скачать книгу бесплатно
Цензор снiв
Юрiй Павлович Винничук
Головних героiв цього роману двое. Вони рiзнi за характером i поглядами, вони антиподи, але багато чого в них е спiльного: зрiст, вага, колiр волосся, колiр очей, вiк. Коли дивитися на iхнi юнацькi фото, складаеться враження, що це якщо не рiднi, то принаймнi брати у перших. Навiть пiзнiше, коли вони стали дорослими, i один з них зостався по-юнацькому худим, а другий огрядним, подiбнiсть все одно кидалася в очi. Але незважаючи на все це, вони друзями не були, просто iнколи життя iх зводило, аби швидко знову розвести, самих iх смерть оминала, хоч i не оминала iхнiх близьких, смерть завжди була на пiвкроку вiд кожного з них i била прицiльно, але помилялася якраз на тих пiвкроку чи пiвхвилини.
Юрiй Павлович Винничук
Цензор снiв
© Ю. П. Винничук, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
На обкладинцi використано картину Ерно Айзiга (Ісаака) Ерба (1878–1943) – вiдомого львiвського художника, який загинув у Янiвському концтаборi в липнi 1943 року.
Автор висловлюе вдячнiсть за використання матерiалiв та мемуарiв Юзефа Майена, Остапа Грицая, Анджея Кусьневiча, Леона Кальтенберга, Казiмежа Шлеена, Юрiя Тиса, Олега Лисяка, Євгена Наконечного, Богдана Малини.
І. Пролог
«Мене оточують прекраснi люди, прекраснi, не можу нiкому з них нiчим дорiкнути, вони дуже милi, уважно слухають, що iм розповiдаю. Нема дня, щоб не згурдилися довкола й не прохали снувати мою оповiдь далi. Прекраснi люди. Їхнi очi – добрi й ласкавi – пестять мене, мов променi сонця. У саду, де так пахне бузок, ми сiдаемо собi на травi, i я розповiдаю, розповiдаю… І менi хочеться жити, щоб розповiдати далi всiм цим прекрасним людям, що я переживав, що вiдчував, як виборсувався в цьому життi… Їхнi обличчя напливають звiдусiль до мене, мов пушинки кульбаби, я вловлюю iхнiй подих, i менi стае так само легко, як i будь-якiй пушинцi…»
Так вiн одного разу признався нам. Лежачи на травi й дивлячись у небо, вiн усмiхався лагiдно, так, як тiльки вiн й умiв, усмiхався, як до своiх дiтей, яких сотворив i викохав. І тепер, коли його вже нема серед нас, я хочу донести всi його слова, вимовленi й не вимовленi, всi його роздуми, озвученi й не озвученi, але якi менi вдалося вхопити.
Цензор – так ми його називали, i так я збираюся називати його впродовж усього часу, поки розповiдатиму про нього. Ім’я його нiчого вже не скаже наступним поколiнням, а тi, що знали його, померли, хоча сам вiн, розповiдаючи про себе, не цурався свого iменi, однак ми нiколи так i не наважилися промовити його, волiючи звертатися «пане Цензоре», а вiн задоволено кивав своею сивою головою, i я певен був, що звучало це йому, як «Цезар». Хоча останнi роки свого життя вiн уже цензором не був, нiхто вже його не страхався, i коли вiн нарештi пiшов на пенсiю та перетворився на такого собi добродушного дiдка, який полюбляе посидiти за пивом у кнайпi, то навiть тi, чия доля iнколи залежала вiд одного поруху руки з олiвцем, не впiзнавали його. Цензора також можна було бачити на прогулянцi з паном Кравчиком, його найближчим товаришем, якого вiн часто кликав Гером. Так, бувало, i звертався: «Ось що я скажу тобi, любий Гере». Вiн вiв собi тихе впорядковане життя, сповнене скромностi й вiдчуття власноi незначущостi, мов Наполеон на Ельбi, хоч i не жив на островi, але нi з ким не входив у ближчий контакт, усiх тримав на вiдстанi, допускав лише до себе пана Гера й мене. А проте душа Цензора не дрiмала, вiн i далi запоем читав книжки, купував iх цiлими пачками, все те, що почало видаватися за Незалежностi, коли цензура зникла. Вiн продовжував читати й креслити своiм червоним олiвцем, ба бiльше, вiн не просто викреслював рядки чи й цiлi сторiнки, а вписував новi, вiн мовби ставав спiвавтором цих книжок, якi вийшли без цензури.
«Цензура – це мистецтво, – казав вiн, – це щось, може, навiть вище за мистецтво, бо мистецтво твориться натхненням, й iнколи без здорового глузду, а цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму. Скiльки разiв доводилося ледь не дослiвно переписувати твiр, який потiм виходив пiд прiзвищем iншоi людини, без жодних навiть натякiв, що i я там приклав свою руку, хоча я виразно бачу всi своi слiди, всi тi вiстовi стовпчики, забитi на окремих дiлянках твору».
І так тривало доти, доки не потрапив сюди, i щойно тут вiн розкрився серед оцих, як вiн любив повторювати, прекрасних людей. Бо хто ж, як не ми, змiг оцiнити його велич? Велич Цензора. Цезаря! І тут нема перебiльшення, бо не письменники творять лiтературу, а цензори. Вони, мов демiурги, формують свiт, уявлення, звичаi, мораль i несуть правду, а не фантазiйнi виверти лiтераторiв.
Вiн менi показав свiй записник, де було занотовано все про жiнок, з якими вiн переспав, я подивувався ясностi його розуму, його пам’ятi, бо про кожну мiг розповiсти щось цiкаве. Там також було акуратно вказано мiсце, де вiдбулися любощi, час iхнього тривання i особистi враження пiсля них. Серед цих жiнок були й поетеси, що вiддавалися йому за те, аби вiн не надто чикрижив iхнi й без того куценькi збiрочки, аби поглянув крiзь пальцi на двозначнi метафори, хоча при цьому вiн неабияк ризикував, бо потiм обов’язково вигулькував пильний комунiст, який у доволi невиннiй фразi вбачав антисоветську пропаганду й буржуазний нацiоналiзм. Але Цензор був понад цим усiм, вiн мав купу орденiв i медалей, як, зрештою, i пан Гер, i коли вони виходили на парад, мило було поглянути на всi тi iхнi вiдзнаки, за якими стояли неабиякi подвиги.
Нам добряче пофортунило, що ми з ним зазнайомилися. Я все життя був стенографiстом, маленьким таким непомiтним чоловiчком, який знав свое мiсце – ззаду або збоку i нiколи попереду. Мене кидали на всiлякi конференцii, збори, судовi розправи, наради, все життя я тiльки те й робив, що чиркав папiр. Врештi зi мною сталося оте… Не знаю, як назвати. Так само, як i Цензор, що продовжив свою шляхетну працю навiть на пенсii, коли вже вiд нього нiхто ii не вимагав, i вiд його рiшення вже нiчого не залежало, я теж, одiйшовши вiд своеi рутинноi працi, не змiг порвати з нею до останку. Я й далi носився з блокнотиками й фiксував геть усi звуки: все, що говорить моя дружина, брязкiт посуду, дзенькiт трамваю, шум дощу, шелест листя, посвист чайника, рипiння кватирки, шурхiт мишей… Я виходив на вулицю й нотував цвiрiнькання горобцiв, гавкiт собак, скрегiт гальм i кроки перехожих. Мене захопило це так, що я не мiг себе стримувати. Плюскiт води в ставку, який я нотував уранцi, переслiдував мене весь день, наче музика, почувши яку, не можеш забути. Так я й ходив iз тим плюскотом у головi, я вiдчував, що на мене покладено дуже значнi обов’язки. Я мушу стояти на вартi часу й фiксувати геть усе, що дiеться довкола, i мушу писати правду, бо брехня мае звичку вилазити на поверхню й зяяти чорними дiрами. Не встромляйте пальця в дiру брехнi, бо дiра поглине ii по лiкоть. Я нiкому при цьому не заважав, я робив свою справу тихо i якомога непомiтнiше, розумiючи, що колись, за рокiв сто чи й двiстi, всi моi нотатки будуть за цiною золота, бо тодi вже довкола владарюватимуть зовсiм iншi звуки й голоси, не схожi на тi, якi зафiксував я, зникнуть i голоси тих людей, якi менi вдалося занотувати. Однак генiальнi iдеi приреченi на нерозумiння довколишнього плебсу. Такий закон життя. Урештi, не витримавши глузування родини й знайомих, збагнувши всю ницiсть iхнiх примiтивних душ, я порвав iз ними. І зробив це якраз вчасно, саме тодi, коли найбiльше потребував Його, а Вiн мене.
