скачать книгу бесплатно
– Он як. Чудово. Скiльки я повинен заплатити?
– Зроблю вам знижку. Ви рiдкiсний гiсть. У такий час у мене ще вiдвiдувачiв не було. А знаете чому? Бо вiдкриваемося о шостiй ранку. Але вчора я засидiвся тут з друзями, то вже й заночував. Бiля п’ятоi прокинувся, покрутився туди-сюди та й думаю: я й так не сплю, то чого б ото й не вiдчинити каварню? Аж тут i ви.
Дзигар на стiнi показував за двадцять шосту.
– Водiй буде через п’ятнадцять хвилин, – сказав господар, помiтивши мiй погляд. – Заiдете туди за яких пiвгодини.
Я поснiдав i цмулив коньяк, коли з’явився молодик. Вiн привiтався i запитав, скiльки цього разу брати бiдонiв.
– Чотири, – вiдповiв господар. – Ось цей пан тобi допоможе, а ти його закинь до Бата.
– Я завжди радий попутникам, – вiдповiв хлопець i звернувся до мене: – Ходiмо.
Я пiшов за ним у глиб каварнi, де було службове примiщення i стояли порожнi бiдони, та помiг йому завантажити. Я потиснув руку господарю i сiв бiля водiя. Дорога на Бат бiгла вздовж рiки. Ми погомонiли про се, про те, а за пiвгодини i справдi були на передмiстi Бату. Там я зiйшов i поквапився на двiрець. Доiхав без пригод. У Лондонi мав за мету потрапити на летовище i пошукати когось iз нашого клубу, бо звiдти часто лiтали до Лондона. Мiй розрахунок виправдався, я знайшов того, кого шукав, i вiн забрав мене до Гданська.
4
Так моя авiацiйна афера завершилася. Бiльше випробовувати долю я не важився. При нагодi виговорив Рiхтеру все, що думаю про його стрийка. Рiхтер був дуже здивований, чи вдавав здивування, але вибачився. Роботи в мене не було, i я готовий був ухопитися за будь-яку. В авiацiйному клубi товклися не тiльки летуни, заходили сюди й люди з iнших сфер, отже, я вбивав тут усi своi вечори, чекаючи на манну з неба. І вона капнула знову з Осипом, який привiв до мого столика колишнього летуна Вiллi Гольца. Тепер вiн працював у прусському казинi в Сопотi, а Сопот належав до вiльного мiста Гданська й устиг перетворитися на курортне мiсто, яке постiйно розросталося i приваблювало розмаiтих небесних птахiв. Вiллi запропонував попрацювати в казинi i менi. Я знав, як виглядае праця круп’е, але одна рiч бути спостерiгачем, а iнша виконавцем, однак мене заспокоiли, що йдеться не про посаду круп’е, а про працю в бригадi охорони.
– З 1933-го, вiдколи до влади прийшли нацисти, вони й у казино запхали свого носа, – розповiдав Вiллi. – Недавно звiльнили кiлькох круп’е, що були евреями чи скидалися на евреiв. Декого посадили за шахрайство. Так що тепер е кiлька вакансiй. Але на круп’е треба пiдучитися i це немало коштуе. А охоронцем можеш пiти хоч зараз.
– Стояти на дверях? – запитав я з не надто оптимiстичною мiною.
– Нi, ходити по залах. Розумiеш, у казино приходять не тiльки поряднi люди, а туди прилiтають i рiзнi пташки з темного свiту – злодii, шулери, пройдисвiти, якi вдають iз себе графiв, баронiв, нафтових магнатiв або навiть арабських шейхiв. Обдаровують обслугу казина солiдними чайовими, а коли пiд час гри треба iм врегулювати оплату за прогру, з’ясовуеться, що «випадково» забули гаманець. Два роки тому бiля опiвночi хтось кинув до зали петарду, а заки тривала панiка, викрали частину жетонiв. Інколи жетони крадуть i самi круп’е. Ось недавно в березнi ми упiймали круп’е, який ховав до кишенi жетон на 1000 гульденiв. Трапляються i фальшивi жетони, iх часом продають нашим гостям. Бувають ще такi типи, якi розповiдають, що розгадали таемницю рулетки й за певну суму можуть зрадити ii. Уяви собi – е такi наiвняки, що купуються.
