скачать книгу бесплатно
І я йду за нею, навiть гаразд не усвiдомлюючи, навiщо, бо що мене мае обходити ii чоловiк та й вона сама, про любов до якоi я можу говорити скiльки завгодно, але не вiдчувати ii анi краплини. Вона вбила чоловiка, а я чомусь маю щось тут полагоджувати, але чим я можу допомогти – розчленити труп i по частинах винести з хати? Цього вона хоче?
– Що ти там бурмочеш? – спитала вона, вочевидь, вловивши якiсь звуки моiх роздумувань, але я буркнув «нiчого», бо ми пiдходили до ii хати на Личаковi.
Вуличка потопала в темрявi, десь нявчали коти, i вiтер порипував у вiконницях. Я обережно переступив порiг, прислухаючись i все ще не вiрячи почутому. Лiдка зупинилася в сiнях i лише показала рукою на дверi кухнi, з-пiд дверей пробивалося свiтло й не долинало жодного звуку. Лiдка пiдштовхнула мене в спину, i я нарештi рушив з мiсця, штовхнув дверi й побачив його. Джоджик лежав на пiдлозi з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, вiд тесака тягнувся запечений струмiнь темноi кровi, а пiдлогу прикрашала цiла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успiхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Вiн був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зiв’яла трояндочка в петлицi маринарки мене вже не здивувала.
– Це ти йому порадила вбрати анцуг[19 - Анцуг – костюм.] перед тим, як закатрупити?
– Нi, вiн прийшов такий. Серед ночi. Я прокинулася вiд гармидеру. Вiн був п’яний i шукав на кухнi щось пити.
– І щоб вiн не заважав спати, ти йому розвалила череп?
– Вiн iдiот… побачив на плитi баняк з теплою водою, в якiй я помила миски… подумав, що то узвар, i перехилив у себе. І, може, з п’яноi голови й не второпав, що п’е, але до писка йому влетiла стирка, вiн ледве не вдавився. Ну, i тодi почалося. Полетiли на пiдлогу баняки, миски… потiм здер мене з лiжка, сказав, аби я грiла вечерю, а сам ходив по хатi й плювався… а коли я повернулася до плити, задер на менi сорочку i намагався прилаштуватися. І тут я не витримала… я не витримала… вiдскочила… а вiн не втримався на ногах i впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака i з усiеi сили… сам бачиш… – Потiм вона обхопила обличчя руками й захлипала: – Боже, що я наробила.
Я знав, де вона ховае напоi – пiд шафою лежало двi пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав iй i наказав пити, вона пила жадiбно, цiлком слушно сподiваючись, що це заспокоiть нерви. Я теж випив, херес на порожнiй шлунок – не надто добрий варiант, але апетиту я точно не вiдчував у присутностi трупа, зате в головi з’являлися свiжi думки. Я потягнув Лiдку до покою, ми сiли на канапу, вона пiдгорнула ноги пiд себе i скулилася, як кошеня.
– Що тепер робити? – питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.
– Мусимо позбутися трупа, – сказав я.
– Я… як? – з жахом глянула на мене, i в очах ii почала розгортатися драматична картина, виростаючи до монструальних розмiрiв, бо ж вона й сама чудово розумiла, що винести непомiтно тiло з хати й нести через усю вулицю, хоч i вночi, не вдасться: завше вигулькне яка-небудь бабця, що мучиться безсонням, чи колiяр, що повертаеться з нiчноi змiни, а тому залишався один-единий спосiб, i вiн ii наповнював жахом. А те, що це доведеться робити не iй, а менi, мабуть, до голови й не брала, ii переймало тiльки те, що рiзати на куснi коханого Джоджика буде ii ж таки коханець.
– Спочатку треба вiдрiзати голову, вiдтак руки й ноги, все це запакувати в рiзнi мiшки й по одному винести, – малював я план сьогоднiшньоi ночi.
– А далi?
– Викинути в Полтву. Коли його знайдуть, подумають, що то зробили бандити.
Вона обняла мене за шию, притислася губами до вуха, лизнула язичком i запитала:
– Фуню… ти ж любиш мене? Любиш? Правда?
