скачать книгу бесплатно
– Чому? Хiба ти забув, що за чотири днi пiдеш туди? – i вiн вказав на зеленi дверi в кiнцi коридору.
– Е-е, нi. Через три днi, пане капрале, ви помилились.
– Невже таки через три?
– Авжеж. Бо через чотири днi туди пiде Мальвiна. Я добре пам’ятаю.
– Гм… І справдi. Я й забув про Мальвiну. То вона переживе тебе на цiлий день? Ха-ха-ха!
– Ха-ха-ха! – пiдхопив Лабась.
– І тобi не страшно? Пiдеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?
– А таки сам. Коли менi ноги будуть пiдгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуете? Не мене. А мое жалюгiдне тiло! Так, це мое тiло пiдводить, i воно навiть зараз починае тремтiти при однiй лише згадцi про зашморг. Ха-ха-ха!
Тепер вiн смiявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей смiх. Я зиркнув на душiя, вiн стояв блiдий, його довгi пальцi тремтiли.
– Я привiв тобi напарника, – нарештi видушив сухо капрал. – Пiде туди пiсля Мальвiни. – Вiн пiдштовхнув душiя до камери, той, повiльно переступаючи, увiйшов i завмер бiля стiни. – А коли захочеш, я органiзую вам з Мальвiною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливiший у твоему життi день, звiсно пiсля того дня, коли ти прийшов на свiт, я можу навiть тобi прислати чарку коньяку.
– Перепрошую, пане капрале, але лiкарi менi суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбаченi наслiдки, а ви потiм будете вiдповiдати.
Капрал затрясся вiд смiху i, пiдморгуючи нам, хихотiв:
– Ото ску… ску… скурвий син, не?
Помiтивши, що капрал зiбрався зачиняти камеру, Лабась запитав:
– Маю тiльки одне питання… Е-е, як би то сказати… чи то буде болiти? Бо, знаете, я до болю ставлюся з острахом. Одного разу мене вкусила оса, i я дiстав шок, з якого мене ледве отямили. Розумiете, про що менi йдеться? Дуже не хочеться зiпсувати вам вашу вiдповiдальну роботу.
Капрал наморщив чоло, похитав головою i вiдповiв:
– Лабасю, ти й не пiдозрюеш, як нам тут усiм буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зрiднилися. Навiть не уявляю собi, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого спiву. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традицiях. Процедура буде зведена буквально до кiлькох секунд. Раз-два – i ти вже трiпочеш крильцями в дорозi до неба.
– Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тiльки про одну послугу. Чи не можна менi, наприклад, завтра органiзувати генеральну репетицiю. Ну… примiрятися… прилаштуватися… розумiете, що я маю на увазi? Бо ану ж у вiдповiдальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, ii будуть пiдтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тодi жодним чином не вкладетеся у тi кiлька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповiли: раз-два i фю-урр!
– Гм, цiлком слушне прохання. Дiйсно, так часами бувае, що шнурок не допасований через те, що перед тим вiшали якогось курдупля або навпаки – цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання i обговорю його з паном директором. Всього найкращого.
Пiсля цього вiн зачинив камеру. А тодi, звертаючись до нас, промовив:
– Мальвiна! Краля з вищого свiту. Пiнка-сметанка, хе-хе! А теж туди – отруiла свого чоловiка, бо хотiв з нею розлучитися. Людська скнарiсть веде до загибелi. Ходiмо далi. – Дорогою продовжив: – Але гарна бестiя! Шкода таку красу вiшати. Як лише уявлю собi це пречудовне тiло на мотузцi… як воно телiпаеться, смикаеться… Хочете, покажу?
Капрал пiдморгнув нам i рвучко звернув убiк, ми проминули ще один довгий коридор i зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвiна Ходинецька». Капрал вiдчинив дверi. З кутка в куток ходила вродлива довгонога бiлявка рокiв тридцяти.
