скачать книгу бесплатно
– Рисом i грибами, – порадив тато.
– Бiйтеся Бога, – захлипала Сусликова. – Хто я тепер? Нi вдова, нi дiвка!
– Менi здаеться, що ви вдова, – сказав дiдо.
– Ну, то хто менi ii зарiже? – спитала мама, переводячи погляд з тата на дiда.
– А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! – заклялася бабця.
– Е-е, буду я панькатися – рiзати! – скривився тато. – Оно вiзьму сокиру – чах-чах i капут.
Тим часом бабуня розправила на столi полотно:
– Ну, подивiться – та ваш чоловiк вийшов як намальований! О, бачите, навiть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?
– Сокира в сiнях пiд сходами, – сказав дiдо. – Хотiв я ii нагострити, але забув.
– Зараз нагострю, – потер руки тато i подався в сiни.
– Якби цю гуску начинити по-хiнському, то ви б i пальцi поковтали, – правила свое мама.
– Не люблю я хiнцiв, – процiдив крiзь зуби дiдо.
Коли дiда вистежили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловiк, котрому казали Китаець. Вiн мав розвагу викликати серед ночi когось iз полiтичних i тримати струнко до самого рання. Через те дiдо, вичитавши щось нове про хунвейбiнiв, не раз приказував:
– Як буде вiйна з хiнцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спецiяльний iнтерес.
Китайцям, однак, неймовiрно пофортунило, бо мiй дiдо вмер ще до прикордонного конфлiкту.
– Мiй чоловiк не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою пiде чи там до крамницi… за молоком…
– Е-е, – махнула рукою бабця, – де мое не пропадало!
І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, i товк панi Сусликову за те, що дурно стратила аж двi гуски.
Моя бабця висунулась у вiкно i закричала:
– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тодi ще двi гуски пропаде!
Суслик розкрив рота, щоб вiдгризтись, але, попри туман у головi, зметикував, що лiпше промовчати.
Ми саме обiдали. Мама таки начинила гуску на хiнський манiр, а дiдовi вповiла, що то за старосвiтським переписом. Дiдо смакував i прихвалював:
– Е, що не кажiть, а таки украiнська кухня найлiпша в свiтi. Вже тiлько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вiчную пам’ять. Але хто про те нинi знае?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий i щоб нагадав свiтовi, що вiн за ковбасу у великiм боргу в нас.
Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство iй небесне, бо останне, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.
Агрест
У моеi бабусi було двi колежанки, мешкали вони разом у будиночку на Каспрiвцi не надто далеко вiд нас, та що були старенькими, то сливе не потикали носiв з хати. Але бабуся нiколи не забувала провiдати своiх подруг i деколи брала мене з собою. Мама називала iх тiтоньками i кожного свята, коли пекла що-небудь смачненьке, розраховувала й на них. У таких випадках мама виряджала мене на Каспрiвку запросити тiтоньок до нас на обiд, чи на Рiздвяну вечерю, чи на Великоднiй снiданок. Попоiсти обидвi панii любили, а тому нiколи не пропускали такоi можливостi й приходили до нас iз гостинцями i свiжою колекцiею рiзноманiтних плiток.
Одного дня мама послала мене сповiстити тiтонькам прикру новину. Коли на мiй дзвiнок вiдчинилися дверi, писклявий голос тiтоньки Люцii на хвилю оглушив мене.
– Олiмпцю! Ти тiльки подивись, хто до нас прийшов?!
Вона важко дихала, заковтуючи повiтря, а з кишень ii широкого квiтчастого халата стирчали волiчка i шпицi. Тут же появилася i ii сестра у такому самому халатi i теж iз в’язанням.
– О! Як ти вирiс! Тебе й не пiзнати!
Мене посадили на канапу i стали вгощати чаем iз тiстечками. Я пив чай i не знав, з чого почати, а обидвi тiтоньки навперебiй дiлилися враженнями вiд мого вiзиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями. Нарештi я проказав:
– Мене послала мама…
– Ах мама! – невiдомо чого зрадiла тета Люцiя. – Та чи ти не Cофiйчин синок? – а коли я кивнув, ще бiльше зрадiла: – От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсi. Я ж тобi казала, що вiн на Люсю зовсiм не схожий.
– І як я не помiтила, що в нього очi чисто як у Софiйки?… Ага, то чого тебе мама послала?
– Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночi…
– Ой! – перебила тета Люцiя. – Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповiдж нам, як вона поживае. Давненько ми з нею не бачились. Хiба зо три тижнi…
– Мiсяць тому, – уточнила тета Олiмпiя. – Вона до нас приходила. Пам’ятаеш? Ти ще тодi перестудилася.
