скачать книгу бесплатно
IV. Стефан
1
Я почувався геть п’яним, хитало i заносило, хотiлося негайно щось змiнити, заперечити: чому лише три днi? Менi потрiбен цiлий тиждень, щоб вiдiспатися, а може, й мiсяць. Я струснув головою, солодкий сон про домiвку в далекому Львовi розприснувся. Я виповз з авта. До мене наблизився швайцар i хотiв узяти наплiчник, але я не дав, там не було нiчого важкого, крiм лахiв. Це йому, либонь, не дуже сподобалося, але дверi вiдчинив з легким уклоном. Номер виявився на другому поверсi, але я скористався витягом, бо навiть не уявляв собi, як пiднiматимуся сходами. Перше, що зробив, пiшов у душ, а потiм впав на постiль i вимкнувся, перед тим, щоправда, накрутивши будики на шосту, щоб не пропустити вечерi. Коли вони задзенькотiли, в мене було таке враження, що проспав не бiльше кiлькох хвилин. Я хутенько зiбрався, поголився i спустився вниз. У ресторацii було людно, бiльшiсть гостей повечеряли й тепер мило розмовляли за вином. Я пiдiйшов до столу з закусками й наклав собi всього потроху, а найбiльше рiзного м’ясива та ярини. У вiдрах з льодом мiстилися пляшки з шампанським, на вiдерку висiла цiна за келих – $0,15, пляшка – $0,99. Поруч стояла пiвметрова фарфорова фiгурка сiльськоi дiвчини з великим барвистим кошиком, куди клали грошi. Я налив собi повний келих, заплатив i випив, його перш нiж дiстався до столу. Поклав тарiлку, повернувся i налив ще. Коли почав iсти, пригадав собi, що ледь не цiлу добу нiчого не iв, а тiльки дудлив каву. Апетит у мене був шалений, так що я потiм ще взяв собi двi запеченi доради й гору салату, не забувши про шампанське, але щоб зайвий раз не вставати, прихопив цiлу пляшку i нiс ii пiд пахвою. Отак я йшов собi до столу i думав тiльки про те, як би цей час розтягнути, щоб не так швидко повертатися до Англii, коли хтось на мене раптово налетiв, i то так рвучко, що пляшка з-пiд пахви гепнула на пiдлогу, викладену мозаiчною плиткою, i розбилася, а вино зашипiло, розливаючись бiля нiг. Я ледве встиг збалансувати тарiлками, аби не висипалися. Чийсь дзвiнкий приемний голос скрикнув англiйською:
– Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)
Я розвернувся i побачив звабливу довговолосу бiлявку в рожевiй сукнi, вона була зовсiм юна i демонструвала далеко не награний жах. Я хотiв у цьому випадку послужитися банальною фразою «no problem», але мене заткало спочатку вiд глибокого обурення, а потiм вiд ii вроди, отож, ковтнувши повiтря, пробурмотiв: «Курди молi, та нiчого…», але це ii розвеселило i неймовiрно втiшило, бо вона завуркотiла польською, безпомильно вгадавши в менi свого краянина i, кокетливо стрiливши очима, випалила:
– Ta joj! Pan pewnie ze Lwowa?
Вона замахала рукою обслузi, й тi примчали зi швабрами й вiдрами хутенько прибирати. Я витрiщив на неi очi й запитав:
– А ви теж?
– Ну, ясно! – вона перейшла на украiнську, хоча видно було, що ii рiдна мова польська. – То ж треба, налетiти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’iсти коляцiю[5 - Коляцiя – вечеря.], а я йому баки забиваю. То я пофуркотiла далi.
Менi хотiлося ii стримати, але з двома повними тарiлками це виглядало б дивно. Щойно я закiнчив iсти й поглянув у бiк вiдеркiв з шампанським, як пiдiйшов кельнер, вклонився i ледь не по буквах прошепотiв, що за отим-о «тейблом» бiля «вiндовса» сидить мiстер, який уклiнно запрошуе мене до свого «тейбла». Я не роздумував анi секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сидiла й чарiвна незнайомка зi Львова, очевидно, зi своiми батьками. Коли я наблизився до iхнього столу, старший огрядний пан пiдвiвся i, усмiхаючись, простягнув свою руку:
– Барон Рiчард Гредель[6 - Гредель Рiчард, барон (1890–1964) – власник маетностi й палацу в Сколе.], а то моя донька Ірма i дружина Валерiя[7 - Гредель, Валерiя, баронесса – до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Вiднi]. Завше приемно зустрiти краянина на такiй вiдстанi вiд дому. Прошу сiдайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, – при цьому вiн наповнив мого келиха.
Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, пiд пильним оком своеi матусi надпила лише маленький ковточок, а старий вiдразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповiв, це iх усiх дуже зацiкавило, i наступнi пiвгодини я вiдповiдав на iхнi питання стосовно лету, а пан Гредель замовив ще двi пляшки шампана i солодке. Сiмейство Гредлiв належало до сметанки Львова ще австрiйського заквасу, чим пан Гредель не забув похвалитися, i вдома, мабуть, рiдко спiлкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужинi, iх цiкавило багато чого, а найбiльше всi деталi мого перелету. Пан Гредель приiхав до Канади, щоб закупити новi деревообробнi устаткування для своiх тартакiв, а за кiлька днiв збирався назад у Європу. Коли публiка з ресторацii почала поволi виходити, Гредлi теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися i запитала в батькiв, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нiчого мати проти того, щоб ii супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомленi i, мабуть, на суперечки не мали енергii, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятоi вечора.
– Ну, нарештi, – тiшилася вона надворi, – я думала, що вмру з нудьги за всi цi днi.
– Невже вони вас нiкуди не вiдпускали?
– Вечорами нi. Удень я швендяла по музеях, кiнотеатрах, парках. До мене постiйно чiплялися тупоголовi типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не пiдiйшов, а бачу, що вiн дурний, як аграфка[8 - Аграфка – шпилька.]. Але я всiм казала, що нiчого не розумiю, i йшла далi.
Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи мiсцину, куди можна було пiти, а тодi запитала:
– Так, а куди ви мене поведете?
Я розсмiявся.
– Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша iнiцiатива.
– Тiльки не кажiть, що ви з нею не згiднi.
– Нi. Я з охотою прогуляюсь, i менi однаково, куди йти.
– Тодi знаете що… повернiться до ресторацii, вiзьмiть пляшку шампана i пiдемо над рiчку. А там будемо сидiти на лавцi, милуватися вогнями на рiчцi, слухати ii плюскiт i пити вино.
– Ага, ви збираетеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?
– Ви здогадливi. Ну, то як? Пiдете?
Коли я повернувся, ii не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною смiх – вона пiдбiгала з боку готелю.
– А що – злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя»[9 - Пан Едзьо – те саме, що кльозет.].
Менi подобалася ii безпосереднiсть, невiдомо, чи багато львiв’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що вiдвiдали кльозет. Я згадав, як у своi вiсiмнадцять, сперши пiвкавуна, пiшов на побачення i, хоч тиснуло добряче, так i не признався, що хочу вiдлучитися в нагальнiй потребi, та ледве дочекався, коли можна було провести дiвчину додому, а тодi скочити в першi-лiпшi кущi.
Ми забрели на берег рiчки, знайшли порожню лавочку i справдi сидiли та дудлили вино з однiеi пляшки, а вона навiть не зауважила, що я не прихопив келихiв. Вона багато смiялася, розповiдала про те, чим займалася у Львовi – грала на фортеп’янi, у вiдбиванку, малювала i читала книжки. Батьки останнiм часом намагалися видати ii замiж за синiв своiх добрих знайомих, але iй не хотiлося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче i ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою i бiгае на лекцii до Банаха та iнших свiтил. З рiки повiяло прохолодою. Я скинув маринарку i накинув iй на плечi, вона з вдячнiстю зиркнула на мене i притулилася.
– Якщо хочете, можете мене поцiлувати в щiчку, – сказала вона тихим покiрним голосом.
– Чому тiльки в щiчку? Нашi вуста за посередництвом пляшки вже й так цiлувалися.
Вона розсмiялася i пiдставила вуста, але вони були мiцно зцiпленi й сухi, так що вдалося лише ii цьомкнути. Я i не сподiвався на щось бiльше, менi було приемно, що маю з ким погомонiти. Ми допили пляшку i повернулися до готелю. Там Ірма приклала вказiвний пальчик до своiх вуст, вiдтак до моiх i побажала чарiвних снiв. Щойно дiставшись до номеру, я вiдчув, як сильно хочу спати. Наступного дня ми з Ірмою вирушили на прогулянку вiдразу пiсля снiданку, батьки не мали нiчого проти, очевидно, отримавши повний звiт про прогулянку вечiрню i переконавшись, що кавалер жодного разу не вийшов поза межi порядностi.
– А знаете, – сказала Ірма, – Оттава дiлиться на двi частини – франкомовну i англомовну. І в тiй франкомовнiй, що оно виднiеться за тим собором, нiхто вам i слова англiйського не скаже. Такi упертi, що страх. А я по-французькому знаю лише кiлька фраз. Тому, коли мала бажання поласувати французькими тiстечками, вдавала нiму – просто тицяла пальцем i чарiвно всмiхалася. Як гадаете? У мене справдi чарiвний усмiх?