– А-а, пане капрал! – усмiхнулася вона. – Кого це ти менi привiв? Хочеш аж двох менi пiдселити?
– Не, просто хотiв, аби вони подивилися на тебе. Краса потребуе уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе i носили у своiй пам’ятi, знаючи вiдтепер, що навiть такий втiлений янгол може перетворитися на бестiю.
– Ой, не треба менi тут папiльотки на головi крутити[27 - Папiльотки на головi крутити – у значеннi «морочити голову». Папiльотки – бiгудi.]. Ви знали мого чоловiка? Ото була бестiя! Мав купу коханок, а я то все мусила терпiти.
– То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по головi, а сама взялася труiти? Уявляете, – звернувся до нас, – ще й сама пiшла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!
– Ну, так… – погодилася бiлявка. – Другий раз я б так не попалася.
– Другого разу не буде… Там у мене е один молодик, який за три днi обiдати буде на небесах. Вiн не проти зустрiтися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотiлося б, аби таке перфектне тiло ще отримало свою порцiю втiхи. Га? Що скажеш?
– Ах, як ви смакуете подiбнi слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов…
– А вийшов?..
– А вийшов лантух гiвна!
– Ну, курва!
Капрал роздратовано затраснув дверi, пiдборiддя його тряслося. Вiн скомандував iти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрiв i опинилися бiля дверей нашоi камери. Скреготнув ключ.
– Ну, будьте, як вдома, – кпив собi капрал. – Скоро обiд.
Вiконце з гратами високо вгорi демонструвало нам клаптик неба. Стiни були розписанi розмаiтою базграниною, траплялися вiршики i малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’янi причi, на яких лежали сiнники, застеленi коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сiрого грубого полотна та подушки, напханi соломою. До стiн крiпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Пiд вiкном стояв невеликий стiл. Причi й стiл примоцованi були залiзними штабами до пiдлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двое iнших в’язнiв дивилися на нас з нижнiх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволi грубим i присадкуватим з великим картопляним носом, вiн забурчав:
– Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? – натякаючи на «долинярiв», що крадуть з кишень, i «павукiв», що крадуть «павутину» – випрану бiлизну з горищ.
Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так смiявся. Кулюс окинув оком причi й промовив:
– Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Менi закатрупити, як два пальцi обслинити. І таких гiвнюкiв, якi регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28 - Майхер – нiж.]. А це мiй кумпель Стефко, – вiн зробив паузу, мовби спостерiгаючи, який ефект викличе мое iм’я, i повторив: – Стефко. А тепер язда[29 - Язда – геть.] нагору, бо нашi причi внизу.
Грубий повагався лише мить, врештi встав i переставив свого сiнника нагору, а з верхнiх зняв i дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.
Дверi вiдчинилися i нам принесли обiд: кожному по двi бляшанi миски. В однiй була зупа, а в другiй картопля розбовтана з водою i доправлена борошном. Дiсталося нам i по двi скибки чорного хлiба. За столиком було мiсця тiльки для двох. Кулюс кивнув менi, i ми з ним сiли iсти, тi двое iли на своiх причах i сопiли незадоволено. Кулюс iв з апетитом i аж прицьмакував. Я не вiдчував голоду i бульбу вiддав Кулюсу.
Так почалося мое життя за гратами. Тричi за день до камери заходив в’язничний сторож, роздаючи снiдання, обiд, вечерю. Годували нас переважно пенцаком[30 - Пенцак – перловка.], а тижнi ми рахували вiд бульби до бульби, бо ii давали по п’ятницях. О шостiй вечора була перевiрка: обстукували грати, оглядали камеру, борони Боже мати олiвця або ножа. Раз на тиждень можна було дiстати польську книжку, але що моi сусiди книжок не читали, я замовляв собi нiби й для них i поринав у фантазiйнi свiти, далекi вiд того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцiкавився у сухотника, за що його посадили. Вiн замрiяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шмiром[31 - Шмiр – мастило.], i промовив:
– Можливо, я зарiзав кого-небудь.
