скачать книгу бесплатно
– Як то не я? – обурився я. – Хто ж iще?
– Твiй тато! От хто! – зловтiшно повiдомив Мiсько, i, видно, ця здогадка покращила його настрiй, бо сльозинки в очах зникли.
Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта – мое.
– Ах, так! Не вiриш! Ну добре, пiшли в садок, я при тобi напишу ще одного вiрша.
Ми сiли в траву, i я почав працювати над черговим шедевром:
Без тебе я мов пташка без крила,
Без тебе я мов квiтка без стебла.
Мiсько розпачливо колупався у носi.
Без тебе я мов човен без весла,
Без тебе я мов те вiкно без скла, —
добивав я Мiська.
Без тебе я мов дверi без замка,
Без тебе я мов борщ без буряка.
Мiсько люто сопiв i вовтузився. Нарештi не витримав:
– Досить!
– Але я можу ще дуже довго писати.
– Не треба! – верескнув вiн. – Що я тобi зробив?
– Нiчого. Чому ти бiсишся?
– Бо ти зрадник.
– Я – зрадник?
– Ти за моею спиною навчився писати такi гарнi вiршi! – i Мiсько заплакав.
– Не плач, – втiшав я. – Ми цi вiршi пiдпишемо вдвох: «Юрко i Мiсько». Добре?
– Нi, не добре. Краще «Мiсько i Юрко».
– Але ж це я iх склав.
– Ну i що? А хто твiй найкращий кумпель?
– Ти.
– От i пiдписуй: «Мiсько i Юрко».
Оскiльки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицiю, i ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Мiсько не витримав i ляпнув:
– А все-таки я сильнiше ii люблю.
– Чому ти? – обуривсь я. – Ми ж домовилися, що будем ii любити однаково.
– Але я сильнiше.
– Неправда!
– А от i правда! Ти б змiг задля неi вмерти?
– Вмерти? – я задумався. Бабця розповiдала, що померлi живуть на небi. Я глянув у небо – воно було чисте й порожне. Там навiть не було будки з морозивом. Нi, вмирати менi якось не хотiлося. Але ж не мiг я признатися в цьому! – Вмерти? – перепитав я. – Запросто.
– Бреши бiльше.
– Та я за Нуську! – вдарив я себе в груди. – За Нуську я не те що вмерти, а й… – тут я затнувся й гарячкове почав перебирати в пам’ятi все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. – Та я за неi мiй новий моряцький костюм вiддав би! От!
Моряцький костюм був предметом заздростi не одного Мiська. Проте вiн не здавався.
– А я за неi отруюсь!
– І я.
– І ти?
– А ти думав!
На якусь хвилину запанувала мовчанка. Нарештi вiн процiдив крiзь зуби:
– Я за неi точно отруюсь.
– А я, думаеш, не точно?
– Ну добре, давай разом труiтися.
– Давай.
– На спiр!
– Давай!
– Як не отруiшся – вiддаси моряцький костюм.
– А як ти не отруiшся – вiддаси ножика.
Ми вдарили по руках i сiли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повiдомляли Нуську, що не можемо бiльше винести ii зневаги й тому вирiшили покiнчити самогубством. Саме так: «покiнчити самогубством». Ця фраза менi запам’яталася з якоiсь книжки. Мiсько тiльки присвиснув:
– Ну ти даеш!
«Нашi тiла знайдеш на цеголцi i коли iх оплачеш, то поховай в однiй могилi у себе в саду i посади що захочеш. А на могилi напиши:
Були два хлопцi, наче двi перли,
Та вiд кохання палкого вмерли.
А коли надумаеш i собi через нас умерти, то допиши:
А поруч Нуся, горем убита,
Їх навiть смерть не змогла розлучити.
Отрути ми тобi залишимо».
– Додай «цiлуемо», – порадив Мiсько. – І пiдпиши. Але мене першим.
– Тепер дiло за отрутою. Де ii взяти?
– Як де? – дивуеться Мiсько. – Твiй тато лiкар чи не?
Саме цього я й сподiвався. Я побiг додому i вiдшукав у батьковiй шафцi з медикаментами пляшечку, на якiй красувалася наклейка з черепом та кiстками. Я ii намочив, обережно здер i наклеiв на хлористий кальцiй, яким мене «труiли» мало не щодня моi батьки.
Череп з кiстками подiяв на Мiська, як на кота холодна вода. Вiн зблiд i похмуро засопiв. Вiдступати було пiзно.
Йдучи на цегельню, я, як мiг, тамував свiй життерадiсний настрiй, але, мабуть, це вдавалося менi важко, бо я помiчав заздрiснi погляди Мiська. Вiн теж пробував усмiхатись, та цi його усмiшки були надто вже страдницькi.
Ми сiли на камiнь, i вiн тремтячим голосом сказав:
– Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гiрке.
– Напевно.
– Може, я за яблуками побiжу?
– Та ну. Все одно вмирати.
– А ти не боiшся?
– Не-а. – Я витяг пляшку. – А ти боiшся?
Мiсько обурився:
– Я? Нiколи в життi. Щоб ти знав. Давай пий.
– Я перший?
– А ти думав! Знаю я тебе. Мiсько вип’е, а ти втечеш. І тодi Нуська залишиться одному тобi.
– Дурень ти.
– Сам дурень. Пий.
– Хи-итрий! Як вiршi пiдписувати – Мiсько перший! А як труiтися?
– Слухай, або ти п’еш, або я всiм розкажу, який ти боягуз.
– Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.
І я з трагiчним виглядом, закотивши очi, зробив ковток. Гiркота перекривила менi рота. Хоча зараз пiшло менi оце пiйло набагато легше, нiж тодi, коли мама з татом примушували.
– Що, т-таке гi-гiрке? – спитав Мiсько.
– Ще й яке гiрке! Як наше життя, – вiдповiв я улюбленою приказкою моеi бабцi, бо життя мiняеться, а приказки залишаються. – Тепер ти пий.
На Мiська було сумно дивитися. Вiн витер спiтнiле чоло i взяв плящину.
– Ну, не тягни, – сказав я.
– А чому ти не вмираеш?
– Отрута дiе через пiвгодини.
– Краще б зразу, – зiтхнув Мiсько. І ликнув «отруту». – Ве-е, яка гидота. Нема нiчого загризти?
На нашу радiсть, у мене в кишенi знайшлася розлiзла цукерка.
Мiсько закрутив пляшечку i поставив ii на камiнь.
– Як ти думаеш – Нуська теж отруiться?
– Не думаю. Вона нас так сильно не любить.
– От свиня! Ну за що нас не любити?
– І то правда.
– Про нас, напевно, в газетах напишуть.
– Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко i Мiсько – найбiльшi кумплi». От як вона буде називатися.
– Нi, не так, а «Мiсько i Юрко». Ми ж домовились.
Проте менi така назва не дуже подобалась, i я сказав:
– А лiпше буде ось як: «Трагiчне кохання до зрадливоi Нуськи». Правда, гарно?
– Еге, як у кiно… Як ти думаеш – може, про нас i кiно знiмуть?
– Ясно – знiмуть. Індiйське.