Вона скорчила гримасу, а я ствердив, що усмiх не просто чарiвний, а фантастичний. Ми вийшли до каналу Рiдо, на якому гойдалися невеликi яхти й човни, на обох берегах чипiли рибалки з вудочками, а вгорi цигикали чайки. Далi дiйшли до парку, що оточував парламент, i милувалися скульптурами королiв та рiзних достойникiв у набундючених позах. По обiдi мене зморив сон, i я проспав до самоi вечерi, i той вечiр був такий самий, як i попереднiй, спочатку я вечеряв з Гредлями за одним столом, а потiм з Ірмою знову сидiли на лавцi над рiчкою i пили шампана, i знову я отримав того самого скромного цьомка, а на третiй день, коли по вечерi став пакуватися, вона прийшла до мого номеру, сiла глибоко у фотель i, махаючи нiжками, спостерiгала, як я складаю речi. Потiм зiтхнула i сказала:
– І з ким я тепер питиму шампана на лавочцi?
– Потерпiть. Може, у Львовi вдасться випити.
– Ха! У Львовi! Там тисячi пiдступних очей i тисячi пiдступних вух. Нiби не знаете, що Львiв – велике село. В одному кiнцi чхнули, а в другому – «на здоров’я» кажуть. Але стривайте… ви ж будете в Гданську? Наш пароплав прибуде туди за тиждень. Я вам напишу. Звiсно, якщо ви чекатимете.
Я сказав, що з приемнiстю погуляю з нею Гданськом, писати менi можна на аероклуб, але вже за десять восьма i пора йти. Вона пiдвелася, обняла мене за шию i подарувала знову той самий сухий i короткий цьомк, який нi до чого не зобов’язував i нiчого не вiщував, тодi вiдступила на крок, схилила голову набiк i запитала:
– Ви розчарованi? Але я вас заспокою. Усе дуже просто. Я ще не цiлувалася по-справжньому нi з ким. У день, коли я нарештi з кимось поцiлуюся, небо розiтнуть електричнi розряди, прогуркоче грiм i завалиться дерево, вражене блискавкою.
– Ого! – Я засмiявся. – З вами може бути небезпечно.
– Саме тому я не надто наполягала, щоб батьки вiдпустили мене летiти з вами. Хоча iдея така була. І я б полетiла. Але менi було шкода вас. Ну, i мами, яка б цього просто не пережила.
Отак ми попрощалися, внизу я ще зустрiв Гредлiв i попрощався також iз ними. Старий дав свою вiзитку i запрошував провiдати iхнiй палац у Сколе. Авто вже чекало. Неподалiк стояло й курило двое чоловiкiв у темних плащах i низько насунутих капелюхах. Не виглядали на готельових гостей. Ірма провела мене до авта, нiчого бiльше не говорила i мала сумний вигляд, менi теж було сумно, бо я не проти був побити тут ще кiлька днiв байдики.
– Ну, як? – поцiкавився Френк, коли я вмостився в автi. – Вдалося вiдпочити? Я бачу вас провела така пишна краля.
– Вiдпочив, але мало, – сказав я, а далi всю дорогу мовчав, хоча водiй i намагався завести розмову.
За годину ми знову опинилися на тому самому шосе, тепер його освiтлювали яскравi жарiвки. Лiтак чекав на мене. Якiсь люди щось там у ньому порядкували. До мене пiдiйшов чоловiк, якого я, прилетiвши, узяв за боса.
– Виникли непередбачуванi проблеми, – сказав хрипко. – Цього разу вантаж скинете, не долiтаючи до Баррi. З вами вийдуть на зв’язок, коли долетите до Ірландii, i повiдомлять координати.
Це менi вiдразу не сподобалося, але випитувати не було сенсу, нiхто б i так нiчого не уточнив. Видно, те, що я перевозитиму цього разу, хтось чекатиме в Баррi iще, окрiм людей з «Avian». І воно не повинно потрапити iм до рук. А хто це може бути окрiм полiцii чи гангстерiв? Я кивнув i рушив до лiтака. Усерединi все виглядало так само, як i дорогою сюди. Були харчi, вода, наповненi баки з бензиною, а у хвостi знову стояли пластмасовi скриньки з тими самими надутими бальонами. Якщо я iх скидатиму над суходолом, вони уповiльнять падiння. Тепер я не мав сумнiвiв, що там мiститься щось заборонене, i це точно не пошта.
2
Мене знову чекав нiчний полiт, i настрiй був пригнiчений, турбував вантаж у хвостi лiтака, хоч я й намагався не думати про нього, але вiн уперто крутився у пам’ятi. Синоптики обiцяли попутний вiтер i жодноi бурi, вони не збрехали, лiтак летiв без перешкод, хоч i без жодних орiентирiв, лише за компасом, а насправдi за двома компасами, ще один був унизу бiля нiг, i я зиркав на обидва, бо траплялися випадки, коли один з них мiг збитися. Висота була чотири тисячi футiв, мiсяць цього разу свiтив i грав роль спiвчутливого супутника.