Вiллi розповiв, що сопотське казино тепер одне з найвiдомiших у Європi. Органiзували його ще в 1920 роцi два берлiнцi, демобiлiзованi офiцери нiмецькоi армii Лiнке i Ратцлофф. Нiчого в цьому оригiнального не було, бо пiсля вiйни схожi iнституцii виникли у бiльшостi курортних мiстечках, таких, як Вiшi, Гавр, Монте-Карло. Пiсля вiйни курорти переживали застiй, а поява казино вiдчутно збiльшила наплив курортникiв. Казино в Сопотi рятувало мiсто вiд фiнансовоi кризи, а для багатьох польських газардистiв[10 - Газардист – азартний гравець.] стало справжньою Меккою, адже в Польщi казино i загалом газард[11 - Газард – азарт.] було заборонено.
Спочатку сопотське казино було доволi скромним закладом, складалося лише з двох столiв для гри в рулетку, жетони були порцеляновi, а круп’е – демобiлiзованi вiйськовi. Однак з них було мало користi, i до Сопота запросили Дюневальда, фахового круп’е з Берлiна, який колись працював у Монте-Карло. Колишнiх офiцерiв нiмецькоi армii звiльнили й залучили до роботи фахiвцiв, якi походили переважно з Нiмеччини, але були тут i румуни, i чехи, i поляки. Казино розрослося, i незабаром вже запрацювало три зали. Марки замiнили гульденами, порцеляновi жетони замiнили пластмасовими рiзноi барви, дiаметру i номiналу – вiд двох гульденiв до десяти тисяч. Крiм того розрiсся персонал казина – до двохсот осiб. Власники тiшилися, але небавом переконалися, що великi зиски приносять i великi клопоти, бо прибутками казина почала цiкавитися корумпована полiцiя. Довелося iм платити. Не вiдстали й полiтики, вимагаючи i свою долю. Недавно преса розродилася скандалом, у якому фiгурував комунiстичний депутат з Сопота Нецковскi. Вiн зажадав грошей на безробiтних, бо якщо буржуазiя програе в казина грошi, украденi у пролетарiату, цiлком логiчно, щоб казино тi грошi робiтникам повертало. Вiн отримав 4 600 марок, i цей факт зазначено у фiнансових книгах казина. Як на те, до тих книг зазирнули пронозуватi журналiсти з «Danziger Volksstimme» i вiдразу зацiкавилися долею тiеi суми. Їм вдалося легко встановити, що комунiсти грiшми розпорядилися з правдивим комунiстичним розмахом: одну частину витратили на забаву, другу – поклали до кишень, а безробiтним роздали лише 100 марок. Справа потрапила до суду, але нiхто не постраждав.
Вiллi витяг iз кишенi рекламу, яка до казина заманювала розмаiтими привабами: «Десятки тисяч гостей з багатьох краiн неодмiнно умовляються про зустрiч в елегантних залах сопотського казина, щоб пiддатися магii карт, не один щасливчик виграв тут майно. Улiтку в залах, овiяних свiжим морським повiтрям, працюе чудова вентиляцiя, а взимку – вiдповiдний обiгрiв, завдяки чому перебування в казинi стае приемнiстю не лише для гравцiв, а й для тих, хто участi в грi не бере. Мiж Блакитною залою гри в рулетку, а Жовтою залою гри в баккара мiститься зручний i затишний буфет, чудове меню якого задовольняе будь-якi потреби шлунку, i в якому вдень i вночi роiться вiд мiжнародного товариства пань i панiв. З Блакитноi зали можна пройти до великоi Червоноi зали, де регулярно вiдбуваються танцювальнi вечiрки з мистецькими виставами. В елегантному фойе гiсть може поладнати справи, пов’язанi з кореспонденцiею, погортати свiжу пресу з рiзних краiн».
