скачать книгу бесплатно
– Запорпаемося в цей папiр. З головою… Боже, яка насолода!.. Лiзь сюди i побачиш, як вiдразу твоя душа очиститься i вознесеться… Скiльки лiт я позбавлений був цього раю!
– Так, тут i справдi не зле…
Горбанi запорпалися в папери i тiльки голови iхнi стирчать…
– Ти гадаеш, вони нас тут не помiтять?
– Коли почуемо iхнi кроки, пiрнемо з головою. Не думаю, що вони нас аж так пильно шукають. Ми виживемо. От побачиш, ми виживемо. Я ще дочекаюся, коли настане мiй час. Я навiть думав, що такi, як ми, ще повиннi прийти до влади.
– Ти це серйозно?
– У вiдповiдний момент ми з’явимося з тобою. І настане наша ера. Я тодi вiдновлю оцю красу… я пiднiму рiвень паперу до найвищих висот… Збудую собi палац серед того моря i житиму тут, як малюнок у книзi…
– Малюнок у книзi… Ти це гарно сказав…
І в цей мент починають лунати важкi кроки, свiтло шаленiе, воно метаеться, мов зацьковане… Шелест вiтру i свист… А кроки гучнiшають i гучнiшають… Горбанi запорпуються з головами… Свiтло мигтить усе швидше i швидше…
Кроки… шелест… свiтло…
І ось з’являеться велетенський чобiт.
Чобiт робить крок, ще крок – i наступае на те мiсце, де сховалися горбанi. Чуеться лункий хрускiт.
І все… Свiтло гасне… Шелест стихае…
Чобiт залишаеться…
1991
Львiвськi легенди
Кiт Абель
– Його звати Абель! – І вона чарiвно засмiялася. – Ви ще менi подякуете за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.
– Так-так…
Вiн покiрно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цiй жiнцi хотiлося. Вiн уже бачив, що вiдмовитися не стане сил, та й пiзно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самi простяглися навстрiч i прийняли чорне пухнасте тiло в розкритi долонi.
– Але… але я не маю, де його тримати. Жию на квартирi. Невiдомо, як до цього поставиться господиня.
– Пусте, – мов од мухи, вiдмахнулася чарiвна незнайомка. – Їй також повинен сподобатися. Вiн дуже охайний, слухняний i зовсiм не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаете?
Вона говорила без емоцiй, наче диктувала текст, який хтось мав записати. Їi смолисто-чорне волосся спадало на рамена i манило до себе з такою силою, що не мiг вiдвести очей.
Вона хоче, щоб я запам’ятав ii слова.
І цi слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й пiдкорювали його собi.
А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неi такi очi? Ну, звичайно, у неi очi диявола! Дивовижнi очi… Але я для неi нiхто…
– Маете рацiю, – засмiялась вона, мовби вгадавши його думки.
– В чому? – стрепенувся пан Луцик.
Вона не вiдповiла, тiльки знову засмiялась. Тодi, побачивши, що вона збираеться одiйти, раптом зважився на таке, на що в нього нiколи вiдваги не було у подiбних ситуацiях:
– Скажiть, а де я вас…
І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душi. Але ж вона ще недавно його спокушувала, вiн це помiтив i зовсiм не мав бажання боронитися.
Вона приходила на його концерти, сiдала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, вiдчував спиною ii електричний погляд i ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закiнчувався, i вiн розкланювався, то бачив, що вона пiд час оплескiв виходить i зникае. Хiба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знiчев’я, як то часто роблять жiнки лише для того, щоб переконатися в своiх можливостях, роблять це так само мимоволi, як у дзеркало зазирають, перевiряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.
– Нiде. Сьогоднi я виiжджаю зi Львова… Ах, я нiколи не забуду ваших концертiв… Ваша музика – це… це… Словом, чудово!
Помахала рукою i зникла. Розчинилася в туманi, мов цукор. Вздовж нього тихо i непомiтно падало листя, i вiн уявив себе деревом, що осипаеться. Десь унизу в пiднiжжi шурхочуть мiтлами двiрники. Запах спаленого листя i мряка спинаються по стовбуру вгору.
Господиня була такою собi огрядною панiйкою i, як великий вiдсоток усiх огрядних, ще й незлостивою. Отже, не заперечувала, щоби ii квартирант (дуже розумний чоловiк, якби ви знали, скiльки вiн книг перечитав – йой!) тримав у себе кота. Лише котячого iменi не могла запам’ятати i кликала Мацьком.
Кiт цiлими днями вилежувався у хатi, на вулицю вперто не з’являвся i, хоча частенько всiдався на вiкнi, знайомства з iншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й iнтригувало усiх кiшок, якi в iнтересi пiклування про породистiсть майбутнiх поколiнь навперебiй намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодноi розпусти нема, а тiльки високi iдеали i, якщо вiн патрiот, до того ж перськоi породи… Та, переконавшись у марностi цих зальотiв, вiдходили з незадоволеними мiнами.
Пан Луцик нiколи не кохався в котах, йому й на гадку нiколи не спадало заводити в хатi це сотворiння, та коли Абель з’явився у його покоi, то здалося, що без нього й обiйтися не може. Ранiше, скажiмо, нiколи не вiдчував такоi потреби обмислювати щось уголос, а зараз робив це постiйно, причому навiть у такiй формi:
– Ну, що, котику, займемось новою симфонiею? Зараз подивимось, якого шедевра менi пiдсунули… Хоча якi у наш час можуть бути шедеври?
