скачать книгу бесплатно
– Чому iндiйське?
– Бабця моя каже, що iндiйськi фiльми найкращi в свiтi.
– Нуська подивиться – i гiрко заплаче… Але вже буде пiзно.
– На нiй тепер нiхто не вжениться. Всi будуть казати: «І як ти могла довести до смертi таких гарних хлопцiв?» Скажи?
– Я думаю, що мiй тато ii заб’е. Вiн iй такого не подаруе.
– Ясно – не подаруе, – погодився я.
– Може, нам треба лягти? – запитав не в рiч Мiсько.
– Для чого? – не зрозумiв я.
– А що – сидячи вмирати?
– Звiдки я знаю? Я iще нiколи не вмирав.
Ми лягли в траву i задивилися в небо.
– А давай пiсля смертi будемо приходити до Нуськи i страшити ii? – запропонував Мiсько.
Менi ця думка дуже сподобалась.
– Давай… А ще можна стати упирями i пити ii кров.
– Ух ти! Точно?
– Ну!
– Тодi давай ще й з Кобри кров пити.
Це наша вчителька, ми ii терпiти не можемо.
– Хе-хе! – втiшивсь я. – Пам’ятаеш, як вона нам казала: «Доки ви, iроди, кров мою будете пити?»
– Тепер хай знае.
Ми замрiяно замовкли.
Я подумав, чи не пора признатися Мiськовi, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину вiн уже лiтае попiд вiкнами Нуськи i страшить: «Гу-у-у!» Навiть губи його були зараз в дудочку. Блажен вiруючий, як не раз говорила моя бабуся.
Я вiдвiв очi i намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Вiдлупцюють чи нi? Мусять. Але не це головне. Найбiльше мене хвилюе, чим будуть бити. Паском чи вiником? Вiник менi бiльше подобаеться.
– Може, й ти був тодi на цегельнi, як вони з тим малим гранату знайшли?
– То, власне, ми з ним обое i знайшли, – сказав я з такою втiхою в голосi, аж вiн сполохано глянув на мене. – Пробачте, я нехотячи зрадiв… бо ви мене згадали…
– То це ти був iз ним?
– Так, я. Ми обое знайшли ту гранату.
– І ви з ним ii викопали?
– Так.
– А потiм обклали дровами й пiдпалили?
– Так.
– Обое?
– Так. Нас тiльки двое й було.
– І коли вона вибухнула, ви були разом?
– Були разом.
Вiн дивився на мене, мов на марсiянця. Здавалося, ось-ось похитае головою: «Такого не бувае».
– І коли вона вибухнула, були разом… – повторив, не зводячи з мене вологих очей. – Але ж… але ж…
Пiт виступив йому на чолi, i затремтiли вуста. Вiн мене поволi впiзнавав, i так само поволi поверталися до нього з давнини тi пекучi запитання, якi колись душу карали. Вiн i тодi нiяк не мiг цього збагнути – чому Мiсько? Чому саме вiн?
Таргани
У певнi днi вдосвiта моя бабуся вирушала на луги i збирала трави, поверталася, коли всi ще спали, i заходилася в’язати зiлля в пучечки та вiшати на стiнах. Завдяки цьому моi дитячi лiта наскрiзь просякли дивовижною гамою пахощiв, адже i спав я на подушцi, яку бабуся набила висушеним зiллям. Тiльки покладеш голову на таку подушку, i враз провалюешся в глибоку саджалку сну, де вже тебе пiдхоплюе лагiдна течiя i несе, вигойдуючи, всю нiч до самого ранку.
Хвороби, вiд яких лiкувала бабця, видавалися менi загадковими i чудними. Частенько до нашоi хати забiгали молодi дiвчата й купували якесь таемниче зiлля, а я iнколи намагався пiдслухати, про що ж вони шепочуться на кухнi:
– А як не поможе? – питала тремтячим голосом дiвчина.
– Коли не бiльше мiсяця минуло, то поможе, – твердо вiдказувала бабця.
– А коли бiльше?
– Ну, то спробуемо iншого способу.
– То, може, вiдразу?
– Дайсi на стримане, доню. Поп’еш того узвару тиждень, а тодi приходь.
Уява моя вимальовувала чародiйний напiй iз зiлля, завдяки якому дiвчата могли перетворюватися на пташок i лiтати попiд небесами або ставати невидимими. Але бабця, не зморгнувши оком, пояснила, що то приворотне зiлля, аби коханого повернути, i менi вiдразу стало нецiкаво.