Десятки тисяч гостей з багатьох краiн неодмiнно умовляються про зустрiч в елегантних залах сопотського казина, щоб пiддатися магii карт
Казино було одним з нечисленних мiсць у мiстi, де спокiйно можна було розмовляти рiзними мовами. Серед гостей казина було чимало представникiв багатих еврейських родин та росiйських емiгрантiв. Тому в танцювальнiй залi, де грала оркестра, можна було не раз почути «Калiнку-малiнку» i навiть «Боже, царя хранi!»
5
Одного вечора, коли я сидiв у аероклубi, в дверях з’явилася Ірма. Погляди всiх вiдвiдувачiв умить нацiлилися на неi, i не тiльки погляди чоловiкiв, але й погляди жiнок. Дехто навiть вигукнув: «Ого!». Я побачив ii вiдразу, але не квапився озиватися, менi хотiлося, щоб усi присутнi встигли нею намилуватися, заки переживуть легке ошелешення, довiдавшись, до кого вона прийшла. Нарештi вона помiтила мене, усмiхнулася i помахала рукою, я вiдповiв, вона пiдiйшла, i ми розцiлувалися. Ірма розповiла, що проведе разом з батьками пiвтора тижня у Гданську, а вiдтак поiде до Швайцарii та Італii в батькових справах i щойно потiм, може, за мiсяць вони повернуться до Львова. Але це iй подобаеться, бо вони з матiр’ю, заки батько вирiшуе бiзнесовi проблеми, провiдують музеi та галереi i впиваються життям. Вона розпитала про моi пригоди, я сказав, що вирiшив бiльше не брати участi в тих перелетах, натомiсть пiшов тимчасово працювати в казино. Вона страшенно здивувалася. Я пояснив своi проблеми з зором, i сказав, що розглядаю казино, як щось тимчасове. Моя змiна починалася о десятiй вечора. Ірма виявила бажання пiти до казина, але в нас ще був час – добрих три години, i я запропонував провести iх у ресторацii при казинi. То була пора, коли до ресторацii лише починала прибувати публiка, але оркестра вже грала танцювальнi мелодii, хоч нiхто й не танцював.
– Ви вмiете танцювати? – запитала Ірма.
– Умiв, – сказав я. – Коли навчався в аерошколi. Тодi ми щовечора витанцьовували.
– Думаете, що забули? Не бiйтеся – ноги все самi пригадають.
І вона витягла мене з-за столу. Ми почали танцювати танго, i на мiй подив справдi ноги все пригадали, ми закрутилися з такою експресiею, що час вiд часу лунали оплески. Ми танцювали, вiдпочивали за шампанським i знову танцювали, а коли настала пора йти в казино, до мене пiдiйшов адмiнiстратор ресторацii, попрохав вибачення у дами й вiдвiв набiк.
– Скажiть, пане, чим ви займаетеся?
– Працюю в казинi охоронцем.
– Чудово. А не бажали б ви попрацювати ще й фордансером[12 - Фордансер, дансер – фаховий танцiвник, найнятий ресторацiею для заохочення публiки.]? Тобто це три години роботи перед роботою в казинi.
Я погодився, i пiзнiше ми з Ірмою провели всi вечори в цьому ресторанi, витанцьовуючи, мов шаленi, при цьому нам ставили випивку i ще й платили та не тiльки менi, а й Ірмi, що ii невимовно захоплювало – донька мiльйонера на зарiбках, такого ще з нею не бувало. Опiсля ми йшли в казино, й Ірма спостерiгала за грою, доки за нею не посилали авто. Спочатку вона батькам нiчого не казала, а коли призналася, мати ii була ошелешена, але батько сказав, що нiколи не можна знати наперед, що саме у життi стане в пригодi й те, що донька вмiе заробити копiйку, свiдчить, що вона цю копiйку буде цiнувати. «Та й недарма ж ти, Валерцю, водила ii на танцi. От тепер i маеш радiсть». Однак мама не поступалася: «Але я водила ii для того, аби вона мала змогу пописатися в порядному товариствi з такими ж, як вона, молодими людьми. А вона що витворяе? Добре, що це не у Львовi. Нас би засмiяли. І що вона знайшла в тому летуновi?» Батько на те поблажливо усмiхався: «І ти, i я добре знаемо нашу Ірму. Чи не так? Тому жодноi неприемноi несподiванки я вiд неi не чекаю. А той хлопець виглядае на порядного, чемного. І вiн нi на що не претендуе».