Фактично виходило, нiби радиться iз котом. Згодом помiтив, що Абель нiколи не зводить з нього очей, постiйно за ним стежить. Це зворушувало – така вiдданiсть! Вiдповiдаючи взаемнiстю, пан Луцик звiряв за котом кожен свiй крок. Небавом усi його вчинки стали наче наслiдком Абелевих рiшень. Коли часом вагався, як розв’язати ту чи iншу справу, невiдома сила повертала його очi до кота i змушувала шукати там вiдповiдi. Й коли кiт ледь-ледь кивав головою, пан Луцик заспокоювався, впевнившись у правильностi своiх намiрiв.
А то було пiймав себе на тому, що мугикае якусь чудернацьку пiсеньку, яка складалася лише з одного слова «Абель». Все це було чимось незбагненним, вiн цьому не вiрив, кiлька разiв постановляв собi збунтуватися, зробити щось навпаки, але завше програвав. Скрiзь бачив тiльки оцi пронизливi очi, котрi не впускали до себе нiкого, натомiсть собою охоплювали все, накривали мереживом, спутували i дуже обережно, щоб це можна було легко помiтити, пiдштовхували до якогось вчинку.
Часом пан Луцик вiдчував за собою чиiсь кроки, спочатку дуже тихi, спочатку тiльки в своему черепi, а потiм i поза ним, але десь недалеко, зовсiм поруч. Рвучко озирався, ловив здивованi погляди перехожих, вибачався i простував далi. Але знову чув тi кроки… А перед тим, як вони мали зникнути, завше затраскувалися дверцята машини, i гуркотiв мотор невидимого авта. Гуркiт цей поволi вiддалявся, i все стихало. Найдивнiшим було те, що жодного авта довкола себе пан Луцик не бачив. А проте якесь авто постiйно його переслiдувало. Одного разу навiть пiд час диригування, коли лунала симфонiя, пан Луцик почув, що воно пiд’iхало зовсiм близько i стало за спиною. Хотiлося негайно озирнутися i пiймати його очима, але розумiв, як безглуздо буде виглядати перед сотнями слухачiв. Авто стояло за спиною i тихо вуркотiло. Ось клацнули дверцята. Ось невiдомий чиркнув сiрником i голосно випустив повiтря з димом: «Пфу-у-у…» І все це тут, поруч… Майже на сценi.
Прислухаючись до того, що вiдбувалося у нього за спиною, пан Луцик диригував зовсiм механiчно. Лише одного разу втратив контроль над собою i збився, коли раптом пролунав жiночий голос. Голос видався уже чутим i мiг належати тiй чарiвнiй незнайомцi. Вона спитала когось:
– Ну, що?
А чоловiчий голос вiдказав:
– Усе в порядку.
– Тодi сiдай, поiхали, – звелiла вона.
І авто вiд’iхало.
Те авто з’являлося щотижня в найнесподiванiшi менти i завше за спиною. А коли наш герой урештi не витримував i озирався, то не бачив жодного авта.
Одного разу воно пiд’iхало вночi, коли вiн спав. Крiзь сон почув гуркiт двигуна й прокинувся. Якусь хвилю лежав непорушно, чекаючи, що це минеться, що це йому тiльки вчуваеться, але мотор не вщухав. Тодi обережно повернув голову. В кiмнатi, ясна рiч, не було нiкого. І водночас там таки було те авто… Нарештi траснули дверцята… Хтось вийшов… Чоловiчий голос сказав:
– Вiн спить…
– Щось не вiриться, – заперечив жiночий.
– Очi заплющенi.
Пан Луцик i справдi примружив очi, адже все одно нiчого розгледiти не мiг.
– Чому вiн не спить з Абелем? – знову жiнка.
– Дiйсно, дивно…
Пiсля цих слiв авто щезло.
«Що iм треба вiд мене? – не розумiв пан Луцик. – Що вони перевiряють?…» Тiеi ночi уже не заснув. А вранцi…
– Як ви змарнiли, добродiю… – сказала господиня. – Вам варто взяти вiдпустку. Далебi, перепрацьовуетесь.
– Авжеж, звичайно… – погодився вiн.
Пiсля снiданку пiднявся у свою кiмнату i, сiвши на лiжку, задумався над ii словами. І тут знову вiдчув погляд кота, а коли iхнi очi зустрiлися, то помiтив, що кiт ствердно нахилив голову.
«Невже вiн ще й думки моi читае?» – сполошився пан Луцик i вперше вiдчув роздратування. Кiт перебрав цього разу мiру.
Проте вiн таки взяв вiдпустку. І вiдразу переконався, що це не найкращий вихiд, бо тепер кiт мав його весь час на оцi i, здавалося, нiкуди не бажав вiдпустити. Кiлька спроб податися на прогулянку зiткнулися iз так умiло розставленими сiтями, що сама думка кудись пiти за якусь мить виглядала смiшною, а то й безглуздою. Залишилося сидiти в хатi й читати книжки, але й тут його не полишало таке вiдчуття, начеб читае не сам, а ще хтось невидимий зазирае йому через плече, i пан Луцик часом помiчав за собою дивну звичку, прочитавши сторiнку, ще якусь хвилю не перегортати ii, цим нiби даючи змогу комусь, хто стояв за спиною, дочитати до кiнця.