– Ага-ага… Ну-ну, синочку.
– Бабуся вчора на городi поралася аж до вечора…
– Та певно! Сяня! – пiдморгнула тета Люцiя тiтцi Олiмпii. – Де б вона спокiйно посидiла. Як мурашка, все життя.
– Вона хотiла викорчувати кущ агресту, – намагався продовжити я.
– Агрест? – насторожилась тета Люцiя, i руки ii завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж ii просили, бо у вас такий гарний агрест! Хочемо й собi посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовiрним агрестовим варенням з вишневими листочками.
– Ми вже думали, що забула, – додала тета Олiмпiя.
– Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люцiя. – Сянi зайвий раз нiколи нагадувати не треба… тiлько, я си такво мiркую, де ми того куща посадимо, Олiмпцю?
– А пiд парканом.
– Хiба не з того боку, де тi Паращуки! Там дiтиська все повисмикують.
– І то правда. Тодi з другого боку.
– А там авта iздять. Весь агрест буде в порохах.
– Тодi просто пiд вiкнами.
– Ой, на моiх жоржинах!
– Ти забула, Люцiйко, що хлопчик не договорив про…
– Ах, так-так… – засмiялася тета Люцiя. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж iз Софiiвки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно i принiс?
– Нi, бачите, коли бабця потягла за той корч, то ii раптом заболiло в грудях…
– Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олiмпiя. – Бiдолашна! А я тобi казала, Люцiйко, не двигай тоi шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкоi роботи.
– Ну, Олiмпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як бiльмо на оцi. Тiльки мiсце займае.
– То що ii – викинути?
– А нащо нам двi шафи?
– Як то нащо? Нас же двi – i шафi двi… Дитинко, може, тобi ще чаю?
– Нi, дякую… Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заiхати.
– До Славця? – запитала тета Олiмпiя.
– Де там до Славця?! – заперечила тета Люцiя. – Славцьо до Калуша перебрався… Певно до Мироська.
– Або й до Мироська, – погодилася тета Олiмпiя. – Вiн вже дiдо став. Не чула? Мае внучку.
– Диви-диви, як то час минае. Ше недавно казав, жи вiн ся Мивосько називае, а нинi вже внукiв бавить. Але чому я про то ще не чула?
– А я тобi забула сказати, що бачила Гафiйку, а вона говорила з Лiсовською, а та iй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працюе, i той йому вповiв, що у Мироська внучка.
Я зиркнув на годинника й пiдвiвся з канапи.
– О, ти вже йдеш? – здивувалася тета Олiмпiя.
– Так… Мама просила, щоб я не затримувався.
– Може, ти з нами пообiдаеш?
– Ой, ти не доказав! – схаменулася тета Люцiя. – Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи…
– Ну що ти, Люцiйко! Як можна? Їi заболiло в грудях!
– І справдi! Яка ж я… То як вона чуеться, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати…
– От бачиш, яка ти – все про агрест та про агрест, – дорiкнула тета Олiмпiя. – Сяня ж старша за нас. Де iй кущi корчувати?
– Тому я й питаю, як вона чуеться.
– Їй стало погано, – ледве вдалося менi вклинитися у iхню розмову. – І вона… вона… – тут у мене потекли сльози.
– Ой, коханий! – вигукнула тета Люцiя. – Та не плач! Бог iз ним, з тим кущем! Велика бiда! Іншим разом викорчуете. Нам не спiшно, правда, Олiмпцю?
– Певно, що так. Не переживай. І заходь до нас частiше. Передай привiт усiй родинi. А бабцi скажи, що ми ii обов’язково провiдаемо.
– Так-так, – пiдхопила тета Люцiя, проводжаючи мене до дверей. – Ми обов’язково, чуеш, обов’язково навiдаемося.
– І самi той кущ заберемо.
– Передай Сянi, що ми живi i здоровi. Скажи, що ми ii цiлуемо.
– Ми принесемо iй порiчкове варення.
– Так-так, це чудове варення. За рiдкiсним переписом.
– Ой, Люцiйко, а ти дала з собою хлопчиковi наших тiстечок?
– Наша Сяня! Хто б подумав – сама пiшла корчувати агрест!
– Люцiйко, тре було йому тiстечок дати. Дитинко! Ти забув тiстечка!
– І передай, щоб вона пила глiд! Це дуже помагае!
Останнi слова догнали мене, коли я вже зачиняв хвiртку. Я помахав iм рукою, а вони ще довго стояли на порозi, теж менi махаючи руками i посилаючи повiтрянi цiлунки.
Я нiколи не забуду наших милих тiтоньок i шкодуватиму, що замало з’iв мигдалевих тiстечок, але що було робити – я квапився, бо мусив ще забiгти до стрийка, щоб i його повiдомити про смерть бабусi.
У вiчнiм полонi Рiздва
Рiздво для мене овiяне чаром казки i магiею дiйства, бо ж усе, що робилося напередоднi свята в хатi, мало свiй потаемний сенс, який розкривався пiзнiше, але менi, малому, баглося розгадати його вже, негайно, i я до всього приглядався, усе пильно вистежував, аби не пропустити найважливiших моментiв, на якi чекалося цiлий рiк. Одне лише усвiдомлення того, що ТЕ Рiздво бiльше нiколи до мене не повернеться, напоюе мою душу солодким вином печалi.
1
Приготування до свята починалися за тиждень. У тi дрiмучi часи усе треба було «дiставати», навiть селедцi були дефiцитом, не кажу вже про м’ясо, яке хоч на базарах i продавали, але було воно дорогим, i купувала його хiба партiйна номенклатура. На щастя, мiй татуньо був зубним лiкарем. Не знаю, чи подiбнi зубнi лiкарi збереглися як вид, бо мiй татуньо був унiкальним дантистом. Вiн чесно працював на саму платню, а коли пацiенти приходили до хати, лiкував задармо. Пацiентам це так сподобалося, що не було анi буднього дня, анi свята, аби не приперлися зi своiми болячками, i то не тiльки зубними. Врештi це маму знервувало i вона поставила татовi ультиматум: або вiн буде щось брати, або хай приймае пацiентiв у сараi. Моя мамуся скiнчила торгово-економiчний i, працюючи на продуктовiй базi, набагато краще тямила в бiзнесi. Тато, заламуючи руки та виголошуючи патетичнi слова, погодився, але теж виставив свою умову: грошей брати не буде, ну, не може i фертик.
– Добре, – сказала мама, – бери яйцями, м’ясом, чортом лисим, але щось бери, бо як поцьмакати над гускою, то ти тутечки, а як щось до хати принести, то нiц!
І почав татуньо брати яйцями, курми, гусьми, качками, iндиками, рибою, телятиною, свинятиною, салом, бульбою, гречкою, цибулею, сушеними ябками, горiхами, медом, церковними свiчками, шкарпетками i дошками. Але не подумайте, що наша хата перетворилася на склад, бо тато брав, але пацiенти не дуже хтiли давати. Вони просто рiзко змалiли, так змалiли, що ми iх не дуже й бачили. І тодi тато гордо ходив по хатi i казав:
– Ха!
– Зате спокiй в хатi, – тiшилася мама.
Але не минуло й пiвроку, як пацiенти знову повалили що дурнi до тата i то не з порожнiми руками, вже iм досить було дармових лiкарiв, пiсля яких пломби випадали за мiсяць, золотi коронки, зiскочивши, потрапляли в горло, i доводилося пiсля цього какати в мисочки, тарiлочки, вiдерця, а чи просто на газетку, i хворiти на золоту лихоманку. Справа в тому, що тато ставив пломбу навiки. Людина вмирала, i пломба була на мiсцi. А якби вилетiла, то тато давав гарантiю, що зробить нову безкоштовно. Але не було жодного випадку, аби татова пломба вилетiла чи якусь коронку хтось заковтнув.
Саме завдяки цьому наш святковий стiл був значно багатшим за сусiдськi.
За тиждень до свят м’ясо заливали маринадом, i щоразу вiдбувалася дискусiя щодо кiлькостi соли. Дiдусь мав свiй рецепт, тато – свiй. Перемагав дiдусь. Щодня хтось iз них заглядав до маринаду, вмочував палець, пробував на язик i замислювався. Дiдусь – задоволено, тато – з ознаками сумнiву.
Бабуся i мама цей процес iгнорували, вони були зайнятi випiканням солодкого.
Для борщу з вушками заквашувала бабця буряки. Добре iх вишурувавши, чистила, краяла на тоненькi плястерки, вкладала до слоiка i заливала ледь теплою водою. Зверху клала скибку житнього хлiба, слоiк зав’язувала марлею i ставила в теплий кут. З дня на день барва бурякового квасу ставала усе насиченiшою i схожою на вино. На четвертий-п’ятий день бабця усувала пiну i зливала до чистих пляшок рубiновий бурячаний квас. У щiльно закоркованих пляшках у холодному мiсцi вiн мiг зберiгатися кiлька мiсяцiв.
