скачать книгу бесплатно
Ось вiдкрите вiкно… На якому я поверсi? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Вiн сказав: зникни… зникни… зникни…
Для кого вiдкрито це вiкно? Кого воно чекае?… Чи не мене?…
Повинен вступитися, щоби бiльше нiкому не мозолити очi, не цiкавитися цими шафами, що забитi людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через пiдвiконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радiсно летiти вниз… я нiколи ще не лiтав… лет униз – це насправдi лет угору… я – янгол… я – сiрий янгол… буденний янгол… янгол для всiх… вiтайте мене… одне лише бентежить – це те, що iм доведеться тiло розбите мое прибирати… краще було втопитися в рi…
1974
Жити в паперах
Чи можете ви уявити пустище, геть усе засипане пожмаканими паперами? Що це за пустище, де самi папери? І чи пустище взагалi? Так, можливо, це вже й не пустище, якщо тут стiльки паперу, а головне, паперу списаного й задрукованого дуже мудрими словами, але слiв тих нам уже не розiбрати – змили iх дощi, вирвали iх вiтри, розвiяли в просторi, вилизали снiги – скуйовдженi пси мiсяця… Але хоча б шелест, шелест паперового моря можете собi уявити? І то саме зараз, коли свiтло мигтить i перебiгае туди-сюди, мовби вишукуе когось… І ще – розривання газети, шматування газети… хтось люто рве ii i зiтхае. А свiтло увесь час шарпаеться, смикаеться, начеб там угорi йшла боротьба за лiхтар…
І коли заявляються два худих горбанi в капелюхах i чорних фраках, пiд якими нема анi сорочок, анi камiзельок, зате бовтаються чорнi краватки, то ви спочатку iх i не помiчаете, бо шматування газети таке голосне, що перекривае шелест iхнiх обережних крокiв. Вони бредуть по колiна в паперах, високо пiдносячи ноги, часом ледве втримують рiвновагу i, розкинувши руки, час вiд часу завмирають на однiй нозi.
– Ну, де ми тут сховаемось? І чого ми сюди забрели?
– Це я б тебе мав запитати, чого ми сюди забрели, але не питаю з вихованостi. Бо це ж ти мене сюди якогось чорта запровадив. А я наперед казав, що тут ми не сховаемось, це не та мiсцина, на яку можна розраховувати.
– Не та… не та… Я вiд самого початку тобi не довiряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить менi було помилитися, а ти вже бурчиш.
– Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволiк сюди зовсiм необдумано.
– От-от… Занадто я довiряв тобi.
– Це просто безглуздо, аби двое самотнiх людей не довiряли одне одному, опинившись у повнiй iзоляцii.
– Нiчого собi повна iзоляцiя. Кожноi хвилi нас можуть оточити i забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою пiдлу суть.
– Боже мiй. Отак нi сiло нi впало мене принижують на твоiх очах!
– До кого ти звертаешся?
– До Бога.
– А чому дивишся в небо?
– А нiби куди я маю дивитися? Вiн же там!
– Ти впевнений? Уяви собi, якби ти був Богом, то чи не було б тобi зручнiше спостерiгати за людьми, лежачи горiлиць на канапi, а над тобою вгорi весь людський мурашник, мов на долонi? Анiж лежати на животi, звiсивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливае…
– І справдi… На канапi лежати зручнiше. Тодi виходить, що коли ми до нього звертаемось, то треба дивитися собi пiд ноги?
– Виходить, що так. До речi, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покiрливiшiй поставi, анiж задерти голову й випнувши груди…
– Ага… i справдi…
– Проте можеш мене й не слухати. Просто – це мiй Бог звик лежати на канапi, а твiй – цiлком можливо – на животi.
– Не займайся блюзнiрством! Як можна таке говорити?
– Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.
– У мене вони й так напруженi до краю. Якщо ми не врятуемось, нас чекатиме щось страшне.
– Не думаю… Найбiльше, що може статися – це повиймають нашi скелети i виставлять у музеi.
– Ну й дурний же ти… як… як… надувний телевiзор. Кому нашi кривулi потрiбнi?
– А iх випрямлять! Ще й як випрямлять!
– Особливо твiй.
– Що ти маеш до мого скелета? Вiн не кривiший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про нашi скелети?