Доля, звiвши мене з Цензором, зробила людству неоцiненний дарунок, без мене нiхто б так i не довiдався про цього великого чоловiка, про широчiнь його думок. Отже, i вiн, i я сливе водночас вирiшили усамiтнитися, хоч i не зовсiм, але принаймнi звузити коло людей, з якими доводилося спiлкуватися. Таким от чином ми й опинилися в одному санаторii, ба навiть в однiй кiмнатi. Третiм був дуже спокiйний i добрий дiдусь пан Гер, який балакучiстю не вирiзнявся, але завжди був готовий скрасити нашу компанiю. Пан Гер захоплювався ботанiкою й укладав гербарii. Зразки рiдкiсних рослин, не вiдомих науцi, вiн легко виявляв у санаторiйному парку, а також в околицях санаторiю, вiдтак, принiсши черговий зразок унiкальноi рослини, вiн спочатку уважно вивчав, озброiвшись великою, як пательня, лупою, увесь час мурмочучи собi пiд нiс незрозумiлi слова, а потiм висушував ii мiж сторiнками товстоi книги – старого нiмецького видання пана Адольфа «Майн Кампф», добряче зашмуляного, i, наклеiвши рослину в альбом, пiдписував хитромудрою готикою.
Ботанiк був прихильником науковоi теорii про походження людей вiд рослин, вiдповiдно кожна рослина в нього обов’язково асоцiювалася з якимсь народом i була класифiкована за расами. Вiдтак кочовi народи походили вiд росянки, яка живилася комахами, народи, що звикли визискувати своiх сусiдiв, походили вiд повiйки, яка вилася будь-де, сюди ж належала i настурцiя. А польовий хвощ безперечно був предком скандинавських народiв, так само, як i перекотиполе – предком циган. Ким були украiнцi? Украiнцi були русами, а руси були будяками – гордими, пахучими будяками, квiти яких дурманили голови своiми п’янкими пахощами й манили з усiх усюд i повiйок, i настурцiй, котрi радо iх обплiтали, випивали соки й висушували, прирiкаючи на смерть, голодну й у муках. Коли я поцiкавився в Ботанiка, ким були колись евреi, вiн вiдповiв, звiвши очi до неба, що евреi – свята нацiя, вони могли бути лише кульбабою, яка так легко розсiваеться й летить за вiтром, аби засiяти все новi й новi землi, легенька, мов пух, бiла, наче Господня борода, i кров ii бiла, як молоко, хоч i гiрка.
Коли люди були рослинами, у них була й мова рослинна – мова запахiв, та, на жаль, ii тодi нiхто не встиг записати, стенографiя ще не була винайдена. Рослини воювали мiж собою, захоплювали чужi терени, асимiлювали й асимiлювалися, у них текли соки, як зараз тече кров, вони навчалися виживати за будь-яких умов, вростати в спекотне лiто i в зиму, пробиватися з-пiд снiгу i з-пiд камiння, розламувати скелi й захаращувати водойми. Рослини були могутнiми, живучiшими навiть за ссавцiв i риб, тому жоден iхнiй вид не вимер, а лише трансформувався в iнший, досконалiший i ще могутнiший.
У головi пана Гера проростали всi тi рослини, якi вiн знайшов, голова його буяла рослиннiстю, i, коли довкола панувала тиша, можна було почути, як у головi його рослини кiльчаться й вруняться, лускають насiнини й вистрiлюють – iнколи вони вилiтали з вух, iнколи з носа, а то й з вух чи рота, бо iх було так багато, що не вмiщалися в головi, але вiн усе нiяк не мiг заспокоiтися i продовжував шукати рослину, яку вiн назвав Праматiр’ю Роду, але не годен був ii описати.
«Прекраснi люди нас оточують, чи не так, любий Стенографе? – говорив Цензор, коли ми гуляли довкола нашого озера. – Узяти пана Гера. Комусь, аби здiйснити такi епохальнi вiдкриття, доводиться вирушати свiт за очi – в Африку чи на острови Полiнезii, а вiн тутечки, просто в нас пiд ногами, вiдкривае непiзнане й збагачуе науку. А панi Кукiль, яка своiм янгольським голосом сповiщае нас про те, що свiтае, край неба палае? Їi голос летить над лiсами, плаями, горами… А потiм вона поринае в стан, який нiкому з нас не збагнути, бо уявляе себе жiнкою без рук i без нiг i виголошуе зашифрованi повiдомлення: „Шiстсот двадцять вiсiм кома три, напрямок пiвдень, тридцять один градус на схiд. Крапка“. А пан Шкраб, який власноруч задушив свою дружину, рiдкiсну хвойду, на його мiсцi так зробив би кожен, тiльки не кожному трапилася така нагода. Ось ви, любий Стенографе, ви ж не задушили свою хво… тобто дружину, коли вона вам стала бемкати голову через ваше захопливе заняття. Нi, ви усамiтнилися, як i я, ви, мов той середньовiчний пустельник, пiшли в густий лiс i поселилися вiддалiк од усiх зваб i клопотiв, ви знайшли свiй Едем коло нас iз Гером, а ми бiля вас».
У санаторii було чимало вiдпочивальникiв, дехто тут жив роками, а наше тихе безтурботне життя забезпечували Неторканi. Їх рiдко можна було побачити, вони найчастiше зливалися з тлом – зi стiною, з садом, з деревом, з повiтрям. Вони виринали нiзвiдки й зникали в нiкуди, але ми отримували харчi й усе необхiдне. Єдина проблема, яка мене завше дiймала, – вiдсутнiсть чорнила, його не було на теренi санаторiю, доводилося замовляти, але Неторканий, який раз на мiсяць привозив чорнило з мiста, чомусь нiколи не мiг прихопити з собою бiльше нiж один маленький слоiчок, якого менi вистачало лише на кiлька днiв, а далi я змушений був писати, чим бог дасть – зеленим соком кропиви, бiлим соком молочаю, якщо не хотiв, аби хтось стороннiй прочитав моi записки, червоним соком буряка й вишнi, кров’ю горобця, iдучо-зеленою пасокою розчавленоi гусеницi, нiжною пергою метелика, мурашиною кислотою, яка пропiкала папiр до дiр. Добре, що бодай паперу було доволi, менi його видавали цiлими пачками, бо то були зужитi бланки, заповненi лише з одного боку, другий бiк був чистий, i можна було писати що заманеться.