– Це ж правда? – запитала Ірма, зазираючи менi в очi. – Ви ж нi на що не претендуете?
– Звичайно. Я скромний.
– Гм… А я, можливо, буду претендувати.
– На що? – здивувався я.
– Пiзнiше скажу.
В один iз вечорiв до ресторацii завiтали ii батьки, вони не могли намилуватися своею любою донечкою i з утiхою стежили, як сприймають нашi танцi гостi. Ми задиханi поверталися до столу, i, здавалося, що бiльше вiд життя нiчого й не треба.
– Колись i я танцював, – казав ii старий, – пригадуеш? Правда, ти була тодi, як пiр’iнка, як наша Ірма, i я мiг тебе, ухопивши за талiю, обкрутити довкола себе. А вже не годен.
І тут вигулькнув я, мов Пилип з конопель, та запросив матусю до танцю. Вона спочатку комизилася та вiднiкувалася, але i чоловiк, i донька ii мало не випхали з-за столу. Авжеж, вона так само умiла добре танцювати, незважаючи на свою огряднiсть, i знову на нас дивилася вся зала, а в один iз моментiв я навiть ризикнув i, вхопивши даму за талiю, крутнув довкола себе так спритно i швидко, що вона не встигла налякатися, а зала вибухнула оплесками. Вiдтак поцiлував iй ручку i провiв до столу. Пан Гредель тiшився неймовiрно, Ірма матусю розцiлувала, а стара дихала, як ковальський мiх, i обмахувалася хустинкою.
– Якби ви мене… – казала вона, – …якби ви мене бодай попередили про той перекрут…
– О, якби вiн тебе попередив, – засмiявся пан Гредель, – то ти б нiколи не погодилася, бо боялася б, що не втримае, i обое гугупнете на паркет.
– Але вiн це так зробив швидко, що я не встигла про це подумати. Раптом свiт менi перевернувся догори ногами. Добре, що в мене довга i вузька сукня, а якби, не приведи грiх, була широка розлiтайка? Та то ж був би шкандаль.
– Мусимо це обмити, – сказав пан Гредель, – адже тобi сьогоднi було подаровано кiлька хвилин незабутньоi молодостi.
Я розлив шампанське, i ми вiдпочивали, попиваючи, коли пiдiйшов адмiнiстратор i, вибачаючись, вiдкликав мене набiк:
– Тут до мене звернулася публiка… а особливо барон Мюнхау, я хотiв би, щоб ви повторили той танець, який виконали останнiм.
– З дiвчиною? – запитав я.
– Нi-нi, з панi… Барон був у захопленнi. І пропонуе п’ятдесят гульденiв.
– Ми порадимося.
Гредлi з зацiкавленням вислухали пропозицiю i не могли натiшитися, iх бавило те, що тут iх нiхто не знае, що мають iх за звичайних людей тодi, як вони самi можуть роздавати по п’ятдесят гульденiв кому захочуть.
– Пiди, пiди, моя рибочко, – приказував Гредель до дружини, – зароби й ти щось нам на вечерю, – i заливався смiхом.
Ірма теж пiд’юджувала, але мама все ще махала хустинкою бiля обличчя i вiднiкувалася:
– Дайтеся на стримання, та скiльки можна. Я маю стодвадцять кiля живоi ваги. Як ненароком пан Стефан мене впустить, потiм не позбираете.
– Але, мамцю, – вуркотав бiля неi Гредель, – я так хочу ще побачити, як ти пурхаеш метеликом. А ще мене моцно iнтригують тi п’ятдесят гульденiв. Бо я востанне такi грошi заробляв, коли був шмаркачем.
