скачать книгу бесплатно
завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми…
Впаду не тут, впаду зовсiм-зовсiм далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.
– Беатрiче, вiдчини!
Чий це голос? Може, це дверi? Може, пiдлога?
– Беатрiче, вiдчини!
Вона зiрвалася з лiжка, якась чародiйна сила пiдхопила ii, кинула до дверей, дверi – рип.
– Хто?
Але чому вона питаеться – вона ж знае, хто це. Перед нею сивий згорблений чоловiк, вiн пройшов далеку дорогу, i одяг його зотлiв, а ребра випинаються, наче штахети…
…цiлий ряд штахет… за парканом город…
…на городi мак i паслiн… висока конопля… i маленька
Беатрiче… присiдае до землi, ховаеться… чийсь голос:
– Беатрiче! Беатрiче!
– Що? – питае вона.
– Беатрiче, – каже голос, – я прийшов до тебе.
– Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такоi втомленоi… Ти знайшов мене через багато рокiв, як знаходять давно загубленi речi, про якi вже почали забувати, тiльки це даремно, камiнь не випливе з дна на поверхню, камiнь обростае мохом, стае слизьким, чоловiк, переходячи рiку, стане на камiнь i послизнеться, набере в рот води – захлинеться, попливе його тiло за водою, камiнь заплаче, камiнь не хотiв так жартувати, камiнь заплаче… чекамiньзаплаче…
– Беатрiче, Беатрiче, я йшов до тебе багато рокiв. Дивися – одежа моя зотлiла, ноги моi порепали, вуста моi висохли, очi моi запалися, очi моi зчорнiли, очi моi горопашнi…
– Нi, нi, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не мiг повернутися. Ти лише тiнь, яка чомусь рухаеться сама по собi.
– Беатрiче, засвiти i побачиш – я не тiнь!
Беатрiче запалюе свiчку.
– Так, ти не тiнь. Але ж ти вмер. Вмер давно.
– Хiба?… Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти моi вiршi… пам’ятаеш?…
– Так.
– Розкажи хоч один…
– «До мене прилинь, Беатрiче моя…»
Все ii тiло гойдаеться, свiчка гойдаеться, i кiмната гойдаеться.
– «До мене прилинь, Беатрiче моя…»
Тодi вiн рятуе ii:
– «Де маки цвiтуть i птахи спiвають…»
І iй так нiяково, iй здаеться, що це вже не вона, бо тая Беатрiче, якiй присвячено стiльки сонетiв, померла в один день iз iхнiм творцем, iй хочеться казати йому щось таке лагiдне i тепле, але вона не може вiдшукати слiв.
– Ти повернувся? – питае вона, бо нiчого iншого не спадае на думку.
– Я повернувся до тебе, тiльки до тебе.
– Звичайно, я вже не та. Ти мiг повернутися лише до мене, а не до поезii, бо в менi вже немае поезii. Подивися на мене – я вже не крию в собi нiчого таемничого, я вже стала такою звичайною i непомiтною, як i оце от крiсло, на яке ти сiв, як оцей от стiл, на який ти поклав свою руку. І до того ж я вiдчуваю голод i менi зимно.
Тодi вiн виймае з-за пазухи засохлий хлiб i подае iй:
– Бери. Коли я до тебе йшов, менi подавали милостиню. Я не вiдмовлявся, я не хотiв iх образити.
Беатрiче гризе хлiб, а може, свою старiсть, немiч свою…
А вiн розламуе костура, трощить своi дерев’янi мешти i розпалюе вогонь. Полум’я потрiскуе, облизуеться i вихлюпуе по краплинi тепло.
– О Беатрiче, там, в небуттi, я думав про тебе. Шукав у своiх вiршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобi нiчого таемничого… Але це не так. Для мене ти така ж таемнича, як i ранiш. Адже я нiколи тебе не бачив оголеною. Не цiлував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала свое тiло перед стiлькома… Тiльки я, я один тебе не бачив. Я згадував своi вiршi i бачив, що обманював сам себе. Я лiпив твiй образ з уяви. У моiх вiршах про тебе е все, i тiльки тебе нема. Тодi я зрозумiв, що мушу тебе побачити всю, яка ти е, i поставити все на своi мiсця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздрiти твое тiло…
Беатрiче жахаеться, кришки хлiба сиплються iй з губ, руки тремтять, вона затуляе вуста, щоб не скрикнути.
ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…
– Нi-нi, як ти посмiв?!
завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся
Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.
завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крiсло
завтра завтра завтра нагрiю води помиюся
– Беатрiче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлiв, я весь як збитий в купу порох. Вiтер дмухне – я розвiюся.
Знову свербить стегно, ах як воно свербить, спiтнiле, слизьке стегно, станеш на нього – послизнешся, вода залле рот – захлинешся
В РОТІ РОЗКВІТНЕ СКЛЯНА ТРОЯНДА
Рожевий човен посеред води, i я в човнi. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ – ЯКА Я ПРЕКРАСНА, ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвiтуть, там, де птахи спiвають. ТІЛО МОЄ – МОВ СОНЦЕ – ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. вiд надмiру любовi такi шаленi перегони – втечу втечу втечу
– Беатрiче, зжалься надi мною!
– Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смiеш?