Я кивнув, хоч i не любив ii настiльки, щоб аж перетворитися на м’ясника. Досi я цiлком спритно розправлявся з курми або качками, але зараз мав перетворитися на спiвучасника в убивствi, а це пахло смаленим. Щоб усе це виконати, треба шалено закохатися. І якби я був тверезий i не втомлений нiчними посиденьками, то, мабуть, у менi ворухнувся б хробачок самозахисту, але я перебував у якомусь в’язкому туманi, пiдкрiпленому ще й хересом. Врештi я видушив з себе:
– Менi потрiбна пилка.
– Пи… пилка… – повторила вона. – Ти будеш його пиляв?
Вона дивилася на мене з жахом.
– Нi, я буду тобi грати на пилцi колисанку. Іди шукай. І волочи сюди всi лантухи й торби, якi маеш. А ще великi шмати.
– Добре, добре… але спочатку пилку, так? Вона на подвiр’i в хлiвчику.
Вона зiрвалася з канапи й вивiтрилася. Я зайшов на кухню, вибрав великого ножа та став неквапно точити, потiм зиркнув на тесака i подумав, що вiн теж згодиться. Я вишарпнув його з голови, витер об Джоджикову маринарку i помив у вiдрi. Пальцем спробував лезо, воно було тупуватим, як i мае бути на кухнях, де порядкують жiнки. Коли я закiнчив точити тесак, з’явилася Лiда з пилкою. Вона була задихана i щаслива, мало на свiтi знайдеться дурнiв, якi б погодилися на приготування шницлiв з людського м’яса. Але тут ii погляд упав на чоловiка, точнiше на його випацькану кривавим тесаком маринарку, i вона розродилася громом i блискавкою:
– Нехлюя! Як ти мiг! Нова маринарка! Може, я навiть хотiла ii тобi подарувати! Я його забила так, що жодна крапля на неi не впала, а ти, iроде, що наробив? – та за мить вона отямилася, скривилася i захлипала, белькочучи: – Ой, вибач… я дурна…
Я не став заперечувати й сказав, аби вона помогла менi заволокти труп у сiни. Там на стiнi висiла кругла бляшана балiя, в якiй Лiдка купалася, i саме в нiй я намiрився роздiлити Джоджика на порцii. Лiда, шморгаючи носом, взялася за одну ногу, я – за другу, i ми затягли труп у сiни, та коли я зняв зi стiни балiю, Лiда знову заголосила:
– Що ти збираешся робити?
– Краяти, рiзати, парцелювати. Такi речi роблять у коритi.
– І я тут буду купатися?
– Нiчого, вiдмиеш.
– Який жах!
– Невже ти бридишся свого чоловiка? Скинь з нього мешти, штани й усе решта.
– Я не можу… я не можу до нього торкатися, – захлипала вона.
– Перестань нюнi пускати! Ти розвалила йому череп, а тепер бавишся в маленьку дiвчинку! Я без твоi допомоги не дам ради. Або будеш помагати, або йду.
Вона несмiливо пiдiйшла до трупа i витрiщилася на нього. Я залишив ii у сiнях, взяв на кухнi пилку i пляшку хересу. Якби я працював у морзi, тверезим мене б нiхто не бачив, це точно. Я ликнув вина i замислився. Щось менi у всiй цiй iсторii не складалося докупи. Алкоголь поволi вивiтрювався, я почав нарештi роздумувати логiчно. І ось що мене насторожило: якщо Джоджик збирався ii вграти просто на кухнi, i задер на нiй сорочку, то чому в нього защiпнута ширiнка? Дуже сумнiвно, щоб вона це зробила сама, якщо так боiться тепер до нього торкнутися.
Коли я повернувся, побачив, що вона так i не зрушила з мiсця.
– Я… я… я не можу… – хлипала вона.
В цей час я вже засумнiвався, чи правильно зробив, що пiддався на ii умовляння. Доки справа виглядала теоретично, все було нормально, але ближче до практичного вирiшення моя рiшучiсть помiтно згасла. І ось, коли я стояв у задумi, в однiй руцi пилка, в другiй херес, пролунав гучний удар у дверi, замок вiдлетiв, i до хати ввалився цiлий табун полiцiянтiв з револьверами в руках. З усього видно, зiбралися вони арештувати принаймнi з десяток бандитiв. Я завмер, закляк, зацiпенiв i випустив пилку з рук, вона жалiбно бренькнула i здохла. Всi револьвери, якi тiльки були в iхнiх руках, нацiлилися в мене. Цiлком справедливо пiдозрюючи, що тепер менi не скоро доведеться ласувати вином, я рвучко перехилив рештки його до писка, а вже тодi пiдняв руки догори.