Цензор, щойно заселившись, вiдразу заповнив свою шафку книжками. Цiлими днями вiн тiльки те й робив, що читав i черкав олiвцем, а був при цьому такий зосереджений, що я навiть не важився його зачiпати. Кiлька днiв у нашiй кiмнатi панувала така тиша, що я нiчого путнього не зафiксував. Ото тiльки, що голоси горобцiв та горлиць i кiлька фраз Ботанiка: лiнгулiя арлiнi, самелiя барбузi, луанда дармерi…
Я починав нудитися, i отак з нудьги попросив Цензора дати прочитати книжку з тих, якi прочитав вiн. Цензор стенув плечима i сказав: «Звичайно, але мушу попередити, що я ii всю почеркав. У мене така звичка – креслити текст, який читаю. Якщо вам це не заважатиме, будь ласка». І вiн менi простягнув книжку одного сучасного автора. Розгорнувши ii, я остовпiв: вона й справдi була вся покреслена, але це ще не все, бо й поля були пописанi дрiбненьким, але чiтким калiграфiчним почерком. Цi саморуч вписанi рядки мали замiнити тi, що були викресленi, а коли не вмiщалися на полях, вiн робив окрему вкладку. І коли я став читати текст автора й порiвнювати його з виправленнями, то побачив усю глибину помислiв, розмах i велич Цензора. Вiдтак на прогулянцi я не витерпiв i поцiкавився, чи вiн часом не письменник, бо стиль його зауваг, усi тi його власнi варiанти тексту свiдчать якраз про те, що вiн мае неабиякий талант. Цензор поглянув на мене уважно, мовби намагаючись вловити бодай крихту iронii, але побачив перед собою лише мiй захоплений погляд, який, чесно кажучи, прилип до мене ще з тих часiв, коли я тiльки те й робив, що зазирав до писка сильним свiту цього, i сказав: «Так, я письменник, але не той, що пише книжки, а той, що iх благословляе у свiт, робить iх кращими й мудрiшими». І тодi вiн розкрився передi мною i признався, що працював багато рокiв цензором. Звiдтодi ми не розлучалися, я ходив за ним, наче тiнь, i нотував усе все, що вiн розповiдав.
У день його смертi його найближчий товариш Гер вiдкрив дивовижну квiтку, невiдому науцi, маленьку таку, як мачинка, але красиву й мiнливу, наче жiнка. Назвав ii Андреа Попеллi на честь покiйного друга, i то було останне його вiдкриття, бо життя для нього вiдтепер зупинилося. А життя Цензора не повинно одiйти в невiдь, як i його сни. Я мушу те все переказати так, як менi вдалося занотувати. Цензора звали Андреас.
ІІ. Стефан
1
«Колiр волосся чи очей Стефана Шуберта насправдi не мае жодного значення, але можна уточнити, що волосся чорне, а очi карi, зрiст – метр вiсiмдесят п’ять. Таким вiн був замолоду, i таким його вперше побачимо, коли вiн летiтиме над Атлантикою. Його мама украiнка, батько украiнiзований нащадок австрiйцiв, назвали його Стефаном на честь дiда, австрiйського полковника. Востанне вiн з’явиться перед нами в 1996-му у Львовi, мiстi своеi молодостi. Вiн буде ходити вулицями, якими снив, обмацуючи поглядом знайомi будинки, часто зупиняючись i мружачи очi, шукатиме власнi слiди, але не побачить нiчого з того, що залишив понад п’ятдесят рокiв тому, бо все зазнало змiн або назавше зникло. І тiльки в одному мiсцi вiн раптом натрапить на свое минуле й буде неабияк здивований, що е ще хтось живий з тiеi буремноi доби – один зi страху зробив неймовiрноi хоробростi послугу, а другий послав його на смерть, перед тим використавши.
А зараз вiн летить, i хмари ковзають уздовж лiтака, сизий туман ковтае його i супроводжуе в нiч. Вiн зважився на неабияку авантюру, бо Атлантику за тiеi доби перелiтали ще рiдко, але в нього не було виходу. Кар’ера летуна може урватися в найнесподiванiший момент, i то не конче через аеротрощу чи яке калiцтво, не через пиятику чи мордобiй, а, скажiмо, через дурну болячку, таку, що тьху – i ii нема, а однак вона пiдстереже тебе коли-небудь, i ось вже твое життя йде шкереберть. Власне це й спiткало його в 1936-му роцi, коли йому виповнилося двадцять два».
Одного разу, летячи над Балтiйським морем, я вiдчув, що на очi мовби опустилася напiвпрозора пелена, я кiлька разiв струснув головою, пелена трiшки розсiялася, але видимiсть усе ще була поганою, так що доводилося весь час трусити головою. Я ледве доволiкся до бази в Гданську, нiкому нiчого не сказав, але, не зволiкаючи, подався до окулiста. Той уважно збадав i поставив, як на свою медичну думку, цiлком утiшний дiагноз: помутнiння зору пов’язане з вадою артерiй, що живлять зоровi дiлянки кори мозку, доведеться прийняти серiю заштрикiв, i зiр вiдновиться, хоч, правда, вiн уже, мабуть, не буде стовiдсотковим. Як для пересiчноi людини в цьому не було нiчого страшного, але для летуна – хрест на всьому. Я, звичайно, не признався лiкаревi, хто я i чемно вiдбув усi процедури. На базi попрохав вiдпустку, на щастя, вона менi власне й так належала. Я мав надiю, що все ж таки зiр вiдновиться повнiстю, але так не сталося – зiр упав на п’ять клятих вiдсоткiв.
Щомiсяця летунiв перевiряли вiд i до, своеi вади зору я приховати не зумiв, контракт зi мною розiрвали, я опинився на вулицi. З невеселими думками я забрiв до аероклубу й дудлив пиво, все, що вiдбувалося довкола мене, вiдбувалося, наче за муром, я не чув гамору, не чув музики, не звертав уваги на знайомих, у такому станi апатii перебував, може, з годину, коли почув, що хтось мене плеснув по рамену. Це було так несподiвано й недоречно з огляду на пригнiчений настрiй, що я, не встигнувши роззирнутися, вилаявся: «Якого дiдька?», та за мить роздратування щезло – людина, яку побачив, була саме тiею, яку в таку хвилю потребуеш i зустрiчаеш зi щирим захопленням. Осип Хома[1 - Хома Осип (1917–1958) – один iз найкращих боксерiв довоенноi Європи, член ОУН, доброволець дивiзii «Галичина», брав участь у битвi пiд Бродами, воював в УПА пiд псевдом «Боксер». Восени 1947 р. iз рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупацii Нiмеччини. У 1951 р. з родиною переiхав до США. Помер у шпиталi, не перенiсши операцii.] був двометровим здоровилом, служив у вiйськовому флотi в Гдинi, iнколи з’являвся в клубi, й ми чудово вбивали вiльний час. Осип, окрiм того, що був морцем, мав славу боксера, нiмцi його називали Вiллi Хома, недавно вiн нокаутував у Варшавi польського чемпiона Пiлата i тодiшнього першуна Європи нiмця Герберта Рунге, майбутнього чемпiона Олiмпiади. Осип вiдразу здогадався з мого кислого вигляду, що маю клопоти.
– Справи кепськi, – погодився вiн, вислухавши мою iсторiю, – але не безнадiйнi. Усе ж таки в тебе зiр на дев’ятдесят п’ять вiдсоткiв. Можеш спробувати найнятися до якоiсь iншоi компанii.
Я похитав головою:
– Нема сенсу. Хiба там не такi самi вимоги? Якщо цi мене комiсували, то й тамтi не вiзьмуть.
– Вiйськовим летуном так, але ти можеш найнятися, наприклад, на аеропошту.
– Смiешся? Лiтати на тих гратах? Краще вже на розi газети продавати. Ти б, наприклад, пересiв на рибальську шхуну пiсля того, як стiльки разiв переплив Атлантику?
Осип засмiявся.
– Напевно, нi. Сам знаеш – радити завше легше.