– Беатрiче, я не бачив твого тiла, я не бачив його нiколи. Дай провести по ньому рукою i цiлувати там, де проведу рукою!
– Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стiльки рокiв. Давно вже нiхто не бачив мого тiла, навiть дзеркало.
Ах, як я покажу йому себе? Я стара i така страшна. Шкiра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотавi волосинки, що ii вкривали? Вони посiрiли i посмутнiли… колiр мого тiла став бiлий-бiлий, наче папiр… такий неприемний колiр… ноги вкрилися бридкими синiми жилками…
– Беатрiче, ти не проженеш мене, ти пожалiеш мене.
– Звiдки тобi вiдомо, чи я пожалiю тебе? Ти гадаеш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мiй чоловiк? Нi, я не плакала…
– Не наговорюй на себе, Беатрiче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!
– Неправда! Вiн помер у моiх обiймах!
– І ти ридала за своiм чоловiком i губи своi кусала!
– Неправда! Я його ненавидiла!
– Ха-ха-ха-ха! – вiн смiявся.
– Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!
– Беатрiче, схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, i раптом сорочка ii зачепилася за щось, i благеньке полотно розiрвалося i сповзло з неi, i блиснуло ii тiло, наче стилет.
– А-а-а! – закричала в розпачi.
… а вiн розкритими вiд подиву очима пив ii тiло – молоде помаранчеве тiло, ще нiким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке i таке палюче.
– Це не я! Не я! – кричала вона вiд жаху. – Я стара i мерзенна! Це не мое тiло! Хто мене пiдмiнив?
А вiн:
– О нi, це ти, це ти – я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотiв!
– Не дивись на мене! Заради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Мое тiло заповзло салом, воно побiлiло i обвисло! Це все диявол!
Але вiн уже стояв на колiнах, i обмацував ii руками, i шепотiв молитву чи вiршi своi, вона вже не чула, раптом голова пiшла обертом, i повалилась вона додолу, все ще не розумiючи, як ii старе i плюгаве тiло раптом омолодилося.
… нi-нi, я не хочу починати все спочатку
… молоде тiло… молодий Дж…
… молодий чоловiк… знову цi вiршi…
Іди геть, дияволе, Я…
Іди геть, дияволе, НЕ ХОЧУ…
Іди геть, дияволе, ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…
Іди геть, дияволе,
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ! Іди геть, дияволе, твоi жарти надто жорстокi…
Дощ повертався назад i, коли пролiтав над ii дахом, подумав: мабуть, впаду я тут… А сад вiдповiв: падай-падай, сюди вже нема дороги для спогадiв…
1976
Лiтопис вiд равлика
1
Вiтер вiйнув сильнiше, i плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холоднi вiтражi дерев, неба, за мить вони знову з’являються. В куделi хмар, у кронах верб миготiли рибки, пуголовки.
Ось i мое вiдображення у водi. Який у мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся iх зупинити, проте вони течуть, просочуються крiзь пальцi i – хляп-хляп – у воду: круги побiгли, бiгли… далi знову спокiйно. Тiльки батько випростав руку i:
– Там… там…
Рука вказуе на воду (на обличчi сiрий знак страху)… вiн бiльше нiчого не каже, раптово повертаеться i швидким кроком простуе додому. Я хочу його наздогнати, щось лагiдне таке прошелестiти (наприклад:…), але якась сила змушуе мене вклякнути коло води i пильно вдивлятися в глибiнь. Тепер i я вiдчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.
2
Ранiше я говорив: «…в куделi хмар, у кронах верб миготiли рибки, пуголовки…», але тепер я зрозумiв, це все виглядае далеко не так спокiйно – цi рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи iхнi чiткi й синхроннi. Кiлька пуголовкiв непорушно завмерли при самiм березi й стежать за мною. В менi спалахуе гнiв, якого й досi ще не можу поясните для себе, настiльки вiн несподiваний i безглуздий. Отже, виламую лозу i намагаюся тих пуголовкiв розiгнати. Раптом дивна сила виривае з руки прут, i вiн зникае пiд водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, iнакше полетiв би сторч головою з берега. Лють заволодiла мною, штовхаючи на ще безглуздiшi вчинки: збираю камiнцi i шпурляю ними. Враз тi самi камiнцi летять у мене з води, рятуюся втечею, вони мене б’ють по спинi, по головi…
Не знаю, чи справдi вiдчуваю позаду смiх, чи це менi тiльки здалося.
3
Батько зачинився в себе в кiмнатi, цiлий день не з’являеться. Надвечiр мама пiшла до сусiдки, i ми можемо перекинутися кiлькома словами. Батько насуплений, руки за спиною, плечi опущенi.
– …?
Але я не розчув.
– Ти бачив? Бачив? – повторюе вiн.
– Так. Я виламав лозину i пробував iх розiгнати, але щось менi вирвало ii з рук… потiм кидав камiнцями, а тi верталися в мене…
– Ти надто нерозсудливий.
– Бо менi невiдомо нiчого.
– Я вже кiлька ночей бачу один сон: вода виходить з берегiв, i риби, пуголовки, жаби, водянi жуки i тритони вриваються в нашi будинки, захоплюють iх, нас топлять, наче кошенят, i вся земля тодi починае належати iм.
– То ти навмисне повiв мене до рiки?
– Я знав, що ти словам не повiриш. Тепер ти переконався, якi вони дужi?