– Як? Ти не пам’ятаеш, чи зарiзав когось?
– Не, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а бiля мене труп.
– Жiночий?
– Та я що – збоченець, курва? Ясно, жiночий. Я би з чоловiчим трупом у лiжко не лiг нiзащо.
– Чекай-чекай, виходить, ти лiг у лiжко таки з трупом, а не з живою жiнкою?
– Можливо.
– Що значить можливо? Ти й цього не пам’ятаеш?
– Нiчого не пам’ятаю. Прокидаюся – труп. Придивляюся – люксова дама! Баечне волосся, а перса! Перса, як динi! А живiт… живiт, як галявина… а може, як полонина… тут тобi плай… там тобi гай…
– Ага, з тобою зрозумiло, – задоволено похитав головою Кулюс. – Убив. А ти за що? – до грубаса.
– Я фiлософ. Але моя фiлософiя страшнiша за будь-яке вбивство. Кожен, хто ознайомиться з моею фiлософiею, стане не просто вбивцею, а серiйним убивцею.
– О, цiмес! Давно мрiяв стати серiйним, – затер руки Кулюс. – А то якось у мене не вийшло. Пiсля першого загребли.
– Бо вбивство – це теж мистецтво, i його треба робити чистими руками. Мусит бути спецiяльна пiдготовка.
– А-а, то ти працював саме над нею?
– Власне. Правда, запровадити в життя не встиг. Але не пробуйте мене на цю тему розбалакати. Доки моi фiлософськi роздуми не оформляться в завершену працю, нiхто не почуе вiд мене нiчого конкретного.
З нашого вiкна, коли стати на ослiн, видно було камеру ч. 21 на першому поверсi лiвого крила в’язницi. Не раз, коли вартового на коридорi не було, я заглядав до вiкна, щоб побачити, хто там сидить, але не бачив нiкого. Та не минуло й мiсяця, як нас iз Кулюсом перевели саме до тiеi камери, яка була набагато бiльшою, i жило там двадцять два в’язнi, переважно молодики, яких звинуватили в належностi до ОУН. Частина з них були неповнолiтнiми. Був також один комунiст Йосип Шварц[32 - Шварц Йосип – член КПЗУ, украiнський письменник, публiкував прозу в галицькiй пресi пiд псевдонiмом Йосип Чорненький, виiхав до СССР i був репресований, по вiйнi виiхав до США та опублiкував спогади.], якого затримали з летючками. Також було два кримiнальники: сiльський коваль, що забив на п’яну голову iншого пияка, а другий – звичайний злодiй, який вiдразу заявив, що е старостою келii i з «клявiсом»[33 - Клявiс – ключник.] буде говорити лише вiн. А ми, «цувакси»[34 - Цувакс – новак.], маемо в усьому його слухати.
Кулюс його ввiчливо вислухав, взяв за груди i промовив тихо, але виразно:
– Я е Кулюс. Запам’ятав? Я староста. А то, – вказав на нього, – мiй заступник. І запам’ятай: я б’ю iно раз. Але на амiнь.
Бiльше ми з ним проблем не мали. А загалом Шварц був цiнним кадром, бо передплачував кiлька львiвських газет, а ми мали змогу iх читати. Попри комунiстичнi переконання i еднання усiх пролетарiв, вiн залишався патрiотом свого народу i болiсно переживав, довiдуючись, як у Речi Посполитiй щороку наростае антисемiтизм.