Пустище колись було куди меншим, навiть зовсiм маленьким, але поступово росло i росло в мiру збiльшення рiзного паперу. Особливо на розмiри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змiтаючи всi iншi папери зi свого шляху. Цi грошi принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владнiсть i пиха, навiть вiтер не кидався на них з таким завзяттям, як на всi iншi папери, а навпаки ставав покiрним i зовсiм свiйським, мовби вислужуючись задля великоi нагороди, якою могли його прибульцi обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися iхнiм шелестом, хрумкотiти й шурхати, шемрати i шовгати…
– Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привiв?
– Бо я думав – це едине мiсце для схову… Колись давно, ще в дитинствi паперу тут було стiльки, що з головою… Територiя, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мiй! Ми тут гралися в пiжмурки. Весело було… Особливо, коли когось iз нас так i не вдавалося вiдшукати. Лише з моiх друзiв дитинства пропало безвiсти семеро. Може, вони й досi десь тут блукають, а може, повмирали в голоду i розпуки… Еге… було, як забредеш у цей папiр – гай-гай… аж страх проймае, здаеться, що нiколи ти з нього не випiрнеш. А як вiн шелестiв!.. О! Слухай! Та хiба це шелест? От колись був шелест! Такий, що його й не перекричиш i не перепищиш. Аж у головi гуло, i здавалося, що ти вже й сам яка паперяка i на тобi казна-що понаписувано… Бувало заляжемо в цi папери та й ну вичитувати всячину! А траплялося тут чимало iнтересного. Тут же й листи рiзнi валяються, а чужi листи знаеш як цiкаво читати? Я аж весь тремчу, коли беру в руки чужого листа, в мене починаеться оргазм, я просто конав вiд насолоди. В одному листi жiнка, що втекла вiд чоловiка, пише йому… «Прожила я з тобою усе життя, як задниця в трусах – нi свiтла, нi воздуху». Га? Як тобi? Це ж генiй писав! Замiни одне слово – i прах! Ну от хоча б це – «воздуху» замiни на «повiтря». Замiнив?
– Ну…
– Єрунда вийшла, правда?
– М-м-м…
– Ото ж бо й воно. А одне я слово все ж таки замiнив. Вгадай, яке?
– Чорт його зна…
– «Задниця». Там було iнше. Там було на «же». Але я подумав, що то звучатиме вульгарно. А знову ж таки вiзьми наше нацiональне на «де» i – зовсiм не той аромат, не той тембр… Ловиш?… Ну, ще там у тих паперах море всiляких довiдок, заяв, прохань, клопотань, квитанцiй… Оце була лiтература! Читаеш, мов який роман. Особливо, коли те все дбайливо пiдшите, щоб по порядку. Колись любили порядок. Колись кожна людина мала свою папку. Тобто не вона мала, а мали на неi. Десь та папка лежала собi спокiйно серед iнших папок, пилюкою припадала, але людина твердо знала, що доки вона живе, доти i та папка лежить. Приемно, чорт забирай, жити було. Часом тричi подумаеш, доки щось ляпнеш. А тепер ось вони, пiд ногами, всi нашi папочки, все наше життя, всi нашi терпiння, насолоди, втiхи, зiтхання… Все тут… дощем прибите… Колись мене навiть страшно цiкавило, а що ж там нашкрябано у тих папочках, якi мудрощi такi, що iх треба було в таемницi вберiгати… А ще – хто ж описував мое життя, кожен мiй крок, мое слово… А тепер, коли все це на смiтнику, iнтерес вiдразу й пропав.
– Значить, тут, якби попорпатися, то знайти б можна хто на кого тее…
– …доноси писав? Аякже! Все тут лежить, дослiдника свого чекае.
– Чого ж вони… чого вони так…
– Що таке? Чому ти зблiд?
– …взяли та й викинули… нi, щоб спалити… викинули отаке на смiтник… а скiльки ж працi пiшло…
– І що воно тебе турбуе. Мене от анiскiлечки не хвилюе. Хай гние. Кому треба, пiде та й випорпае… А ще як старi грошi вiдмiнили – ого-го, скiльки сюди вантажiвок поперло з грошвою! Так i сипали, так i сипали, а вiтер же все згрiбав i котив, котив, наче хвилi в степу… Красота!
Пустище й справдi обмiлiло, намоклi папери гнили й збивалися з землею, нових паперiв давно вже не завозили i, здавалося, мине трохи часу й усе це перетвориться на просторе болото, в глибинi якого триватимуть якiсь таемнi хiмiчнi процеси, випродуковуючи задушливi гази смороду.
