скачать книгу бесплатно
Я й справдi ще нiколи не куштував такого смачного бобу, а з’iвши iно два зернятка, вже вiдчув ситiсть.
Гершель провiв мене до хвiртки.
– Передай своiй бабцi вiтання i нехай не гнiваеться на мене. Може, вона подумае, що старий Гершель з дуба впав, може, нiчого не подумае, а може, згребе усi тi золотi домовини, в яких похованi мученики, i занесе менi, аби я поховав iх, як належиться, прочитавши молитви.
І власне це останне й зробила моя бабця, припинивши вiдтодi свою комахотерапiю.
У день, коли Гершель ховав тарганiв i ясенових жукiв, небо було кам’яне, вдалинi на обрii котилися громовi фури, наладованi важкими, як свинець, хмарами, i тiльки простiсiнько над нашою Софiiвкою яскравiло маленьке кругле вiконце сонячного свiтла, крiзь яке дiставалися на тамтой свiт душi покiйникiв.
Рiжок
1
Серед безлiчi рiзних iграшок я мав також кривого рiжка, якого дiстав у подарунок. Цього рiжка я прикладав iнколи до вуха i чув тодi якийсь дивовижний гомiн – мовби водночас промовляло кiлька осiб, слова iхнi переплiталися, накладалися однi на одних, i скiльки я не намагався вслухатися, не мiг розiбрати нiчого. А проте менi здавалося, що розмовляють вони цiлком зрозумiлою мовою i про щось таке, що й для мене може бути важливим. Часом я чув, як плеще хвилями море i як хрумтить мокрий пiсок, коли ступають по ньому конi, дзенькае зброя, вiтер полоще знаменами, плащами i шумить у соснах.
Бувало, що голос у рiжку щось оповiдав, якусь iсторiю – сумну i тривожну, скрикували птахи, били сполохано крилами i далеко-далеко, в суцiльнiй iмлi, блукав подорожнiй, провалюючись по пояс у снiг. Пiд завивання вiтру я засинав iз рiжком бiля вуха.
Коли сон барився, я сам розповiдав у рiжок що-небудь, слова моi пiрнали у його глибини i линули понад тiею дивною краiною, яка iснувала в рiжку. Менi хотiлося думати, що всi, хто живе в рiжку, чекають на моi оповiдi.
Рiжок настирливо приковував мою увагу до себе, менi хотiлося розколоти його й нарештi подивитися, хто ж там шепоче i хто слухае моiх оповiдок.
2
Пацiенти навiдували бабцю щодня, i вона, як кожен порядний цiлитель, деколи потребувала консультацii. Час вiд часу вирушала в гостi до iншоi такоi самоi знахарки, що мешкала неподалiк залiзничного двiрця, на околицю, яка називалася Гiркою, а що я перебував пiд бабусиною опiкою, то з великим задоволенням супроводжував ii туди.
Панi Розалiя мешкала в затишнiй хатинцi, вгрузлiй у землю мало не по самi вiкна i оточенiй дивовижними кущами й квiтами, якi ii закутали так щiльно, що з вулицi неможливо було розгледiти анi клаптика вибiленоi стiни. У квiтах збуджено дзижчали бджоли, спурхували метелики i золотавi кузьки, а над тим усiм млосно пахтiли чорнi кетяги достиглоi бузини.
Щойно ми наблизились до дверей, як згори долинув голос господинi, вона сидiла на гiллi горiха i сварилася з кимсь таемничим у небi, ще й погрожувала кулаками, а вiтер лопотiв усiма сiмдесятьма сiмома ii спiдницями, i наляканi ворони на сусiднiх деревах пронизливо скрикували й стрiпували крильми.
Панi Розалiя спрямувала пальця на захiд i темна гриваста хмара вайлувато, мов слон, розвернулася i неохоче посунула у вказаному напрямку, мiняючи обриси своеi пухкоi куделi та видобуваючи з глибокого зимного нутра застуджене схлипування.