Лiтаки очiкують на свою трощу, як людина на смерть, вони тривожно вслухаються у свое скрипуче розколисане тiло, коли хвилi повiтря починають ним гратися, наче кицька мишею, i iхне хвилювання передаеться летуну, який з лiтаком встиг стати одним цiлим, зростися з ним, наче вершник з конем.
Коли нарештi темрява вiдступила, i я перетнув межу мiж нiччю i днем, а сонце, сходячи, заслiпило очi, я надiв затемненi окуляри й випив кави. Кава була не смачна, ще гiрша, нiж у готелi, деiнде я ii б вилляв, але не тут, навiть така слабка й водяниста, вона бадьорила, як i шоколад. Незабаром побачив попереду грозову хмару, темну i схожу на ту, яку вже долав, менi навiть здалося, що це та сама хмара, бо мала схожi обриси й довжелезного хвоста, який то пiднiмався, то опускався, як у дракона. Хмара була висока, перелетiти ii не вдасться, та й зростання висоти приведе до зайвоi витрати пального. Обминути я теж ii не зможу, бо це додасть кiльканадцять зайвих миль. І я вирiшив пробиватися крiзь циклон. На пiдступах до хмари вихори почали лупити кулаками в лiтак, важiль зашарпало так, мовби хтось ухопився в нього зiсподу i тепер намагався вирвати з рук. Я тримав його з усiх сил, не дозволяючи смикатися, щоб не обiрвати линви керування, вiд великоi напруги по руках бiгли мурашки. За кiлька хвилин чорна пащека урагану проковтнула лiтак, тепер вiн летiв у теменi, а клаптi химерних згусткiв розбивалися об шиби, не видно було нiчого – нi океану, нi неба. Лiтак пiдкидало й трясло з такою силою, що несподiвано за моею спиною пролунав трiск, одна скринька вирвалася з пазiв i полетiла уперед, гупнувши в баки пального, потiм вiдкотилася назад i вдарила знову, а далi пiдскакувала з кожним ударом бурi. Важiль сiпало так, що я геть не чув рук, вони, мов задеревiли, а обличчя заливало потом. Несподiвано лiтак провалився в безодню, всерединi у менi все пiдскочило догори, а паси немилосердно вп’ялися в плечi, i я подумав, що це кiнець, що не прорвуся, але там у тiй безоднi виднiлися просвiти.
Раптом я вiдчув холод у ногах, i це не був той холод, який зазвичай вiдчуваеш на висотi, то був холод значно гострiший i раптовий. Зиркнув униз i отерп – один з бакiв трiснув вiд удару скриньки, i пальне заливало пiдлогу. Черевики намокли, та й не дивно, бо затопило кабiну бiльш як на дюйм. Це була бiда – якщо пальне продовжить витiкати, менi може його забракнути, а найбiльшою була загроза пожежi. Хлюпання бензини на пiдлозi непокоiло все дужче, i я гарячково шукав виходу. Лiтак не мав умонтованих у щиток покажчикiв зужитоi бензини, i я не мав жодноi уяви, скiльки ii ще зосталося, а це загрожувало примусовим приземленням, можливо, навiть в Ірландii та ще й у горах. Крiм того наростала небезпека пожежi вiд найменшоi iскри, що вилiтала з вихлипноi рури. Пiдлога лiтака була з дерева, бензина сочилася якраз з того боку, де був вихлип.
Єдиним виходом було просвердлити дiру в пiдлозi на протилежному боцi вiд рури i сподiватися, що бензина буде витiкати туди. Я добув дрельку i викрутив дiрку з правого боку лiтака, потiм легенько перехилив лiтак, i пальне потекло. Незабаром кабiна висохла. Тепер не було жодного сенсу щадити пальне i тримати двигун на пiвтори тисячi обертiв, як досi, значно розумнiше буде зужити бензину, заки вона встигне витекти. Я збiльшив оберти, швидкiсть вiдчутно зросла, i почалося мое змагання з часом. Потiм скинув куртку, скрутив i притулив ii до трiщини так, аби вона опинилися помiж двома баками i прилягала якнайтiснiше. Струмочок вiдразу зник, але потiм знову з’явився набагато слабший. Подумки я пробував прорахувати, скiльки могло витекти бензини. У трьох баках мiстилося по сто галонiв, а в одному пiвсотнi. Якщо пробитий був той, у якому було сто галонiв, справа кепська, доведеться сiдати на воду i кликати допомогу. Але тодi може в когось виникнути iнтерес до скриньки. Отже, нiхто стороннiй не повинен йти менi на порятунок. Я мушу чекати на когось iз «Avian». Чому менi не дали iнструкцiй стосовно такоi ситуацii? Що робити зi скринькою? Якщо мене вiдшвартуе до порту якась рибальська шхуна чи баржа, неодмiнно з’являться митники й полiцiя. Перевiрять документи й вантаж.