Вiн теж замовив собi пиво. Далi ми гомонiли про рiзнi несуттевi речi, коли до нас приеднався ще один кумпель Рiхтер Мурнау, вiн був веселим заводiяцьким прусаком, з яким ми давно потоваришували. Утрiйку бити бомки найприемнiше. Рiхтер теж вислухав моi проблеми, хвильку подумав i звiстив доволi цiкаву новину:
– Знаеш, якщо ти не проти, е змога полiтати. І добре платять.
– Що ти маеш на увазi?
– Випробування нових моделей. Є така собi фiрма «Avian», яка власне розробила нову модель. Мiй стрий працюе там. Не далi, як учора, питав, чи маю когось на оцi. Вони там не будуть настiльки скрупульозно приciкуватися. Якщо маеш бажання, зведу тебе з ними.
– І що то за модель?
– Називаеться «Avian-Vista». Бере сто двадцять галонiв пального й може на них триматися в повiтрi до чотирнадцяти годин. При швидкостi сто миль на годину подолае тисячу триста миль за цей час. Лiтак легкий i при аварii може спланерувати, розбитися на ньому важко. До того ж вiн не потребуе такоi довгоi стартовоi смуги, як iншi лiтаки. Виняток – лети на велику вiдстань. Середня висота – три тисячi футiв над землею. Оскiльки ти летiтимеш над океаном – це тебе повинно влаштовувати. Хоча за негоди можеш пiднятися вище.
Я замислився. Вiдтак запитав:
– І куди я мав би летiти?
– У Канаду, до Оттави й назад. Але не звiдси, а з Пiвденноi Валлii, з Долини Гламорган неподалiк Баррi, там iхня база. Звiдти до Оттави три тисячi двiстi миль. У кабiнi буде вмонтовано додатковi баки пального, в сумi це триста п’ятдесят галонiв бензини. Їх повинно вистачити на сорок годин лету. Але до Оттави ти долетиш за тридцять шiсть годин або пiвтори доби. Там вiдпочинеш зо три днi й назад. Можливо, вони запропонують тобi ще якiсь рейси.
– Навiщо iм аж таке складне випробування?
– Того мене не питай. Та i iх краще не питай. Менше знаеш, щасливiшим будеш. Мiж iншим завтра зранку летить до Англii один летун. Звати його Макмiллан. Вiн тебе зможе пiдхопити. Вiн не дуже балакучий, то набридати не буде. А летить якраз до Бiрмiнгему, це недалечко вiд Валлii. Звiдти вже доберешся потягом. Але не говори йому нiчого зайвого. Та база нiмецька, але йому про те краще не знати.
– Вона що – засекречена?
– Нi. База як база. Виглядае, як англiйська, а працюють на нiй нiмцi. Все законно. Але реклами вони не потребують.
Що ж було робити, я погодився, i товариство закропило цю пропозицiю коньяком. Вранцi я вилетiв до Англii з Макмiлланом, що i справдi виявився мовчуном, але це мене цiлковито задовольняло. Я з цiкавiстю розглядав мiсцини, над якими ми пролiтали. Давненько не доводилося бути в ролi пасажира, вiдколи ще навчався в аерошколi. Дув сильний вiтер, i лiтак час вiд часу пiдкидало то вгору, то додолу, а при цьому вiн загрозливо порипував, як старий корабель. Мотор кiлька разiв глухнув, i англiець лаявся та запускав його знову. Я мав велике бажання подрiмати, але не наважився. Коли нарештi сiли, я зiтхнув з полегкiстю. Макмiллан розтлумачив дорогу до залiзничного двiрця[2 - Двiрець – вокзал.], а вкiнцi запитав:
– То ви на «Avian» поспiшаете?
– Так.
Вiн хитнув головою i промовив з кривою посмiшкою:
– Ну, щасти вам.
– У вас е засторога? – запитав я.
Вiн стенув плечима й удав, що не зрозумiв. Дiставшись двiрця, я напитав потяг до Баррi. Якраз за двадцять хвилин той вiдходив, щоправда, з пересадкою в Кардiфi, але зате години за чотири буде на мiсцi. У передiлi зi мною iхало лiтне подружжя. Я вмостився бiля вiкна й милувався краевидами – зеленi луги, скелi, озера, все це мiнялося з калейдоскопiчною швидкiстю, а може, тiльки здавалося, бо скоро я поринув у дрiмоту й лише раз по раз розплющував очi. «Ка-а-ардiфф! Ка-а-ардiфф!» – пролунало за шибами.
Я вийшов з вагону, наступний потяг мав вiдходити з цього ж перону. Я подався до буфету, замовив шницля з печеною бульбою й пиво. Що означала та посмiшка англiйського летуна? На жаль, усе вiдбувалося так швидко, що довiдатися чогось бiльше про фiрму «Avian» не вдалося. Я допив пиво й вийшов на перон. Чиiсь дiти бавилися в пiжмурки й голосно реготали, ховаючись за лавками та будками з водою, морозивом i папiросками. Погода була похмура i анi морозива, анi води нiхто не купував. Я прогулявся пероном туди й назад, бо страх як не люблю тупцяти на мiсцi. Потяг запiзнювався на десять хвилин, потiм на п’ятнадцять, потiм на двадцять. Дiти потомилися й облiпили батькiв. Усi з надiею дивилися в той бiк, звiдки мав прибути потяг. Над двiрцем висiло два прапори – прапор Великоi Британii та Валлii, на валлiйському зображений був червоний дракон на бiло-зеленому тлi. Вивiски тут усi були англiйською та валлiйською. Остання ошелешувала своiм звучанням. «Information» валлiйською означало «Gwybodaeth». Урештi потяг притрюхикав, паротяг радiсно загудiв i випустив клуби пари. До Баррi було зовсiм недалеко, потяг завiз за хвилин сорок. Баррi – невелике курортне мiстечко, в якому всi всiх знають, тому менi не довелося довго шукати фiрму «Avian».
2
Стрий Рiхтера Томас Мурнау зустрiв мене з розпростертими обiймами, вiн уже отримав телеграму вiд свого небожа з моею характеристикою i ствердив, що вакансiя на випробувача в них ще вiльна. За один перелiт туди й назад вони платять чотириста фунтiв, i якщо такi умови задовольняють, можна хоч i зараз ознайомитися з лiтаком. Я подумав, що й справдi нема чого зволiкати, i ми вдарили по руках. Стрий кудись зателефонував i подав адресу готелю неподалiк вiд iхньоi фiрми, де мене чекав покiй, а за двi години я опинився на летовищi, яке розташувалося за три кiлометри вiд мiстечка i виглядало доволi скромно. Злiтна асфальтова смуга була вiдсутня, натомiсть бадьоро зеленiв дбайливо пiдстрижений трав’яний луг, мокрий вiд дощу. Для мене це не було особливою несподiванкою, доводилося не раз злiтати з галявин, але, здавалося, що такий тривалий перелiт потребував чогось поважнiшого. Мене бiльше здивував лiтак, вiн не виглядав на екстрамодель, був невеликий, компактний, двомоторовий i, вочевидь, не слугував для перевезення вантажiв чи пасажирiв. Тодi для чого був створений? Для бойових завдань? Можливо. У його нижнiй частинi виднiвся автоматичний люк. Для чого? Для скидання вантажу чи бомб?
Менi достатньо було трьох днiв, щоб вивчити лiтак i зробити два пробнi лети. Я лiтав на фоккерах, а модель фiрми «Avian» не надто вiдрiзнялася вiд них своею начинкою. Мотор гудiв плавно i, на диво, не так гучно, як у фоккерi, тобто, якщо такий лiтак використовувати вночi, то можна сiсти доволi непомiтно.