Коли дiвчата приходили до бабцi проколювати вуха, я неодмiнно асистував при цiй процедурi i тримав слоiчок зi спиртом, у якiм плавали бiлi шовковi ниточки засиленi в голки. Бабця вибирала пiнцетом голку з ниточкою, проколювала дiвчинi вухо i зав’язувала ниточку на гудз. Через кiлька днiв, пiсля того, як ранка заживала, бабця висмикувала ниточку, а натомiсть засиляла кульчики.
Одначе зiлля було не единим засобом лiкування. Існував ще один дуже вже нетрадицiйний спосiб – лiкування рiзними жучками i тарганами, яких бабця засипала у пляшки, слоiки, бутлi i заливала тим або iншим плином, а потiм виставляла на сонце, i тодi там вiдбувалися якiсь дивнi мiстичнi процеси, внаслiдок чого утворювалася чудодiйна настоянка, котру бабця потiм по крапельках вдiляла всiм стражденним. Особливою привабою вiдзначалися слоiки з жуками, яких збирали на ясенах. На жодних iнших деревах цих дивовижних неймовiрно красивих перламутрово-зелених жукiв я не бачив. Бабця, ясна рiч, сама на ясен не лазила, але завше знаходила когось, хто iй тих жукiв назбирував. Ясеновi жучки помагали при болях в колiнах i суглобах, iх накладали на болюче мiсце i замотували бинтом.
З ясеновими жуками проблеми не було, у червнi вони обсiдали кожен листочок, кожну галузочку i лiниво перебирали лапками та ворушили вусиками. Коли по них сягала чиясь рука, жучки навiть не чинили спроби тiкати, i щойно опинившись у пальцях, починали розпачливо бити нiжками, здивовано крутити голiвками i напружувати своi довгi тугi тiльця. Та все намарне, iх чекала завше однакова доля – опасти у слоiк, де вже десятки iхнiх кумплiв гарячково копошилися, лiзли кудись у рiзнi боки, спинаючись на гладеньке скло, спихаючи одне одного, i хiба що роздратовано похрумкувати крильцями. З тоi хвилi вони вже не втихомирювалися до самоi смерти, вже нiколи до них не повертався той солодкий сомнамбулiчний стан мрiйливоi дрiмоти на листочку ясена, залитого сонячним сяйвом, золотий саркофаг оливи ставав iхнiм останнiм притулком. Там вже вони, ув’язненi в густий тягучий плин, поволi знемагали i, впокорено склавши лапки на грудях, випускали крiзь марлю мiкроскопiчнi праведнi душi в свiй жучиний рай.
А ще бабуся скидала жучкiв до бутля, пересипаючи кожен шар цукром. Бутель, зав’язаний марлею, морився на пiдвiконнi, вбираючи радiсне тепло. Коли вiн наповнювався, i цукор набирав рожевого вiдтiнку, бабуся заливала його до половини оцтом, а решту – спиртом. Бутель продовжував засмоктувати в себе свiтло, поки сумiш не темнiла до кольору смаженого цукру. Все, що мало осiсти, осiдало на дно, а рiдина поволi випрозорювалася i вигравала в променях сонця. Але то вже була не просто рiдина, а засiб вiд ревматизму.
Коли приходили пацiенти, бабуся поiла iх з ложки тiею жукiвкою, а самих жучкiв прикладала до болючого мiсця. Пацiент кривився, i золотавi краплi стiкали з кутикiв уст.
Пiд бабусиними пальцями жучки, висотанi спиртом, лускали i розсипалися, пальцi iх розтирали по тiлу, доки не лишалося iно саме зеленаве лискуче порохно, але й воно небавом зникало, а бабуня тим часом шепотiла щось таемниче i мудре. Цей шепiт змушував завмирати й тривожно вслухатися, мовби це стосувалося i мене. Дивовижнi заклинання, мов срiберний серпанок, закутували мене i пеленали, i я пiдкорявся iхнiй чарiвливiй дii, линучи в уявi лiсами й лугами, рiками i ярами до моря-океану, до острова Буяна, де дуб зеленим гiллям хитае, де змiiна цариця Лага усi болячки на себе приймае.
Тарганiв бабуся розкладала на бритванцi i кiлька днiв сушила то в братрурi, то над плитою. Потiм кришила туди розпеченi каштани, листя любистку, березовi бруньки, а вкiнцi все це так само засипала до бутля i заливала теплою водою. За кiлька днiв вода робилася яскраво-червоною i густою, мов сироп, але водночас i прозорою. За цим трунком найбiльше питали дiвчата i молодi жiнки.