Ну, далi ви здогадалися – я потрапив до цюпи[20 - Цюпа – в’язниця.]. Бо коли Лiдка пiшла шукати пилку, дорогою ще забiгла до сусiдiв i попросила iх викликати полiцiю, мовляв, ii коханець, себто я, вбив ii чоловiка. Сусiд слухняно помчав, що дурний, на постерунок полiцii. За свiдченнями Лiдки вимальовувалася класична драма: чоловiк несподiвано серед ночi повернувся i застав ii в лiжку з коханцем. Схопив тесака й кинувся на коханця, коханець виявився спритнiшим, вирвав тесака i, коли чоловiк атакував з кочергою в руках, коханець, боронячись, вгородив йому тесака в чоло. Тобто з того всього виглядало так, що я б мав iй ще бути вдячним, бо картина все ж була на мою користь – вона рятувала мене вiд шибеницi. Далi Лiда розповiла, як я змусив ii асистувати на сеансi хiрургii. І хоч я пробував розтлумачити меценасовi[21 - Меценат – адвокат.], як було насправдi, вiн тiльки скрушно хитав головою: «На тесаку е тiльки вашi вiдбитки пальцiв. І жодних iнших». Вiн переконав мене змiнити тактику i робити натиск на стан афекту та на самооборону. Тут, власне, вiн пообiцяв перебалакати з Лiдкою, щоб вона пiдтвердила, що я оборонявся.
7
У день суду мене заштовхали до авта, завезли на Баторiя i вивели на подвiр’я, що скидалося на великий колодязь, оточений мурами з загратованими вiкнами. Менi сказали сiсти на лавi, я сiв i побачив поруч ще якогось парубiйка з руками-лопатами. Вiн вiдразу простягнув менi свою шуфлю: «Кулюс». Я потиснув i сказав: «Стефко». Вiн кивнув i запитав, за що мене будуть судити, я розповiв, а вiн розсмiявся i ляснув мене по плечах, потiм закурив, але час вiд часу хихотiв, мабуть, з мене. Я теж поцiкавився, за що його судитимуть, винятково з ввiчливостi, бо насправдi менi було по-цимбалах, що вiн там поцупив чи кому в цилiндр заiхав, але я помилився, його вiдповiдь навпаки зацiкавила мене, бо вiн сказав, що убив коханця своеi жiнки та й не в станi афекту, що було б для нього дуже непоганим варiантом при захистi, а убив, навмисне вистеживши.
– Вдарив його iно раз торбинкою по головi, а вiн взяв i гегнув, – зiтхав Кулюс.
– А що в торбинцi було? – запитав я.
– Цегла, – проказав вiн таким тоном, нiби йшлося про кiльо огiркiв.
Тут вийшов з дверей капрал з огрядним пузом i пикою бульдога та гукнув, аби я йшов за ним, я послухався, а Кулюс побажав менi вслiд, аби я «тримавсi за грубший кiнец».
Лiдка була настiльки милосердна, що й справдi «пригадала», як ii чоловiк кричав, що мене вб’е i шукав ножа. На жаль, вся моя наступна поведiнка не викликала в присяжних жодноi симпатii: розрубування людських тiл – це вже щось манiякальне i жахливе. На судi Лiдка сидiла вся в чорному, ще й у капелюшку з чорною вуалькою, як i належиться нещаснiй удовi. Сльози в неi котилися градом, ii всi шкодували, бо ж, бiдачка, одним махом зазнала двох тяжких втрат – чоловiка i коханця.
Мене засудили на три роки, а мiй меценас тiшився, як мала дитина, бо був певний, що мене повiсять. Я вислухав вирок з таким настроем, мовби життя закiнчилося. Три роки… вся моя молодiсть – коту пiд хвiст. Однак я не мав рацii: життя тiльки починалося. Душа тiльки болiла, що я так i не дочекався Ірми. Якби вона приiхала ранiше, може, я б не вталапався в таку бiду. Бiдний мiй тато прийшов на суд при всiй своiй парадi й жодним жестом не виявив своiх емоцiй. Сидiв, як камiнь. З таким успiхом мiг би сидiти серед заприсяжених. Не бачив мене стiльки лiт, то три – байка.
