнiсть. Аж тут побачили й програму iхню.
Першого вечора розiгнала п’яна банда модну вечiрку в жiночiй гiмназii, побивши учнiв, знасилувавши кiлькох гiмназисток. Другоi ночi зграбували «буржуiв» – видатнiших громадян мiста, кiлькох забили. Третього дня органiзували страшний погром – грабiж.
Ще за дня на головнiй вулицi збирався злочинний елемент. Вiдбувся галасливий мiтiнг iз закликом «бей буржуйов, капiталiстов – кровопiйцев пролетарiата». Пiд вечiр п’яна салдатня на вулицях кидалась на прохожих з насиллям, з вигуками про «красную ноч над вековiмi угнетателямi устроiть».
А як смеркало, тисячна босячня за проводом красногвардiйцiв з осатанiнням кинулась на склепи. Рубали дверi, трощили засуви. І летiли в дребiззя вiтрини, нищились коштовнi речi в руках озвiрiлоi товпи, за них гризлись, рiзались, стрiлялись. Всю нiч тяглось нечуване в пам’ятi погромництво. На ранок головна частина мiста виглядала як пiсля жахливоi руiни.
Тремтiло мiсто в бiльшовицьких клiщах. Страшно було пройти: кидались серед дня на кожного, хто хоч будь-чим скидався на буржуя. Бiльмом на оцi був iм жовто-блакитний прапор: за украiнську мову, книжку – до «Смольного» (на розстрiл) тягнули.
Одного вечора влетiло кiлька до нас у школу: саме репетицiя.
«Украйонци, мужiкомони. Рукi вьорх! Где старшiе самостейнiкi?» – закричали з «матюками».
Серед нас «старших» не було. Обнюхали кiмнати, вскочили до церкви: бахнули в один кут в образи Христа, бахнули в другий бiк, у заквiтчаний портрет Шевченка, забрали срiбний хрест та золоту чашу й зникли з лайкою, кивнувши: «Ми вам покажем самостейну Украйону».
Мiсто застигло у терорi, робота в Клюбi припинилась.
Та не надовго. Чутка, що Киiв зайняла Центральна Рада, оживила всiх, стали сходитись до Клюбу.
Одного вечора у Клюбi звiстка: бiльшовики спiшно евакуюються, грабують мешканцiв, церкви. – Не дать – рiшили.
Наспiх зiбралося з пiвсотнi молодi коло касарень Шевченкiвського полку. Перший раз я взяв у руки крiс. Розбились на двi групи – одна до комендатури, а друга – у вiйськовий сад, де розташованi червоногвардiйцi. На певний знак – одночасно налiтати.
Та спiзнились. Комендатура вже була евакуйована, а як пiдходили до саду, вартовий помiтив i дав бiльшовикам знати.
Червонi висипались проти нас. Ми залягли помiж деревами. Тут перший стрiл пустив я у ворога. Сталась безладна перестрiлка; цiляли бiльше навмання, бо темно було.
Не знаючи, яка нас сила, бiльшовики зiрвалися до станцii. Ми за ними. Дорогою переступав я першi ворожi трупи. Втiкли червонi на броневику, обстрiлявши мiсто з гармат.
Наскок наш вдався не цiлком, але молодь пiдбадьорив. З бiльшою енергiею заходились коло самоорганiзацii. Оформили спiлку «Украiнськоi Молодi», послали статути й людей на села, органiзували виiзди з виставами, лекцiями. Почалися в «Клюбi» палкi дискусiйно-науковi реферати про нацiонально-державну iдею.
Скiнчивши середню школу, поiхав я на село. Почав з малого. На весiллi у свояка виголосив нацiоналiстичну промову, зв’язавши щастя молодих зi щастям Украiнськоi Держави:
– Ви, молодята, закладаете власне кубельце. Разом з вами в’е кубельце вся наша нацiя, будуючи свою державу. Їi творцi закликають нарiд до будiвництва. Матимем державу, – житиме в добробутi наш нарiд, щасливi будуть нашi молодята. Отож в момент, коли закладаеться щастя наших молодих, слiд зробити основу й державно-нацiонального почину. Зробiм закладини «Просвiти», що промiнням ясним освiчувала б народовi шлях до власноi держави…
Весiльнi щиро пiдтримали i тут же провели збiрку. Свiдомi молодята офiрували весiльнi дарунки i першi записалися членами «Просвiти». Проспiвали iм «многi лiта», i перший раз у кiлька голосiв у селi полився рiдний гимн.