Тодi господиня врештi заспокоiлася i зiстрибнула з дерева, хоча нi, не зiстрибнула, а грайливо опала, мов делiкатна пелюстка яблуневого цвiту, вигойдуючись у повiтрi. Я спостерiгав за нею, роззявивши рота, тодi як бабуся дивилася на все це без тiнi подиву, либонь бачила подiбнi сцени не вперше.
Ми увiйшли за чарiвницею в хату, i очi моi жадiбно забiгали, заметушилися, не в станi увiбрати в себе все i вiдразу. Стiни густо завiшанi сухими пучечками зiлля, чудернацькими покручами корiнцiв i галузок, жовтим побляклим цвiтом, i це все розливало довкола дивнi, нi з чим незрiвняннi запахи, якi настирливо хилили до сну. Пахощi трав, якi зiбрала панi Розалiя, були значно мiцнiшi, гострiшi за тi, до яких я призвичаiвся вдома, i, коли я тепер заплющую очi, то нiздрi моi пригадують власне iх.
Взагалi я в дитинствi полюбляв принюхуватися геть до всього, мiй нiс вивчав життя, не поступаючись очам, вбираючи в себе усе, що видiляло бодай найменший запах. Особливо манила мене паста для взуття, я вдихав ii, мов аромат чудесноi квiтки, запах бензини бив у нiздрi так наполегливо, що витiсняв усi iншi запахи, манив до себе й запах ацетону, рiзноманiтних клеiв. А ще я любив стати позаду автобуса i нюхати гази, що вилiтали з рури.
Коли десь неподалiк прокладали асфальт, запах топленоi смоли приваблював дiтвакiв звiдусюди, кожен брав до вуст грудочку смоли i жвакуляв, наче солодку жуйку. Смак живицi, що проступала на стовбурах вишневих дерев, успiшно конкурував зi смолою.
Тим часом запах у панi Розалii був далеко неоднорiдним, це був якийсь шалений букет запахiв, з якого вдавалося виокремити пахощi полину, ясмину, валер’янки i горiхового листя.
Серед засушених дивовиж були й кажани, вужi, змii, ящiрки, жаби, пуголовки.
Господиня, побачивши, як я задивляюся на ii скарби, пiдiйшла i погладила рукою жмутики трав:
– Оце чар-зiлля, молодим на щастя й на весiлля. А то маiв цвiт, для нещасливих вдiв i сирiт. Хто його мае, недолi не знае. Зiр-травиця для всього годиться. На лиця червонi для любоi донi, на брови чорненькi дiвкам молоденьким. Грiм-криця для слiпих та хворих щасниця. Зiллячком, квiттячком раннiм гояться всiлякi рани. Цвiти глоду для чоловiчого роду, хто iх мае, тому Бог силу дае. А то зiлля-чаша для чорного часу, на усеньке горе звiдусiль i з-за моря. Цвiт-щастя не кожному в руки дасться. Для щирих то доля, для злих – неволя.
Проторохтiвши тi примiвки, чарiвниця пiдiйшла до столу, дмухнула, i стiл вiдразу перетворився на маленький ставок, порослий густим очеретом, у якому гуляв легенький лiтневий вiтерець. Чарiвниця занурила руки у воду i хутенько виловила в намулi кiлькох золотистих линiв. Риби полетiли у мидницю, а рудий котяра Лазар почав здирати кiгтями луску з такою спритнiстю, мовби тiльки цим лепським заняттям i перебивався все життя. Вилущивши та випотрошивши рибу, котяра кидав ii у баняк з водою. Моя бабуся без слова взялася ту рибу смажити, посипавши ii сiллю i сушеним зiллям.
А тим часом чарiвниця змела весь очерет разом зi ставочком зi столу i застелила обрусом, з якого проростала пахуча городина – молодий часник, стрiльчаста цибуля, крiп, соковитi стебельця й галузки базилiку, розмарину, шавлii та естрагону.
Ми iли смажених линiв просто серед цiеi зеленi, i чарiвниця оповiдала бабунi, як застосовувати якесь там зiлля.