– Але послухай… зi мною було таке… на заводi пропав якийсь прилад… не пам’ятаю який… одним словом мiлiцiонери прийшли пiд цим приводом до мене… а я жив тодi в гуртожитку… прийшли i так мiж iншим книжки переглянули… i знайшли…
– Знайшли? Що ти не кажеш? Нi, не повiрю!
– А от знайшли… двi отакi книжки… то ще мого дiда… мовляв, антирадянськi…
– Що? В тебе? Антирадянськi?
– Це вони так сказали… а насправдi цi книжки виданi ще тодi, коли нiякою радянщиною й не пахло… Забрали вони тi книжки… а за пару днiв мене викликали в кабiнет парторга… там сидiв якийсь… у цивiльному… от вiн i повiв зi мною бесiду… спочатку про тi книжечки i що за такi речi я ого-го як загримлю, бо ж давав iх читати, а це вже поширення ворожоi лiтератури, пропаганда антирадянщини… я перелякався – смерть як… Боже мiй, кажу, та я ж нiчого такого… та я в життi нiколи, щоб… Е нi, каже вiн… провина твоя доведена, пiдсудне дiло… три роки найменше… А я ж молодий ще був, перелякався, навiть сльозу пустив, думаю, пожалiе. Кажу… Простiть! Не буду бiльше! А книжечки цi заберiть! Щоб я iх не бачив… Тiльки простiть, бо це ж я по простотi душевнiй…
– А вiн?
– А вiн… каже… добре, на перший раз, але тiльки в тому випадку, якщо ти нам будеш помагати… розумiеш?… помагати… Ну що, думаю, страшного – помагати? Нiчого страшного…
– І ти погодився?
– А що я мав робити… Тюрма ж свiтила… Пiсля того я зустрiчався з ним щотижня… вiн мене запитував, я вiдповiдав, а вкiнцi те все треба було записати на паперi…
– І про що вiн тебе запитував?
– Про… про моiх знайомих… я мусив iх тепер дуже часто провiдувати… я ранiше до них так часто не ходив… а тепер тiльки те й робив, що вiд одного до другого… а його все цiкавило – як вони з жiнками живуть, як вони до тещ своiх ставляться… не тiльки про iхнi полiтичнi погляди, не тiльки…
– І ти все те старанно записував?
– Звичайно… i тодi зi мною сталося оце… почав рости горб, а сам я – всихати…
– Дивно… як дивно… зi мною сталася не менш чудернацька пригода… одного разу мене викликано в Сiрий будинок… Там за столом сидiла цiла комiсiя… Вони й кажуть менi: «А чи знаете ви, що у вас на спинi написано? Чи знаете, яка там крамола, яка розпуста, якi пiдлi наклепи?» А я здивувався не на жарт… Що там може писатися, коли я знаю, що нiхто нiколи нiчого менi на спинi не писав?… Крiм того я нiколи не зазирав собi за спину… в мене навiть такого великого дзеркала нема, щоб зазирнути… А вони кажуть: «А ти зазирни… зазирни… i прийдеш покаешся…» Ну, я вдома взяв люстерце i так, i сяк пробував зазирнути, нiчого не виходило. А вони мене викликають i викликають, не дають менi спокою… Я вже з розпачу впав на колiна: «Змилуйтеся! Здерiть зi спини шкуру, тiльки лишiть мене в спокоi!» А вони скривилися i вiдказують: «За кого ти нас маеш? За гицлiв? Щоб ми шкуру здирали? Сам здери! Сам! Або пiди до того, хто тебе розписав!..» Це так довго тривало… А я, щоб побачити, що там у мене на спинi, так вигинався та викручувався перед люстерком, що зовсiм згорбився…
– І навiть тодi вони тебе не пожалiли?
– Нi… вони мене викликали, суворо дивилися в очi i вимагали, щоб я признався, хто автор цього напису… Я вже хотiв повiситися… я вже навiть одного разу запхав голову в петлю… Але в останнiй мент мене осяяло – адже вони так нiколи й не велiли менi скинути сорочку… Вони, обвинувачуючи мене, нiколи не бачили, що там написано… І тодi я сам помчав до них, я прибiг i скинув сорочку, наставив iм горб…
– Ну… i що було далi?