Оунiвцi спочатку зиркали на нас вовком, але скоро розвiдали, що ми своi. Вони були дуже добре зорганiзованi й всi вiльнi години займалися тим, що вивчали iсторiю, лiтературу та вправлялися в мовах, хто якi знав. А що я читав товстi романи, то потiм прохали мене переповiдати змiст. При тiм, що хатранки[35 - Хатранка – обшук.] вiдбувалися часто, тим хлопцям дивним чином вдавалося отримувати й передавати далi рiзнi украiнськi книжки, якi вони читали упiвголоса, та ще й дописувати до в’язничноi газети, яка теж мандрувала з келii до келii. Такi порядки були й в iнших камерах, де оунiвцi складали бiльшiсть, а де iх було мало, доводилося проблему вирiшувати на в’язничному подвiр’i, беручи в облогу старосту такоi неприхильноi до украiнцiв камери. Часом доходило до бiйок, бо «кiндери»[36 - Кiндер – блатняк.] намагалися усiх собi пiдкорити. Бiйки починалися тiльки вечорами, коли камери замикали на нiч, тодi бiйки перетворювалися на справжнi баталii, в повiтря злiтали полицi й рури з лiжок. На ту пору, коли я потрапив до Бригiдок, нацiоналiсти отримали перемогу на всiх в’язничних фронтах, i панувало перемир’я, але в нашiй келii на стелi ще виднiлися засохлi бризки кровi.
Шварц поводився тихо, лише iнколи намагався встрявати, якщо мова заходила про сталiнськi репресii чи Голодомор, але його хутко зацитькували. У рiчницi вбивств Петлюри й Коновальця по всiх Бригiдках оголошувано бойкот комунiстiв. У iнших камерах iх було чимало, а ми мали лише одного маленького куцого Шварца. Але як бойкот, то бойкот, i ми повiдомляли йому, щоб того дня не смiв до нас озиватися взагалi. Шварц дотримувався обiцянки, а як чогось потребував, обмежувався мигами. Зрештою, ми не мали до нього жодних упереджень, якось вiн нам признався, що дописував до украiнських комунiстичних видань пiд псевдо Йосип Чорненький.
Час волiкся поволi, але тiльки доти, доки я в тому в’язничному часi перебував, а коли вiн скiнчився, залишився позаду разом з тюремним смородом, то тi три роки скидалися на доволi короткий термiн через те, що сiрiсть днiв i ночей була завше та сама, i дуже рiдко щось iз того сувою можна було виокремити.
V. Андреас
1
Як я жив до другоi вiйни, лiпше не розповiдати, це було безконечне намагання впорядкувати свое життя, я хапався за все одразу, але зарiбки менi йшли тяжко. Все, що могла менi запропонувати мама, – бути трагачем[37 - Трагач – вантажник.], однак то було не для мене, що таке трагач, я вже знав, бо кiлька днiв вiдгарував на базарi, нi рук, нi нiг потiм не чуеш, а все, що заробив, пiшло за вiтром у шинку. Я шукав чогось легшого, не завжди вдало, мама намагалася мене напоумити, але я ii не слухав, не раз i в цюпi доводилося побувати, бо в пошуках вигiдноi працi потрапляв у погану компанiю. У мене було чимало знайомих серед злодiiв, в основному долинярiв, якi товклися по базарах, сам я тим гешефтом не бавився, лише не раз попивав собi з ними в кнайпi. Але як на початку тридцятих вдарила криза, iхнi зарiбки сильно впали, i вони вирiшили зоставити в спокоi покупцiв, а взятися натомiсть за продавцiв. Так ото вони обклали податками всi ятки й за невиплату мстили – били власника, трощили ятку або не пускали до неi покупцiв. На такi акцii вони й мене залучили. Кожен новий перекупник мусив заплатити «вписове», iнакше на базар не пускали. Але пiсля того, як нас усiх скрутила полiцiя, i я вiдсидiв два мiсяцi, то порвав з ними.
Попри всi тi негаразди були в мене й свiтлi днi, коли я мiг займатися своею улюбленою справою – поповнювати колекцiю гудзикiв. Доводилося для цього вдаватися до рiзних способiв, але тут мета виправдовувала засоби на всi сто вiдсоткiв. Довiдавшись, що 11 березня 1933 року до Львова прибуде фундатор футуризму й особистий приятель Муссолiнi Фiлiппо Томмазо Марiнеттi, я загорiвся будь-що-будь потрапити на зустрiчi з ним. Газета писала, що ввечерi того дня поет мае оглянути виставу за своею п’есою «Полоненi» в Оперному. Я помчав до театру i купив найдешевший квиток, який був, а наступного дня з хвилюванням сидiв на гальорцi й чекав Марiнеттi. Коли вiн з’явився у своему чорному фраковi, публiка привiтала його стоячи. Я ледве досидiв першу дiю, i ще вона не закiнчилася, а я вже мчав до буфету, цiлком слушно розраховуючи на те, що поет мусить чогось напитися. І так сталося: вiн прийшов до буфету у супроводi цiлоi армii прихильникiв i писак, вони так бiля нього юрмилися, що поет навiть не мiг наблизитися до прилавка, аби замовити собi щось. Врештi гукнув через голови, i йому передали келих шампана, вiн попивав, а довкола нього вирували неабиякi пристрастi, жiнки тицяли листiвки для автографiв, журналiсти розмахували записниками, а незабаром у невеликому примiщеннi забракло повiтря, стало жарко, Марiнеттi час вiд часу витирав пiт з чола, врештi не витримав i скинув свого фрака. Хтось послужливо пiдхопив його i повiсив на вiшак, а я тiльки й чекав тiеi митi, аби пiдкрастися i в тому шумовиннi тихенько втяти гудзичка з його фрака. Пiсля того я так само тихенько й зник. Наступного дня газети писали, що iнсценiзацiя авторовi сподобалася навiть бiльше, нiж римська, особливо вiн хвалив свiтлянi ефекти. А пiсля вистави вiдбувся бенкет на честь гостя в «Жоржi». Про запропалий гудзичок не було анi слова. Шкода.
А пiсля вистави вiдбувся бенкет на честь гостя в «Жоржi»
Друга поважна справа, якою я перейнявся зi щирим серцем, – перемитництво[38 - Перемитництво – контрабанда.]. Я зiбрав невеличку гранду, i ми час вiд часу перетинали советський кордон. Туди несли рiзнi вживанi манелi – одяг, взуття, а назад – лантухи з соняшниковим насiнням. Те насiння ми потiм з успiхом продавали, а вбрання нам дiставалося майже задарма, бо ми його брали в покiйникiв, тобто не в самих покiйникiв, а в iхнiх родичiв. Мали ми стiйку на Личаковi й пильнували, коли ховають якогось пристойного хлопа чи порядну кобiту. Я в таких випадках приеднувався до жалобноi процесii та заводив розмову з ким-небудь, переважно з молодими кобiтами, я хвалив небiжчика, казав про нього теплi зворушливi слова, вдаючи давнього знайомого, але, мовляв, давно ми не бачилися, а тепер менi так його бракуватиме. При цьому я довiдувався чогось бiльшого про нього, а коли вiдбувалося прощання, я вихоплювався наперед i промовляв так, що нарiд починав сьорбати носами, хлипати й завивати. Промова в мене завше була одна й та сама, я знав ii напам’ять i мiг залежно вiд обставин i вiд реакцii слухачiв то пiднiмати голос, то опускати, а як деколи помiчав замало емоцiй, то сам починав ридати. Пiсля таких промов менi дякували, обнiмали, а потiм тягнули на поминки. Найбiльше менi подобалося смалити халяви до молодих удовичок. Я iх нiколи не залишав напризволяще, пiсля похорону вiв попiд руку i знову молов приемнi для iхнiх вушок слова, змальовуючи iхне майбутне сумирне життя, в якому навiть пiсля втрати чоловiка знайдеться мiсце i для щастя. За столом я теж сумлiнно дбав про вдовичку, майже нiчого не iв, щоб не вiдволiкатися, а в самому кiнцi, як прощалися, з почуттям досконало виконаноi гри, отримував запрошення на вiзит. Не скажу, що завжди, але в переважнiй бiльшостi удовички згодом вiддячували менi не тiльки лахами свого чоловiка, але й усiм решта, й готовi були хоч зараз iти пiд вiнець, але я стримував iх тим, що про це подумають люди, а коли вже людська думка переставала бути актуальною, зникав.