Одного разу я був присутнiй при тому, як панi Розалiя товкла в ступi сушену гадюку, розтирала ii на порошок, потiм розфасовувала по сiрникових пуделочках i надписувала. За всiма ii рухами я стежив iз виряченими очима. Скiльки моя бабця не намагалася спрямувати мою увагу на щось iнше, цiкавiше, притаманне нормальним дiтям, я неодмiнно зосереджувався на манiпуляцiях панi Розалii, бо саме тут дiялася казка, саме тут вiдбувалося диво. Саме тут бабця набиралася якихось невiдомих iй досi замовлянь чи оновлювала старi. Адже замовляння, як виявилося, старiли, iх iз часом доводилося вiдсвiжувати, вставляти бодай одне нове слово, котре заряджало енергiею всi iншi слова.
– Сяню, я тi прошу, не вживай у замовляннях iмена святих. Та ж то бздура. Тотi замовляння зародилися так давно, що тими святими й не пахло, – радила панi Розалiя.
– Але я запам’ятала iх власне так, – боронилася бабця.
– Але ж ти мусиш тямити, жи то е смiшне. Ну нащо то казати: «Святий Власiю, поможи…», як то е тiлько покруч з Велеса, бо попи так зарядили.
– То шо й Ісуса не згадувати?
– Сяню, е замовляння дуже старi, дохристиянськi, а е християнськi. То власне в тих останнiх звертаесi до Ісуса, але в жоднiм випадку не мож згадувати Ісуса, коли маеш когось причарувати, чи розсварити, чи з’еднати, чи випровадити в чужi свiти, чи наслати або зняти вроки.
– Та я то знаю. Але ж коли то менi в головi вже стiлько лiт сидить, то я негодна вивiтрити.
3
Коли ми вiдходили, чарiвниця провела нас за хвiртку i подарувала менi рiжок – може, молодоi козулi, може, цапка, а може, дiдька.
Смак рiзки
Святий Миколай мiг менi приносити рiзнi подарунки, але двi речi були завше незмiннi – книжка i рiзка. Оскiльки в дитинствi i навiть у пiдлiтковому вiцi я захоплювався казками, то в листi до Миколая я просив казок, i вiн менi iх справно приносив. Про рiзку, ясна рiч, я не згадував, але i ii святий Миколай теж не забував. Тi рiзки мали одну особливiсть – вони не нагадували галузок iз тих дерев чи кущiв, якi росли поблизу нашоi хати, отже Миколай виламував iх деiнде, i мене завше цiкавило, де ж такi рiзки проростають. Рiзка вiд святого була довга й iдеально рiвна, а ще вона зi свистом розтинала повiтря. Це справляло враження. Рiзку бабця клала на шафу, але так, аби бодай кiнчик ii виднiвся, i, коли я бував нечемним, нагадувала, що та рiзка на мене чекае.
Рiзку зберiгалося весь рiк, i якщо так жодного разу мене нею не пригостили, то бабця чисто символiчно вдаряла мене рiзкою по дупцi й кидала у пiч, бо ж рiзка таки мусила виконати свою виховну функцiю. Але що у тiснiй хатi хрестити малого неслуха замашною рiзкою було незручно, то вона так i лежала без дiла, а моею дупцею гуляли трiпачка, ремiнь, вiник чи мухобийка. Трiпачка була виплетена з прутiв i дошкуляла не так уже й сильно, як це можна було запiдозрити з мого вереску, бо верещав я з великим натхненням, аби батьки чи дiд iз бабою не запiдозрили бува, що трiпачка насправдi сильно поступаеться ременевi. Для бiльшого ефекту я починав ридати на самий тiльки вигляд трiпачки. Вiник i мухобийка викликали в мене такi самi емоцii, оскiльки вони теж дуже сильно поступалися ременевi.
А проте одного разу Миколаеву рiзку я таки засмакував. Трапилося це пiсля того, як бабця стала мене брати з собою до панi Розалii.
У ворожки на полицi стояли рядами закоркованi пляшечки i слоiчки, я любив iх розглядати, вдивлятися в них, як вдивляються у небеса або в морську глибiнь, бо то все були рiзнобарвнi настоянки, що набирали мiцi на травах, ягодах, корiнцях, камiнчиках, жучках.
Серед колекцii зiлля в хатi господинi було котресь, що давало змогу лiтати. Вiдьми ним натираються, сiдають на мiтлу або кочергу i фiуфiть! – попiд хмари. У снах я не раз лiтав, а так хотiлося полетiти насправжки.
Були там i слоiчки з рiзними дивовижами, як от тлiннi останки святих чи просто порядних людей.
В одному слоiчковi плавали кiстки святого Транквiлiона, що його розiп’яв король Кий на шляху в Галич. Кiстки святого розiбрали його учнi i передавали з поколiння в поколiння. Аби вони краще збереглися, iх щоразу заливали якимсь новим трунком. Тлiннi останки святого славилися своiми цiлющими властивостями, але не вони були пiд постiйною загрозою, а настiй на кiстках, його жадiбно випивали геть усi завойовники, його по краплi розпродували в корчмах, вiн повертав слiпим зiр, глухим – слух, заплiднював жiнок, аби тi народжували нових мислителiв, хоча вони продовжували народжувати розбишак. Крапля настою коштувала стiльки ж, як бочка вина або туша кабана. І панi Розалiя iнколи дозволяла собi свято, продаючи крапелиночку.
Кiстки у спиртовому плинi не лежали анi на днi, анi не плавали на поверхнi, вони мовби перебували в станi невагомостi i непорушно застигли в самому центрi слоiка. Непомiтно вiд ворожки я збовтував слоiк, i тодi кiстки то пiднiмалися вгору, то опускалися вниз, перевертаючись при цьому, наче акробати, але завше врештi-решт займали початкову позицiю. Здавалося, наче хтось невидимий там у слоiку старанно порядкуе, все вимiрюе i зважуе, мовби йому на цьому не знати як залежало. Менi завше баглося впiймати його на гарячому, але все намарно.
– А можна менi крапелиночку цiлющоi настоянки?
– А тобi ж навiщо? Ти ще малий. Що тобi бракуе?
– Я хочу розумiти мову трав i комах.
– І ти гадаеш святий Транквiлiон тобi в цьому допоможе?
– А як не вiн, то хто?
– Можна зварити гадюку i з’iсти гадючий росiл, тодi мова рослин i всiх комах, птахiв та звiрiв стане такою ж зрозумiлою, як нашi з тобою теревенi.
– А ви пробували той росiл?
– Нiчого гидкiшого в свому життя я не смакувала. Але дiе вiн не довго – лише кiлька днiв, потiм знову доводиться його пити, i так без кiнця.
– А якщо спробувати настоянку на кiстках святого?
– Навiть не думай.
– Але чому?
– Це небезпечно.
– Чому ж ви вдiляете ii по краплi всiм iншим?
– Тiльки тим, для кого це вже остання надiя.
– Але чим же воно таке небезпечне?
– Не можна що-небудь взяти одною рукою, аби не вiддати iншою. Людина все життя тiльки те й робить, що бере i вiддае, бере i вiддае. Мощi святого Транквiлiона мають власне таку властивiсть – чимсь обдарувати i щось вiдiбрати. І коли комусь дошкуляе хвороба в одному мiсцi, а вiн вже не годен терпiти i шукае зцiлення за будь-яку цiну, я даю йому краплю настоянки, i вiн зцiлюеться, аби за хвилю набути iншу болячку, яка йому ще не сприкрилася.
– І вiн потiм знову приходить до вас?
– Аякже. Іншоi ради нема. Щось береш, а щось вiддаеш. Ти готовий вiддати щось навзамiн? За те, що почнеш розумiти мову рослин i комах?
Я замислився – чим я мiг пожертвувати? Що я таке мав, чого б не шкода було позбутися? Але не хотiлося про це думати. Мене тягло до хати панi Розалii з якоюсь нестримною силою, аж поки одного дня я таки тихенько не висмикнувся з хати й не чкурнув до чарiвницi. Було менi тодi п’ять рокiв, i перехожi, бачачи малюка, який дiловито чимчикуе звивистими вуличками, спинялися та питали, куди це я намiрився. Та я знав, що вiдказувати:
– До бабцi.
В нагороду отримуючи теплi усмiшки, я таким робом дiстався до хати панi Розалii, котра зранку завше була вiдсутня, бо так само, як i моя бабця, ходила на луги по зiлля. Ключика вона ховала пiд порогом, я вiдiмкнув дверi i прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дiстати чарiвний слоiчок, адже господиня, помiтивши мiй iнтерес, переставила його високо на шафу, а менi, малому, сягнути його було неможливо. Та тiльки я присунув крiсло i вилiз на нього, як почулися перед хатою кроки, шарудiння i голосне здивування. Я отерп. Панi Розалiя повернулася i не могла знайти ключа. Я у вiдчаi шмигонув пiд лiжко i вiдчув себе мишею.
Врештi господиня зрозумiла, що ключ у дверях.
– Але то я стара недорайда! Забути ключа в дверях! – нарiкала вона. – Добре, жи голови не забула.
Потiм вона покликала кота Мацька i налила йому в мисочку молока. Кiт знервовано зиркав у бiк лiжка, але вiд молока не вiдмовився.
– Шось ти, Мацьку, неспокiйний, – покивала вона головою i заходилася розкладати трави на столi.
Хатою полинув п’янливий запах. Я поклав голову на руки i задрiмав.
Прокинувся я вiд голосноi розмови. Моя перелякана бабця пiсля тривалих роздумувань вирiшила, що мене можна знайти тiльки тут. І вона, зрештою, не помилилася, хоча ще цього й не знала, бо я затамувавши подих, продовжував лежати пiд лiжком.
І тут панi Розалiя пригадала дивний трафунок з ключем, а також не менш дивну поведiнку Мацька, який знервовано зиркав у бiк лiжка. За мить бабця уже вклякнула бiля лiжка i радiсно гукнула:
– Є! Ану вилазь, збиточнику!
– А не будете бити? – розплакався я, вiдсовуючись до самоi стiни.
Бабця, бачачи, що iнакше мене не дiстане, обiцяла, що най вже так i буде, ременем мене цього разу не почастуе.
Та коли ми вернулися додому, бабця сказала:
– Ану скидай штани!
Я став лементувати:
– А ви ж обiцяли.
– Обiцяла, що не почастую ременем, а рiзочку святого Миколая мусиш таки засмакувати.
Хльоскання рiзки по голiй дупцi незабутне враження. І хоча то був один-единий раз, але вiн витiснив з моеi пам’ятi усi iншi випадки, коли по менi гуляли трiпачки й ременi. Бiль вiд ii ударiв був не схожий на жоден iнший – гострий i обпiкаючий, вiн миттево пронизував усе тiло, та так, що я аж захлинався криком, болем i повiтрям, а потiм ще довго чiхався i катулявся по пiдлозi.
Звiдтодi я завше зиркав на рiзку з острахом, не вiдважуючись навiть торкнутися ii пальцем. Рiзка в уявi моiй перетворилася на дивовижну iстоту, котра жила своiм особливим життям, але залежним вiд мене, як бувае залежною плюсква вiд чиеiсь крови, бо ж так само i рiзка мусила б час вiд часу дiстати свiй життедайний заряд, розтявши зi свистом повiтря i приклавшись до чийогось тiла. Недаремно, коли стару рiзку спалювали в грубцi, менi вчувалося ii жалiбне квилiння, але я не шкодував ii, а завше проказував:
– Так тобi й треба.
Вишиваний свiт
Скiльки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на ii вишиття, але одного разу помiтив, як стара вишня, що росла в нас пiд вiкном, щезла пiсля того, як бабуся ii вишила. Та вишня була зовсiм суха, i дiд не раз збирався ii спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от ii нема.
Тодi я почав пригадувати, чи нiчого бiльше не зникало, i раптом згадав, що зовсiм недавно пропав здичавiлий пес, який поселився на пустищi. Вiн так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чiм свiт стоiть. Нiхто не мiг без нагляду вiдпускати дiтей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кiлька разiв полювали, та вiн був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всi тi лови пiшли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, мiг i здохнути чи податися деiнде. Я заходився переглядати бабусине вишивання i на однiй подушцi побачив його. Тепер менi було зрозумiло – все, що бабуся вишие, у ту ж мить зникае. Недарма ж на жоднiй з ii вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нiчого з того, за чим можна б жалкувати.
Я не мiг витерпiти, щоб не подiлитися своiм вiдкриттям з дiдом. Дiд лише плечима стенув:
– Ну та й що? Я знаю про те.
– А чого ж ви менi не сказали?
– Все якось забував. То те, то се… Забував.
Потiм глянув на мене з теплою усмiшкою i додав:
– Ну добре. Вповiм тобi, що знаю. Отже, то було вiдразу потому, як совети прийшли до нас вдруге… В нас тодi почалися арешти. Людей щоночi вивозили на Сибiр. Тюрми були забитi. Молодь кинули на фронт, без пiдготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скiльки iх тодi лягло!.. На галичан дивилися знаеш як… Найменша пiдозра – i ти в цюпi. Так i мене арештували. Бабуся наша не могла собi мiсця знайти вiд жалю. Ходе, бiдна, пiд тоту тюрму та все визирае, чи мене не побачить. Ото раз так iз туги сидiла вона ввечерi та й взялася вишивати. З голови iй не йшла в’язниця, вона й почала ii вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу i собак. Скiнчила шиття якраз серед ночi… А в невiльника який сон? Лежимо та й думаем про свое, сон не йде. Коли це раз – нiби все завалилося. Нi стiн, нi мурiв – лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але тi, що нас посадили, зiсталися. Мусили ми ховатися. Хто молодший, до лiсу пiшов, а старшi – на села та хутори. Тодi й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не вiдразу здогадалися, що то через ii вишивання. Рiзне думали. А люди говорили про Матiр Божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволi… Але йде час, а я дивлюся – нема нашого кота. «Cяню, – кажу, – де то наш Мацько подiвся, що його не видно?» Коли глип – а лежить на столi вишивка, i якраз наш Мацько вишитий. Тут менi в головi щось як би свiнуло. «Ану, – кажу, – Сяню, чи не була би-сь така гречна, аби тото вишиття попороти?» А вона: «Що в тебе за забаганки? Я стiльки над ним слiпала, а ти менi хочеш знищити?» Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножицi та й споров. Тiльки-но останню нитку висмикнув, як чую – мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрiв молоко в мисочцi, то так i кинувся. «Ну, – кажу, – Сяню, ото маеш цурис! Виходить, що ти не вишиеш, то те й пропаде». А вона не вiрить, смiеться з мене. Ну, добре… Прошу я тодi, аби вона вишила пугало, що в нас на городi стирчить. І що ти гадаеш? Вишила вона пугало, дивиться – а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку мае здатнiсть. З тих пiр стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.
Як потiм виявилося, не тiльки ми з дiдом, але й сусiди дiзналися про це… гм… обдаровання моеi бабусi. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якоi прикростi панi Сянi, бо ану ж вона розсердиться та вiзьме й вишие. А Дзюньо вiдразу пригадав, що колись iз нашого курника пiвня поцупив. Набравшись хоробростi, прийшов до бабунi i у всьому признався, ще й принiс за того пiвня гуску. Вiн так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той грiх. Правда, за гускою на другий день прибiгла панi Сусликова, бо то була ii гуска, але настрiй Дзюня вiд того не погiршився. Найцiкавiше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла ii панi Сусликова i сказала:
– Панi Сяню, вiзьмiть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловiка. Бо тая п’янюга мене в грiб заведе.
А треба сказати, що кого-кого, а п’яниць моя бабуня мала за останнiх людей i, не довго роздумуючи, взяла i вишила пана Суслика, i що ви гадаете? Не минуло й тижня, як панi Сусликова прибiгла з другою гускою просити, щоб ii чоловiка назад повернули.
– Що ви менi голову морочите? – вiдмахнулася бабуся.
Але моя мама помацала гуску i сказала:
– Чим-бо то ii начинити? Гречкою чи рисом?
– Не буду я пороти вишиття, – буркнула бабця.