Врештi панi Гредльова дала себе вблагати, i ми вийшли на танцпляц, а музики, мовби тiльки того й чекали, вшпарили тепер знову танго, i ми закружляли, як i ранiше, а панi Гредльова враз втратила всi своi сто двадцять кiля i перетворилася на пушинку, яку я ледве вiдчував у своiх руках, а потiм ми знову зробили те, що викликало оплески – я перекрутив ii довкола себе i опустив на паркет не менш обережно, нiж скляну вазу. Пiсля того нам заграли фокстрот, i ми й тут показали все, на що були здатнi. Пiд оплески повернулися до столу, розчулений Гредель розцiлував свою дружину, котра вся пашiла, i до якоi знову повернулися тi ii сто двадцять кiля живоi ваги. А адмiнiстратор принiс на тацi пляшку шампана i конвертика, подякував i сказав, щоб шановна панi приходила до них частiше.
Гредель розлив шампан, Ірма запхала пальчика в конверт, висунула кiнчик банкноти i сказала:
– О, там i справдi п’ятдесят гульденiв.
– Залишимо iм на чай, – хихотiв пан Гредель, виразно тiшачись, а вiдтак розiйшовся не на жарт, замовляючи найдорожче шампанське, яке там було, а до нього рiзнi морськi смаколики й кав’яр, i, коли нам те все несли до столу, то зi столу, де сидiв барон Мюнхау, зиркали на нас iз деякою пiдозрою, яка передалася також адмiнiстраторовi, й вiн, пiдiйшовши до мене, тихенько поцiкавився, чи той пан – кивнув на барона, – платоспроможний.
– Зараз переконаетеся, – вiдказав я, – принесiть рахунок.
Коли кельнер принiс рахунок у червоному карнетi[13 - Карнет – маленька картонна папочка, в яку вкладали рахунки в ресторанах.], Гредель пробiг його очима, поклав туди суму, яка була за рахунком, i тих п’ятдесят гульденiв зверху. Пiсля того на нас зиркали вже всi кельнери, мабуть, мрiючи, що iх закличуть до столу i ще щось замовлять, але того, що ми досi замовили, було й так забагато.
Останнього вечора ми з Ірмою взяли собi вiльне в ресторанi й гуляли над морем. Коли стемнiло, звiявся сильний вiтер i погнав хвилi до берега, небо затягнуло хмарами, i зiбралося на дощ. Ми рушили в напрямку казина, коли злива наздогнала, i ми ледве встигли сховатися пiд грибком на пляжi. І тодi Ірма сказала:
– Пам’ятаете, я казала, що буду на щось претендувати?
– Пам’ятаю.
– От я й претендую. Поцiлуй мене.
Я пригорнув ii i цiлував так спрагло, як не цiлував ще нiкого, i в цей саме час торорохнув грiм. Мимоволi ми вiдiрвалися одне вiд одного.
– Ну, от, я ж казала, що коли вперше поцiлуюся, грiм загримить.
Вона засмiялася, а по ii волоссю стiкали крапельки дощу.
– Бракуе ще поваленого дерева, – сказав я.
Але й воно не забарилося, старий горiх на пагорбi, який розмила злива, заскрипiв, посунувся вниз i врештi звалився з трiском на землю. Злива не вщухала, i нам не залишалося нiчого iншого, як продовжувати цiлуватися. І то був наш останнiй вечiр. Наскiльки вiн для мене виявився дорогим, я вiдчув наступного ранку, коли неймовiрна туга пойняла мене, i разом з нею – нестримне бажання мчати навздогiн за Ірмою, а як не за нею до Швайцарii, то все ж таки до Львова, аби бодай там ii знову побачити. Але коли вона туди повернеться? Через мiсяць? Я став рахувати днi й постановив собi будь-що-будь вертатися додому. Невже не знайду там роботи? Хоча ким я буду там для неi? У Канадi був летуном, у Сопотi охоронцем казина, а у Львовi? Пiду у фордансери? Тут на чужинi вона могла собi здибатися зi мною, але вдома дiють iншi приписи, i пильнують сотнi очей iхнього кола. Далебi я вбив собi в голову надто багато нездiйсненних мрiй.