Я сушив собi голову цiеi непростою проблемою i не знаходив жодного виходу. Надто, що сiдання на воду – це була лише теоретична можливiсть, а насправдi ще невiдомо, як себе поведе море, хвилi здатнi перекинути лiтак догори цапки. Менi треба дiстатися бодай за кiлька миль вiд береговоi лiнii i бажано в безлюдному мiсцi. З грозовоi хмари я вирвався, але довкола висiла непроникна iмла, я нiчого не бачив i лише стежив за компасом. Так проминуло кiлька годин, аж поки я не знизився ще на п’ятсот футiв. Нарештi побачив попереду обриси Ірландii. Я копнув по черзi кожен бак, три з них були порожнiми, враховуючи й пробитий, в одному ще хлюпала рiдина, але ii було мало. Хай там що, але варто спробувати дотягнути до Валлii.
Збоку ритмiчно постукувала скринька, один ii кант було пробито. Я запхав у трiщину пальцi й намацав мiшечки з невiдомою сипучою речовиною, на дотик вона нагадувала крохмал. Таемниця скриньок перестала бути таемницею, але стала смертельною небезпекою для летуна. Отже, можна не сумнiватися, що до Оттави я вiз грошi, а назад везу кокаiн. Якщо мене з цим упiймають, решту життя доведеться провести за гратами. Але що я можу зробити? Позбутися iх? Тодi виникнуть проблеми з «Avian», адже товар коштуе не малих грошей. Тепер не було iншого виходу, як шукати безлюдне мiсце.
Тим часом я перетнув Ірландiю i побачив затоку Кардiган. Заговорила рацiя. «Avian» вийшов на зв’язок. Я пояснив iм свою проблему i сказав, що сiдатиму у Кембрiйському узгiр’i, бо не ризикую летiти далi, до околиць Баррi точно не дотягну. Я чув, як вони лаялися мiж собою, потiм сказали, що вишлють за мною авто, i щоб я пiсля того, як сяду, уточнив, де опинився. Внизу з’явилися червонi дахи, пасовиська з вiвцями, а вдалинi виднiлися гори, i я летiв до них. Та щойно пролетiв кiлька миль вiд берега, двигун замовк, i запанувала глуха тиша. Все, пальне закiнчилося. Я скерував нiс лiтака вниз, намагаючись спланерувати його ще до того, як почнуться гори. Вiн слухняно знижувався, вигойдуючись крилами в повiтрi, наче альбатрос. Вести лiтак у суцiльнiй тишi ще неприемнiше, нiж пiд час бурi, тиша тисне на свiдомiсть. Страху я не мав, уже доводилося садити лiтака при вимкненому двигунi, хоча була небезпека, що вiтер, який дув у спину, може таки занести лiтак на скелi, а вони були геть недалеко. Внизу зеленiли луги й мочарi, панувало суцiльне безлюддя, хоча вздовж гiр сiрiла дорога. Лiтак вдалося посадити на луг, вiд дороги його затуляли кущi й дерева. Я зв’язався по рацii i повiдомив, де я. Потiм зайнявся скринькою. Я подумав, що буде недобре, коли вони побачать трiщину, i спробував стулити стiнки, але це менi погано вдалося, трiщина хоч i стала вужчою, але не зникла. Я перевернув скриньку трiщиною вниз, сподiваючись, що вони нiчого не помiтять, i загнав ii назад у пази та примоцував. Потiм витяг з торби пляшку вина, яку прихопив саме для такого випадку, i перехилив у себе. Закусив сиром i беконом.
3
Вiд Баррi до мiсця, де я сiв, було десь понад шiстдесят миль. Отже, в мене зо три години часу, бо iм доведеться долати шлях через гори. Я залiз у кабiну i задрiмав, накрутивши будика. Коли прокинувся, почув удалинi шум мотора, а незабаром побачив вантажiвку з брезентовим накриттям. Я вийшов з лiтака, вибiг поза дерева й помахав iм. Авто звернуло з дороги й рушило до мене. З авта вийшли двое чоловiкiв, у яких я впiзнав тих самих iнженерiв, що споряджали лiтак до Канади. Вони залiзли пiд брезент, витягли бак з пальним i понесли до лiтака.
– Ми привезли пальне. Вам треба таки дiстатися на базу, а вантаж ми заберемо.