З тарганами був бiльший клопiт, оскiльки мешкали ми на маленькiй вуличцi, обсадженiй маленькими будиночками, а таргани зазвичай селилися в багатоквартирних кам’яницях, заселених нашими визволителями, котрi привезли тарганiв iз собою. Ранiше iх у наших краях нiхто не бачив, але вiдразу по вiйнi таргани хутко завоювали новi терени. Недурно й дiд мiй називав iх москалями, а як я вже пiзнiше довiдався, то так iх називали по всiй Европi. Якщо якась нерозважна тарганяча родина вiдважувалася проникнути в будиночок на околицi, то ii хутко виявляли i знищували. Боротися ж iз тарганами i плюсквами в кiлькаповерхових будинках було куди складнiше, адже успiшнiсть такоi боротьби завше залежала вiд того, чи всi мешканцi одночасно вiзьмуться за винищення влiзливоi комашнi.
Тому цей скарб бабуся змушена була замовляти. Коли iй приносили ще живих тарганiв, я любив прислухатися, як вони шкребуться в паперовому пуделочку, як сваряться i нарiкають, намагаючись второпати, у яку ж це халепу вони потрапили. Їм, вочевидь, була незрозумiлою висока мета, якiй вони приносилися в офiру, i щоразу важче й важче було iх добувати. А може, то iхнi табори витарганiли уже так, що тiльки окремi четарi наважувалися вискакувати з запiчкiв, щоб знайти якогось харчу. Одне слово, бабуня вже мусила i мене залучати для добування тарганiв, котрi приносили до нашого родинного бюджету помiтну лепту.
Одного такого разу бабуся послала мене за ними до старого Гершеля, що мешкав у перехнябленiй халупi на сусiднiй вуличцi. Гершель жив там вiд народження, мав колись родину, дiтей, але всi вони загинули в гетто. Єдиному Гершелевi вдалося порятуватися i то завдяки Дзюньовi.
Дзюньо не вiдзначався особливою вiдвагою i жодною мiрою не мiг претендувати на героя, бо був заслуженим злодiем. За Польщi спецiалiзувався на стрихах, звiдки волiк простирадла i напiрники, сорочки i калiсони, майтки i панчохи. Таких злодiiв називали «павуками». Вiйна обiрвала його кар’еру i принесла напiвголодне iснування. Але однiеi дощовоi осiнньоi днини хтось постукав у вiкно. Дзюньо визирнув i побачив переляканого обшарпаного Гершеля, котрий, виявляеться, щойно чкурнув iз гетто. Уся його рiдня на ту пору щезла в таборi, гетто невмолимо звужувалося, малiло i безлюднiло.
Тоi ночi Дзюньо з Гершелем почали копати пiд повiткою схрон, копали його тиждень, виносячи в кошиках землю на город i розсiваючи ii так, аби не надто кидалося в очi. І стали вони жити разом, двое самотнiх чоловiкiв. Як виявилося, вони були спасiнням одне для одного, бо Гершель прийшов не з пустими руками, а принiс вузлик золота, яке йому подарував знайомий перед смертю. Дзюньо потихеньку спродував коштовностi й купував харчi. Так вони й вижили. А по вiйнi Гершель знову повернувся у свою старезну халупу, в якiй на нього не чекала жодна жива душа, крiм сiмейства тарганiв. І Гершель не став iх виганяти, вони йому не заважали, вигулькуючи тiльки в сутiнках та претендуючи винятково на недоiдки. Чимось вони нагадували йому i його народ, загнаний за дроти, що тiльки вночi наважувався прокрадатися поза межi гетто в пошуках харчiв.
Особливий привiлей мали павуки, якi вiльно собi розселялися по стiнах i вiкнах, заволiкаючи павутиною геть усi кутки i щiлини, а в нiй борсалися зеленi тлустi мухи, поступово перетворюючись у щось безформне i висушене.
А ще у Гершеля була сухоребра кляча, яку вiн запрягав до воза i виiжджав вимiнювати рiзне шмаття, натомiсть пропонуючи вилiпленi з глини свищики у формi когутикiв або коникiв. Часто вiн садив мене поруч себе i давав у руки батога, я кричав:
– Гайта! Вiсьта! Вйо! Трррр! – i батiг весело цьвохкав у повiтрi, а кляча хвицала копитами i трусила гривою.
Коли я прийшов до старого, то застав його на городi серед височенних зелених пагонiв бобу, на кожному з яких ряснiли грубi, завтовшки з мою руку, стручки. Вiд молитов, якi промовляв Гершель, городина проростала настiльки буйно, що в кропi я мiг заховатися з головою, а на велетенському соняховi звив собi гнiздо бузьок. Одна лише бiда, що не тiльки городина набирала незвичних велетенських розмiрiв, а й бур’яни i комахи, якi в них мешкали. Отже, потрапивши у цi хащi, можна було наразитися на атаку якоi-небудь розбзиканоi бабки чи зварйованого стриконика. Тому я не наважувався нiколи забрiдати сюди i гукав господаря знадвору.
