скачать книгу бесплатно
Раз го в дупу, раз го в яя, фай-дулi, фай-дулi-фай.
Так ся лупит пулiцая, фай-дулi, фай-дулi-фай!
– Не чули про мене? – ще раз перепитав одновухий.
– А чо би мали чути, – сказав я. – Та й звiдки.
– В газетах писали.
– І що там писали? – спитав Кулюс.
– Про червоного душiя.
– То ти? – з неабияким подивом промовив Кулюс.
– То я, – з неприхованою скромнiстю вiдповiв той.
– О рани Господнi! – вжахнулася Курчалаба. – А я бiля нього такво сиджу!
– Не бiйтеся, панi, – вiдказав одновухий, – мене старi спитi порхавки не збуджують. Та й капелюшок у вас зелений.
– О, диви, який молодий! За кiлька днiв будеш гнити в Брюховицькому лiсi.
– То чим ви займалися? – спитав я. – Душили?
– Так. Жiнок у червоних капелюшках. Така в мене була вузька спецiалiзацiя.
– А де ви загубили одне вухо?
– О, то цiла iсторiя, – зрадiв душiй. – Була в мене бiня, ходила завше в червоному капелюшку. Але раз я ii прилапав з якимсь мундуровим[25 - Мундуровий – той, хто носить мундир: залiзничник, пожежник, полiцай i т. д.]. Не, жиби вони шось не те робили, шо не, то не, але дефiлювали си на Корсо[26 - Корсо – мiсце, де любили прогулюватися львiв’яни, те саме, що «стометрiвка», тепер проспект Шевченка.] попiд руку. То мене не на жарт вкурвило, я зробив iй шкандаль, а вона сказала, жи не хоче мене бiльше знати, й виштовхала з хати. Я кiлька днiв не мав собi мiсця. І думаю, шо б менi таке зробити, жиби вона повiрила, як я ii сильно люблю. І ту я згадав про Ван Гога. То такий маляр славетний, котрий втяв си вухо i пiслав го коханiй. Шо там далi було з ними, не знаю, бо то я прочитав на клаптиковi газети, як-ем крутив папiроску. Але вирiшив, шо вона мусила то оцiнити дуже високо. Ну i я подумав, жи такий подвиг можна повторити. Та й повторив. Пiслав iй свое вухо. Але то нiц не помогло, бо курва е курва, i на то ради нема. Вона те вухо викинула псовi. Так менi й вiдписала: «намастила-м го смальцем i дала Бриськовi». І то мене так пойняло, шо вiдтодi я став душити всiх курвiв у червоних капелюшках.
– І скiльки було жертв?
– Полiцiя нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.
– То нiби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну бiльше чи менше, не грае ролi.
– Перепрошую, – твердо промовив душiй, – я чужi жертви на себе не хочу брати. На тiм свiтi, коли вони всi мене обступлять, я не хочу чути вiд них жодних претензiй, жи з’явилася помiж ними ше якась фiпця, якоi не торкалися моi чутливi музикальнi руки. – Вiн випростав своi довгi пальцi й поворушив ними так, нiби перебирав клавiшi. – Найбiльше я любив фiльми про гангстерiв, але мусив ходити на мелодрами, бо кобiти фiльми про гангстерiв не дуже шанували.
– У нас гангстери неможливi, – сказав Кулюс, – бо ми п’емо пиво. А треба було пити вiскi.
– Я пив. Нiц особливого, – сказав душiй. – Самограй. – Потiм зиркнув у вiкно: – Приiхали.
Чути було, як скреготнула брама.
– Ну, виповзайте! – гукнув капрал, вiдчинивши дверi.
– Я перша, – сказала Курчалаба i, пiдiйшовши до краю авта, простягнула полiцаевi руку: – Прошу дамi подати руку.
– Ще чого! Злiзай!
– Е нi! Інакше не злiзу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуськiй? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!