Я стояв бiля лiтака i прислухався, поки вони поралися. У iхнiх голосах вчувалося невдоволення; коли дiйшла справа до скриньок, вони про щось перешiптувалися, але я не мiг розiбрати слiв. Коли вони винесли скриньки й поклали iх у свою вантажiвку, один з них сказав:
– Вас добряче потрусило, бачу.
– Потрусило не те слово.
– Вм’ятини на баках вiд скриньки?
Отже, вони помiтили трiщину. Я кивнув, не передчуваючи нiчого доброго для себе.
– А ви потiм ii назад примоцували. Вже тут?
– Так. Пiд час лету це було неможливо.
– А сенс?
– Сенс такий, що я думав заправитися i летiти далi туди, де мав скинути цi скриньки.
– А може, ви хотiли приховати вiд нас трiщину, що навiть намагалися склепати ii докупи?
У голосi його вчувалася прихована загроза. Їм не сподобалося, що скринька трiснула, а я мiг довiдатися про iхнiй вантаж. Я вдав дурника:
– Я подумав, що пошта могла висипатися, якщо б продовжував з нею летiти.
Інженер криво посмiхнувся i хитнув головою.
– Гаразд. До зустрiчi в Баррi.
Вони пiшли до авта. Я завiв двигун, дав йому попрацювати доти, доки вони не зникли з очей, потiм скерував лiтак у напрямку береговоi лiнii. Коли лiтак злетiв, я перехилив його на лiве крило, зробив гак над морем i взяв курс на Баррi. Цiкаво, чим менi може загрожувати ця iсторiя зi скринькою. Мабуть, треба швиденько забрати грошi й ушиватися звiдси, надто, що я залечу на базу швидше, нiж вони доiдуть.
На базi мене вже чекали. І не лише старий Мурнау, були ще й полiцейськi. Я бачив, як вони про щось сперечалися. Щойно сiв, полiцейськi вiдразу рушили до мене i стали допитувати, куди я лiтав i з якою метою. Я пояснив, що то був лише випробувальний полiт, але вони, мабуть, мали певнi пiдозри, бо залiзли в лiтак, оглянули все i розчаровано вийшли. Вочевидь, вони отримали iнформацiю про вантаж, але ii встигли перехопити й самi перемитники. Полiцейськi вiд’iхали, а Мурнау нарештi потиснув менi руку, похвалив за роботу i повiз на автi до контори, де вручив чотириста фунтiв.
– Перепочиньте знову три днi, а тодi в дорогу. Не маете заперечень?
– Нi-нi, все гаразд. Пiду вiдпочину.
Ми попрощались, а я вiдразу подався до готелю, взяв ключ у рецепцii, вiдчинив дверi, розкидав постiль, вийняв з наплiчника зубну щiтку, пасту i бритву, акуратно розклав у лазничцi, бiля лiжка залишив капцi, накидав зiжмаканого туалетного паперу в пудло. У шафi в торбинку з написом «Прати» поклав бiлизну, шкарпетки й сорочки. Майже порожнього наплiчника прихопив iз собою, ключi теж. У рецепцii сказав, що пiшов на закупи та що до мене повинна прийти одна знайома дама, то нехай зачекае в холi. Вийшовши з готелю, я кинув ключ вiд номеру в поштову скриньку, ii вiдчинять аж зранку. Вiдтак поквапився на двiрець. Однак найближчий потяг до Кардiфа вiдходив щойно за три години. Інших потягiв узагалi ближчим часом не було, а переважна бiльшiсть залiзничних сполучень припадала на ранковий та вечiрнiй час, в обiд i пополуднi панував штиль. На автодвiрцi мене чекала та сама картина. Тодi я став шукати таксi, проте й це не так просто, бо дехто з таксистiв i справдi збирався до Кардiфа, але значно пiзнiше, коли прибуватиме туди Лондонський швидкий i привезе курортникiв. Ну, але якщо менi так горить, за десять фунтiв завезуть. Це був грабунок серед бiлого дня, але я вже скорився i готовий був погодитися, коли один iз таксистiв тихенько пiдказав кращий варiант – пройти метрiв п’ятсот i ловити попутнi авта, можна доiхати безкоштовно або за фунт. Я так i вчинив i незабаром iхав у вантажiвцi з одним веселим валлiйцем, який всю дорогу розповiдав анекдоти неймовiрною англо-нiмецькою мiшанкою з тим, що всi англiйськi слова вимовляв на валлiйський манiр, i я насправдi мало що второпав, але йому хотiлося, щоб я смiявся, тож я смiявся та й тiльки так мiг притлумити своi нерви.