А на Зеленi свята вiдбулось вiдкриття першоi у волостi «Просвiти». Було пребагато гостей з околичних сiл. Я виголосив чулий реферат.
За нашим прикладом пiшли iншi села. «Просвiта» розвивалась буйним темпом, ставши справжнiм вогнищем культури та кузнею нацiонально-державноi свiдомостi. Голова – Іван Лiтавчук пiклувався нею, як батько: добув у сусiднiй економii п’янiно i готував багатi концерти, а я заходився коло драматичного гуртка. Вперше ставили «Наталку Полтавку». З пiднесеною радiстю прийняло село виставу. Прийшли батьки, дiди; мусiли повторювати другого дня. Гурток запрацював iнтензивно: по «Наталцi» пiшла «Наймичка», «Бондарiвна», готували «Невольника». Але приiхав якийсь добродiй i заборонив ставити без дозволу.
Поiхав голова до мiста, та вернувся сумний – не дозволяють. Подались удвох – теж нiчого не привезли.
– Не время тепер спектаклям. Нужно укрощать мужiков, а ви iх етiм портiте.
– Таж ми свiдомiсть поширюемо, – виправдовуемось.
– Какая там сведомiсть. Знаем ету Грушевськую сведомiсть. Буянство, бандiтiзм ви развiваете, портiте мужiка.
Так вiдповiли нам у гетьманськiм староствi. Лютi вернулися додому.
– «Мужiков укрощать». Позасiдала офiцерня кацапська й верховодить. А ще й украiнське гетьманство. Нема кого слухати. Ставлю без дозволу й кiнець.
І ставили щораз частiше й краще. Про нашу «Просвiту» в повiтi знали. Помiж виставами й концертами давали реферати. Я намiтив у циклi лекцiй викласти селянству всю iсторiю Украiни. Добув М. Аркаса, готувався старанно, викладав просто, образово – слухачiв повнiсiнька заля. Приходили з сусiднiх сiл послухати, як у нашiй «Просвiтi» козацтво-лицарство з могил воскресае.
Та поки йшло про козакiв, всi слухали уважно. Коли ж заговорилось про гетьманцiв, почались реплiки, заперечення.
– А тi гетьмани верховодили так само, як сьогоднi Скоропадський? – обзивався з одного кутка.
– Чи Богданова та Мазепова булава так, як нашого Павлушки, по людських спинах iздила? – перебивав з другого.
– Як так, то й згадувати iх нема за що, – додавали гуртом.
– Про гетьманцiв не варт з книжки розказувати. Не сьогоднi-завтра скоштуемо смаку iх булави на власних спинах. Хомляк iз загоном «карателiв» прийде порахуватися за панську ферму, – заявили одного вечора, як розповiдав про Дорошенка.
Не хотiлось вiрити, а чутки ширились вперто. Все село гомонiло, як у Крутому, Тридубах на бочку клали, шомполами полосували, в льохи холоднi кидали, стрiляли людей, живцем у землю закопували. Не вiрив, поки не переконався.
Одноi недiлi був на баштанi. Десь коло пiвдня почув наглий дзвiн. Щось незвичайне. На коня й щодуху до села.
Там вже порядкували «карателi». Велелюдний сход. Офiцер загону стояв на столi й, вимахуючи нагаем, задьористо виказував: «Вследствiе разоренiя пастроек i ограбленiя iмущества, гаспадiну Пйотровскому прiчiнено убитков на 25 тисяч рублей. Для возстановленiя хозяйства iменем военнаго суда прiказиваю в теченiе 24 часов собрать указанную суму i видать главнейшiх зачiнщiков, в протiвном случае сожьом село…»
Люд мовчав. Офiцер закурив i продовжував:
– Назвiте мне сейчас фамiлii 20 главнейшiх разорiтелей…
Люд стояв нерухомо. По хвилинi вихопився один – Михайлюк Мирон.
