скачать книгу бесплатно
Вiкна застиглого часу
Юрiй Павлович Винничук
«Вiкна застиглого часу» (2001) – це одна з найкращих книг Юрiя Винничука, вона мае велику популярнiсть серед читачiв, зазнала декiлькох перевидань в Украiнi й перекладена англiйською мовою. Подii в нiй розгортаються у невеликому Станiславi другоi половини минулого столiття, коли автор був ще дитиною. Люди, якi живуть у цьому невеликому мiстечку, добре знають одне одного, i кожен з них мае свою iсторiю. От тiльки не завжди зрозумiло, де в цих iсторiях зникае реальнiсть i з’являеться фантастика, де дiйснiсть перетiкае в казку. Свiт уяви еднае правду i вигадку, однак все складне i незрозумiле автор витлумачуе по-дитячому просто, бо всi учасники цих iсторiй йому дуже добре знайомi, i немае нiчого дивного в тому, що вiдьми та чарiвницi – це звичайнi сусiдки. Магiчний реалiзм по-украiнськi, замiшаний на легендах, фольклорi, свiт мальовничих видiнь, барвиста, соковита мова оповiдань, що ввiйшли до цiеi книжки, не залишають байдужими читачiв, вражаючи своею правдивiстю i одночасно прозорою наiвнiстю.
Юрiй Павлович Винничук
Вiкна застиглого часу
Вiкна застиглого часу
Вiкна застиглого часу
Я прийшов сюди i став серед хитросплетiння вулиць, серед навали людей, дерев i будинкiв, щоб ворожити ii iменем.
Я простягаю руку, проказую тричi:
– Ілаялi! Ілаялi! Ілаялi! – i люди перетворюються на шашiль, починають пiдточувати дерева, i дерева падають i не знають причини.
Зi мною коiться щось дивне: щоранку, прокинувшись вiд сну, я вiдчуваю себе росою, i як роса затьмарюе своею вродою квiти i трави, так от i я затьмарюю все живе i цю землю.
Плачте, бо коли сонце зупиниться над головою – роса зникне!
Я боюся сонця, часом виходжу серед ночi в сад i довго вдивляюся в холодне небо. Менi увесь час здаеться, нiби воно хоче менi щось пригадати чи пояснити. Пильно вслухаюся в тишу нiчного неба i ловлю окремi слова, уривки речень. Зовсiм недавно я почав iх записувати. І раптом зрозумiв – воно розповiдае менi про мене, розповiдае те, що я давно забув.
А вчора я знову вийшов у сад, вслухався i нiчого не почув. Вилiз на найвищу яблуню, щоби лiпше чути, але небо мовчало. Просидiв на гiлках всеньку нiч, не зводячи з неба очей, i зiйшло сонце, i вдарило менi променями в лице, i я побачив, що я вже не роса, а такий, як i всi, а може, вдесятеро гiрший, i коли в мене хтось кинув каменем, я пiдняв камiнь i поцiлував його.
1
У дитинствi кожноi людини був сад – власний або чужий. Ми мали сад нiчий – туди, крiм нас, нiхто не заходив, але ми знали, що коли хоч одного дня не побуваемо там, то вiн зникне i нiколи бiльше не з’явиться.
Це було так давно – коли ми були чистi, мов янголи, нiчого не вiдали про кохання, але вже тулились устами одне до одного i не знали, що це таке i чи так ми це робимо, i вiрили, що прийшли з казки i назад повернемось у казку, i клялись у вiрностi, i казав я, що оборонятиму ii, маленьку дiвчинку Ілаялi, вiд звiрiв хижих, духiв лихих i драконiв лютих…
2
Ілаялi померти не могла. Найiмовiрнiше – це я вмер. Безлiч рокiв тому розчинився в повiтрi i деколи дрiбними порошинками спадаю на землю з дощем i снiгом. І нiхто в свiтi не знае, що той дощ i той снiг – це я. Дiвчата миють у менi волосся, дiти лiплять з мене снiгових баб, i на обличчi кожноi снiговоi баби з’являеться частина мого розпачу.
3
Менi часто сниться наша вулиця, котру я так давно покинув, але достеменно пам’ятаю ii дерева, будинки i вiкна. Це була зовсiм маленька вулиця з одно- й двоповерховими кам’яницями. Все, що вiдбувалося за стiною бодай однiеi з них, одразу ж ставало вiдомим для всiеi вулицi, аж до деталей.
Влiтку вiкна моеi вулицi зеленiли й розквiтали цикламенами, азалiями, примулами, шпарагусами, а взимку iх вимощували ватою i притрушували кольоровою фольгою. До верхньоi частини вiкна пiдвiшували пампулястих янголiв з бiлими крильцями, а на Рiздво проти вiкна ставили ялинку. Коли темнiло, всi вiкна затягували фiранками, але те, проти якого стояла ялинка, завше свiтилося й манило нас, малих, до себе. Кожен мiг прогулятися вулицею i порiвняти, чия ялинка найкраща.
А кращою вона була тiльки в пана Мандрика, який невiдь яким дивом зберiг довоеннi iграшки. Таких не мав нiхто. На ялинцi пана Мандрика красувалися принци й принцеси в розкiшному вбраннi, райськi птахи з пухнастими хвостами, iскристi круглi банi, а ще казковi цукерки, якими нiхто з нас нiколи не ласував i про якi ми не раз сперечалися, чи то часом не порожнi обгортки. А ще на ялинцi було повно малесеньких чепурнесеньких янгеликiв та херувимчикiв, а пiд ялинкою стояв святий Миколай з повною торбою подарункiв. На ньому був розшитий золотом синiй жупан, пiдперезаний золотим широким поясом, а з-пiд жупана визирали червонi шаровари. З довгими бiлими вусами вiн скидався бiльше на запорожця, анiж на святого. До Миколая ми вiдчували незмiрну повагу, писали йому листи, в яких клялися бути чемними i слухатися батькiв, а в кiнцi листа, нiби мiж iншим, називали подарунки, якi б нам хотiлося отримати. Зате Дiда Мороза ми повнiстю iгнорували, анi на мент не вiрячи в його iснування.
Одного разу, коли мама купила Дiда Мороза, щоб поставити пiд ялинкою, мiй дiдусь здер йому бороду, пiдкоротив кожуха, валянцi переробив на чоботи, а з шапки пустив червоного шлика. Тепер i в нас появився святий Миколай. Побачивши таке диво, небавом уже вся вулиця забiгала до нашого дiда, щоб i собi перейняти досвiд. А проте наша ялинка не стала вiд того кращою за Мандрикову. І ми й далi вистоювали у нього попiд вiкном.
Я довго опирався бажанню провiдати сонну стареньку вулицю, я боявся застати ii не такою, яку запам’ятав i яка з’являлася у моiх снах, боявся, що не побачу зелених парканiв, бо мали б iх замiнити металевi сiтки, стареньких розспiваних хвiрток, що вирiзнялися кожна своiм голосом, боявся, що пропали уже й тi дерева, на яких щоранку вуркотали горлицi, дерева, на якi ми видряпувалися… А найбiльше боявся асфальту, який ув’язнив ii лоно…
До останнього менту вважав за безглуздя з’явитися на Голубiй. Адже це не вiщувало нiчого доброго. Вулиця, якою я марив, могла бути зiтерта новим своiм виглядом, i той новий, а водночас i чужий, ворожий вигляд здатен навiки деформувати мою свiдомiсть, зруйнувати щось таке, що я вже нiколи не зможу вiдновити.
Дорога, що вела туди, була незнайома, жодна з тих вуличок, що прямували до моеi, не зберегла себе в тому виглядi, в якому менi пам’яталася, i це сповнювало розпачем. Це давало всi пiдстави, аби завернути назад, це мене мовби попереджало, що не варто рухатися далi, а треба повертати назад. Не було жодноi надii, що Голуба вистояла, що не торкнувся ii все зростаючий i зростаючий рiвень нашого добробуту.
Тому я не повiрив своiм очам, коли нарештi вийшов на Голубу. Менi здалося, що це тiльки продовження сну, бо в життi такого не бувае – моя вулиця мало чим змiнилася за цiлих двадцять лiт. Властиво, можна сказати, що вона взагалi не змiнилася, бо дещо тiльки посiрiла вiд старостi, може, трохи бiльше облупилася, але й далi зосталася такою ж тихою i замрiяною. Просто паркани стали сiрими, але вони були тими самими, ба навiть я впiзнавав окремi виламанi штахети. Дерева постарiли й втратили частину гiлок, але то були тi самi дерева, i горлицi спiвали в iхньому галуззi. Навiть запах пороху, який зняла зграя песикiв, був той самий. Тепер я вдихав його, як вдихае повiтря людина, що просидiла багато рокiв у пiдземеллi. Мене обпекло нестримне бажання погладити кожну штахетину чи кору дерева, справдити на слух спiв кожноi хвiртки. Але я стримався, щоб не викликати жодних пiдозр, не сполохати свого сну.
Я вiдчував, що за мною можуть стежити, я навiть помiчав у вiкнах легенькi порухи фiранок. Чи мiг я видати себе?
Кiлька бабусь пiд парканом на лавi жують теплi м’якi слова, гладять мене зацiкавленими поглядами, перекашлюються… Якщо я спитаю в них про Ілаялi, то побачу тiльки здивованi обличчя… Тут нiхто нiчого не може знати про Ілаялi, бо цим iм’ям нагородив ii я.
Будиночок вугляра зберiг свою запущенiсть i непривiтнiсть. Дикий виноград намагаеться все приховати, але йому це вдаеться лише частково. Як i ранiше, в хащах дикого винограду гнiздяться горобцi i заливають вулицю своiм голосним цвiрiньканням. Що менi сказати, коли я зайду досередини? Хто я такий? Контролер своiх снiв?… Якщо я пригадаю iм себе i вони впiзнають мене, то не промовлять нiчого. Не захочуть зi мною говорити, щоб не ворушити давнiх ран.
Але людина, яка з’являеться тут уперше, обов’язково повинна звiрити число будинку, перш нiж зайти. Дивно було б, якби я цього не зробив. Я вчасно зупиняюсь i задираю голову. Таблички на стiнi не видно, вона пiд виноградом. Якщо я не хочу, щоб мене розсекретили, то мушу запитати у цих бабусь, де тут число сiм…
Хоча… чи впевнений я, що саме сiм?… Краще я запитаю, що це за будинок, i хто в ньому живе, а тодi кивну головою – якраз вiн менi й потрiбен…
– А нащо вам цей будинок?…
Що за дурне питання? Дурне, бо я його не передбачав. Тепер мушу пояснити, що я з газовоi контори… Правда, коли я був малим, то газу ще тут не було i ми палили дровами, але зараз мусить бути… Мусить?… Вони могли вiдмовитись вiд газу… Та пiзно.
– Ви з газовоi контори?…
Для чого перепитувати?…
– Ой, як добре, бо в мене якраз плитка зламалась, i я вже третiй день…
Добре, добре, обов’язково, яке число вашого будинку, так, прiзвище, нацiональнiсть, пробачте, це жарт. Але – панi Мандрикова! Боже мiй, то се вона?! Цiкаво, як ii ялинка тепер виглядае…
Хвiртка рипить точнiсiнько так, як i колись. Хоча нi, в неi проник якийсь дивний звук i щось менi пригадав таке, що не стосувалося анi цiеi вулицi, анi мого дитинства, але що саме, я не змiг второпати i про всяк випадок ще раз вiдкрив i закрив хвiртку, навiть не задумуючись, як це безглуздо виглядае.
Тихше, попереджають листочки, ти нiчим не повинен себе видати, працiвник газовоi контори життерадiсна людина, йому невiдома ностальгiя, вiн нiколи нiчого не згадуе, тому не варто прислухатися до музики хвiртки. Інакше цi бабусi здогадаються.
Добре, добре, я бiльше не буду.
Прохолодна мiдна клямка хворобливо зойкае, дверi важко подаються вперед, i я потрапляю в темнi сiни, де пануе запах цвiлi, квашеноi капусти i роздутих вiд напахченого нафталiном шмаття старих меблiв…
– Є тут хто-небудь?
Довкола тихо i непривiтно, але я вiдчуваю, як хтось невидимий насторожено чекае, вслухаеться в кожне слово мое i в кожен мiй крок. Сполоханий шурхiт ковзае повз мое вухо i нишкне так хутко, що я вже не впевнений, чи взагалi його почув.
– Я з газовоi контори!
Нарештi чийсь захриплий голос, який мiг належати й чоловiковi, й жiнцi, вигулькнув згори, з-за прочинених дверей, i сповз по сходах до мене:
– То з газовоi контори! Пiди вiдчини!
Над головою лунають важкi кроки, зi стелi сиплеться штукатурка, аж поки не починають скавулiти дерев’янi сходи, якими спускаеться темна важка постать.
– Добрий день. Я прийшов перевiрити газ.
– Газ як газ.
Жiнка, руки в боки, велика i товста, обличчя в темрявi. Невже це мати Ілаялi? Щось бурчить незадоволено.
– А все ж таки я повинен перевiрити. Самi розумiете – робота.
– Розумiемо, ходiть за мною.
Ми тебе впiзнали, ми тебе впiзнали, шепочуть сходи… Ти приходив сюди давно-давно i був такий малий i легенький, у коротеньких штанцях зi шлейками навхрест. Пам’ятаеш, як ти вирiзав на нас три лiтери – ІЛА?… Не бiйся, ми тебе не видамо, ми вибачили тобi це, хоч i було нам боляче. Вже тих лiтер нема, не приглядайся, бо, коли дiвчинка померла, Господиня зiшкребла iх. Ми питалися навiщо, але вона мовчала.
– Сюди.
Кiмната велика й завалена всяким непотребом, повно павутиння й пороху. В кутку залiзне лiжко, на лiжку сидить сухорлявий чоловiк з обличчям, що схоже на пожмаканий папiр, з розбурханим волоссям i жилавими руками на колiнах. Здаеться, це батько Ілаялi… Як про неi спитати?… Оно пiд вiкном на пiдлозi ii лялька.
– У вас е дiти? – киваю на ляльку.
Жiнка насуплюеться i цiдить до чоловiка:
– Вiн питае, чи е в нас дiти… Що йому вiдповiсти?
Чоловiк зводить голову, дивиться на мене бiлими, наче молоко, очима i каже:
– Скажи йому, що це його не стосуеться.
А жiнка:
– Оно лiчильник.
Я розгортаю записник, дбайливо переписую цифри i крадькома стежу за ними. Вони мовчать i не рухаються. Чекають з нетерпiнням, коли ж я нарештi заберуся звiдси. У них такий вигляд, наче я застав iх при виконаннi якогось жахливого злочину. Чому в нього такi бiлi очi? Сам чорний, а очi…
– Очi… Чому у вас бiлi очi?
Але встряе жiнка:
– Далебi, вiн стае настирливим. Скажи йому щось…
Вона впевнена, що чоловiк ii зараз скаже щось таке, вiд чого мене наче вiтром винесе. Мабуть, це вже перевiрено, бо задоволена усмiшка викривила кутик вуст у чеканнi насолоди. Вона переводить погляд з мене на чоловiка й назад, вона вже не вiрить менi, що я з газовоi контори.
– Я нiчого не скажу, – хрипить чоловiк, – я не маю що казати. Кому не подобаються моi очi, може в них не дивитися.
Коли говорить, тiло його тремтить, а кiстлявi пальцi з силою стискають худi колiна так, начеб уявляв собi, як душить мене за шию. Я ковтаю повiтря…
– Я й не дивлюся…
– Чуеш? – пiдхоплюе жiнка. – Вiн дивиться на лiчильник.
– Дивиться на лiчильник… – повторюе чоловiк за нею i зiтхае.
– Чи можна менi оглянути грубку?
Бiля грубки я намагаюся згаяти трохи бiльше часу.
«Як у них дiзнатися про Ілаялi?»
Я обмацую труби, дверцята, навiть попiл беру на палець i безглуздо розглядаю. Попiл гарячий, а грубка ледве тепла. Отже, в грубцi не палили, а тiльки щось спалювали. Може, листи, якi я писав до неi?
Ми тодi писали одне одному листи. В кутику аркуша малювали червоним олiвцем великi вуста й цiлували iх, надписавши: «Я тут поцiлував» чи «поцiлувала», перечитували вечорами i захлиналися вiд щастя.
– Що це за попiл? Ви спалювали папiр?
– Це попiл моiх старих рейтузiв, – вiдказуе жiнка i заливаеться реготом.
Мiж ii зубами багато слини, слина вся в бiлих дрiбних бульбашках, все ii тiло, наче настояне на дрiжджах тiсто, трясеться в спазмах смiху, i кожна складка на ii велетенському животищi трясеться вiд смiху, i жмут чорних волосинок, що виткнувся з бородавки на пiдборiддi, теж трясеться i… Господи, невже це вона породила Ілаялi?
Щось треба казати… щось казати…
– Один мiй знайомий…
Вони насторожуються, не приховуючи ворожих поглядiв.
– …шукае квартиру…
Вони думають: що йому треба?
– …І я… у вас нема… е-е… часом…
Перекидаються очима, наче м’ячиками.
– …кiмнати?
Глухим голосом жiнка проказуе, наче молитву, яку щойно завчила:
– У нас… немае… вiльноi… кiмнати…
– Шкода, – зiтхаю я, – бо якщо…
– Нi, в нас немае вiльноi кiмнати, – перебивае чоловiк.
– …якщо вас тiльки двое…
– Нас не двое.
Отже, вона жива? – мало не скрикнув я. І менi вже хочеться кинутися до них iз обiймами… А сходи, виходить, збрехали? Навiщо?
– …але навiть якщо вас трое, то…
Раптом вiн мов шаблею:
– Нас не трое!
А тодi встае з лiжка, заточуючись. Вiн iз зусиллям примушуе себе стояти, хоч це йому й нелегко. Я мимоволi задкую до стiни.