У Кардiфi знову потрапив у безвихiдь – жодного потяга на Лондон чи пiвдень Англii найближчим часом не було. Тут причина була ще веселiша – залiзничники бастували, а щоб вони не почувалися настiльки самотньо, то забастували ще й водii автобусiв. Отже таксисти, якi примчать з Баррi тодi, коли повинен прибути Лондонський швидкий, будуть глибоко розчарованi, бо хтозна, скiльки iм доведеться на нього чекати, а нi – то вертати порожняком. У довiдковiй двiрця сказали, що проблему вирiшують на державному рiвнi й за три-чотири години ii таки вирiшать. Я не мав iншого виходу, як покинути двiрець i отаборитися у найближчiй ресторацii. Замовив салат, бiфштекс i пляшку рислiнгу. Час волiкся поволi, за вiкнами почало смеркати. Я подумав собi про тих iнженерiв зi скриньками кокаiну. Вони вже мали б дiстатися до Баррi й розповiсти все старому Мурнау. І що? Якi наслiдки це мало б для мене, якби я залишився? Невiдомо. Могли б повiрити, що нiчого не бачив, але не повiрять, коли виявлять, що зник. Правда, виявлять це не так швидко, бо спочатку чекатимуть з закупiв, на скiльки iм вистачить витримки, потiм перевiрять номер. Можливо, ще трохи зачекають, а тодi кинуться навздогiн. Скiльки в мене ще часу в запасi?
Вулицi порожнiли, я сидiв, мов на голках. Вiдчуття, що наближаеться щось недобре, посилювалося, я гарячково роздумував, що робити далi. Вирiшення проблеми страйку на державному рiвнi могло затягнутися й до наступного дня. Я подумав, що, мабуть, безпечнiше буде не сидiти на одному мiсцi, а весь час пересуватися. Чому взагалi забрiв до цiеi кнайпи неподалiк двiрця? Чи не безглуздя? Я глянув у вiкно i отерп: на мене дивилися очi одного з iнженерiв, другий iшов до входу. Я миттю зiрвався на ноги i шмигнув до кухнi, пролетiв ii торпедою, перекидаючи дорогою баняки та наштовхуючись на людей. Коли вибiг, помiтив бiля дверей великий вiзок, навантажений вiдрами з недоiдками та смiттям. Пiдкотив його до дверей так, аби став боком, тодi побiг простовiч. Раптом почув гудок, зиркнув у тому напрямку i побачив удалинi порт, щогли кораблiв та яхт. Чому я вiдразу про порт не подумав? Я бiг, не озираючись, довкола було темно, i я мав надiю, що мене не видно, хоча здогадатися, куди я побiг, могли, адже й вони чули гудок пароплава. Порт був безмежний, але бiльшiсть суден стояли цiлковито порожнi, i не було бiля них анi душi. Проте я не здавався i бiг далi, доки не побачив баржу, на яку вантажили бочки. Я запитав, куди вона пливе. До Брiстоля. А коли? Вже. Хто власник? Вiн на баржi. Власником виявився лiтнiй чоловiк з пляшкою джину, був добряче пiдхмелений i, не дуже вслухаючись у те, що я йому лепечу, проказав лише два слова: «П’ять фунтiв». Я дав. Вiн кивнув на рубку. Я миттево зник у нiй. Баржа смикнулася i стала вiдчалювати. Я подивився у вiкно. Обидва iнженери ще з двома невiдомими швидкими кроками мiряли причал, уважно роззираючи кожне судно. Порiвнявшись iз баржею, яка вiдплила вiд причалу ярдiв на тридцять, закричали, чи не брали вони пасажира, з баржi iм вiдповiли, що пасажирiв не беруть, але портовi вантажники, мабуть, мене видали, бо вся четвiрка кинулася бiгцем назад. Зараз вони сядуть в авто i помчать до Брiстоля, але це сорок п’ять миль сушею, потiм ще треба iхати через мiст, за двi години можуть i не впоратися. Морем буде тридцять миль, хоч баржа i не така швидкiсна. Хто кого пережене? Я вмостився на лавi й з тривогою стежив за тим, як пливе баржа. Заки вона не покинула причал, трюхикала зi швидкiстю черепахи, але у вiдритому морi нарештi набрала швидкостi. Баржа плила вздовж берега на певнiй вiдстанi, море було спокiйне, але не мав спокою я. Переслiдувачi вже знають, що я саме на цiй баржi, i, якщо примчать швидше, будуть чекати в порту. Отже, треба будь-якою цiною iх випередити. Але як?
До рубки зайшов капiтан, поставив пляшку джину на столик, вийняв два шкалики й налив. Потiм сiв навпроти й усмiхнувся.
– Випийте, – сказав, пильно вдивляючись у мене.
Ми випили. Я чекав, що вiн далi скаже.