Часом траплялися непередбаченi пригоди. Якось на похоронi пiсля того, як я виголосив свою коронну промову i довiв людей до слiз, раптом упiзнав Гелю, одну зi своiх жертв, вона виявилася подругою Зосi, свiжоi удовички, i не встиг я пiдбити клинцi до тiеi, як Геля вхопила мене за руку i просичала у вухо все, що про мене думае. «І ти це кажеш пiсля того всього, що мiж нами було? – запитав я тремтячим вiд хвилювання голосом. – Невже нам було з тобою так зле?». – «Але ж ти пропав, гульвiсо, пропав i не давав про себе чути». У голосi ii вчувалося, що вона готова все менi вибачити, то я ii, як умiв, заспокоiв, аби не влаштувала скандалу. А все ж таки без скандалу не обiйшлося. Зося жила з дiтьми й нянькою i привести мене додому не могла, тодi врештi я вмовив ii пiти до готелю «Кракiвський», де в мене був знайомий адмiнiстратор. Та тiльки ми зачинилися в номерi, i я почав стягувати з неi всi ii гесики[39 - Гесики – рiзнi дрiбнi речi.], як за дверима пролунали голоснi крики. То Геля сперечалася з адмiнiстратором, вiн наполягав, що в номерi нiкого нема, а вона кричала, що бачила, як я завiв сюди даму. Зося кинулася вдягатися, а при цьому ридала i бiдкалася, що так пiдвела свою найкращу подругу. Геля тим часом гаратала в дверi руками й ногами. Я чув, як з сусiднiх номерiв повиходили люди, i у коридорi там уже панував гармидер i смiх. Нiчого робити, я перекрутив ключа в дверях, рiзко вiдчинив, i Геля, не втримавши рiвноваги, впала на паркет, а я, увiбравши голову в плечi, хутенько вислизнув на коридор i помчав геть. Наступного дня Геля пiдстерегла мене на Кракiдалах[40 - Кракiдали – мiсцина за Оперним театром.], де я забирав грошi за проданi лахи, i дала по писку. У неi самоi був синець пiд оком i розбита губа. Зося, видно, взяла верх. Я поцiлував Гелю в щiчку, повiв до готелю та зробив усе, аби потiшити ii вражене самолюбство.
Врештi я вмовив ii пiти до готелю «Кракiвський», де в мене був знайомий адмiнiстратор
Дiло поволi пiшло так вдатно, що мама перестала гдирати й змирилася, бачачи, що я якiсь зарiбки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку iсторiю, що загримiв до буцегарнi надовго.
Сталося це так. Разом з моiм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тодi добряче хильнули в кнайпi «Пiд Цапком» на Казимирiвський, а той бамбула теж собi дав за крават i сидiв з посоловiлими очима. Левко й каже, смикнiмо йому течку, мо’, в нiй шось путне е. Тодi я пiшов до того гостя нiби прикурити, а Левко потягнув течку, а вiдтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течцi ми знайшли iно трохи золотих, посвiдчення на iм’я Януша Томашевiча, радника, ну i повно магiстратських паперiв. Я так собi iх проглянув i бачу, що то папери неабиякi, бо там були навiть вiйськовi плани й карта з позначеними таемними схронами зброi на випадок вiйни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питае, Левко. Та таке, кажу, рiзна магiстратська писанина. Шось важливе? Не. А вночi, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв i запхав за образ у кутi. Левко жив сам, все в нього було в порохах, i той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полiзе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дае оголошення: хто, мовляв, знайде таку i таку течку, дiстане нагороду. Пiдемо разом, каже Левко. Якого дiдька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом свiтитися, менi одному буде легше вiдбрехатися, анiж двом. А то знаеш, як бувае, – розведуть по рiзних кiмнатах i почнуть допитувати i, якщо покази не збiжаться, нашi писки будуть пранi.