Капрал втрачав терпець:
– Попхайте ii там, бо вже мене колотит вiд неi.
– Е-е, як можна! – сказав поважно Кулюс. – То ж таки дама.
Врештi полiцай таки подав iй руку, i вона з великим фуком зiйшла схiдцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жiночого вiддiлу, i вона гукнула нам на прощання:
– Хвiст догори!
– Ви ii знаете? – запитав я в одновухого. – Чому ii прозвали Курчалабою?
– А ви не бачили ii рук? Худi, з довгими пазурями – чисто курячi лаби. Такi ручки проникали в будь-яку кишеню i в будь-яку торбинку. Майстриня!
Нас повели через безлюдне подвiр’я до примiщення тюрми, але спочатку завели до канцелярii i наказали викласти речi, аби iх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребiнця, одну шнурiвку, складаного ножика i два золотих. Душiй витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стiл жменю пражених соняхiв, зiжмакану хустинку до носа, пуделко з-пiд сiрникiв i годинник-цибульку, стрiлки на якому надiйно завмерли.
– Нащо вам то? – спитав капрал, пробуючи накрутити дзигарок. – Вiн зiпсований.
– То пам’ятка мого засраного дитинства, – сказав цiлком поважно Кулюс. – Я його позичив у свого татуська, коли вiн попав пiд трамвай.
– А-а, – хитнув головою капрал i сховав усi нашi речi по конвертах, лише соняхи й тютюн змiв до смiттярки.
– Прошу пана, – звернувся до нього Кулюс, – чи не будете такi ласкавi повернути менi пуделочко.
– Пiзнiше тобi все повернуть.
– Але ж вiн до того часу здохне.
– Хто?
– Хрущ.
– Який в срацi хрущ? Що ти менi голову морочиш? Забув де знаходишся?
– Бо там, прошу я вас гречно, е хрущ, i вiн здохне з голоду.
Капрал полiз у конверт, витяг пуделочко, там i справдi сидiв хрущ i рухав вусиками достоту, як i пан капрал.
– Коли менi сумно, – пояснив Кулюс, – я прикладаю пуделочко до вуха i наслухаю, що менi хрущик хоче повiдомити. То така забава ще з дитинства, бо тодi приходять до мене в спомини золотi днi, оповитi медовим сяйвом сонця.
– Тьху, – сказав капрал. – Забирай свого хруща.
Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сидiли за бюрками, не зводили з нас очей, i капрал, аби задовольнити iхню цiкавiсть, мрукнув:
– О, маете! Червоний душiй.
Всi одразу пожвавилися. Панi в окулярах промовила:
– Навiть пристойно виглядае.
– Тим i брав, – сказав капрал таким тоном, нiби вiн усе вже знав про душiя.
– Нарештi я зможу вбрати свого червоного капелюшка, – сказала панi.
– А нинi ви його при собi не маете? – запитав невинним голосом душiй.
– Нi! – скрикнула панi iстерично. – Не маю!
– Шкода, – зiтхнув душiй.
– У нього на совiстi двадцять чотири жертви, – сказав капрал. – То вам не помпка вiд ровера.
– Перепрошую, двадцять три, – поправив душiй. – І я не якась там помпка, а цiлий ровер.
– Ну, нiчо, нiчо, – хитнув головою капрал, – тобi не довго вже лишилося. А це, – показав на мене, – особливий фрукт. Розвалив череп чоловiковi своеi коханки. Тесаком до м’яса. Попав рiвно посерединi, осюди-во, – i вiн показав на своему лобi, куди попав тесак.
– Не, – похитала головою жiнка. – Такого я ще не чула. Аби чоловiк забив коханця – таке бувае i не раз. Але щоб навпаки?
– Ну! – пожвавився капрал. – Та ж бачите, до чого то йде? Весь свiт стае дибки. Мало того, що помпував його жiнку, то ще й уколошкав чоловiка, як якогось бузiвка.