– Ми пасажирiв не беремо. Але я бачив, як ви бiгли вздовж причалу i зиркали на кожне судно. І я подумав собi: а це ж ти, Томасе, замолоду. Ти теж отако дер вiд братiв тiеi дiвчини, якiй ненароком надмухав живiт. Я вгадав?
Я засмiявся i кивнув. Такий варiант йому цiлковито пасував.
– Ну, тодi продовжимо, – сказав капiтан i знову налив, випив i похитав головою. – Так-так, i я був молодим та хвацьким. Не раз, бувало, й ножака мене пiдстерiгала. Я подумав собi: поглянь, Томасе, цей хлопчина чекае вiд тебе порятунку, i коли ти його врятуеш, то там, нагорi, – вiн пiдняв вказiвного пальця вгору, – там тобi це пригадають i наллють ще не одну чарку. То куди ж ви оце намiрилися? До Брiстоля?
– Гадаю, вони можуть мене наздогнати в Брiстолi.
– Можуть, – кивнув капiтан. – Ви не тутешнiй? Чую з вашоi вимови. Мабуть, нiмець?
– Я з Польщi.
– Ага… я так думаю, що вони нас переженуть i будуть чекати в порту. Тобто ми до порту доберемося ранiше вiд них, але заходити в порт i причалювати будемо довго i нудно. Баржа це вам не яхта. Бо ж i чалити доведеться кормою, а не провою.
Вiн знову налив. Я запитав:
– І що ж ви порадите?
– Треба вам зiйти ранiше. Щойно почнемо пiдпливати до порту. Коли будемо минати порожнi баржi, я сповiльню хiд, i ви перескочите на iншу.
Я подякував, ми ще перехилили по чарцi, погомонiли, а незабаром пролунали знайомi гудки. Ми вийшли на палубу, на березi заблимали вогники.
– Вже час, – сказав капiтан. – Станьте з правого краю. Я скажу, коли стрибати.
Баржа розвернулася, сповiльнила хiд i стала поволi вповзати в порт. За кiлька хвилин вона опинилася за метр вiд однiеi з барж. Капiтан кивнув, ми потиснули руки. Я перелiз через перила i стрибнув на баржу. Край прови перед перилами другоi баржi був завбiльшки з пiвтора фута, але менi вдалося вчепитися руками за перила i не звалитися у воду. Я помахав капiтановi рукою, вiн вiдповiв. А далi я розгубився, не знаючи, що робити. Довкола панувала нiч. У порту зараз будуть сновигати моi переслiдувачi. Чи не краще переночувати на цiй баржi, а на свiтанку рушити далi? У мене виникло ще бiльше рiзних цiкавих iдей, але якраз ця перемогла. Я знайшов великий сувiй линв пiд брезентом, умостився на ньому i натягнув на себе брезент iз головою. За хвилю вже спав мертвим сном.
Прокинувся вiд крику чайок. Свiтало, але довкiл залягла густа iмла. Я виповз з-пiд брезенту i роззирнувся. Порт починав прокидатися теж, десь щось котили, вантажили, але все оддалiк, i не видно було нiчого. Я не став зволiкати i, користаючи з туману, покинув порт. Дорогою думав про переслiдувачiв i розмiрковував, де б вони могли зараз бути. Про те, що я прямую до Гданська, вони здогадувалися, однак не могли знати, якою саме дорогою. Нiч вони, мабуть, провели спочатку в порту, а зараз можуть пильнувати двiрець, контролюючи напрямки на портовi мiста пiвдня Англii. Чи в цей список входили також потяги на Лондон, важко сказати, але саме туди я i збирався. Це десь бiля ста двадцяти миль. Однак iти на двiрець було ризиковано.
Було холодно, я пiдняв комiр. На однiй з каварень господар саме пiднiмав ролети. Заки я туди дiйшов, вiн почепив табличку «Open». Я подумав, що варто все добряче розмислити за кавою та зiгрiтися, i замовив до кави двi канапки з шинкою та два пампухи, политих люкром. Потiм хвильку повагався i узяв п’ятдесят грамiв коньяку. Крiм мене в каварнi бiльше нiкого не було. Я запитав, чи можу скористатися телефоном. Господар нiчого не мав проти. Я попрохав телефонiстку з’еднати мене з довiдковою залiзницi. Нiжний жiночий голос привiтав мене i поцiкавився, чого потребую. Мене цiкавило, чи завершився страйк i чи потяг на Лондон зупиняеться лише на головному двiрцi, чи ще десь. Нi, тiльки там, страйк завершився, все гаразд. А яка найближча станцiя? Бат. Я подякував.
– Це всього тринадцять миль, – сказав господар. – Вам потрiбно в Бат?
– Так.
– Зараз поiде туди наше авто. Ми возимо звiдти молоко.