Тим часом над Сопотом нависла неспокiйна атмосфера. Нацисти стали влаштовувати мiтинги i смолоскиповi походи, якi вiдлякували туристiв, у Лiсовiй Оперi грали переважно Вагнера, а в чарiвливих сопотських скверах i в затишних каварнях вiдбувалися нацистськi мiтинги. Інколи гiтлерiвська чернь зачiпала по-хамському курортникiв, а новий бургомiстр Сопота, палкий прихильник Гiтлера, оголосив, що пора б уже органiзувати гетто для жидiв. На пляжi з’явилися таблички з написом «Жиди тут небажанi». У казино нацисти теж приходили й поводилися, наче босяки, викрикуючи, що тут сидять самi п’явки, якi смокчуть кров пролетарiату, але не гребували частуватися дармовими напоями. Водночас у казинi з’явився кокаiн, його нюхали, хоч i крадькома, але значно частiше, нiж це було досi, i я навiть не сумнiвався, звiдки вiн тут узявся. Така пристрасть спричиняла спалахи агресii, доводилося розбороняти буянiв, наражаючись на скандал, бо часто з’ясовувалося, що то не простi смертнi, а «партайгеноссе». Я вiдчував, що з мене того всього досить, залишалося тiльки вловити нагоду, коли можна буде покинути це все. І вiн не забарився. Я помiтив чийсь пильний погляд, коли ж поглянув у той бiк, упiзнав у одному з гостей казина iнженера, свого переслiдувача в Англii. Я гарячково роздумував, що чинити, коли той пiдiйшов i промовив:
– А ти порядний хлоп, не? – i буцнув грайливо кулаком у живiт. – Не став пашталакати, де треба й не треба. Вип’еш зi мною?
Я не дивувався, що вiн зi мною спiлкуеться отак по-панiбратськи, бо ми були, вочевидь, одного вiку.
– Менi не можна. Я на роботi.
– Зi мною можна. Крiм того, я нинi вашого адмiнiстратора копнув у сраку. Буде наш. Партiя потребуе коштiв.
Вiн потягнув мене до бару i замовив ямайського рому. Вiн дивився на мене, усмiхаючись.
– Ми ж так i не познайомилися. Мене звати Краух. Герхард Краух. Як звати тебе, я знаю. Ти вже здогадався, чим ми займалися. Але то все йшло на справу державноi ваги. Не хотiв би ще на нас попрацювати?
– Як летун?
– Так.
– У мене впав зiр.
– Не свисти. У тебе вiн i тодi впав. Нам такi люди, якi вмiють тримати язика за зубами, потрiбнi. То як?
– Треба подумати.
– Ти, – гукнув до бармена, – освiжи! – а до мене: – Думай, думай. Один такий перелiт вартуе мiсяця роботи в казинi. – Вiн, мабуть, уже перед тим випив, швидко захмелiв i, нахилившись менi до вуха, прохрипiв: – А як хочеш тут спокiйно працювати, мусиш примружити очi. Розумiеш? Ми вирiшили внести деякi змiни, а то рiзнi буржуi замiсть програвати надто часто виграють.
Щойно з його слiв я здогадався, чому в казинi зникли старi круп’е, а з’явилися пiдозрiлi типи та частiше стали спалахувати скандали через пiдозри в махлюваннi. Потiм вiн поклигав до своiх, а я нарештi побачив свiтло в кiнцi тунелю – у мене вже не виникало вагань, що далi робити.