Старий з оберемком стручкiв мовчки пошкандибав до хати i так само мовчки заходився iх лущити. Робив це дуже спритно своiми восковими кiстлявими пальцями. Свiтло-зеленi зерна завбiльшки з яйце лунко падали до баняка.
– Слава Йсу, – сказав я i, вмостившись бiля нього, почав помагати.
– Ти добрий хлопець, – сказав Гершель. – Але таргани теж добрi. Нiчого менi злого не зробили. Чому я маю вiддавати iх тобi на поталу?
Вiн володiв однiею незбагненною здатнiстю – читати чужi думки. Всi вже звикли, що вiн завше починае розмову першим, i нiхто не дивувався.
– Таргани вiрять у мене, – продовжив старий. – Я для них i Господь, i цар. Я владарюю справедливо, i в них нема анi найменшого замiру скинути мене з престолу. Бо ж недурно i бен Азай сказав: «Намагайся сповнити добрий учинок, хоч би й зовсiм дрiбний, але тiкай вiд грiха, бо один добрий учинок породить наступний добрий учинок, а грiх породить наступний грiх, i тодi як платою за добро е добро, то платою за грiх е грiх».
– Так написано в Торi? – спитав я, бо вже чув вiд Гершеля про цю велику книгу.
– Так написано в Торi, – кивнув вiн. – А щоб ти знав: нема на свiтi нiчого, про що б не було бодай згадки в Торi.
– Невже там е й про тарганiв?
Гершель рвучко кинув зерна бобу в баняк i прорiк таким голосом, яким либонь звертався Мойсей до своiх вiрних:
– Чи я тобi мушу встати з крiсла, – я, старий, хворий чоловiк, – та пiти принести Тору, аби показати, де там пишеться про тарганiв?
– Нi, не треба, я й так вiрю. Але тарганами моя бабця лiкуе хвороби. Хiба для вас таргани важливiшi за людей?
– Сказано в Талмудi у книзi «Бава Камма»: «Лiпше бути серед переслiдуваних, нiж серед переслiдувачiв». А в книзi «Шаббад»: «Милосердя для звiрят – це наказ Святого Письма». Таргани повiрили в мене i моляться до мене. То чи можу я зрадити iхню вiру? Як я можу кинути свiй народ на мученицьку смерть? Таргани – це мiй народ! – i старий Гершель пiдняв догори своi кiстлявi руки. – Вони теж вiдчувають бiль i радiсть, любов i розпач. Коли я тiльки уявлю собi, яких мук вони мусять зазнати, потрапивши на розпечену бритванку твоеi бабусi, залитi живцем оливою, негоднi виборсатися, менi хочеться вiддати себе замiсть них. Берiть мене! Крайте на плястерка! Заливайте оливою, смальцем, бурячаним квасом, кисляком, горiлкою, скипидаром! Настоюйте в бутлях, цiдiть через панчохи i прикладайте до ран i виразок! Старий Гершель – то е екстракт! Лiк проти глупоти i сказу!
Я нахилився над почорнiлими стручками бобу, i здавалося менi, що то не боби я вилущую зi стручкiв, а жовтi кiстки з сухих пальцiв Гершеля.
Вiн поклав руку менi на голову, погладив i зiтхнув:
– А зрештою, що ти можеш знати про тарганiв, щоб судити, хто з нас важливiший – ми чи вони? Може, ми власне i е найзвичайнiсiнькими тарганами, нерозумною комашнею, що уроiла собi в голову, наче вона наймудрiша? А тi, малi й упослiдженi, кому судилося жити вiчно по запiчках, ховатися вiд переслiдувачiв i здобувати насущний, ризикуючи власним життям, – може, вони якраз i е справжнiми iстотами мислячими?…
Хвильку помовчав, примруживши очi, i продовжив:
– Жид нiгди нiкого не заб’е. Так само, як птаха не буде плавала, а риба лiтала. Та й чого йому когось убивати? Та й коли? Іно жидiвське дитя ся народе, мусить бути восьмого дня обрiзане. Іно досягне тринадцять лiт, мусить на себе взяти тяжке ярмо заробiткiв. Іно досягне вiсiмнадцять лiт, вже мусить вести наречену пiд вiнець, чим накладае собi на плечi друге ярмо. Вiд рана до вечора бiгае по свiту, аби щось заробити i принести до хати. І бiгае так усе життя вiд рання до смеркання, а не спiчне доти, доки йому родина не прикрие очi черепками глиняного глечика, i не вiдвезуть го на цвинтар. Дайте такому чоловiковi ножа до рук, а скажiть йому, аби забив! Не буде знав, як ся то робе!