– Ти не повiриш… Це було так несподiвано… Тiльки вони прочитали, як почали реготати, мов несамовитi, вони тряслися з реготу, а я вiд страху… Коли ж вони досхочу насмiялися, то почали плескати мене по плечах i заспокоювати… Сталася помилка, пояснили вони… i вiдпустили…
– Вiдпустили?
– Так, вiдпустили… Але з горбом…
– Як ти думаеш, чого вони до тебе присiкалися?
– Я думаю… думаю хтось… на мене… але стривай… ти сам щойно казав… тебе ж розпитували про твоiх знайомих… отже про мене теж?
– Так… i про тебе…
– То це ти вигадав, що у мене на спинi написано крамолу?
– Розумiеш, коли тебе викликають щотижня i ти мусиш щотижня подати якусь iнформацiю, то мимоволi змушений будеш брехати… бо що тобi залишаеться… коли нiчого нового нема…
– То це ти мене оббрехав?
– Я не знав, що це так серйозно… я ляпнув дурницю, я тепер розумiю… але з тобою сталося ще не найгiрше…
– Ага, то iншим ти так само насолив?
– Звичайно… i то набагато сильнiше, нiж тобi… адже iх посадили… а ти вийшов сухим iз води…
– Ах ти ж стукач! Сексот нещасний! Менi гидко за тебе!
– Яка дурниця… я пережив жахливiшi муки… але зате, коли сталася революцiя, я вiдвiв душу… я вистежив того, хто мене допитував… я вистежив його i видав… Я його особисто повiсив… розумiеш, яка це була насолода!.. Я вслухався до його хрипу, милувався його корчами… я особисто його й поховав… на смiттярцi… так… десь тут… в тих паперах… десь тут i моi донесення… праця стiлькох лiт… долi стiлькох людей… ти хоч живий… а скiльки загинуло… в снiгах… в сибiрах…
– І всi вони тут… у нас пiд ногами… всi твоi папочки…
– Тут чудово… це розкiшне море паперу… так би впав i катулявся…
– Не дуже-то з горбом покатуляешся…
– Що ти верзеш? Який горб?! Де ти бачив горб? Є тiльки ти i я. Нема жодних горбiв. Усе це вигадка! Наклеп! Не смiй бiльше й натякати про це!
– Не верещи як недорiзаний… нема то й нема… бiдний думкою багатiе…
– Я не потерплю жодних натякiв. Є тiльки ти i я. Без горбiв. Горби залишились там, звiдки ми прийшли. А тут тiльки паперове море. І ти та я…
– Кат i його жертва…
– Яка жертва? Ти?… Ти себе вважаеш жертвою? Це я жертва! Я, навпаки, пожалiв тебе. Адже мiг сказати про тебе, що ти говорив те-то й те-то, а я цього не сказав, я зморозив абсолютну нiсенiтницю…
– …яка мене мало не довела до самогубства…
– Не перебiльшуй… фактично тобi повезло, що саме я тебе «заложив»… а не хто iнший… бо ти такий, що тебе обов’язково хтось «заложив» би, ти створений для того, щоб на тебе сипалися всi мислимi й немислимi грiхи… а хтось iнший мiг тебе й на шибеницю завести.
– Справдi? Що ж… тодi я тобi дуже вдячний… але зараз це вже не мае значення… зараз нас вистежать… вистежать i знищать… тебе – за те, що ти був сексотом за староi влади… а мене знову за напис на спинi… це якийсь жах… невже й справдi там щось написано?… адже ти сам казав, що вигадав цю нiсенiтницю…
– Так… я вигадав… але хтозна… може, ця нiсенiтниця тепер здiйснилася…
– Послухай… подивися, що там у мене на спинi… я тебе дуже прошу… ну?… бачиш?
– Нi… нiчого не бачу…
– Як нiчого?
– А так… нiчого там не написано…
– Але я сам бачив у газетi свiй портрет… там написано, що мене розшукуе служба безпеки… що я небезпечний злочинець…
– Але про спину i напис там нiчого?
– Нiчого… це мене, звичайно, здивувало… але я подумав, що iншоi причини нема…
– Тепер епоха нових стукачiв… новi сексоти змiнили старих сексотiв… i на мiсце старих папочок прийшли зовсiм новi… хтозна, що там про тебе написано… Я ж казав, що ти просто створений для того, щоб тебе заложити… На тебе глянеш, i перша думка, яка виникае, чому така людина на волi? Чому вона не сидить?
– Але це якесь безглуздя… що нам робити?