– Чого ми всi маемо вiдповiдати за когось? Не такий вже той Петровський був багатий, щоб всi на добро його лакомились. Грабувало може яких три-чотири. Їх i шукайте, а до всiх нема чого чiплятись.
– Замолчi! Розошолся, – перебив ехидно офiцер. – Раз ти так бойкiй, так i раскажi нам, кто первий гюрабiл.
– Не маю я чого розказувати, бо сторожем в Петровського не був.
– Нет, скажеш, – розходився офiцер.
– Не мав би оце кому казати, – опирався Михайлюк.
– Что? – визвiривсь офiцер. – Стража, взять его в перепльот. П’ятьорку ему предварiтельно, даби красноречiе вазбудiть.
На Михайлюка кинулися три вояки, повалили, присунули до стола, й шомпол блиском цвьохнув у повiтрi.
Маса глухо вжахнулась. Мною затрясло, забило дух.
– Народ… браття! Що робиться? – запитався, пробиваючись крiзь натовп. – Чи за татар ми живемо? Таж мусить бути суд i слiдство. Як можна катувати невинних? Найдiть злочинця i карайте судом правим. А не всiх насилуйте, бо як на вас усi повстануть, то…
– Как?! – випростувавшись, узявся в боки офiцер. – Откуда сей малакосос? Связать ево i на повозку.
Сход заворушився.
– Та за що хлопця брати? Що правду рiже? – несмiливо, а далi все грiзнiше.
– Що це за право? І то мовчати? Це така свобода? Скiльки iх, а ну то давай…
До мене кинулись вояки, а iм нарiд загородив дорогу.
– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кiлька голосiв.
Сход загудiв ще грiзнiше.
Але офiцер розвiяв смiливiсть.
– Команда, – закричав несамовито i бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружiть бунтарей!
Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужi руки й повели до повозки, де стояв напоготовi кулемет.
Розправа кiнчилася спокiйно. Покiрне ще тодi наше село погодилось дати 25 тисяч, загiн виiхав з села й мене узяв до мiста.
У комендатурi служив знайомий офiцер Чайковський. Неприемно йому стало, коли довiдався, за що мене забрали.
– Не бiйся. Вечером будеш удома.
Пiд вечiр випустив мене на подвiр’я, нiби на прохiд, i шепнув:
– У штахетах он дiра. Гайда й щоб духу твого не чути було в мiстi.
За тиждень я – студент Державного украiнського унiверситету. Тут повiвало iншим духом. Гетьманату нiхто з украiнства вже не пiдтримував. А певного ранку Киiв приймав радiсну новину: Директорiя проголосила повстання.
Защемiло серце, коли з-за Киiва доносилась гарматня канонада. Заворушилось украiнство мiста: таемнi збори, перехiд за фронт, агiтацiйна лiтература, розклад ворога, головно нiмцiв.
Одного вечора з пакою вiдозв «До нiмецьких воякiв та старшин» бiг я на Тургенiвську вулицю, де стояв нiмецький полк, що мав завтра виступати на позицiю. Перша моя пiдпiльна спроба. Терпко билось серце, як пiдходив до будинку № 12. Стоiть вартовий. Не смiю пiдступити. Пройшов раз повз нього, глянув у суворе обличчя. Вiйнув по тiлi морозний ляк. Пройшов у друге, пригадуючи нiмецькi фрази. Вийшов з помешкання вояк. Я за ним:
– Lieber Kamerad, – тихо й несмiливо. – Bitte, – подав кiлька проклямацiй i далi.
Втiшений удачею, перебiгаю вулицю: на другому боцi трьох.
– Bitte sehr, meine Неrren, lesen sie. – Беруть здивовано й вдивляються, я далi. Вiдважився, пiдступив до вартового й витяг цiлий жмут. Залишилась ще пара метеликiв. Пiдбiгаю з останньою: – Bitte! – Вхопив i до свiтла лiхтаря.