Менi стало соромно за своi грiшнi намiри, я потупився i подумав, що таргани не такi вже й дурнi, коли обрали за царя самого Гершеля. Не вибрали анi мене, анi бабуню, котра була теж не без кебети, а вибрали Гершеля.
– От бачиш, – сказав старий, – тепер ти й сам зрозумiв, що то не просто дурна комашня.
По тих словах вiн поставив велику чавунну ринку на вогонь, хлюпнув олii i кинув кiлька жмень бобу.
– Ти любиш бiб? – спитав i, не чекаючи на мою вiдповiдь, додав: – Знаю, що любиш. Але такого бобу, який умiе смажити Гершель, ти ще не iв.
Чесно кажучи, за бобом я не пропадав, але змовчав i навiть зумисне подумав: «Ах, як я люблю бiб!»
– Бiб люблю не тiльки я. Бiб любить i весь мiй народ.
При цьому вiн театрально змахнув рукою, мовби окреслюючи кордони свого величного царства, яке складалося лише з кухнi й покою. Обидва цi примiщення були захаращенi так, що будь-якi пересування тут складали неабияку проблему – можна було заблукати й не вибратися, а то, можливо, перетворитися на таргана i прилучитися до iхньоi компанii.
– То ви ще й годуете iх?
– Аякже. Що ж то за цар, який не пiклуеться про свiй народ?! Нi, я свого народу не зраджу. Я пiду з ним до кiнця, навiть у смерть. Хочеш побачити, як вони менi допомагають?
І, взявши мене за руку, пiдвiв до високого столика, на якому лежала велика товстенна книга в шкiрянiй палiтурцi. Гершель перегорнув обкладинку, i я побачив тарганiв, що снували мiж сторiнками з дивним заклопотаним виглядом, нервово ворушачи вусами.
– Що вони роблять?
– Рятують Книгу.
Придивившись, я помiтив, що таргани метушилися не просто так, вони латали попсованi сторiнки, залiплювали малюсiнькими клаптиками паперу дiрки, доштуковували лiтери, пiдводили свiжою барвою малюнки, золотили орнаменти. Пожовклi, поточенi часом аркушi вiдроджувалися на очах.
– Ахе сенем таге бiн кал ва-хомер, гзера шава ав тiкатув ехад… – шарудiв сухими вустами Гершель.
І слова цi едналися в одне плетиво з дивними словами заклинань, якi промовляла моя бабуся, складалося враження, що говорили вони однiею мовою, однаково незбагненною для мене.
– Бачиш, вони вишукують лiтери, якi пошкодилися, вiдновлюють iх i воскрешають померлi слова. А слова, щоб ти знав, як i люди – однi смертнi, iншi безсмертнi. І нема жодного значення, якою мовою слово промовлене, бо в словi тiм вiд самого його зародження вже грае кров усiх найдревнiших слiв. А в Талмудi кожне слово – вiще. І мае не одне значення, а безлiч значень. Слово Талмуду здатне вбити i оживити. Двiстi рокiв тому рабин з Холму Елiя повторив учинок рабина з Праги i вилiпив глиняного чоловiка Голема. З глини вiн вилiпив усi частини його тiла, i всi органи, а проте це не була жива людина, а тiльки купа глини i бiльше нiчого. Тодi раббi Елiя помiстив йому до вуст букви зi Святого Письма, котрi склали слово «життя», i став промовляти алфавiт над кожним його органом. Потiм на чолi його виписав слово «емет», що означае «iстина». І сталося диво – Голем ожив. Аби знищити глиняне чудовисько, варто було тiльки стерти першу букву, i зоставалося iно слово «мет», яке означае «смерть». Власне це йому й довелося зробити, коли Голем збiсився i вибiг на вулицю та почав убивати всiх на свому шляху. А ось у Книзi Санхедрин пишеться, що двое вчених – рабин Ханiна i рабин Ошая – мали звичай напередоднi кожноi суботи вивчати Книгу Творення i з ii допомогою створювати трилiтнього бичка, якого i з’iдали собi любенько на вечерю.
– А ви… ви теж вивчаете Книгу Творення?
– Не все те, що пiд силу раббi, потрафить здiйснити такий простий жид, як я.
Вiн виклав половину смажених бобiв у миску, а решту висипав на пiдлогу, i враз невiдь-звiдки вигулькнули таргани й розкатуляли боби по своiх закамарках.