Щоб прилетiти до Оттави в обiд, треба стартувати не пiзнiше сьомоi ранку. Дорогою я зайшов до крамницi, купив пляшку вина, шмат сиру й житнього валлiйського хлiба. Покiй у готелi був скромний, але затишний. Я вмостився на канапi, iжу розклав на столику й заходився вечеряти. Мене, звiсно, цiкавило, якою була мета такого перелету, але вирiшив, що справдi не варто перейматися. Лети на великi вiдстанi траплялися й у Гданську, але нiколи це не було самоцiллю. Правда, досi доводилося лiтати лише в межах тисячi миль i головно по Європi, iнколи до Пiвнiчноi Африки, всi цi маршрути були не важкi. З того, що зрозумiв, великоi поклажi в мене не буде, бо задля тих восьми бакiв пального навiть зайвi крiсла буде знято. Я допив вино, прибрав на столику i лiг спати.
О п’ятiй ранку я встав i о шостiй був на умовленому мiсцi.
Лiтак гудiв i подригував, розiгрiвати його двигуни почали ще годину тому. Вдалинi виднiлося ще два лiтаки схожi на цей, але меншi за розмiром, iх, либонь, тримали на коротшi вiдстанi. Мряка висiла в повiтрi, небо було захмарене, i пробирала до кiсток прохолода. Старий Мурнау потирав руки, сутулячись, i кивав на лiтак:
– Ляля, правда? Двигуни типу Брiстоль-Юпiтер налаштованi iдеально. Жоден iнший лiтак не пiднiме стiльки галонiв пального, як цей. А з таким вантажем потрiбна буде дуже велика стартова смуга. У нас нема аеродромiв вiдповiдноi довжини, отож доведеться вам злiтати з трави. Тут грунт доволi твердий, проблем не повинно бути. Там вам дали два галони води, два термоси – один з гарячою водою, другий з мiцною кавою. Ще е кiлька кiсточок бульйону з яловичини, шмат нарiзаного бекону, хлiб, сир i шоколад. І е тепла куртка в кабiнi, також теплi штани й чоботи. Я б радив вiдразу те все на себе вбрати, бо над океаном особливо зимно. Я чув, що над океаном ви ще не лiтали?
– Нi. Але над морем не раз.
– Ну, там е своi нюанси, але не надто суттевi. Розрахунок пiсля повернення. Проте я дам вам десять канадських доларiв, як бонус, щоб ви собi в Оттавi могли чарку перехилити. Коли будете пiдлiтати, з вами вийдуть на зв’язок i спрямують на приземну смугу.
– Це не буде летовище?
– Нi, це буде шосе. Запасне шосе, яким нiхто не iздить. У вас заберуть вантаж з поштою, а вiдтак завезуть автом до готелю. Готель з триразовим харчуванням, так що крiм алкоголю витрат у вас не буде. Ну, що там? – гукнув двом iнженерам, що керували пiдготовкою лiтака до вилету.
Йому вiдповiли, що все гаразд. Механiки, що монтували баки пального, вийшли першими, за ними зiйшли iнженери. Коли я пiднiмався в лiтак, вони чомусь не зводили з мене очей так, мовби я для них був дорогим родичем, з яким вони оце прощаються, але при цьому скалили зуби. Мурнау потиснув менi руку й сказав: «Боже благослови. Щасливого лету».
Всерединi все було, як i в iнших лiтаках, якими я лiтав, едине, що баки пального займали доволi багато мiсця. У самому хвостi я побачив чотири пластмасовi скриньки, запаянi по всiх кантах так, що й не видно було, як вони вiдчиняються. Чотири великi гумовi бальони барвистоi барви лежали поруч, примоцованi до скриньок акуратно скрученими линвами. Не важко було здогадатися, що на випадок трощi, якщо скриньки впадуть в океан, тi бальони триматимуть вантаж бiля поверхнi. Цiкаво, що там?
Я помахав стрию рукою, зачинив кабiну i спрямував лiтак на «злiтну смугу». Трава весело хрумтiла пiд колесами, вiдповiдний керунок вiтру створював вигiднi умови для старту. Я вiдчував, як пружинить грунт пiд колесами, десь далеко виднiлася дорога, i я мав би злетiти ранiше, анiж ii досягну, але не квапився, менi розходилося про якнайбiльший розбiг i, коли до дороги залишалася яка сотня ярдiв, я рiзко потягнув на себе важiль, аж втискаючи собi в живiт. Лiтак пiдскочив угору i врештi злетiв. Пiднiмався я легко i плавно, а радiсть лету сповнювала моi груди. Вистачило мiсяць не лiтати, аби стужитися за цим неймовiрним краевидом, що розкриваеться перед тобою, i знову почути гудiння мотору, наче стукiт власного серця. Коли лiтак пiднявся на п’ятсот футiв, земля зникла з очей, затягнута густою ранковою iмлою. Я обережно перехилив машину на праве крило, збираючись виконати повний скрут i скерувати лiтак на захiд, не спускаючи очей з компасу. Коли паралельнi лiнii уклалися в потрiбнiй позицii, я вирiвняв лiтак i пiднiмався все вище й вище, аж поки не опинився помiж двома шарами хмар.
3
У той час не iснувало ще досконало вивiрених маршрутiв, контрольних процедур i особливих законiв приземлення. Небо було безлюдним, i кожен летiв, як йому на душу лягало. Тривалi самотнi перелети над океаном не тiшилися популярнiстю, тож зустрiти когось дорогою було б такою ж дивиною, як i зустрiти самотнього мандрiвця в пустелi. Метеорологiчнi данi повiдомляли, що аж до захiдних берегiв Ірландii можна було сподiватися лише слабких лобових вiтрiв, якi, певна рiч, стануть дужчими над Атлантикою. Я пролетiв над пошарпаними берегами Пiвденноi Валлii, а за двi години опинився над Ірландським морем, ще через хвилин сорок побачив Ірландiю. Далi моiм орiентиром були острови Аран бiля входу в затоку Гелвей. Швидкiсть лiтака вiдчутно зростала з початкових вiсiмдесяти миль на годину до дев’ятдесяти. А незабаром я наздогнав нiч. Вiльний простiр мiж шарами хмар почав заповнювати морок, горизонт зник, зате невидимi за дня фосфорнi стрiлки на щитку з приладами засвiтилися. Тепер я всю свою увагу зосередив на компасi, прудкомiрi та реестраторi нахилу i скруту. Як уже геть стемнiло, а мiсяця не було, вгорi яснiв лише напнутий намет зiрок, вони ряхтiли в очах, то гаснучи, то запалюючись. Я засвiтив у кабiнi свiтло, приглянувся до всiх приладiв i знову погасив, занурюючись у безпросвiтню вовну ночi. Можна собi уявити цей лет, коли тебе i всерединi лiтака, i назовнi оточуе нiч, коли здаеться, що ти геть самотнiй не тiльки в iмперii ночi, а й у цiлому свiтi. Двигун заспокiйливо хурчав i додавав оптимiзму, однак острах, який охоплював мене завше пiд час нiчних перелетiв, нiкуди не подiвся, вiн знову був зi мною, як i бажання увiмкнути свiтло, але я знав, що так буде ще гiрше, бо тодi не побачу навiть зiрок, а вони попри iхню недосяжнiсть давали iмiтацiю затишку i створювали враження, що летиш таки не в галактицi, а над океаном або суходолом, i там унизу, не так уже й далеко, можуть бути живi iстоти, байдуже – люди, звiрi чи риби. В мiру згорання пального швидкiсть лiтака могла б зрости, але над океаном навпаки вона буде спадати через сильнiший вiтер, отже треба було нарощувати висоту, де бушували не такi сильнi вiтри, а висота пiдкорялася знову ж таки залежно вiд згорання пального. О такiй порi, коли ти самотнiй на всiх просторах ночi над пустелею, морем чи океаном, до голови лiзуть розмаiтi думки, кубляться й тиснуть на свiдомiсть, тому я не любив нiчних перелетiв. Згадалася iсторiя з таемничим зайвим пасажиром у сiрому плащi, який iнколи з’являвся в лiтаках, що вилiтали з Гданська. Його не бачив нiхто, окрiм пiлота, але такий лет завше завершувався катастрофою, i в тих випадках, коли з тiеi трощi люди виходили живi, жоден iз них не мiг ствердити, що бачив ще якогось пасажира в сiрому плащi, хоча пiлоти клялися на Бiблii, що таки бачили. У моiй командi навiть було опрацьовано детальний календар тих випадкiв, розписано все по годинах i днях, хлопцi намагалися знайти закономiрнiсть у появi того таемничого чоловiка, а точнiше якогось зловiсного духа, але закономiрностi не було.