Далi я знову опинився на подвiр’i i чекав Кулюса, якого хiба тiсний крават[22 - Крават – краватка.] пiдстерiгав. Його судовий процес теж не тривав довго, бо справа була ясна, а Кулюс не вiдпирався. Вiдтак нас посадили до полiцейського фургону, де впрiвали вiд спеки iншi в’язнi: висушена жiночка непевного вiку i молодик без одного вуха з таким сумним обличчям, нiби мав завтра померти. Жiнка, звiсивши розчухрану голову на пласкi груди, дрiмала, поклавши обтрiпаний зелений капелюшок собi на колiна, молодик дивився крiзь загратоване вiкно на вулицю.
– І як? – запитав я Кулюса, коли ми вмостилися. – Кiлько дали?
– Пожиттево.
– О, то люкс! Вiтаю! – втiшився я i потиснув йому грабу. – То лiпше, нiж дриготiти на вiтрi ногами, не?
– Я би того не пережив. Скуботки ся страшно бою.
А потiм розсмiявся i розповiв, що в самому кiнцi, коли присяжнi мали виголосити вирок, з’ясувалося, що той, кого вiн гейби закатрупив, кого всi мали за мерця i збиралися ховати, нарештi отямився. І Кулюсу, мабуть, за компанiю зi мною, влiпили теж три роки. Такий у них був настрiй того дня.
Коли авто рушило, одновухий з невимовною тугою в голосi почав називати вулицi, якi ми минали.
– О, Бернардинський пляц. Кнайпа «Центральна».
– Там я раз впився на трупа, – сказав Кулюс.
– А тепер нас чекае цюпа, – продекламував одновухий. – Повезуть нас у Бригiдки. Ми iх називаемо Медiвнею.
– Чому? – запитав я.
– Бо там усе з медом, – зареготав. – Хiба не, Курчалабо? – штовхнув жiнку.
– А такечки так, що з медом, – промуркотiла вона.
– Минаемо кiно «Apollo», – продовжив чоловiк.
– Я там був, коли крутили «Любов i смерть», – зiтхнув Кулюс.
– То як вони ся кохали, а потiм отруiлись? – запитав я.
– Йо, – хитнувся всiм тiлом Кулюс, – так було. – Моя жiнка плакала, а я не. А вона: ти йолопе з кам’яним серцем! Померла, сердешна, не доживши до суду.
Повезуть нас у Бригiдки. Ми iх називаемо Медiвнею
– З журби? – спитав одновухий.
– Аякже. За паном Мрожком. Сплутала своi лiки з аршеником[23 - Аршеник – арсен, миш’як.], яким я щурiв труiв. Цiле щастя, що я на ту пору сидiв у цюпi.
– То ви тепер удiвець, – констатував я спiвчутливо. – Тепер заживете, не?
– Тепер заживу. А той Мрожко, курча беля, ожив. Тож треба? Тиждень лежав без пам’ятi, вже вирiшили, жи йому амiнь, а вiн ади-во ожив.
– Я в «Apollo» ходив кожного понедiлка, – сказав одновухий. – Вибирав, де сидит панi в червоному капелюшку, i вмощувався бiля неi. І навiть нiц не говорив. Менi було доста лише бiля неi сидiти. Нюхати ii парфуми, слухати, як шелестит ii сукня, як вона шморгае носом, або зiтхае, коли сумна сцена.
– А чого лише по понедiлках? – поцiкавився Кулюс.
– У понедiлок я мав вiльне, бо працював у ресторацii пiанiстом. Увесь тиждень, а особливо в суботу i недiлю було купа роботи, танцi за танцями. В понедiлок я вiдпочивав. О, вже Легiонiв. Кiно «Casino».
– А я любив ходити до кiна при пасажi Мiколяша, – мрiйливо закочував очi Кулюс
– І шо там нинька крутять?
– «Дорога до Рiо де Жанейро». Нiгди там не був.
– У тому Жанейро?
– Не, в «Casini».