6
Наступного дня я покинув казино i вирушив до Львова, в якому не був кiлька рокiв. Коли звiдси виiжджав на науку до Нiмеччини, ще жива була мама, тепер мами не було. У нашiй хатi жив лише тато, старий австрiйський емерит[14 - Емерит – пенсiонер.], який щовечора вбирав чорний костюм з чорною камiзелькою i чорний мельоник[15 - Мельоник – капелюх з вузькими крисами, який був модний за Австрii.] та йшов на спацер, попихаючись паличкою. На камiзельцi зблискував срiбний ланцюжок дзигарка. Вуса в тата були так само чорнi, наваксованi й стирчали догори. Вiн iшов щовечора до кнайпи, де збиралася iхня стара компанiя, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву i згадували чудову австрiйську епоху. Зранку вiн готував нам снiданок, потiм сiдав собi на лавi перед хатою й смалив люльку, перегукуючись iз сусiдами, або читав старi класичнi романи, часом намагався iх переказувати, але, врештi переконавшись, що я в цей час думаю про свое i гублю нитку сюжету, покинув це дiло. Поступово мiж нами зав’язалися стосунки, якi не вимагали багатьох слiв.
У львiвському аероклубi iнструкторськi мiсця були зайнятi, але обiцяли взяти мене за пiвроку. Тодi я пiшов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигiдна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливостi зарiбку були непоганi, завжди траплялися старшi панi, яким хотiлося зi мною витанцьовувати, i вони оплачували не тiльки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось бiльшого, але я не спокушався, хоч можливостi заробити було б значно бiльше. У мене була Лiдка, коханка, файна така бестiя, коли вона заходила до кнайпи, всi хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловiка, котрий працював у популярнiй газетi «Nowy Wiek», але то не вадило, бо вiн часто десь райдував[16 - Райдувати – iздити.], а ми собi могли усамiтнитися, i менi цього вистачало. Не вистачало тiльки Ірми. Газети повiдомляли про приiзд чи вiд’iзд поважних осiб, я уважно стежив за ними, але прiзвища Гредлiв не траплялося.
Так проминуло понад два мiсяцi. Мандрiвка Гредлiв добряче затягнулася. Не довiряючи газетам, я вiдшукав за адресарем[17 - Адресар – адресова книжка.] iхне помешкання на професорськiй колонii, i навiть задзвонив у браму. Покоiвка спочатку влаштувала допит, звiдки я знаю ii господарiв, i щойно тодi повiдомила, що Гредлi вже у Вiднi, а на тижнi будуть у Львовi.
Як мало треба для щастя. Отака невинна звiстка мене пiдхопила на крила. А потiм настала така нiч, якоi я радше б не хотiв згадувати, я хотiв би ii запхати кудись у найглибшi закамарки своеi пам’ятi, бо нiчого доброго вона менi не принесла. То була нiч, коли я мусив протанцьовувати всi танцi в «Карлтонi». Я б, може, й знайшов змогу бодай якийсь танець пропустити й вiдпочити, але одна вертка i пiдхмелена бiлявка не давала спокою, а ii компанiя, з якою вона прийшла, увесь час ii пiд’юджувала, хто кого затанцюе – вона мене чи я ii. Була вже пiзня година, жарiвки час вiд часу гаснули на знак того, що пора завершувати забаву, врештi й музика змовкла, бiлявка поволокла мене силомiць до своеi компанii, а там почали частувати, поплескуючи по плечах та нахвалюючи, який я молодець, бо та бiлявка не одного з них затанцювала до змору. А я мусив терпiти, бо то були постiйнi гостi, а постiйним гостям, що iх називали «штамгастами», догоджають усi, а особливо кельнери, яким я вiд душi спiвчував. Бiльшiсть постiйних гостей за кожноi нагоди люблять нагадати кельнеровi, з якого часу вони е «постiйними», а кожен такий гiсть вважае, що коли вiн з’явиться у каварнi, весь персонал повинен враз його зауважити i то саме його. Вiн зазвичай навiть не любить говорити, чого нинi хоче, бо кельнер просто зобов’язаний «вичитати» це з його очей. Серед постiйних гостей вирiзняються «газетнi щурi», вони мало дають заробити, бо п’ють тiльки «пiв чорноi»[18 - Пiв чорноi – маленька порцiя кави.] або «содову воду без нiчого», зате обкладаються цiлими горами газет i журналiв, а при цьому ненавидять таких самих, як вони, газетних щурiв, бо кожен хоче мати тi самi газети, що й iнший. І горе кельнеровi, який захоче взяти щось з тiеi гори газет!
Вiд постiйного гостя гiршим е «постiйний мешканець» каварнi, який просиджуе там цiлiський день, то читаючи, то щось нотуючи чи малюючи з нудьги на столиках, якi потiм кельнер мусить чистити. У «постiйного мешканця» каварнi й постiйнi забаганки, вiн знае, як тримати кельнера у вiчному русi. Щонайменше домагаеться кожноi хвилi «свiженькоi води» i египетського папiроса. І щоразу по одному! Коли доводиться розрахуватись, часто вибухае суперечка, бо йому здаеться, що вiн «стiлько не взяв» – i такий пан легко звинувачуе кельнера в шахрайствi. Але наступного дня вiн знову на мiсцi й знову сидить до вечора.
Але найгiршим е «голодний гiсть», якому жодна порцiя не буде достатньою. То йому кельнер «замало» принесе чогось, то «замало» пiнки на кавi, то «замало» кожушка, таким саме чином «збiльшуючи» собi порцii. Коли засолодить каву i половину вип’е, тодi раптом чути, що кава заясна або затемна, i кельнер повинен принести саме таку каву, якоi вiн хоче тепер – тобто це вже буде пiвтори порцii, хоч клiент i не думае доплачувати. «Голодного гостя» з успiхом переважить «педант». Коли такому кельнер не подасть посудини з напоем з правоi руки, то дiстане довготривалу «науку». Або коли кава з молоком не мае достеменно такоi барви, якоi собi бажае педант, вiн поти буде завертати ii, поки не погодиться, що «дiстав свое». Педантовi тяжко догодити, бо коли нарештi барва кави така, як треба, з’ясовуеться, що кава «загаряча» або «застудена».
Одне слово, я терпiв ту компанiю разом з кельнерами й добряче захмелiв без вечерi, коли прилетiла розчухрана й червона на писку Лiдка.
– Стефцю! Стефуню! Фуню! – белькотiла вона i вся при цьому тряслася, як у лихоманцi. – Ходи зi мною… ходи… Фуню, я не можу говорити. – Вона простягала до мене руки, заливаючись слiзьми. – Хо… ходiмо… – Врештi витягнула мене на вулицю i видушила: – Фуню… я вбила Джоджика…
Я не вiдразу мiг второпати, хто такий Джоджик. Може, пес, а може, коцур.
– Фуню… ти мене любиш? Скажи, що любиш! Я його вбила тесаком. Тим, що розрубують м’ясо.
Я здригнувся, уявивши собi цю кулiнарну сцену.
– Боже мiй, – торохтiла вона, – Фуню… я його закатрупила… вiн тепер лежить пляцком i не дихае…
Вона молола й молола, тягнучи мене за собою, а я згадував, про якого вона Джоджика теркоче. Джоджик! Джоджик? Джоджик! А-а-а, Джоджик! Так би й, курва, сказала. Джоджик! Їi чоловiк. Вiн називався iнакше, але вона його так собi iнтимно кликала. І якби одного разу не вибовтала цю пiкантну сiмейну таемницю, я б так i не здогадався про кого мова. Джоджик!
– Лiдко! – струснув я нею, до останньоi хвилi все ще надiючись, що вона талапнула тесаком кота. – Ти вбила чоловiка?!
– Я вже пiвгодини намагаюся тобi якраз це втовкмачити.
– Нащо ти його вбила? – бовкнув я найдурнiше питання, яке тiльки могло вигулькнути в такiй ситуацii. Бо люди отако серед ночi просто не здатнi на розумнi питання. Вона не вiдповiла, а потягнула мене за собою.
– То вiн справдi мертвий? – не мiг заспокоiтися я.
– Мертвiш не бувае. Ти мене любиш?
– Люблю. А ти пробувала пульс?
– Здурiв? Я навiть боюся туди зайти. Вiн лежить на кухнi.