– І я вам скажу, – промовив пан з папiроскою, – що то не так просто. Колись менi довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а вiн, бач, тесаком! Майстер! Рiзником працював, що?
– Де там. Пердолений фордансер, – скривився капрал. – А той, – тут вiн нарештi звернув увагу на Кулюса, – закатрупив пана Мрожка.
– Не хотячи, – поправив Кулюс з ввiчливою усмiшкою.
– Пана Мрожка! – промовив задумливо старший пан з папiроскою за вухом. – Того, що сидiв у нас за багатоженнiсть?
– Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навiть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвiтовi кубiтам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив пiсля тижневого омертвiння, а наш Кулюс, замiсть пiти за кiлька днiв до Пана Бога, буде ту цiлих три роки байдики бив.
– Що ви кажете! – здивувався старший пан. – Ожив! Яка шкода.
– О, – втрутився Кулюс, – то була така скотиняка, що якби ще десять разiв ожив, я б його десять разiв добивав. Можна сказати, я хотiв зробити послугу для свiту.
– Цить, – гримнув капрал. – А пан Мрожко, мiж iншим, хлоп з головою, унiверситет закiнчив.
– Е, тотi унiверситети до добра не доведуть, – сказав старший пан.
– І я так кажу, – погодився капрал. – Воно, бачте, хоч люди й кебетнi, але непевнi. Доки злочинець на волi, панiкують, що його ще не впiймали, а коли вiн тутечки – здiймають крик, що над ним знущаються. А насправдi вся iхня наука гiвна варта. Справжня наука починаеться в нас. Бо хто всi революцii робить? – тут його очi на мент зблиснули нервовим вогнем i погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не вiщуе для мене нiчого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодноi щiлинки, з якоi могла б пробитися трава. – Вченi! Не далi, як учора, ми iх розганяли.
– То там, на Мощенiй?
– Ая. За якусь сик… сик…
– Сиксуальну революцiю, – пiдказав Кулюс.
– О, i ти там був? – суворо глипнув капрал.
– Тiко як спостерiгач.
– Сиксуальну! Треба ж! – хитав головою старший пан. – У мене онучка – ще йно тiко пiдросло, а вже за хлопцями заглядае.
– Еге, як той казав, нi цицьки, нi пицьки, а дупою круте.
Старший пан ображено зиркнув на капрала i нахилився над паперами.
– Ну, гаразд, – сказав капрал, – нам пора. За мною.
Далi ми зiйшли вниз i опинилися в приймальнi, яка нагадувала лiкарняну, бо там була вага, зростомiр i ванна за перегородкою. За столом сидiв тюремник i щось писав у великiй книзi.
– Змiряй i зваж, – сказав капрал.
Кулюс важив 110 кiля, а душiй 65.
– Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобiти! – дивувався тюремник.
– Перепрошую, але iно двадцять три.
Капрал розсмiявся:
– Для шибеницi то не мае жодного значення. Тепер ти, – кивнув менi.
– Вага вiсiмдесят два, – сказав тюремник. – Зрiст метр вiсiмдесят п’ять.
– Добра тичка гiвно мiшати! – засмiявся капрал. – А тепер ходiмо за мною.
Ми рушили довгим коридором, кроки вiдлунювали i зникали у вiдгалуженнях. Бiля камери з металевими дверима капрал зупинився.
– То для страченцiв, – пояснив Кулюс.
– Мовчати! – гаркнув капрал i крутнув ключем у замку.
В камерi сидiв огрядний парубiйко.
– Здоров був, Лабасю! – привiтався капрал.
– Дай Боже й вам, пане капрал, – вiдповiв той, радiсно усмiхаючись.
– Як ся маеш?
– Дякую, добре. Якщо ви маете на увазi мiй стан нервовий, я в цiлковитому порядку.
– Ти причастився?
– Нi, пане капрале.