Досить було подумати про ту примару, як я вiдчув поволi наростаючий холод, це була певна ознака, що вiдлетiв вiд берега на добру тисячу миль, навiть якби не дивився на щиток. Довелося вбрати теплий одяг. Потiм попив кави, i неприторенний смуток пройняв мене, я почав сумнiватися, чи варто надалi спiвпрацювати з фiрмою «Avian», якщо робота полягатиме на отаких нiчних рейсах. Бо чим нiчний лет вiдрiзняеться вiд замкнутого простору, який викликае в багатьох людей нестримне почуття панiки? Це все одно, що прокинутися живцем похованим у трунi. І такого вiдчуття я нiяк не мiг побороти, тому з надiею часто зиркав на годинник, чекаючи на рятiвний свiтанок. Сон мене не брав, голод теж, але я знiчев’я все ж з’iв кiлька плястеркiв бекону з хлiбом та запив гарячим росолом. По грудях розлилося тепло, i я розстiбнув куртку.
Нiч минала значно важче, нiж очiкував, я зi страхом думав про дорогу назад, панiчна вiдраза до неi охопила мене, вирiшив, що нiзащо бiльше не лiтатиму через океан, бо то була найдовша нiч у моему життi, здавалося, iй не буде кiнця, хоча здолав половину дороги й опинився посерединi Атлантики. При летi над землею, летун завжди може визначити мiсце, над яким пролiтае, порiвнюючи терен з мапою та орiентуючись за руслами рiк, населеними пунктами, озерами, колiями та дорогами, але над океаном нема жодних орiентацiйних пунктiв, а збитися зi шляху можна дуже легко, коли вiють бiчнi вiтри. Довкола панувала непроникна темрява, схожа до чорноi стiни, крiзь яку я змушений був без кiнця пробиватися, а попереду ще чекала зрадлива ньюфаундлендська iмла, яка покривала майже третину атлантичноi траси, i крiзь неi теж доведеться пробитися. У 1927 роцi ця iмла поглинула фоккер «Сент-Рафаель», яким летiла шiстдесятилiтня княжна Людвiка Льовенштейн-Вертгейм, сестра графа Вексборо, з двома летунами. Таемниця iхньоi трощi обросла легендами.
Коли нарештi почало яснiшати, хоч i не видно ще було сонця, я полегшено зiтхнув, свiтло принесло невимовну радiсть, нiчницi розприслися, iмла розсiювалася. Машина пiднялася до чотирьох тисяч футiв, хмари внизу посвiтлiшали, ба подекуди помiж них з’являлися просвiти й виднiлася темна синь океану. Свiтанок зблиснув сонячними променями, незабаром я летiв у слiпучому свiтлi над чистими хмарами, що нагадували снiговi замети i, здавалося, ось-ось на них з’являться нартярi. Десь пiд обiд хмари зникли, я бачив океан, срiбнi зблиски хвиль, iнколи кораблi. Вигляд води завше надае летуну бiльшоi певностi, на душi стае спокiйнiше й затишнiше. Хоча пiд час лету на великiй висотi охоплюе почуття безруху, лiтак дослiвно висить у повiтрi, i це дещо вимучуе.
Раптом удалинi помiтив невиразну темну пляму грозовоi хмари, яка затуляла горизонт, наче гiрське пасмо зi скелями й западинами. Блискавки раз по раз вирiзьблювали ii обриси, демонструючи щось потворне i загрозливе. Що ближче я пiдлiтав, хмарове чудисько виростало на очах усе бiльше, i я вже бачив його страшну кошлату голову, яка кивала менi, бачив грубi руки з розчепiреними пальцями, що тяглися до мене. За мить я опинився в самому епiцентрi грози, яка шаленiла й заливала цiлими потоками машину, кидаючи в рiзнi боки, вириваючи з рук важiль, а блискавки миготiли в очах, заслiплюючи. Удар блискавки в лiтак – дуже неприемне вiдчуття, але бiльше прикре, нiж небезпечне, бо рiдко коли лiтак зазнае якихось поважнiших ушкоджень, а здебiльша поверхових. Менi доводилося пережити таке двiчi: спочатку сильний зблиск, ляский гуркiт i гострий запах смаленого. Ризик пожежi малоймовiрний, але часом зазнають ушкодження зовнiшнi обладнання, наприклад, антени.
У свiтлi блискавок я побачив, що грозова хмара, хоч i велика, але витягнута вздовж, i в лiвому кiнцi добре видно ii хвiст – набагато вужчий i не такий грiзний, хоч i доволi довгий. Можливо, я без ризику мiг би пролетiти крiзь той хвiст, але вирiшив усе ж оминути бурю, бо лiтаком кидало б ще дужче, а баки пального й так загрозливо гуркотiли. Я плавно перехилив лiтак на лiве крило, це, здавалося, бурю ще дужче розлютило, що жертва так просто намагаеться випорснути з ii мацакiв, i вона кинулася всiею своею масою вперед, намагаючись всотати в себе лiтак, але я встиг догнати ii хвiст, i ось уже буря бушуе у мене за спиною. Несподiвано почали злипатися очi, у яскравому свiтлi стали виростати розкудланi напiвпрозорi тiнi, опадати й знову пiднiматися, я добре знав цей стан – доволi небезпечний, бо здаеться, що ти не спиш i все гаразд, а насправдi засинаеш i провалюешся в кам’яний сон. Я випив кави i з’iв плитку шоколаду, це збадьорило, але не до кiнця, i я хлюпнув собi в обличчя води, вода стiкала по шиi аж на груди, але це було приемно.
Мертва зона без будь-якого радiозв’язку над Атлантикою нарештi проминула. Я почав спускатися i незабаром унизу вигулькнув берег Новоi Шотландii, подекуди виднiлися дахи будиночкiв. Пора було наладнати зв’язок з Оттавою. Вони вiдгукнулися майже одразу, уточнили, де я знаходжуся, i скоригували мiсце посадки. Раптова змiна висоти над хвилястим тереном викликала деякi перебоi, повiтрянi струменi утворили подушку, яка пiдкинула лiтак догори, коли я пролiтав над скелею, а по той ii бiк над рiкою Святого Лаврентiя гострий струмiнь засмоктав машину додолу так, що я ледве зумiв ii вирiвняти. Голос з рацii увесь час перепитував орiентири, а я нiчого так не бажав, як нарештi опинитися на землi. Летiв над рiвниною, над лiсами й лугами, i рiчка була моiм найкращим орiентиром, аж поки не минув Монреаль, а за ним побачив шосе. Воно видалося казковим дивом, бо скидалося на рiку, яка витiкае з лiсу i мчить кудись на захiд та зникае за обрiем. Машина сiла без проблем, а коли я спробував пiднятися, вiдчув, як зцiпенiли ноги, що аж пiдгиналися. Хтось вiдчинив у кабiну дверi, я побачив усмiхненого чоловiка в комбiнезонi.
– Вiтаемо в Канадi! – гукнув вiн i простяг руку. – Забирайте своi речi, там вас чекае авто.