– А я любив ходити до кiна при пасажi Мiколяша, – мрiйливо закочував очi Кулюс.
– До «Тону»?
– Йо. В «Утiху» нас не пускали, там показували кiна для дорослих. Але в «Тонi» ся збирала своя гранда[24 - Гранда – компанiя.], хоч i панувала задуха. О, там ми ся розважали фест. Мiй кумпель Дзяма мав таку спецiяльну гумову рурку, яку встромляв до кишенi комусь, хто сидiв попереду i цюняв через тоту рурку в кишеню. Ото була потiха.
– А так-так, – похитав головою одновухий, – я не раз пробував до «Утiхи» заскочити. Ше й нинька пам’ятаю рекляму: «У затишнiй залi й милiй атмосферi проведеш час, оглядаючи французький еротичний фiльм „Поволютку, мiй когутку“». Але жи кiно крутили лише iдним проектором, то мусили вони робити перерви для змiни плiвки. Тодi ся вiдчиняли бiчнi дверi, аби глядачi могли подихати свiжим повiтрям i перекурити. А ми на то тiко чекали i влiтали досередини. Ганяли нас потiм по цiлiй залi, але як не вдавалося до наступного дзвiнка вигнати, то вже малисьмо спокiй, сiдали ми спокiйно на пiдлозi перед екраном. А шоно закiнчувалася чергова плiвка, i в залi запалювали свiтло, як починалося нове полювання на нас iз веселим гулюлюканням, свистом i криком.
– То так, але з появою звукових фiльмiв та забава ся скiнчила, бо звуковi фiльми демонстрували з двох проекторiв вiдразу i сеанс тривав без перерв, – устряв я. – А новий власник вигадав оригiнальну привабу. Пiд час сеансiв улiтку до зали заходив дядько з великою пiпою i розприскував над головами глядачiв пахущу «лiсову воду». В нiздрi бив аромат лiсу i квiтучого лугу.
– А була ще iдна цiкавинка «Утiхи»: «чоловiк з пугою», – згадав одновухий. – То був тип, який пильнував за порядком. Іно в кiнi зчинявся балаган – штовханина за крiсло, кидання огризками яблук, стрибання через ряди, тодi звiдкись iз темряви з’являвся той чоловiк, змахував довжелезною пугою i самим ii кiнчиком безпомильно попадав просто в голову батяра. І шо цiкаво: нiгди не хибив. Нiхто не мiг збагнути, як то йому ся вдавало орiентуватися в суцiльнiй темрявi. А деколи доста було його скрадливого загрозливого шепоту: «Ти, в зеленiм светрi, я тебе бачу! Слухай, шкрабе, в третiм рядi!» Але незабаром його було арештовано за пограбування банку, i вiн десь пропав.
– Но, абисьте знали, жи то був я, – сказав Кулюс. – Тiлько жи з тим пограбуванням вони всралися, бо нiц менi не довели, i я за три тижнi вийшов з цюпи. Але директор вже не взяв мене назад.
На хвилю запанувала мовчанка. Я запитав одновухого:
– А вас чого до цюпи?
– То ви про мене не чули?
Раптом жiнка рвучко скинула голову догори й зарепетувала:
– Гальо! Гальо! Стати! Я проiхала свою зупинку!
Вона намагалася навiть стукати в кабiну, але Кулюс ii стягнув назад на лаву.
– Сказала, як перднула, – буркнув вiн, – ми всi своi зупинки давно проiхали.
– У, курв’яр засраний, – промурмотiла Курчалаба.
– Стули хавку! – гаркнув капрал у вiконечко.
– Йди до дупи – збирай крупи, – а вiдтак затягла:
На вулицi Миколая, фай-дулi, фай-дулi-фай.
Била баба пулiцая, фай-дулi, фай-дулi-фай!
Хулера!
– Кажу востатний раз: стули хавку! – повторив капрал.
– Ей, пане пулiцай, не гнiвайтеся, – озвався Кулюс, – бо то пiсня про тих пулiцаiв, жи були за Австрii.
– Гм, може, воно й так, – вiдповiв капрал, – але якого вона милого зиркае, спiваючи, на мене?
– Але ж так чинять усi спiваки. Хiба ви не бачили в театрi?
Тим часом Курчалаба продовжувала:
