скачать книгу бесплатно
– І не четверо, i не п’ятеро, i не десятеро!
Плюе менi тими словами в обличчя, i вони розтiкаються по менi, хляпають на пiдлогу i там перетворюються на бiлу слизь. Я кидаю погляд на дзеркало i не бачу там цього чоловiка, хоч воно й висить за його плечима.
– Чого ви вiд нас хочете? Ви з…
– Нi, я не з мiлiцii… І не з… Я з газовоi контори.
– Чого ж ви тодi…
– Я ж кажу: мiй товариш…
– То неправда! Чого вам треба?!
Його надтрiснутий голос рветься в сухiй горлянцi, вiн змахуе руками, тодi хапаеться за серце i важко, жадiбно ловить ротом повiтря. Жiнка спиняе його руки – заспокойся заспокойся заспокойся… ойся…
– Хай скаже, чого йому треба!
– Вiн скаже, вiн скаже…
І ii теж не видно у дзеркалi. Там взагалi нiчого не видно. Може, вони не iснують насправдi?
– Послухайте, може, вас немае? Може, вас i не було нiколи?!
Спочатку жiнка тiльки мовчки дивиться на мене, а далi повертае голову до свого чоловiка i, наче домовившись iз ним наперед, починають обступати мене iз шаленим смiхом, розчепiривши руки. Роблять це непоквапно, вiдсiкаючи мене вiд дверей, наче збираються пiймати курку. Я гарячково обзираюся по кiмнатi в надii схопити якусь замашненьку рiч, бо я зовсiм не боюся цих старих, я впевнений, що легко дам iм раду… Хоча… хоча в цього чоловiка до бiса жилавi руки…
– Ілаялi! – кричу я зненацька. І це iм’я, яким я нагородив маленьку дiвчинку, лунае, наче закляття, зрештою, таким воно i е.
Старi вiдскакують вiд мене, наче пожаленi. Жiнка затуляе рукою рота, i я бачу, як ii очi бiльшають, бiльшають, а в чоловiка трясуться руки, вiн робить неабияке зусилля, щоб втримати рiвновагу.
Моi руки безсило опадають, олiвець глухо вдаряеться об пiдлогу i котиться жiнцi пiд ноги, вона вiдступае, а записник, наче голуб, змахуе сторiнками-крилами i летить-летить…
– Ілаялi! Менi потрiбна Ілаялi!
– Проведи його по сходах, щоб не впав, – каже чоловiк.
– Але менi потрiбна Ілаялi!
– …бо там темно…
Жiнка йде до дверей, насторожено вичiкуе.
– Я не пiду, доки ви менi не покажете ii! Куди ви ii сховали? Що ви зробили з нею?
Жiнка благальним голосом:
– Слухай, скажи йому, скажи йому… хай iде…
– Я не пiду… я не…
– Вона… ii нема… вона вмерла… стiльки рокiв… вiд неi нiчого вже там не зосталося… ii могилка пiд в’язами… там написано… там… Йдiть!
– Там написано «Йдiть»?
– Хiба ти не бачиш – вiн божевiльний!
– То вона мертва?!
Вiн сахаеться вiд мене, вiдмахуеться руками вiд мого крику, наче вiд полум’я, що обпiкае його обличчя довгими язиками.
– Та це ж не вона мертва, а я! Я! Я! Хiба ви не бачите? Перед вами труп, який давно вже розклався! Ви не чуете запаху? Пiдiйдiть ближче! Не бiйтеся хробакiв – вони прирученi, вони своiх не кусають!
Жiнка ховае обличчя в долонях.
– Йдiть!
– Ах, ви хочете мене спекатися? Я знаю – ви спалили ii! І то не попiл старих рейтузiв, а попiл бiдолашноi Ілаялi! За що ви ii спалили?
– Змилуйся над нами! Змилуйся над нами!
Вони обое проказують цi слова невiдомо до кого, але з такою вiрою в голосi, що я зрозумiв – цi слова не до Бога зверненi.
– В кого ви просите милосердя? В диявола? Дарма! Просiть у мене! На колiнах просiть, щоби я змилувався! Посипте голови попелом!
І тут я знову глянув у дзеркало i вже не уздрiв там кiмнати, вже нiчого там не було, тiльки густий сизий туман клубочився в ньому, знизу пiднiмалися срiбнi бульбашки, лопалися з глухим трiском, а вдалинi зникали двi ледве видимi постатi, зменшуючись на очах. Раптом з’явилася чиясь бiла вузька долоня з розчепiреними пальцями i затулила вiд мене тi двi постатi, а тодi й сама розчинилася в туманi, але ще перед тим, як туман мав розсiятись, там мигнули знайомi зеленавi очi, то були очi Ілаялi, i коли туман зник, я побачив у дзеркалi пустир, я вiдвiв очi вiд дзеркала, озирнувся довкола i побачив лише пустир: сiрi купи камiння, оплетенi повiйкою, оточенi будяками, а над ними лiтали комахи, i повiтря переливалося i бринiло. Високо в небi – голос яструба.
Враз у моiй горлянцi розмотався клубок розпачливого вереску:
– Це неправда – вона живе!!!
Будяки осудливо закивали головами.
– То ii нема?
До кого я звертався?
– І не буде нiколи-нiколи?
Яструб знову закричав, i видко було, як вiн стрiмко падае у траву i за мить злiтае вгору, а в кiгтях б’еться якась тваринка i страшно пищить, i той писк нагадуе менi мiй власний голос, i я вже не чую пiд собою нiг i бiжу пустирем, а назустрiч менi – крислатий горiх, до гiлок якого почеплена гойдалка. Колись вiн рiс на подвiр’i Ілаялi, вона дуже любила гойдатись. (Гойда-гойда! Вище, вище! Гойда!) Тваринка пищить так пронизливо, i менi здаеться, наче крiзь моi вуха тягнуть цупку нитку. (Гойда-гойда! Не бiйся, не впаду!) Зненацька голос яструба чую над собою i свист його тiла, що протинае повiтря, а я бiжу зi всiх сил до горiха в надii сховатися в його дуплi, i страх затискае в клiщi мое налякане серце, а яструб ось-ось упаде менi на тiм’я, i я пищу точнiсiнько так, як i тая тваринка, бо вже бачу, що не врятуюся, – дупло в горiховi таке вузьке, i я нiколи не проникну в нього, а моя Ілаялi смiеться: «Гойда-гойда-гойда!»
Граната на двох
У пивницi було тьмяно i гамiрно, з вулицi долинав пронизливий скрегiт трамвайних колiс. Треба було нахилятися до спiврозмовника, аби що-небудь почути.
– То ви не пригадуете мене? – спитав я старого Тарковича.
– Направду, нi, – похитав головою, не зводячи з мене здивованого погляду. Потiм вiдсьорбнув пива i сказав: – Стiльки людей за життя бачиш…
Голос мав хрипкий i втомлений. На устах вибачлива усмiшка.
– Певно, я змiнився, якщо не пiзнаете мене. Ви – Таркович, правда?
Почувши свое прiзвище, блиснув очима i знов уважно подивився на мене. Усмiшка зiв’яла.
– Я товаришував з Мiськом.
Вiн враз зацiпенiв, i рука його мiцно стисла гальбу, аж побiлiли пальцi. Але обличчя вже потеплiло. Щось схоже на страх було перед тим на ньому. Мабуть, хтось неприемний спав йому на гадку, коли намагався мене впiзнати. Хтось, кого вiн боявся i ненавидiв. Тепер це минулося. Вiн знову всмiхався – лагiдно й зi смутком. Вивчав мене поглядом, але видно було, що не впiзнае.
– То ти знав мого хлопця?
– Так. Ми з ним були нерозлийвода. Я часто бував у вашiй хатi.
– Правда? Бач, як воно… Я думав, що всi вже за него забули…
– Я пам’ятаю Мiська.
– То ви, певно, й разом до школи ходили, так?
– Так. Вiд першого класу.
В очах його заблищали сльози, й усмiхненi губи затремтiли. Повiльно витяг з-пiд столу худу руку i погладив мене по головi.
– Тепер був би вже Мiсько таким, як ти…
Його рука сповзла менi на рамено i застигла. Була в нiй вага всього свiту. З хвилину вдивлявся кудись у темну мокру пiдлогу, потiм звiв голову i сказав:
– Нi… не можу його уявити таким дорослим.
Витер кулаком очi й додав:
– Знаеш, як по правдi… тяжко менi його згадувати… Та й менi вiддавна нiхто вже про нього анi не спiмне.
– А ваша жiнка? Вона б мене вiдразу впiзнала… Вгощала нас кнедлями…
– Вмерла на рака… Вже бiльше як десять лiт… Так… Вона б тебе впiзнала… Вона вас усiх знала… Скiльки то вам було… тодi? – здавалось, наче вiн мене перевiрити хоче.
– Одинадцять.
– Так… – змiряв мене поглядом, – одинадцять… Тепер би було тридцять два… Час iде…
Стара закинута цегельня болiсно вiдчувала торохтiння поiздiв, якi проносились неподалiк. Вона здригалася i злякано щулилась, а бiленькi квiточки повiйки, що густо обплели руiни, тремтiли разом з нею.
Ми з Мiськом сидiли на уламку муру й гойдали босими ногами. Вдома я не мав права гойдати ногами, бо зараз же дiставав потиличника вiд бабцi:
– Перестань! Хочеш дiдька вигойдати?
Коли я розповiв про це Мiськовi, вiн одразу ж загорiвся пiти на цегельню i там вигойдати дiдька.
– А як вигойдаем, то що з ним будемо робити? – питав я.
– Як то що? Хiба ти не знаеш, що роблять з дiдьком?
– Не-а…
– Можна ним командувати. Вiн що захочеш зробить для тебе.
Дорогою ми вимрiювали найпотаемнiшi бажання.
– Я попрошу цiлу виварку морозива, – облизався я.
– А я попрошу чарiвного коня. Сяду на нього i поiду шукати собi царiвну.
– Нащо тобi царiвна?
– Я визволю царiвну, привезу ii сюди i покажу Нусьцi.
Нуська була об’ектом нашого палкого кохання. Дарма що вона вже школу закiнчила i мае кавалерiв, а нам лiт як наплакав кiт. Ми закохалися в неi одночасно, а тому й вирiшили одружитися на Нусьцi удвох.
Ми iй писали записки i пiдкидали в поштову скриньку. Нуська читала i смiялася. Клаптики списаного паперу пiдхоплював вiтер i розносив по вулицi. Ми гiрко страждали. Одного разу Мiсько сказав:
– Ми дурнi. Треба писати вiршами.
І тут вiн прочитав менi вiрш, буцiмто ним придуманий:
Нусю дорогая!
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’еться.
І до тебе рветься.
Кров у венах бушуе
І любов мою до тебе шуруе.
Я не повiрив, що такого гарного вiрша придумав Мiсько. Але довести не мiг, а тому вирiшив сам написати вiршоване послання.
Понадто до цього у мене був родинний хист. Бабця, татова мама, писала винятково вiршованi листи, навiть тодi, коли опинилася у Сибiру, а тато складав римованi поздоровлення всiм знайомим на всi свята. Тато був визнаним поетом. Усi його вiтання неодмiнно закiнчувалися згадкою про троянди, якi обов’язково повиннi встеляти «життеву» дорогу. Саме тому це дiло повинно б менi краще вдатися, нiж Мiськовi, i я з запалом кинувся у вир вiршописання. Перший мiй твiр виявився понад усi сподiвання:
О найкраща в свiтi Нусю,
Я тебе не надивлюся:
В тебе очi – темнi ночi,
В тебе брови, як пiдкови,
В тебе губки, як голубки,
В тебе щiчки, як двi чiчки.
Я без тебе пропадаю —
Сотню раз на день вмираю.
Мiсько зблiд, i в очах його засвiтилися сльози.
– Це не ти придумав! Обманщик! Думаеш, я не знаю?
Його сiм’я була далека вiд лiтератури.