– Котра година тут?
– Половина першоi. Ви прибули вчасно, як ми й розраховували.
Я скинув з себе тепле вбрання, узяв наплiчника i зiскочив з лiтака. На шосе стояло два авта, з одного махав рукою чоловiк у шкiрянцi, бiля другого стояв чоловiк у сiрому плащi й сiрому капелюсi, виглядав на боса. Вiн лише кивнув. Я озирнувся. Той у комбiнезонi ще з кимось таким самим витягали скриньки, звiльнивши iх вiд бальонiв. Невже там справдi пошта?
– Вiтаемо, мiстер Шуберт, – потиснув руку водiй. – Мене звати Френком. Вас поселили в готелi «Король Георг». Їхати нам туди добру годину, то, мабуть, вам пiсля такого рейсу варто подрiмати. На обiд ми не встигаемо, зате вас чекатиме щедра вечеря.
Я не став перечити й за мить провалився в сон. Прокинувся вiд водiевих штурханцiв.
– Приiхали, ось ваш готель. Маете три днi вiдпочинку, а позавтра о восьмiй вечора я заiду за вами. Вилiт о десятiй.
ІІІ. Андреас
1
У мене нiколи не було жодних полiтичних переконань, зате було велике бажання жити i то жити в гараздi, вiльно й весело, наче метелик, це так чудово – жити, щоб жити. Нiколи не пробували? А дарма, тiльки таке життя й приносить найбiльше задоволення – життя задля життя, щоправда, це не так просто, бо життя сповнене рiзноманiтних перепон, якi доводиться долати, але менi поки що це вдаеться, цим я вiдрiзняюся вiд свого батька. Мiй батько скидався на перекотиполе, куди його тiльки не заносило! От вiн начебто мав сформованi полiтичнi переконання. Хоча, як я про нього можу судити, якщо нiколи його не бачив? Але з огляду на те, що мама про нього оповiдала з глибоким смутком, так воно й було – неприкаяний був чоловiк, полiг десь у бою з москалями, навiть невiдомо, де його поховали. Нi, менi так жити не подобалося, менi баглося все в своему життя облаштувати так, аби воно рухалося по колii – рiвно, без вибоiн, без перепадiв.
В певний перiод я вiдчув у собi порожнечу, спочатку вона займала зовсiм небагато мiсця, але з часом стала розширятися, пучнявiти й наповнювати мене, наче бальон повiтрям, i я бачив уже себе не людиною, а бальоном, який може будь-хто копати й гнати вперед проти моеi волi, а я лише буду звiльна котитися, котитися i дякувати Творцевi, що бодай кочуся, хоч i пiд ударами нiг, але таки кочуся, а не лежу десь у фосi в болотi, нiкому не потрiбний. І тодi менi спало на думку, що так далi продовжуватися не може, не можу я бiльше зоставатися безвiльним бальоном, якого невiдомо хто надмухав, мушу вирватися з-пiд копливих нiг, задушити порожнечу в собi, випустити ii з себе i наповнити себе чимось, що дае волю до життя, породжуе спрагу перемог, я постановив собi, що повинен вибиватися на поверхню будь-що-будь, якi б гурагани не бушували над головою. У мене було одне-едине бажання, що керувало всiма моiми вчинками, змушувало коритися i бунтувати, стелитися i бити чолом у стiну, – це було бажання вижити будь-якою цiною, i цiна виживання не мала жодного значення, вона могла бути рiзною, могла бути й жалюгiдною, i неможливою, але мусила бути, i якою б вона не була, вона завше була меншою за ту мету, яку я ставив перед собою – вижити. Те, що менi доводиться виживати коштом iнших, не повинно мене спиняти, я не можу жити життям iнших, у мене е лише одне мое життя, i я його мушу прожити так, аби потiм згадувати з приемнiстю, а не вести пiдрахунки всiм моiм вчинкам, якi з погляду лiт хотiлося б переграти, виправити, скрасити, як то часто бувае. Я прагнув жити так, аби нi за чим не шкодувати, iнакше знову перетворюся на бальон, i хтось знову буде мене котити в безвiсть, а я не знатиму, хто вiн, i буду цим мордуватися, вганяючи себе в розпач.
Увесь свiй вiльний час я вбивав за книжками, я напихався ними, як корова запашним сiном, жадiбно i безсистемно, книжки мене вчили добра i зла, але зло переважало, хоч i не було це зло надто шкiдливим, бо воно поверталося до мене добром, зло то носило на собi ореол добра, то обрамлювало його, i я бачив, що без зла добро було б кволим i безпорадним, не варто боятися зла, якщо воно повернуте назовнi, бо це, як наiжаченi списи римського легiону, зло оберiгае i дае вiдсiч, це зброя, яку носиш з собою. Усi книжки в мене були почерканi, пописанi, рiдко можна було натрапити на сторiнку з чистими полями й не пiдкресленими рядками, бо я не просто читав, а виправляв, дописував, перекидав горiцапки думку того чи iншого автора, зважував ii на тиглях свого сприйняття i або пiднiмав до рiвня вибраних, або опускав до рiвня люмпену, тавруючи своiми ж заувагами. Усi цi чужi думки скидалися на табун диких коней, щойно об’iжджених, завдяки менi чужi думки ставали розтлумаченими та освоеними, в такi моменти я вiдчував себе кимось, хто формуе свiдомiсть мас, веде iх кудись до обрiю, виховуе iхню духовну мiць, хоча насправдi я був нiким, я був маленьким слабеньким хробачком, який угвинчуеться в книжку i точить ii, користi з того нiкому не було, та й шкоди не було, але зате я таким чином витiснив iз себе порожнечу, я чув, як вона з розпачем i болем залишае мене, щоб нiколи не повернутися, а я в уявi своiй виростав до спiвавтора книжки й мрiяв зустрiтися коли-небудь з ним та показати своi виправлення та зауваги. Цiкаво було б поспостерiгати за його реакцiею.
2
Я, Андрiй Попель, народився у Харковi в 1914 роцi, батько мiй зостався десь у Галичинi, а мама, вже вагiтна, поiхала до Харкова ховати свого батька, а мого дiдуся, доброго старого нiмецького бюргера Дiтрiха фон Кленце, i переймати по ньому керування фабрикою сiрникiв. Пiсля того, як я народився, мама намагалася наладнати зв’язок iз моiм батьком, вiдiслала йому кiлька листiв, але намарно, вона кликала його до нас, але вiн чомусь не вiдповiдав. Тим часом справи маму не вiдпускали, й ми добули до того часу, коли почалася вiйна, а ми надiйно осiли в Харковi. Вiйна переросла в революцiю, а потiм i в московсько-украiнську вiйну. Росiйськi бiльшовики почали вiдбирати майно в буржуазii, а саму буржуазiю нещадно знищувати, звуки розстрiлiв лунали щодня, а трупи вбитих лежали на вулицях у самiй лише бiлизнi, бо iхнiй одяг революцiйнi солдати здирали й забирали собi або мiняли на тютюн. Разом iз буржуазiею жертвами ставали всi украiнськi патрiоти, будь-хто з тих, що належав до «Просвiти» чи й не належав, а бував коли-небудь на якихось народних гуляннях; iх стрiляли так само щодня, бо росiйська революцiя мусила постiйно впиватися жертвами, аби кров’ю поеднати своiх солдат, злютувати iх в одне цiле, незважаючи на те, що в рядах ii знайшли свое покликання пройдисвiти з рiзних краiв. Фабрику моеi мами нацiоналiзували, будь-коли ii могли арештувати, i нам не залишалося нiчого iншого, як утiкати з Харкова на Захiд, до Киева, там ще принаймнi трималася украiнська влада. Однак поки ми туди дiсталися, Киiв захопили москалi, ми повернули на Кам’янець, влада УНР разом з Головним Отаманом отаборилася там, але знову ж таки ненадовго.
Був 1920 рiк, мiсцевi газети закликали народ боронити Украiну, щодня надходили вiстi з фронтiв, публiкувалися списки загиблих. Сили УНР танули, армiя вiдступала, а ми за нею. Ми добиралися з Кам’янця до Станiславова на возах з пораненими сiчовими стрiльцями, вiд них мама нарештi довiдалася про долю мого батька, вiн загинув буквально кiлька мiсяцiв тому, серед стрiльцiв знайшовся один, що приятелював з ним, i вiн розповiв не дуже приемну для матiнки новину: мiй тато одружився вдруге, i десь там у Галичинi е у мене сестра, яка, як i я, не бачила батька, бо народилася, коли вiн був на фронтi, але встиг ще отримати звiстку про ii народження. Цiкава доля людини, яка так нiколи й не бачила своiх дiтей. Маму це все сильно пригнiтило, мета нашоi подорожi раптом вкрилася iмлою. Я батька не знав, то й не дуже переймався, мене лише цiкавила ота сестра, ще немовля, ii мама була еврейкою. Це щось дивовижне, мiй тато постiйно шукав якихось пригод, мама розповiдала, що його батько не прийняв ii, нiмкеню, ледве чи вiн прийняв невiстку-еврейку, але звiдтодi я не раз думав про свою сестру, i хоч я ii нiколи не бачив, але це не заважало менi в пiдлiтковому вiцi час вiд часу уявно злягатися з нею, незмiрно глибока насолода чаiлася в тiй грiховнiй любовi, вiдчуття такого близького й рiдного тобi тiла, майже свого, оповивало мене страхом, який був водночас i приемнiстю. Доторки, поцiлунки, шелест вуст, невловний шепiт тiл – забути це було неможливо, i я носив iх у собi, як носять вiдчуття запахiв i звукiв, а коли стрiчав когось схожого до тiеi, що постала в уявi, переповнювався коханням по самi вiнця.
Менi подобалося спiлкуватися зi стрiльцями, приглядатися до iхньоi зброi, а ще я збирав гудзики. Дорогою траплялося, що тифознi та важкопораненi стрiльцi помирали, i коли iх мали ховати, я завше просив, щоб менi дозволили вiдрiзати бодай одного гудзика. І менi дозволяли. До кiнця мандрiвки в мене назбиралося iх зо три десятки, а якби я побував з ними в Трикутнику смертi[3 - Трикутник смертi – трагiчна ситуацiя на фронтi в 1919 роцi, коли армiя УНР опинилася в оточеннi бiльшовикiв, бiлогвардiйцiв та полякiв. Тодi вiд тифу померло 25 тисяч воякiв.], мав би з тисячу, але то за умови, що я б звiдти цiлим вийшов – кажуть, тиф косив там сотнями. Серед стрiльцiв було й кiлька австрiйських офiцерiв, вони не були пораненими, вони просто вирiшили повернутися додому, втративши вiру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобiлiзуватися, не здатен стати одним цiлим i розсипався на безлiч отаманiв, пройдисвiтiв, невдах, гультiпак i вiдчайдушних героiв, а деколи i святих. Моя мама з тими офiцерами швидко знайшла спiльну мову. Коли ми зупинялися на постiй у мiстечках, нас розбирали люди по хатах, але моя мама нiколи не ночувала зi мною, бо волiла з тими австрiйцями вiдводити душу в корчмi. Не знаю, коли вона спала. Але принаймнi нам була з того користь, бо австрiяки спочатку прихопили нас на потяг зi Станiславова до Львова, а вiдтак помогли нам у Львовi знайти хату, коли мама цiлком справедливо вирiшила, що нема сенсу мандрувати далi. В одного з офiцерiв жив на Замарстиновi самотнiй батько, офiцер збирався забрати його з собою i продав нам хату за невеликi грошi, якi мамi вдалося зберегти.
Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, що менi з ними доводилося бавитися, розмовляли чудернацькою мовою, а коли перепитував незрозумiлi вирази, вони смiялися i обзивали москалем. Тодi я поклав собi навчитися розмовляти так, як вони, i незабаром уже нiчим серед них не вирiзнявся, хоча найбiльше любив бавитися на самотi. У мене було багато рiзних забав, залежно вiд пори року. Влiтку я ловив метеликiв, тих бiлих капустянок, надривав iм крильця, щоб не повтiкали, а потiм, скропивши гасом, пiдпалював i спостерiгав, як вони горiли. То був мiй маленький концтабiр, найменший на свiтi концтабiр, але я ще тодi про нього нiчого не знав i навiть не передбачав, що вiн колись буде. Або робив дерев’янi хрестики, запихав iх у землю, а на тих хрестиках розпинав метеликiв, як перших християн або рабiв Спартака, i почувався iмператором, бо мiг навiть якогось метелика помилувати. Зимовими вечорами, коли був добрий мороз, поливав водою темну частину вулицi, а потiм чекав на перехожих, але нi, я зовсiм не тiшився, коли вони гепали на спину, а вiдразу бiг iм помагати, а якщо iм з торби щось вилiтало, я все те сумлiнно визбирував i складав назад, а потiм проводжав, пiдтримуючи, до самоi хати, а вони менi часом давали дрiбняки, а часом гостинця, але переважно дякували й казали, який же я чемний хлопчик. Та коли я приходив додому i хвалився мамi своiм добрим вчинком, вона чомусь хапала трiпачку i лупасила мене, примовляючи: «А я не казала не робити того бiльше? Не казала?» І вона мала рацiю, бо одного разу гугупнуло аж двое старих, i вони мене упiзнали, бо я вже кожного з них рятував, вони здогадалися, в чому полягала моя забава i розкричалися на цiлу вулицю, а я мусив чкуряти чимдуж. Ще я любив лiпити з глини свiт, а в свiтi тому – пальми, людей i верблюдiв, я споряджав каравани, а потiм лягав горiлиць, дивився у небо i вдавав немовля, чекаючи на трiе царi.
Але нiхто з них до мене не йшов, не провiдували мене анi феi, анi перелiтки, анi добрi старенькi чарiвницi, з якими я мiг би подiлитися хлiбом. Тривалий час я носив шматок хлiба за пазухою, чекаючи на такий трафунок, коли добра чарiвниця в образi староi порхавки попросить iсти, а навзамiн обдаруе мене чимось вiчним i непроминальним. І коли траплялися менi такi старi жебрачки, я, не зволiкаючи, тицяв iм у руку хлiб i чекав на чарiвний дар, але чув лише слова подяки, вони чимчикували далi, а я запитував: «І це все?! Це все?!» Вони не вiдповiдали, я плював iм услiд або шпурляв жменею пороху. Засранки!
Мама працювала в крамницi, але не цуралася пiдробiткiв, зникаючи на нiчну працю, а коли приходила заспана до крамницi запiзно, пан Строжек ii сварив, а потiм залишав у себе ще на пiвгодини пiсля того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою i, поки пiдходив до крамницi, то бачив, що свiтиться, а як дiйшов – раптом свiтло згасло. Я постояв, постояв i вже було намiрився йти назад, коли свiтло засвiтилося, а у вiкнi я побачив маму, як вона зачiсуе свое довге волосся. Я зрадiв i постукав у вiкно. Мама мене впустила. Пан Строжек сидiв на канапi в шляфроку[4 - Шляфрок – халат.], чiхав своi волохатi груди й мав дуже втiшений вигляд; коли ми йшли, вiн насипав менi цiлу жменю цукерок, але вдома мама сказала, щоб я бiльше так не робив, не приходив за нею, бо пан Строжек не зобов’язаний щоразу частувати мене цукерками.
